В період нової економічної політики.

Незабаром банди було розгромлено і кодимчани приступили до відбудови господарства, зруйнованого війною.

Все більш масовими ставали суботники. Морозного грудневого ранку 1920 року на залізничній станції Кодима, яка лише кілька місяців як почала діяти, відбувся перший суботник. Кодимські залізничники привели в порядок територію станції, провели ремонт залізничних колій. Вузькоколійкою із Поповогреблянського лісу було доставлено й завантажено 6 вагонів дров, відправлено їх у міста, де була паливна криза. Добре працювали Феоктист Іванов, Лазар Пояцика, Прокіп Мартинюк, Олексій Десятник, Олексій Деркач та інші.

Наступний суботник відбувся у 1921 році, за місяць до жовтневих свят. В ньому взяло участь понад вісімдесят кодимчан.

В період НЄПУ Кодима стала економічно міцніти. Працювало багато дрібних напівкустарних підприємств, діяло чимало промартілей. Особливий внесок в її пожвавлене економічне життя вносила єврейська община, старожили якої свідчать, що кодимське "містечко" в ті часи навіть мало назву "мала Одеса".

У 1921 році в Кодимі були організовані ремісничі артілі "Металіст", "Голка" і "Деревообробник". Налагоджувався і побут, проводилося культурне будівництво. Було відкрито школу, амбулаторію, пошту. Центром культурно-освітньої роботи став сільбуд. При ньому були організовані драматичний, політичний, сільськогосподарський гуртки.

В сільбуді читалися лекції, проводилися бесіди. З нагоди визначених подій влаштовувалися масові мітинги. Один з них відбувся в січні 1921 року з приводу наступних виборів до Рад. Були організовані політшколи, їх слухачами стало понад сто чоловік. Активізувалася робота і серед жінок. ЗО листопада 1923 року в Кодимі відбулися перші збори сільських трудівниць, на яких обрали жінок-делегаток. Незабаром вони організували лікнеп для неписьменних жінок.

У 1928 році в межах майбутнього району було лише 2 лікарні (Круті та Шершенці) на 10 ліжок, 2 амбулаторії в Будеях і у Кодимі - а через 20 років в районі вже було 3 лікарні на 125 ліжок, 12 медпунктів у селах, 6 пологових будинків, жіноча та дитяча консультації.

12 жовтня 1924 року було організовано Молдавську АРСР із центром у Балті. Столицею вона була п'ять років (потім став Тирасполь). Кодиму приєднали до нової автономії, хоча переважною етнічною групою споконвіку у ній були українці - йшов процес українізації, відроджувалась українська культура. На жаль, це продовжувалось недовго.

Великі труднощі в цей період доводилось долати на селі. Не вистачало насіння, тяглової сили. В 1924 році було засіяно лише 636 десятин озимини, або п'яту частину всього земельного клину. Врожаї в одноосібних господарствах були низькими. Проводилась велика робота по залученню бідняків до кооперативних об'єднань. 70 селян вступили до кредитного сільськогосподарського товариства і за його допомогою придбали 50 плугів.

У 1926 році майже дві третіх селянських господарств об'єдналися в споживчий кооператив "Змичка", а наступного року було організовано першу сільськогосподарську артіль - "Громадська оранка". Вона об'єднувала 25 найбільших господарств.

У 1928 році в Кодимі виникають ТСОЗИ "Червоний степ" та "Зірка незаможника". Незабаром ці товариства були переведені на статут сільськогосподарської артілі, а в 1929 році вони об'єдналися в колгосп "Гігантський шлях". Головою правління обрано учасника громадянської війни, колишнього члена ревкому М. Баська. Спочатку колгосп був економічно слабким господарством. Він мав лише 16 коней, тому переважна більшість робіт виконувалась вручну.

У 1930 році було організовано ще один колгосп "Комінтерн". Того ж року обидва колгоспи об'єдналися в одну артіль, що дістала назву "Комунар".

На той час це було велике і досить міцне господарство. До нього входило 236 бідняків і 162 середняки. Колгосп мав 1.8 тис. га земельних угідь, 99 коней, 67 плугів, 25 борін, 17 сівалок, 2 молотарки, двигун. У 1931 році в селі з'явився перший трактор "Фордзон". Наприкінці того ж року організовується Абомеліківська МТС, яка обслуговувала 10 сіл району. Через три роки було утворено Кодимську МТС. Держава надала їй потужну техніку: 28 тракторів, 33 молотарки, 68 лобогрійок, 26 сіноскидів, 9 двигунів. У 1931 році почав працювати цегельний завод.

У 1930 році в житті кодимчан сталася знаменна подія - наше село перетворено на районний центр Молдавської АРСР (з 1924-1930 р.р. Кодима входила до складу Крутненського району Молдавської АРСР). Почала виходити газета "Колгоспник Кодимщини".

Жила Кодима звичайним життям, яке було характерним для всієї України. Будувалася, ростила дітей. І було містечко все ще під солом'яними стріхами. Та перед святами білилися стіни хат і воно красивішало. А в буденні надвечір'я ходили од хати до хати ланкові і загадували колгоспникам куди вранці на роботу в колгосп іти.

Та не знали, не відали кодимчани, що їх жде попереду...

 

 

Голодомор 1932—1933 років

 

Майбутнє покоління мусить знати правду про всю нашу історію: і дійсно героїчну, і трагічну.

Був час, коли будь—яку згадку про ці страшні роки на Україні оголошували наклепом на радянську дійсність тих років. Хто насмілювався говорити про голод, судили судом неправим, гнали на довгі роки за дроти і грати ГУЛАГу...

У 1932 році на Україні було зібрано урожай зернових не гірший за попередні роки. А зловісна примара голоду нависала над нею, над її народом. І не посуха чи недорід стали причиною голоду…

27 травня 1932 року берлінська газета опублікувала статтю одесита Більма Штайна про те, що українське селянство покинуло свої спустошені села і з саквами на плечах йде у світ шукати кращої долі. Дописувач зауважує: "То не сарана (весною 1932 року справді сарана налетіла на Кодимський район), ані посуха, ані поганий врожай не є причиною цього голоду, а безглузде прискорення комуністичної колективізації".

Все частіше і частіше пропадав у магазинах хліб. Бігали люди на станцію, але хліба і там уже не можна було дістати. І стали кодимчани та жителі району тягтися з торбами до станції. Та із саквами у світ Божий не дуже можна було поїхати всім із Кодимського залізничного вокзалу. Кодимські городяни, які працювали на "повідловарці", цегельному заводі, на залізниці, — все ж зривалися, їхали світ за очі, а колгоспникам колгоспу "Комунар" та інших сіл району зробити це ставало дедалі важче — Сталін видав директиву: колгоспникам паспортів не видавати.

Жахливою була для Кодими зима 1933 року. На станції з вагонів скидали людські трупи. З перону кодимського вокзалу "за графіком" чергова підвода відвозила померлих людей на старе кодимське кладовище.

Їздив по центральній вулиці ще один "підбирувач" — дід Мирон. Від старого залізничного переїзду, що навпроти газової дільниці, мало не щодня поганяв дід гарбу з волами. До шиї кожного вола були прив’язані дзвоники, і їх трагічний передзвін нагадував кодимчанам, що знову дід Мирон гарбу покійниками повнить...

Смерть стала звичним явищем, яке вже не лякало нікого ні в Кодимі, ні в селах району.. Особливо багато помирало дітей. Стримбівський житель Молдовський Микола Федорович згадує, як вчителька молодших класів Думанська Неоніла Юхимівна рятувала його знесилених однокласників.

— Візьміть, дітки, книжечки свої і підемо до лісу, — казала вчителька. І йшли, і збирали якесь коріння, різнотрав’я, гриби. Пам’ятає Микола Федорович, як померли хлопчики його років від голоду.

— Рятував у Будеях своїх школярів директор школи Боярський Іван Семенович, —згадує вчителька—пенсіонерка Піщанська Оксана Йосипівна, — разом з піонервожатими готували з різнотрав’я "страви" для попухлих дітей.

В кого були якісь цінні, дорогі речі, які передавалися у сім’ях з покоління в покоління, їздили до Котовська. Там був магазин „Торгсин", в. якому обмінювали золоті та срібні речі: сережки, обручки, перстні, ложки. І наживалися на тому бірзульські здирники, міняючи все оте на зерно, хліб, будь—що їстівне.

На трьох головних станціях району (Кодима, Слобідка, Абомеліково) в ті зимові місяці було особливо багато пасажирів. То городяни і селяни тікали до Одеси, до міст Молдавії, Росії та Білорусії за бульбою, за хлібом.

Кодимський райком компартії писав у своєму звіті ще у 1932 році, що "утечка рабочей силы из села, особенно квалифицированной, равна 90%, неквалифицированной —до 47 %, главным образом среди мужского пола."

Тікали у міста, бо в них навесні 1933 року скасували хлібні карточки і можна було купити хліб.

Голодним, роздягненим було дитинство у кодимських, будейських, пиріжнянських хлопчаків у голодоморну пору, які через 8—9 років (хто виживе) підуть у партизанські загони, у дівчаток, які стануть нормовицями, доярками, а потім і вдовами у Велику Вітчизняну війну.

Ожилий у 20—і роки, затихав, помирав кодимський ярмарок. На торговиці не чулося батожного свисту, мукання корів, лементу поросят. І не вірилося кодимчанам, що ще нещодавно, у час НЕПу, ярмарок був повен волами, телятами, курми, вовною, дьогтем, пирогами, салом, м’ясом.

Не стало виробів івашківських і пиріжнянських гончарів. Правда, ще животіли невеличкі кравецькі, швацькі майстерні збіднілих кодимських євреїв.

На місці нинішнього базару стояла у Кодимі Миколаївська церква, побудована з цегли, біля якої завжди було багато людей, які прохали милостині. Ще ніколи вона не бачила стільки тих людей. Ще ніколи в Кодимі не було таких різдвяних свят і такої бідної Пасхи, як у 1933 році.

Напевне, безповоротно втрачені дані про загиблих по Кодимі в роки голодомору. Бо ні в Кодимі, ні в Одеському обласному архіві (в роки війни він втратив більш як 50% своїх матеріалів) немає документів. Правда, у нас є книга "Великий голодомор на Україні 1932—1933 рр." Це було перевидання матеріалів, які надруковані в Канаді ще у 1983 році, у Торонто, до 50—річчя голодомору.

І сьогодні ми вдячні тим, хто у 1932 — 1933 роках працював у сільрадах і робив записи “жнив нашої скорботи”. У збережених звітах є прізвища секретарів сільрад, реєстраторів. Ось вони: Лабушна — Євтодій, Печерський; Лисогірка — Коваль, Черній, Плохотнюк (голова); Шершенці — Купцов (голова); Стримба — Волошин, Сотський; Писарівка — Гонтарук (голова), Адаховський (голова); Круті — Лужак. В інших сільрадах, в тому числі і в Кодимі, документи на жаль не збереглися.

Ще на початку 90-х років поблизу Лубен було побудовано Курган Скорботи, на вічну пам"ять "убієнних голодомором", тих, які залишили життя у страшних муках. А на горі хрест здійнявся як символ розп’яття нашого народу. Не було на полі піднятих знамен біля Кургану, бо переможені убієнні не полягли у борні. Пом’янемо їх... Помовчімо...

 

 

Політика "батога та пряника”

 

Вбивство С.М. Кірова 1 грудня 1934 р. викликало посилення репресій. Все більше про висилки та арешти чули кодимчани і жителі сіл району. Політика "батога і пряника" в передвоєнний час особливо відчувалася.

В колгоспах організовувалися дитячі садки, перші піонерські табори, а десь там - концентраційні табори, поселення, в які попало чимало жителів Кодими і району.

В районі завершувалася колективізація, вже в березні 1932р. рівень колективізації досяг 91%. Проте в період голодомору він знову зменшився. Та в наступні роки став наростати.

Весна 1934 року була для кодимчан напруженою. Залякані голодом, вони поспішали на Суху балку, Поповий лан, в бригади, на овочеві плантації. Те ж саме робили у долині Білочі жителі Сербів, Писарівки, Грабово...

Побільшало техніки на полях. У районі в ту весну тракторами було зорано більше половини площі колгоспів. У 1934р. артіль "Комунар" виростила високий урожай зернових і технічних культур. У лютому 1935р. на 2 Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників у Москві наш район представляла бригадир польової бригади колгоспу "Заповіти Леніна" Козубська М.П. А ланкова колгоспу "Комунар" Надія Прокопівна Джуган, ланка якої зібрала по 500 цн. цукрових буряків з га, у 1937 і 1938 рр. була учасницею республіканських зльотів ударників сільського господарства Молдавії. В 1939 році її затвердили учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві, де вона була удостоєна Золотої медалі, а її портрет виставлено в одному з павільйонів виставки.

У 1936 р. в районі вже було 49 колгоспів. Всього по району залишилось 111 одноосібних господарств, а показник колективізації досяг 98,7%.

Але за цими цифрами ховалися і поламані долі, і розбиті сім'ї і вмерла надія селянина мати своє господарство. Колективна форма ведення господарства втілювалася в життя.

У передвоєнний час колгосп "Комунар" перетворився на багатогалузеве господарство. В ньому розгорнулось велике капітальне і житлове будівництво. У 1936 році в Кодимі збудовано гарну двоповерхову середню школу, лікарню, новий Будинок культури, якому у 1939 році присвоєно ім'я Т.Г. Шевченка (в честь 125 річчя з дня народження поета)

В 1936 році народився танцювальний колектив "Арнаут", який виступав навіть на сцені Всесоюзної виставки досягнень народного господарства в Москві. Відродився потім наш ансамбль у 1993 р. керівником Латулом Іваном Яковичем, бабуся якого танцювала у довоєнному ансамблі. Влітку 1936 року в Кодимі, Сербах, Загніткові разом з відомим письменником Іваном Ле побував Голова Всеукраїнського ЦВК Григорій Іванович Петровський, саме він посприяв тому, що у 1938 р. Кодима стала селищем міського типу.

Були успіхи в розбудові колгоспного ладу, життя кодимчан покращувалось і було наростання репресивної хвилі в районі.

Отже, сьогодні в 21 ст., одні кодимчани згадують той передвоєнний період, що були щасливими в колгоспах, а іншим не забувається відлуння репресій. Але попереду їх ждало ще страшніше випробування...