На шляху великого переселення народів

 

Місцевість, на якій розташований наш район, має характерну особливість — це свого роду прикордонна смуга між Поділлям та степовою Україною, що безперечно впливало на її історію.

Тут ще з III-ІІ тис. до н.е. проходив "транзитний кордон", яким рухались орди завойовників, змітаючи все на своєму шляху!

За деякими даними в давнину на землях Кодимщини побували кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, анти (предки українського народу), також жили слов'янські племена уличів. У ІХ-Х ст. тут побували печеніги, половці, у Х-ХІІ ст. наші землі входили до Київської Русі, а у 40-х роках XII ст. після її розпаду їх захопили татаро-монголи. В ХІV-ХV ст. наша місцевість була під владою литовських феодалів (Велике Литовське князівство), а з другої половини XVII ст. (1569р.) — (Люблінська унія, союз Польщі і Литви) — до другої половини XVIII ст. тут панували польські феодали.

Кіммерійці (IX-VII ст.) — перший народ на території України, справжнє ім'я якого дійшло до нашого часу. Найдавніші відомості про них подають легенди. Земель кіммерійців нібито досяг Одіссей, який вирушив з острова Еї. За Гомером, це — віддалена країна десь поблизу крайніх меж океану, біля входу в потойбічне царство Аїда: "Зайшло сонце, і покрилися тьмою всі шляхи, а судно наше досягло меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, окутані імлою і хмарами." Кіммерійці займали все степове Причорномор'я від Дону до Дністра, їхнє ім'я збереглося в географічних назвах: Босфор Кіммерійський (Керченська протока), гора Кіммерік, Кіммерійський вал та інші.

Кіммерійці були численним і сильним народом. Основу їхнього господарства становило кочове тваринництво. Провідну роль відігравало розведення коней.

Кіммерійці першими на теренах України освоїли виплавлення заліза з болотяної руди, винайшли горно та навчилися виготовляти високоякісну сталь. З неї виробляли мечі, кинджали, наконечники для стріл. Кіммерійці були кочовим народом, тому постійних поселень не мали.

Досить цікавим є мистецтво кіммерійців. Особливим орнаментом у вигляді комбінації ромбів, спіралей, квадратів, вони прикрашали руків'я кинджалів, деталі вуздечок, посуд. Захоронення померлих здійснювали в курганах. Знатним людям на могилах вони встановлювали статуї у вигляді кам'яних стовпів заввишки до 15 м, на яких зображені деталі військового спорядження та одягу. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців з причорноморських степів витіснили племена, які прийшли зі сходу. Грецький історик Геродот так описує ці події: "І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу р. Тірасу (Дністер) (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її".

Скіфи (VII-IIІ ст. до н.е.). грецький історик Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї "Історії", вирізняв царських скіфів, скіфів-кочовиків, які займали причорноморсько-приазовські степи, та скіфІв-орачів, що мешкали в лісостеповій зоні.

На території нашого району, ймовірно, жили скіфи-орачі (можливо, так називали місцевих жителів, які потрапили під владу скіфів.

Науковці доводять, що племена скіфів прийшли з Північного Ірану і на деякий час розселилися в південній та південно-східній частині нинішньої України, зайнявши величезну смугу степів Північного Причорномор'я: від Дунаю (Істру) до Дону (Танаїсу) і приблизно на 600-700 км углиб краю.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Воно давало бойових коней, м'ясо, молоко, сир, повсть для одягу та покриття кибиток. У скіфів існували майстерні: збройні, ливарні, ковальські, деревообробні. Скіфи вели постійні війни. Вони були завзятими воїнами. Найбільше у них цінувалися військова звитяга, хоробрість, мужність, відданість в дружбі. Скіфи були досить грізним противником, про що свідчать події скіфсько-перської війни 513 р. до н.е.

Не маючи змоги розбити ворога у відкритому бою, скіфи вдалися до тактики відступу й заманювання противника вглиб країни. На своєму шляху вони засипали криниці, джерела, знищували трави. Головним супротивником персів виступили царські скіфи на чолі з трьома царями. Виснаживши військо і не впіймавши скіфів, Дарій І змушений був поквапливо тікати. Перемога принесла скіфам славу "непереможних".

Найбільшої могутності Скіфія досягла за царя Атея в IV ст. до н.е. При ньому карбували навіть власну монету. Атею довелося зіткнутися з македонським царем Філіппом II (батьком Олександра Македонського). У вирішальній битві 339р. до н.е. скіфи зазнали поразки. Загинув і скіфський цар Атей, якому на той час виповнилося 100 років. Ця поразка стала початком кінця могутності скіфів.

Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво, основою якого був так званий "звіриний стиль" (зображення різних звірів, птахів та риб). У скіфських курганах археологами знайдено безцінні твори мистецтва (золотий гребінь з кургану Солоха, срібна Чортомлицька амфора, срібна чаша з Гайманової могили, золота пектораль (нагрудна прикраса) з Товстої могили). Скіфія розпалася під ударами сарматських племен.

Сармати (III-ІІ ст. до н.е.) Сарматами цей народ називали римляни, що означає "оперезаний мечем". Дослідження вчених показали, що сарматські племена сформувалися в приволзько-приуральських степах, звідки розселилися на захід аж до Дунаю. Ці племена в основному займалися скотарством, вели досить рухливий спосіб життя, тому вченими-дослідниками не виявлено жодного сарматського поселення.

"Вони йшли за своїми стадами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку — в болотах біля Меотиди (давня назва Азовського моря), а влітку — на рівнинах", — повідомляє давньогрецький історик Стратон. Жінки у сарматів були досить сміливими, вони воювали нарівні з чоловіками. Існує легенда про сарматську царицю Амагу. В основу легенди покладено реальні події, коли скіфи обложили Херсонес. Амага, не покладаючись на свого непутящого чоловіка, завжди сама розставляла гарнізони, відбивала навали ворогів. І на цей раз цариця відібрала 120 кращих воїнів і, здолавши за добу відстань у 200 км, раптовим ударом завдала поразки скіфам. Важкоозброєні сарматські вершники здобули величезну славу: "Коли вони з'являються кінними загонами, навряд чи яке військо може їм протистояти", — зазначив римський історик Тацит.

Близько 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в III ст. їхньому володарюванню в Причорномор'ї настав кінець. Нищівного удару сарматам завдали готи, прабатьківщиною яких була Скандинавія, звідки вони на початку н.е. прибули до південного узбережжя Балтики та в пониззя Вісли. Наприкінці II ст., в пошуках нових місць, вони почали переміщуватись на Південний схід і в І половині III ст. осіли в Північному Причорномор'ї. Тут готи змішалися з скіфо-сарматськими племенами. На рубежі III-IV ст. утворилася Готська держава. Якщо бути більш точними, то Україна перебувала у складі Готської держави десь з 270 до 375 рр.

В 375 р. готський союз розгромили гуни, які прийшли в Північне Причорномор'я з території Монголії та Китаю. Найбільшої могутності Гунська держава досягла за короля Аттіли (правив з 434-453рр.). Вона займала територію від Рейну до Волги. Україна, в тому числі і наш край перебував у складі Гунської імперії (за визначенням вчених-дослідників десь з 375-453 рр.). Остаточно держава гунів розпалася після смерті Аттіли. Частина гунських племен повернулася до берегів Азовського моря.

Анти, авари, хозари. Після розгрому гунів в Північному Причорномор'ї провідну роль починають відігравати слов'яни. З цього часу народ, загублений в лісах, на берегах рік, починає цікавити істориків. Прабатьківщиною слов'ян історики вважають північні схили Карпат, долину Вісли, басейн р. Прип'яті. Давніми предками слов'ян були анти. Про антів VI ст. пишуть римські історики Йордан і Прокопій Кесарійський, що мешкали вони у лісостепах між нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем.

Територія нинішнього Кодимського р-ну входила в зону проживання антів.

Саме з антами, пов'язують Черняхівську археологічну культуру (вперше відкрита Вікентієм Хвойкою у 1899р., біля с. Черняхів Київської області, датується II-VI ст.)

На території Кодимщини поселення черняхівської культури відкрито (і деякі з них частково досліджено) біля м. Кодими, сіл Слобідки, Баштанкова, Сербів, Тимково.

Археологами на Україні відкрито всього біля 3 тис. черняхівських поселень і могильників.

Анти жили племенами, очолюваними князями та старійшинами. Досить активно і успішно вони захищали свої землі від готів, гунів, аварів, хозарів. Вони були землеробами та скотарями, займалися ремеслами (гончарним, залізоробним, ювелірним та ін.). Анти вели успішну торгівлю з сусідами, в т.ч. населенням сусідніх провінцій Римської імперії.

Поселення черняхівців розмішувалися на берегах річок, по балках і були великими і неукріпленими.

Житла будували різних типів. В нашій місцевості це були напівземлянки з верхньою наземною частиною та двосхилим дахом.

Анти були свободолюбиві. У своїй діяльності керувалися демократичними принципами, основні питання життя племені вирішували на народних зборах (віче).

В VI ст. з Азії в Європу через територію сучасної України, в тому числі Кодимщину, пройшли тюркомовні племена аварів.

У VI – І-ій половині VII ст. авари підкорили частину слов'янських племен, поширивши свій вплив на держави Північного Причорномор'я. В кінці XI ст. авари зникають з арени. В давньоруських літописах аварів ще називали обрами.

У VІІ-середині IX ст. землі нашого краю були в зоні експансії хозарів, держава яких (Хозарський каганат) виникла в середині VII ст. в степах між Каспійським та Азовським морями. Хозари були напівкочовими племенами. Джерелом збагачення хозарської верхівки були грабіжницькі напади на сусідні народи, їм платили данину поляни, східнослов'янські племена уличів (племена уличів проживали на території нашого району), сіверян, радимичів, в'ятичів.

Східні слов'яни вели з хозарами тривалу й запеклу боротьбу, яка завершилася в другій половині X ст. (за князя Святослава Ігоревича) - 965р. на користь слов'ян. Після цього Хозарський каганат розпався.