Олександр Олександрович Гусєв

 

Його батьки переїхали з Росії в Кодиму після революції. В їх сім’ї виховувалось п’ятеро дітей, найменшим з яких був Сашко. Сім’я поселилась в будинку, який виходив на вул., Леніна, а присадибна ділянка – на Червоноармійську, що у подальшому відіграє важливу роль у підпільній роботі О. О. Гусєва.

Наприкінці 30-х років Гусєв одружився з кодимчанкою Людмилою Сергіївною Верховською. У їх сім’ї було троє дітей. Олександр славився як майстер на всі руки. Він працював наладчиком, слюсарем-регулювальником швейних машин і токарних верстатів, міг відремонтувати ваговимірювальні прилади, годинникові механізми, досконало знав різні види зброї. Перед початком війни був відмінним стрільцем, неодноразово ставав чемпіоном району зі стрільби з пістолета, бойової і дрібнокаліберної гвинтівок.

Коли Олександр одружився, батьки виділили йому ділянку на їх садибі під спорудження будинку з виходом на вулицю Червоноармійську. До початку війни добудувати будинок не встигли і підпільники використовували його як явку.

Гусєву допомагала рідна сестра його дружини Дарія Сергіївна Балановська (Верховська). Вона тримала корову і приносила в багатодітну сім’ю молоко, тому була частим гостем у будинку Олександра. Виносила вона залишки молока до поїздів (іноді їй допомагала 13-літня Ольга Пантелеймончук).

Це використали Гусєв і Кривенцов, зробили Дарію Сергіївну зв’язковою, просили її слідкувати за рухом поїздів, вантажів. Ці відомості Дарія Сергіївна і Ольга Пантелеймончук повідомляли Гусєву, а він передавав їх Кривенцову. У дім заходили з боку вулиці Леніна, а виходили на Червоноармійську.

Дружина Гусєва працювала закрійницею і швеєю. Під виглядом клієнтів Кривенцов направляв до Гусєва своїх людей. Часто сюди за дорученням Кривенцова навідувалася Марія Володимирівна Шутурминська, яка приносила відомості про рух поїздів, повідомлення Радіоінформбюро.

Мати Олександра Гусєва до війни працювала у готелі, а М. В. Шутурминська там була техпрацівницею. Коли в Кодиму увійшли окупанти, у готелі під виглядом відрядженого зупинявся заготівельник сільгоспродукції чи роз’їзний механік від МТС Василь Григорович Сідлецький, тому вони були знайомі з ним.

Коли в 60-ті роки будинок матері Гусєва знесли, бо на його місці споруджувався двоповерховий, під підлогою знайшли зброю. Це є підтвердженням того, що О. О. Гусєв допомагав підпільникам у роки окупації. Після розстрілу залишилась дружина з трьома неповнолітніми дітьми. Сьогодні вони проживають за межами Кодими.

На ознаменування 30-річчя Великої Перемоги іменем героя-патріота О. О. Гусєва названа площа, де встановлений пам’ятник воїнам-визволителям і партизанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

 

 

Підпільниця Ганна Пашкевич

 

В лавах народних месників Одещини самовіддано воювали жінки. Багато з них віддали своє життя. Серед загиблих жінок була і Ганна Іванівна Пашкевич. У нашому місті її ім'я носить привокзальна площа.

Народилася Ганна Іванівна у 1919 році в с. Лисогірка нашого району в простій селянській сім'ї. Працювала в колгоспі. За три роки до війни вийшла заміж за військовослужбовця Івана Несторовича Беруна. У цьому шлюбі народилася дочка Світлана.

У перші дні війни смертю хоробрих загинув чоловік Ганни Пашкевич — Іван. Коли вона отримала цю страшну звістку, то вирішила мстити окупантам.

За розповіддю вчительки з Лисогірки, Броніслави Йосипівни Палій, Ганна Пашкевич була не тільки красивою, а й по силі могла змагатися з будь-яким чоловіком. Не було їй рівних і коли виходили у поле з сапами, і коли починали збирання хлібів.

Під стать Ганні був і Василь Григорович Сідлецький — здоровий, сильний, хоробрий. Він запропонував їй руку і серце. Було це у 1942 році. За доносами у примарію окупантам стало відомо, що Сідлецький зв'язаний з партизанами. Румуни і поліцаї почали його переслідувати. Ганна під виглядом заготівлі дров носила йому в ліс їжу, одяг і повідомляла про обстановку в селі. Коли підпалили примарію, хтось заявив, що це робота „розбійника Сідлецького" і його друзів.

А вночі арештували всю сім'ю Ганни Пашкевич. До хати під'їхало двоє саней... Це були румуни та поліцаї. Забрали Ганну з двома дітьми (за тиждень до арешту в неї народилася друга дочка Тетяна), матір Єфимію, сестру Ольгу і брата Олександра.

На санях їх відвезли до Кодими. Самого Василя Сідлецького вдома не було. Багато героїчних вчинків на рахунку партизана Василя Григоровича Сідлецького. А його другом і першою помічницею була дружина Ганна. Після допитів і тортур її направили у кімнату попереднього утримання, яка знаходилася в „голуб'ятні" — в саду біля міського стадіону, на території хімчастини.

Василь Сідлецький, підпільники Лисогірської групи та партизани зробили декілька спроб звільнити всіх ув'язнених, але з прибуттям німецького карального загону, охорона дуже була посилена. Було встановлено комендантську годину. Всі спроби звільнити арештованих виявилися безуспішними.

Сім'ю Ганни Пашкевич зачинили в неопалюваному приміщенні, і її мати почала просити, щоб відпустили чотирирічну Світлану ти десятиденну Тетянку. Сама Ганна в цей час була на допиті. Пожалівши дітей, літній солдат-румун дозволив сусідці Марії Чабан з дітьми втекти. Через декілька днів додому повернулася мати Ганни і повідомила сусідам, що її дочку застрелили і підвісили на привокзальному пероні.

Місцевий житель Ф.П. Волинський, очевидець цієї трагедії, розповів, що Ганну з „голуб'ятні" везли румуни. Коли один з них підійшов до неї і потягнув до шибениці, вона вдарила його ногою, а другого румуна схопила за горло і почала душити. Тоді офіцер СС, який стояв поруч, вихопив пістолет і впритул вистрілив у Ганну. Вона впала на землю мертвою. Неживою її підвісили на шибеницю,
яка була прилаштована до труби водонапірної башти. Тоді ж були
підвішені до шибениці на стовпах, що тяглися вздовж залізниці і всі
розстріляні партизани.

Патріоти за наказом примарії висіли близько двох тижнів, потім їх поскидали у сани і відвезли на старе кладовище. Лише після звільнення їх перезахоронили в саду військкомату, потім — на площі біля Будинку культури, а пізніше на площі Гусєва.

Так загинула Ганна Пашкевич, жінка, яка мала ростити дітей, але стала на шлях боротьби з ворогом. Вона не скорилась і в останні хвилини свого життя. Такою і залишиться в пам'яті тих, хто її знав — мужньою, сильною, але водночас красивою, з довгою пухнастою косою на плечі. Жінка-легенда, дружина партизана.

 

Страчений, але не скорений

 

Серед страчених в ніч з 14 на 15 грудня 1943 року був 74 річний Іван Стратонович Плохотнюк – батько підпільника Івана Плохотнюка.

Іван Стратонович Плохотнюк народився у 1869 р. в с. Лисогірка. Був батьком чотирнадцяти дітей.

Природа наділила Івана Стратоновича міцним здоров’ям. Він був сильною людиною – учасником російсько-турецької, і російсько-японської війн, Першої Світової війни, та громадянської. У громадянську війну загинуло два його сини Іван і Стратон, а в перші дні Другої Світової війни загинув син Сава. Багато дітей померло у роки голодомору. За два роки до війни померла дружина Софія Йосипівна, на здоров’ї якої позначився голодомор 1933 р. Адже тоді в один день у них померло троє дітей. А через шість років безвісти пропали сини Олексій та Степан. Все це підірвало здоров’я Софії Йосипівни.

Син Івана Стратоновича – Іван (до війни працював вчителем), який був одружений з донькою лісника Будеївського лісництва Ольгою Морочківською, мав зв’язок з її батьком. Олександр Йосипович пізніше розповідав, що Іван, приходячи в гості приносив цінну інформацію про рух поїздів, а його батько Іван Стратонович повідомляв про справи на складі, де він працював.

Донька І. С. Плохотнюка Лукерія розповіла, що батько часто приходив додому втомленим. Він був занепокоєний тим, що до нього вночі не приходили „гості” з сином Іваном. А коли вони „чистили” склад – знову занепокоєння, щоб не спіймали румуни.

Поряд з продуктовим складом знаходилися вівце та молочнотоварна ферма, свинарник. Вночі партизани приїжджали підводами і “отоварювались”. Після кожної крадіжки сторожу влаштовували допит. Його били, але окупантам він казав, що нічого не бачив, не знає, не чув. Його заарештували, коли зі складу взяли кілька тушок свинини та яловичини і хтось повідомив, що в цьому винен сторож. Крім цього, стало відомо про підпільну роботу його зятя Адама Белінського та сина Івана. Але і на цей раз діда сильно побили, він нічого не розповів і його відпустили.

А на початку грудня 1943 р. в Кодимі та інших селах почалися арешти, облави. Івана Стратоновича знову заарештували разом з Кривенцовим В. В., Гусєвим О. О. Белінським Я. М. та Пашкевич Г. І.

У Кодиму прибув каральний загін. Заложницями були взяті і доньки І. С. Плохотнюка Феодосія, Лукерія та Марія. Та вони відмовлялися від усього і їх звільнили.

Вони часто ходили до батька, носили їжу та чистий одяг. Батько був весь у крові, білизна прилипла до тіла і він не міг її зняти. Він відправляв їх додому, боячись щоб і їх не закрили, казав що живим звідси напевно не вийде, але нікого не видасть. Сину Івану передав, щоб той не приходив і попередив всіх підпільників.

... Його привели до шибениці, яка була на площі біля вокзалу. Іван Стратонович сам собі накинув на шию зашморг, зняв шапку і сказав: „Люди, прощайте, пам’ятайте нас живими...” Він хотів ще щось сказати, але з-під його ніг вибили стільця і через хвилину перестало битися серце патріота. Про страту розповів Пилип Прокопович Волинський, який 15-річним юнаком спостерігав її. Хлопчина таємно підкрався до місця розправи і до подробиць розповів цю жахливу історію.

Син Івана Стратоновича – Іван Іванович Плохотнюк (підпільне ім’я Павлуша) дивом уникнув страти і залишився живим. Він врятувався завдяки друзям-зв’язковим Жебровському С. П. та Плохотнюку Ф. П., які його попередили, що в селі ідуть арешти. Фашисти розшукували його, але безуспішно.

Після звільнення Кодимщини Іван Іванович Плохотнюк працював учителем, директором школи у Будеях. В його сім’ї двоє дітей – син Едуард після закінчення Кишинівського політехнічного інституту працював у Німеччині, а донька Алла працює лікарем у м. Котовську, ій він сказав:

– “Ліс мене врятував від шибениці, він мені дорогий, піду працювати лісником”. І став таки лісником після закінчення лісової академії. Вийшовши на пенсію, І. І. Плохотнюк не залишав лісове господарство ще десять років.

А сьогодні ростуть внуки, правнуки та праправнуки підпільників-партизан – батька та сина Івана Стратоновича та Івана Івановича Плохотнюків, бійців невидимого фронту.

 

Брати Белінські

 

У сім’ї лисогірського селянина Мар’яна Белінського було двоє синів – Ян та Адам.

Ян Мар’янович Белінський служив офіцером, виховував синів Валерія та Альбіна. За причини репресії його дядька, він був звільнений зі Збройних Сил і перед війною проживав поблизу Києва, працював на заводі. Коли ж почалася війна сім’я переїхала в Лисогірку, де на той час проживала мати. У дорозі захворіла на запалення легень дружина Яна Мар’яновича і незабаром померла. Ян, щоб вижити займався підсобним господарством. Коли Лисогірка була окупована, почали створюватися підпільні групи, в одну із них спочатку вступив брат Яна Адам, якого обрали комісаром, а потім керівником. Ян завжди допомагав брату Адаму.

Минав 1943 р. У селі з’являлися листівки, відбувалися диверсії на залізниці. У примарії було викрадено список людей на відправку в концтабори, а будинок підпалено. Почалися облави і арешти. Адама попередили і той втік, з’являючись вдома тільки вночі. А незабаром у їх дім увірвались жандарми, допитували Яна, а потім заарештували як заручника. Мати з онуками переховувались у сусідів. Феодосія Пташенчук розповіла, що коли вона понесла йому їжу, то побачила його скривавленого, побитого. Ян сказав, що брата не видасть, хоч і не залишиться живим. Йому голками кололи п’яти, заганяли під нігті, руки затискали у дверях, але брата він не видав...

А незабаром на залізничній станції Кодима очам Феодосії Пилипівни відкрилась жахлива картина. На шибеницях гойдались людські тіла. По довгому вовняному шарфу, на якому запеклася кров, вона впізнала Яна. А на пероні залізничної станції Кодими, на водозаправній трубі висіло тіло жінки в скривавленій сорочці з довгою косою. На грудях її виднілись плями замерзлого молока. Це була Ганна Пашкевич, жінка, що мала немовля, якому не виповнилося і двох тижнів. Пізніше виявилось, що в цей же день були страчені Василь Кривенцов, Олександр Гусєв та Іван Плохотнюк.

Сиротами залишилися сини Яна – однорічний Альбін і трирічний Валерій. Після звільнення Лисогірки Валерія взяв на виховання Адам, а молодшого Альбіна виховала сім’я Станіслава та Марії Жебровських (родичів).

Адам Мар’янович Белінський після закінчення середньої школи № 1 у Кодимі став курсантом військового училища, але через репресованих родичів його, як і брата відрахували з військового училища. Він вступив до Тираспольського педінституту. Мав здібності до математики, фізики, ретельно вивчав німецьку мову, що потім відіграло важливу роль у його підпільній роботі. З початком війни пішов на фронт. Потрапив в оточення, потім табір військовополонених звідки втік завдяки знанню німецької мови.

Взимку 1942 р. він з’явився в селі, де зустрів своїх вчителів – подружжя Паліїв, І. Плохотнюка, його сестру Марію та інших, які познайомили його з В. Г. Сідлецьким.

Коли в 1943 р. почались арешти, Ф. Т. Палій та А. Белінський змінили місце проживання.

Підпільниця Н. В. Цуркан вийшла заміж у Писарівку, де поміняла паспорт на прізвище Воронюк, І. І. Плохотнюк переїхав в Будеї, де одружився з О. О. Мрочковською.

О. М. Пражина переховувався в с. Грабовому у рідних дружини, В. Г. Сідлецький – у лісника Панчини, в с.Лабушне 13 річний син якого Андрій був зв’язковим.

Дивом врятувалися брати Грушецькі.

Підпільники регулярно підривали потяги з технікою, чергували на переїздах ночі напроліт. Одного разу на світанку, коли Адам зайшов до матері переодягтися і зігрітися, його схопила засада. А. Белінського разом з Демченком, Коперніком, Громазюком та Удовичем вивезли у рибницьку в’язницю. Потім їх відправили у тираспільську в’язницю. За рішенням суду А. Белінському (у нього знайшли зброю) винесли смертний вирок, а Є.Демченка засудили до 10 років позбавлення волі.

У камері смертників Белінський познайомився з командиром парашутно-десантної групи Олександром Козловим, який дав Адаму паспорт на ім’я М. І. Шевчука – мешканця Могилівської області, заготівельника сільгосппродукції. 7 лютого 1944 р. Адаму вдалося втекти. Він знав пароль, одержав доручення від О. Козлова, подальша доля якого була невідома.

Адам Белінський виконав завдання О.Козлова, дізнався про рух та дислокацію ворожих військ і розвіддані передав у штаб Українського фронту.

Після війни в армію його вже не призвали за станом здоров’я і направили працювати в Лисогірську школу. Потім А. Белінський переїжджає на Вінниччину – де очолював школу-інтернат. Помер у 1976 р.