Календарні обряди та свята на Поділлі

 

У 1990 році рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята.

За календарем нового стилю різдвяні свята починаються 6 січня зі Святого вечора. З ним було пов’язано багато звичаїв та обрядів.

6 січня нічого не їли до вечора, поки не з’являлася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Іісус Христос).

Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер.

На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом - книшем. При цьому господиня наслідувала квоктання курей - це мало забезпечити їх високу несучість наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння.

Побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, коляду). На святий вечір робили деякі прогнози і ворожили. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

До с.в. готували чітко визначену кількість страв (7 чи 12), використовуючи майже всі наявні в господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза проходила з додержанням певних правил. Обов’язково запалювали воскову свічку. Господар курив ладаном у хаті і читав молитву, щоб відвернути злі сили. Існувало повір’я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.

На святий вечір прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишати рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковим стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

 

Колядування.

Назва " колядки" походить від всеслов’янської богині Коляди - богині неба, матері Сонця, дружини Дажбога. Пора колядування настає після святкової вечері в родинному колі. Молодь і дорослі ходять гуртами від хати до хати, віншуючи сусідів зі святом. Почавшись у ніч перед Різдвом, це триває й на саме Різдво 7 січня. 8 січня (день Богородиці) колядують дівчата, жінки. 9 січня (на Степана) — хлопці й чоловіки. І ті й ті носять із собою Звізду - шестипроменеву зірку, що світила з неба над вертепом (печерою), де народився Ісус, і вказувала дорогу волхвам. (Віфліємська зоря).

"Коза" — обряд - гра з масками, цілі народні вистави (часто жартівливі) під музику й танці, в яких світлі сили (День, новонароджене сонце) перемагали темні сили (ніч, нечисту силу). " Де коза ходить, там жито копою, де коза рогом, там жито стогом". Парубок, який був козою, одягав вивернутий кожух і дерев’яний макет голови тварини.

Новий рік — одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят.

Вечір 14 січня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш - не зрубаю, як не вродиш - зрубаю - і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком мав бути рясний урожай фруктів. Щоб позбутися гусені, тричі оббігали босоніж садок. Складовими українського новоріччя були обходи й поздоровлення, обряди та ігри з масками.

"Маланка" — новорічний обряд із використанням масок. Назвою від зобов’язаний святій Меланці(13 січня).

Роль Маланки грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтердмедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б’є посуд, миє піч водою, підмітає від порога до середини хати. Карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин - Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, Діда і Баби та інших персонажів.

Щедрування — давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров’я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось музикою, танцями, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень-щедрівок співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

Засівання (посипання) (14 січня) — давньослов’янський новорічний звичай. У перший день Нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров’я, щедрого врожаю.

Посипальників приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали. Господарі пригощали їх яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

Полазник – так називали першого відвідувача хати на Різдво, Новий рік, Введення. Стежили за тим, щоб першою до хати не зайшла жінка чи дівчина: такий візит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя й добробут. Часто у ролі полазника виступали свійські тварини (вівця, коза, навіть кінь), яких урочисто заводили в хату і годували.

Хрещення — Водохреща. Відзначається 19 січня і знаменує собою закінчення дванадцятиденного періоду свят. Вечір напередодні Хрещення (голодний Святвечір, голодна кутя) немовби повторює обряд багатої куті. Весь день 18 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір йшли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім’ї, хату, подвір’я, криницю, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою хрести на хатньому начинні, дверях, будівлях.

Саме свято Хрещення відбувалося на річці, В місцевостях бідних на воду, збиралися біля криниці. Кульмінаційний момент свята — занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою.

Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники.

За давньою традицією на Водохреща в селах та містах України влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.

Благовіщення (7 квітня) до цього свята лелеки прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір’я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше землю "турбувати" вважалося великим гріхом.

Зі святом Благовіщення перегукується свято Здвиження (Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) коли, за повір’ям, всі гади ховалися під землею, а птахи відлітали у вирій.

Великдень (Пасха) — найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця.

За тиждень до Великодня, у вербну неділю, з церкви приносили освячену вербу (лозу) й шмагали нею всіх членів сім’ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, начиняли ковбаси, випікали печиво, включаючи пшеничну паску, сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил.

Великоднє гуляння відбувалося на подвір’ї коло церкви. Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.

У весняному циклі значне місце займали обряди, пов’язані з культом предків. Померлих родичів провідували (проводи), як правило у першу неділю після Великодня. На кладовище несли паски, яйця інші страви і обідали прямо на могилах. Подекуди пов’язували рушники на хрестах. У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню "за упокой душі).

Зелені свята — українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Пасхи. Це знаменувало собою завершення весняного і початок літнього календарного циклу.

Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов’язково прикрашали подвір’я та господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації, дуба тощо. Забороненим деревом вважалася осика, на якій за повір’ям повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротях, біля вікон, за ікони. Підлогу або домівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, татарським зіллям. Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. На Зелені свята, як і після Великодня провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панихиди.

Купала 7 липня — давньослов’янське свято літнього сонцестояння відзначається у період підготовки до збору врожаю. Назва "Івана Купала" походить від народного наймення Іоанна Хрестителя. Серед українців Купала відзначала переважно молодь у купальську ніч. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на берегах річок, озер. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності.

Центральне місце у святі займало ритуальне деревце — марена. Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата — живими та штучними квітами, ягодами, стрічками. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання. Тут же відбувалося ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися будь-що відібрати у дівчат деревце і поламати його. Купальське дерево купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в’язались огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов). Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси — широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані на Купала, мають особливо цілющі властивості.

Маковія — церковне свято святих мучеників Маккавеїв (14 серпня). Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, які на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Освячені на Маковія квіти й трави зберігали за іконами як помічне зілля. Якщо захворювала якась свійська тварина, її годували засушеними квітами, окурювали, поїли відварами із трав. Освячений у церкві мак, особливо дикий (видюк) використовували для охорони житла, худоби, двору від усякої нечистої сили.

Спаса (19 серпня) – свято православної церкви, встановлене на честь Пре ображення Господнього. За традицією в цей день святили яблука, груші мед, калачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося істи яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

На спаса разом із фруктами й медом несли великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку у грунті, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. Відвар сон-трави пили від безсоння. За народною прикметою на Спаса літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас.

Покрови (14 жовтня) – християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня (за ст. ст.) з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

На Покрову селяни за станом погоди намагалися передбачити характер майбутньої зими: якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна із хуртовинами, якщо з півдня – то тепла. Казали, що Покрова покриває або листом, або снігом. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”.

Введення – свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 4 грудня. В народі казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і нарешті Різдво, Новий рік, Водохрещі. В народі говорили: “Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде; як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома”.

Миколи — давнє землеробське свято. Відомі два Миколи: весняний або теплий (22 травня) і зимовий (зимній) — 19 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хліборобів. В Галичині, Закарпатті та інших областях України з ХІХ ст. набула поширення традиція обдаровування дітей від імені св. Миколая В цей день дітям роздавали подарунки, а неслухняним під подушку клали палицю. Цей звичай зберігся і у наші дні.

 

 

Помістя РОЗЕНФЕЛЬДІВ

 

У зелені дерев, серед смарагду трави - розкішні ліани, які з легкістю оповивали каркаси над алеями, створюючи прохолодні тонелі. Їх ажурна і пишна зелень стримувала гарячий потік яскравих сонячних променів, оберігаючи від перегріву кожного, хто ховався в їх лагідній тіні. А довкола розливався стійкий ніжний аромат, від якого хотілося дихати на повні груди...

Ця картинка фіксує один з куточків нашого міста часів XIX століття. За сучасним будинком дитячого садка "Сонечко", в самому центрі міста, розташувалась будова з червоної цегли. Два століття відшуміло, а цегла, зроблена давніми майстрами, міцно тримається, не руйнується. Милуємося вікнами незвичайної форми, красивим гостроверхим дахом, готичним обрисом контурів цієї будівлі, бо цей обрис-сама історія...

Тривалий час тут жила сім'я графів Розенфельдів, представників дому Романових.

Небагато свідків проживання сім'ї Розенфельдів у Кодимі. Це Віра Володимирівна Пахай - невістка графського садівника Івана Даниловича Пахая, Любов Іларіонівна Михальова, мати якої, Катерина Миронівна Уманець, працювала кухаркою на панській кухні та Лідія Василівна Грабар (Чуба) - донька графської покоївки та робітника саду. Вони розповіли, що "...господарі маєтку жили в своєму помісті тривалий час, виїжджаючи у світ до Петербурга, звідки були родом. А тут, за щедрих земель України, отримували прибутки. Займались Розенфельди в основному садівництвом. На багатьох гектарах простягся сад, в якому росли яблуні, груші, інші фруктові дерева. А розкішні алеї з хмелевого плетива були не просто для краси, а мали виробниче значення. Коли наставав час збирання урожаю хмелю, пани наймали на роботу переважно молодих дівчат та хлопців. Дівчата мали пов'язувати голови білими косинками, а хлопці одягалися в білі сорочки. Робота була організована так: хлопці знімали гачками плетива - віття, а дівчата зривали з них пишні шишки хмелю. Потім все зібране висушували, пакували і відправляли на переробку до великих міст, де у панів були свої домовленості."

Ще Розенфельди тримали багато худоби. Мати Лідії Василівни Грабар розповідала, що сир на продаж відправляли бочками. У стайнях утримувалися красиві коні і для робочих цілей, і для прогулянок.

Сама господарка помістя любила собак та кішок і утримувала спеціальну робітницю для годівлі та догляду за цими тваринами.

Пані Розенфельд була на ті часи освіченою, талановитою людиною, а ще дуже красивою жінкою. Відзначалась милістю та добротою у відношенні до своїх робітників, жаліла їх. І коли бачила, що під час обіду в когось з них занадто бідний харч, неодмінно гукала когось із кухні і веліла принести звідти робітникам щось на обід. Пані Розенфельд ніколи не демонструвала своєї зверхності, переваги над бідняками.

Граф Розенфельд, за відомостями свідків, помер тут, у Кодимі, прогулюючись по стежині за маєтком. Поховали його в Санкт-Петербурзі. Дітей у Розенфельдів не було.

Можливо, після цього чи в неспокійні передреволюційні роки графиня Розенфельд продала свій кодимський маєток релігійному служителю, начебто з Лабушного. Вже пізніше мати Лідії Василівни Грабар дізналася з газет, що графиня Розенфельд була вбита під час подорожі.

Пізніше в графському маєтку був купецький будинок, готель. А на початку Великої Вітчизняної війни, як згадувала вчителька Фіра Львівна Фішман, там містилася школа. Був ще дуже гарний сад, красива територія - сторічні груші, крислаті каштани.

В саду було кілька поховань учасників громадянської війни, зокрема могила комісара Годезка, дочка якого Доміра була подругою Фіри Львівни. Школярі тих років доглядали за могилами.

Так відшуміла золота пора маєтку графів Розенфельдів. Революція одним розчерком пера знесла з історичної карти сторінку історії нашої Кодими.

Маєток графа Розенфельда є єдиною в районі унікальною пам'яткою архітектури.

Тепер тут знаходиться історико-краєзнавчий музей.

 

Спорт

 

Спортсмени та вихованці Кодимського району неодноразово виборювали призові місця в різних змаганнях, як обласного так і республіканського рівнів. Високих результатів спортсмени нашого району добивалися в таких видах спорту як: шахи, гандбол, футбол, міні-футбол, настільний теніс.

Районний шахово-шашковий клуб було відкрито у 1974 р. В 2004 р. він святкує свій 30-літній ювілей. 20 останіх років його очолює Валерій Корчинський. Великий внесок в досягненні вагомих результатів з цього виду спорту внесли: Новиков В. І., Задорожний І. Д., Задорожна О. В.

А Юрій Павлович Ісаєв двічі ставав чемпіоном України з шахів і в складі збірної України – чемпіоном СРСР по переписці. Кандидат в майстри спорту Павло Митрофанович Іванес був чемпіоном ДСТ „Колос” України з шашок – він виконав норму “Майстра спорту СРСР”.

Ще у 1972 р. команда Кодимського району з гандболу виборола I місце у першості Одеської області. А команда вино-сокового заводу м. Кодима у 1983 р. зайняла I місце у першості Одеської області з Футболу.

Збірна команда з міні-футболу ставала переможцем обласних змагань у 1993р., 1995 р., 1996 р. У 1995 р. у кубку України серед сільських колективів фізкультури збірна району виборола III місце.

Учениця 7-го класу I-ої школи-ліцею Уляна Паламарчук – активна учасниця обласних, всеукраїнських та міжнародних турнірів з настільного тенісу, в яких постійно завойовує призові місця.

У 2003 р. за підсумками обласної спартакіади трудівників Одеської області Кодимський район за всіма видами програми зайняв III місце.

Вагомий внесок в підготовці спортсменів Кодимського району в різні роки внесли тренери:

з футболу – Мураховський А. О.;

гандболу – Паламарчук В. М.;

шахів та шашок – Новиков В. І.;

настільного тенісу – Паламарчук В. М.

Дитяча юнацька спортивна школа заснована у 1979 році. Першим директором її був Бурмістр Анатолій Андрійович. В ДЮСШ працюють відділення з футболу та волейболу. В школі займається 442 учні, 25 навчальних груп. Їх навчає 8 тренерів – викладачів.

При ДЮСШ працюють філії на базі Сербівської, Загнітківської, Баштанківської, Шершенецької, Лисогірської загальноосвітніх шкіл.

З 2000 р. директором працює Валерій Михайлович Паламарчук.

Учні школи неодноразово ставали призерами обласних змагань з футболу та волейболу.

 

Кодимський консервний завод

 

Кодимський консервний завод було засновано у 1932 році. Спочатку тут варили повидло з кабаків, сушили яблука, груші, сливи.

В 50-х роках асортимент продукції поповнився. Стали варити варення з черешні, вишні, малини і чорної смородини, а також компоти, соки — виноградний та яблучний. На зиму заготовляли яблучне пюре.

Так як на старій «Кодимській повидловарці» стало тісно, то було прийнято рішення будувати новий консервний завод.

Крім цехів заводу, складів, кочегарки виросли 4 одноповерхові будинки для робітників.

Новий овочевий цех почав працювати в 1962 році при директорі Сливінському Івану Федоровичу.

На новому заводі (замість котлів, в яких на старому варили повидло) було встановлено вакуум-апарати. Розширився асортимент продукції. Стали варити томатний сік, томат-пюре, мариновані огірки, помідори, соки, різні салати — а найголовніше зелений горошок, який користувався тоді дуже великим попитом. Продукція заводу відправлялася в різні кінці Радянського Союзу а також за кордон — в Болгарію, Угорщину, Польщу.

В 1972 році після виходу на пенсію Сливінського І.Ф. — директором консервного заводу став Любінський Станіслав Євгенійович. При ньому було побудовано 2-поверховий будинок, на першому поверсі якого містилася їдальня, а на другому медпункт, бібліотека та актовий зал.

Також були побудовані склади для зберігання готової продукції. Томатний цех було обладнано імпортним обладнанням (лінія «Ланг», лінія «Єдинство»). Незабаром побудували гуртожиток на 100 місць, вагову, адміністративний корпус.

В 1975 році завод повністю переселився на нову територію. У 80-х роках було збудовано 5-поверховий будинок для працівників заводу (на 50 квартир).

В 1982 році Кодимський консервний завод відсвяткував своє 50-річчя. В цей період продукція заводу отримувала дипломи на виставках Болгарії, Угорщини, Польщі.

До 60-річчя заводу не дожив директор Любінський С.Є. Хвороба забрала талановитого керівника, гарного господаря. В 1993 році завод очолив Огінський Святослав Вікторович. Сьогодні консервний завод «Кодимський» відновлює свою потужність. Колектив заводу готується до нового сезону, йде реконструкція цехів і котельної.

Завод виготовлятиме пюре яблучне, абрикосове, вишневе, персикове, а також напівфабрикати для соків. Продукцію завод відправлятиме в Росію, Білорусію і по Україні. Чисельність працюючих 130 чоловік.

З 1998 р. завод очолює Костенко Володимир Андронович.

 

Районні електричні мережі

 

Електрифікація Кодимського району розпочалася в 1952 році. Перша електростанція була побудована в Кодимі, на вул. Комунарній, біля млина, навпроти школи №2. Вона була обладнана двома двигунами потужністю 30 к.с. Електроенергія подавалася по вулицях Леніна, Котовського, Леваневського, 8 Березня, Комунарній, Шевченка, надходила у близько 200 будинків i лише до 24 години. Електростанція належала Кодимському комунгоспу. Першими мотористами були Максим Тарасович Головач та Михайло Степанович Волинський.

Деякі колгоспи теж встановили у себе маленькі електроустановки.

У 1956 році на паях колгоспів була обладнана Кодимська міжколгоспна
електростанція, яка розмістилась по вул. Шевченка у приміщенні нинішньої лазні. Першим директором був Ізраїль Григорович Шрайбер, про якого й досі згадують як про прекрасну людину i вмілого керівника. Потужність електростанції один дизель-генератор 250 кВа і подавала вона електроенергію на два села — Лабушну та Серби. Ще один дизель-генератор був на залізничній станції. Від нього освітлювався вокзал та частина вул. Леніна до колишнього банку "Україна". Таким чином Кодима була вже практично електрифікована, за винятком тієї частини, що за залізницею.

В 1959 році на території, де зараз знаходиться РЕМ, міжколгоспна будівельна організація розпочала будувати дизельну електростанцію, яка вже в наступному році була введена в дію. Сюди перевезли дизель з лазні, закупили ще два потужністю 500 к.с. Тоді й була створена міжколгоспна електростанція i підпорядкована вона була голові міжколгоспбуду СО. Горбенку.

В 1962 році повітряні лінії електропередач були зі стальних проводів, а опори — дерев'яні.

А в 1964 році районні мережі були підключені до ПС-35/10 кВ "Борщі” i район почав одержувати електроенергію з державної енергосистеми цілодобово на ПС-35/10 кВ "Кодима" i "Слобідка".

В 1967 році старий ГАЗ-51 було переобладнано під автовишку. Тоді ж з’явився перший трактор МТЗ- 50. Будувалися нові лінії електропередач. Електроенергія поширювалась на інші вулиці райцентру та села району. 3 цього ж року була організована диспетчерська служба. Головними бухгалтерами з 1958 року працювали Іда Львівна Гайсинська та Йосип Юхимович Лукашенко. Начальником енергозбуту були Віктор Костянтинович Буня та Михайло Олексійович Сіваченко.

І. Г. Шрайбер працював керівником РЕМ до останніх своїх днів. В 1968 році він помер.

Керувати РЕМ став Анатолій Станіславович Конашевський.

В 1970 році відбулася реорганізація i Кодимський РЕМ набув статусу ПЕМ, в яке входило два райони — Кодимський та Балтський. Були створені дільниці Слобідська, Грабівська, Балтська i Ухожанська. ПЕМ підпорядковувався Одеському енергоуправлінню сільського господарства i проіснував до березня 1972 року.

В 1976 році керівником РЕМ став Павло Сидорович Вацовський. Під його керівництвом продовжувалась робота по обслуговуванню i ремонту ліній електропередач. Були побудовані підстанції 35/10 кВ "Грабове" та "Запнітків".

Головним бухгалтером з 1983 року — Галина Іванівна Ковалішина.

3 1985 року енергетичне підприємство очолював Анатолій Ілліч Адамчик. За час його роботи були побудовані підстанції 35/10 кВ "Круті”
та "Елеватор". Майже всі дерев'яні опори високовольтних ліній 10 кВ в
районі були замінені на залізобетонні. В більш просторе i зручне для
роботи приміщення переведений диспетчерський пункт. В ньому створена велика пневмосхема 10 кВ району. Одержано нові механізми для монтажу опор. З'явилась житлова новобудова — двоповерховий будинок, в якому справили новосілля 4 сім’ї.

3 1991 року на посаду головного інженера РЕМ було призначено молодого спеціалюта Олександра Миколайовича Бессараба.

3 1995 року начальником РЕМ працює Володимир Андрійович Дремлюх.

Найбільшим випробуванням в роботі стала зима 2000 року. Через льодяну стихію а одну ніч наш район надовго потонув у темряву. Вийшли з ладу понад 70% ВЛ-10кВ, а також 60% ВЛ-0,4кВ. 1 метр обледенілого проводу важив 20 кг. Такої аномалії в природі досі не було. Довелося працювати у важких умовах. Для відновлення ліній на допомогу
прийшли мехколони з Одесаенерго, Крименерго, Львівенерго, Полтавенерго, Рівноенерго та МНС. За порівняно короткий (як для такої роботи) термін спільними зусиллями побудовані нові лінії. По них знову "потекла" електроенергія. У будинках з'явилося електросвітло. Правда, тривалий час електроенергія подавалася за графіком. Протягом доби її відключали через кожних дві години. Однак життя все ж поступово входило в нормальну колію.

Копітка і напружена робота колективу дала належний результат. Уже з жовтня 2003 року за підсумками роботи Кодимський РЕМ знаходиться в числі перших в системі обленерго з усіх видів виробничої діяльності.

Сьогодні на балансі РЕМ є 307км ВЛ-10кВ в 389км ліній 0,4 кВ, 6 підстанцій 35/10кВ, 198 трансформаторних підстанцій. Нині обслуговується 270 великих та малих підприємств, 16698 абонентів.

В колективі працює немало досвідчених працівників, ветеранів виробництва, за плечима яких по 35- 40 років добросовісної праці в Кодимському РЕМ. Серед них, диспетчер Олександр Олександрович Гоголєв, майстри Микола Павлович Джуган та Анатолій Порфирович Гунявий, водій Віктор Федорович Митник, електрик Григорій Васильович Солоп та інші.

Кодимський РЕМ нині вийшов на ту позицію, коли безперебійно
забезпечуються електроенергією існуючі абоненти (підприємства, організації, установи та населення) і є можливість задовольняти в ній нові потреби району, тобто необмежено збільшувати її реалізацію.

 

 

Зв`язок Кодимщини

В 1921 році в с.Кодима відкрито пошту. В 1938 році на її базі утворено Кодимську районну контору зв'язку, яку очолив Чебан Михайло Іванович. В цьому ж році було змонтовано та введено в дію комутатор на 100 номерів. В 1941 році незадовго до війни було збільшено його ємність до 200 номерів. Зв'язок з обласним центром здійснювався по повітряній лінії зв'язку "ІНД0", котра проходила вздовж залізниці. В центральний комутатор включалися комутатори сс. Будеї, Петрівка, Круті, Грабове та Слобідка через які здійснювався зв'язок з Молдовою. До середини 80х років ХХ століття зв’язок _ сс. Тимків та М.Слобідка здійснювався з райцентром через Слобідський комутатор. Перший радіотрансляційний вузол проводового радіомовлення було змонтовано в 1952 році, він розміщувався в панському маєтку, а потім був перенесений в будівлю, що знаходилася на розі вулиць Комсомольської та Фрунзе. На початку 6Ох років почалася суцільна радіофікація населених пунктів району.

З 1 липня 1963 року Кодимську районну контору зв'язку перейменовано в Кодимський районний вузол зв'язку Балтського міського вузла зв'язку., а 8 січня 1965 року його перейменовано в Кодимський районний вузол зв'язку.

В середині 60х років появляються перші АТС, які були змонтовані сс.Серби, Загнітків. В 1970 році розпочато будівництво нової будівлі РВЗ, котра була введена в дію в 1975 році. В 1976 році змонтовано та введено в дію центральну АТС на 1000 номерів, а в 1986 році розширено її монтовану ємність до 2000 номерів. В 1996 році вводиться в нова електронна АТС "Квант-Е" на 960 номерів. В 2004 році введено в дію волоконно-оптичну лінію зв'язку, котра з'єднала Кодиму з обласним центром.

В січні 1995 року в результаті проведення реструктуризації галузі зв'язку на базі Кодимського районного вузла зв'язку утворено районний вузол зв'язку (РВЗ), підпорядкований Українському Державному підприємству поштового зв'язку, та Кодимський районний вузол електрозв'язку "Кодимарайтелеком" підпорядкований Українському Державному підприємству електрозв'язку "Укртелеком" (РВЕЗ).

В 1998 році після проведення реорганізації "Кодимарайтелеком" перейменовано в Кодимський цех електрозв'язку №12, підпорядкований Котовському центру електрозв'язку N"5 Одеської філії ВАТ "Укртелеком”.

В 2003 році Кодимський районний вузол зв'язку перейменовано в поштове відділення "Кодима" Котовського центру поштового зв'язку №7 Одеської дирекції Державного підприємства поштового зв`язку.

Сьогодні на міській телефонній мережі експлуатується дві АТС ємністю 2960 номерів, на сільській телефонній мережі експлуатується 18 АТС монтованою ємність 1546 номерів. На радіотрансляційній мережі проводового радіомовлення діють 15 радіотрансляційних вузлів, в котрі включено 4000 радіоточок. Послугами поштового зв’язку населення району обслуговують міське відділення та 19 сільських відділень поштового зв’язку.

В різні роки колективи підприємства очолювали: Чебан Михайло Іванович, Отченаш Орест Федорович, Ковальчук Григорій Давидович, Кушнір Федір Григорович, Мазур Іван Павлович, Максимішин Всеволод Семенович, Байцеров Віктор Васильович, Верховський Олександр Іванович (РВЕЗ), Осташий Анатолій Кирилович (РВЗ), Лутій Марія Володимирівна (ПВ “Кодима”).

 

Кодимська друкарня

 

Кодимську районну друкарню сьогодні можна назвати острівцем стабільності.

Це підприємство було створене ще в 30-х роках минулого століття. Тоді його єдиною функцією був випуск щойно заснованої районної газети «Колгоспник Кодимщини». Днями, а деколи і ночами-поліграфістам доводилося вручну набирати сторінки видання. Робота була нелегка. В 50-х роках в друкарні з`явилося нове обладнання, яке полегшило тяжку працю. За час існування друкарні поліграфісти працювали над випуском «Червоної Зірки», яка прийшла на зміну «Колгоспнику Кодимщини», пізніше — «Вістей Кодимщини». Минали роки, змінювалися керівники —В.І.Коротнянський, В.В. Мельник, М.Г. Гальчинський, В.І. Найдьонов, М.Л. Зарванський, В.І. Дергальова, І.С. Мервінський. Змінював свій склад і колектив. Хтось не витримував напруженої роботи і знаходив собі легший хліб, але були й такі, що залишалися відданими справі поліграфії до пенсійного віку: М.І.Баликова, В.М. Левицька, Н.І. Шутурминська, В.А. Сєгина, Н.П. Немировська, І.В. Хмельовська. Деяких вже нема серед живих: Г.С. Лисюк, К.А. Куцого, Б.М. Магазінер, М.В. Дейнер, В.С. Тузової.

Сьогодні ж, як і у всіх, у Кодимський друкарні існують певні проблеми: застаріле поліграфічне устаткування, нестача коштів на переоснащення: високі ціни на папір... Але керівництву вдається їх долати чи обходити. Тепер друкарня розширила сферу своїх послуг. Крім випуску різної продукції: брошур, книжок і твердих обкладинках, різних посвідчень, пам`ятних адрес, запрошень, візитних карток, бланків, поліграфісти видають і свою газету «Нова доба».

Директору друкарні Станіславі Броніславівні Король вдається знаходити замовників. Продукцію друкарні купують не лише кодимчани, а й одесити, балтчани, котовчани, вінничани, хоч в їх рідних містах теж є друкарні. Та саме кодимські поліграфісти задовольняють замовників високою якістю продукції. Маленький колектив сам працює на себе, тут всім відомо: щоб мати зарплату, необхідно добре працювати. Зарплата до працівників надходить регулярно. Тут працюють люди, віддані своїй роботі, висококваліфіковані спеціалісти: лінотипісти Л.В. Черкесова та Р.Г. Чабан, складачі Н.С. Бедрій, Л.В. Співак, Г.М. Краснянська, друкар В.Й. Нетупський, палітурниця Г.В. Дивущак, різальник В.І. Говоров, наладчик В.З. Нігрецкул

 

 

Кодимський Райдорвідділ

 

В квітні 1944 року після визволення Кодимського району для відновлення доріг, мостів і під’їздів до населених пунктів було утворено Кодимський Райдорвідділ.

Першим начальником його був Верницький Дмитро Давидович. Штат — 10 чоловік. З вересня 19944 по 1952 роки Кодимський Райдорвідділ очолювала Буракова Надія Олександрівна.

На початку 1949 року Райдорвідділ приймав участь будівництві автомобільної дороги Київ-Одеса..

з 1953 по 1972 роки Кодимським Райдорвідділом керували Зайцев І.Т., Кухар В.Н., Паламарчук Е., Мороз. З 1973 по 1985 роки Кодимське районне дорожнє управління очолював Надутик Володимир Петрович.

З 30.05.85 р. і по сьогодні філією “Кодимський Райавтодор” ДП Одеський облавтодор” керує Нікіфорчук Володимир Митрофанович.

На обслуговуванні філії 248,8 км. автомобільних доріг, 9 мостів. в 2004 році об’єм виконаних робіт складе 1200 тис.грн., в 2003 р. — 550 тис.грн. Чисельність працюючих — 32 чоловіки.

Кращими працівниками є дорожній майстер Кучеренко Ю.Ф., екскаваторщик Обжилянський В.В., водій Борденюк С.С.

 

Кодимський держлісгосп

Свою історію Кодимський держлісгосп починає з 1999 року, шляхом поділу Балтського держлісгоспу.

Кодимський держлісгосп розташований на території Кодимського району. Загальна площа його складає 10631 га, з неї вкрита лісом площа займає 10378 га. До складу держлісгоспу входять Кодимське, Слобідське та Будеївське лісництва, два цехи з переробки деревини та сільськогосподарський цех. Директором Кодимського держлісгоспу призначено Подольського Дмитра Олексійовича.

Лісгосп займається лісозаготівлею, лісовідновленням, лісозахистом та охороною лісів, а також переробкою деревини та вирощуванням сільськогосподарської культур.

Загальний обсяг лісозаготівель планується довести до 14 тис.м³. деревини, по цехах переробки деревини одержати товарної продукції на 500 тис.грн.