Розділ. ІV. Вселенські собори у християнстві

РОЗДІЛ. ІV. ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ У ХРИСТИЯНСТВІ

Підготовка до проведення VІІІ Вселенського собору Православних Церков

Спроби проведення Вселенських соборів були зроблені в 1920-х, 1960-х, 1990-х з метою скликання Вселенського собору, і насамперед Російською Православною Церковою. За останніми даними такі спроби знову активізувались: “ Упродовж 2009 року очікується пожвавлення процесу підготовки до великого і святого Всеправославного собору Східної Церкви”, — заявив секретар Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату з міжправославних відносин проієрей Микола Балашов під час телемосту між Москою і Парижем 13 лютого 2009 року [55].

Чи вдасться скликати такий собор – сказати важко, оскільки всім ієрархам відомо, що право ухвалювати рішення про скликання Вселенських соборів належить папі як першому з-поміж єпископів.

Отож розглянемо ті собори, які Католицька Церква визнає Вселенськими.

Собори, визнані тільки Католицькою Церквою (і папою) та окремими Східними Церквами як Вселенські після розколу 1054 року:

869-870 рр. – VІІІ Вселенський (IV Константинопольський), який засудив патріарха міста Константинополя Фотія за незаконне посідання ним патріаршого престолу при живому, ще й не усуненому Синодом патріархові Ігнатію (≈820-880 рр.). Собор засвідчив гострі суперечності, між західнохристиянською та східнохристиянською богословськими традиціями, які ґрунтувалися на різних філософських засадах Аристотеля і Платона. Церкви оцінюють його відмінно: Католицька Церква визнає його VIII Вселенським, а Православні Церкви - не визнають його таким, але рішеннями послуговуються.

1123 р. – ІХ Вселенський (I Латеранський ): затвердження Вормського конкордату, який юридично поклав кінець боротьбі за інвеституру;

1139 р. – Х Вселенський (II Латеранський ): рішення щодо продовження григоріанської реформи, засудження Арнольда Брешіанського та короля Сицилії Роджера;

1179 р. – ХІ Вселенський ( III Латеранський ): засудження вальденсів, катарів, встановлено порядок вибору папи Римського кардиналами;

1215 р. – ХІІ Вселенський (IV Латеранський ): засудження вальденсів, альбігойців, амальрікан, санкціоновано інквізицію; щодо Тайни причастя вперше вжито термін “ перевтілення” (лат. м. transsubstancio, церк.-сл. переєстествлення).

1245 р. – ХІІІ Вселенський (I Ліонський ): відлучено Фрідріха II Гогенштауфена, прийнято рішення про християнізацію татар, про допомогу королеві Данилу Галицькому. У Соборі узяв участьмитрополит Руси Петро Акерович;

1274 р. – ХІV Вселенський (II Ліонський ): розглянуто рішення про новий похід хрестоносців у порозумінні з греками (представниками Константинопольського імператора) з метою визволення Святої Землі від сарацинів, укладено унії, вивчалось питання розходження східного й західного християнства щодо походження Святого Духа – Філіокве, а також ухвалено рішення про діяльність конклаву та його чинність у 2/3 голосів щодо вибору папи Римського;

1311-1312 рр. – ХV Вселенський (В’єнський ): ухвалено заборонити військово-рицарський орден тамплієрів, велась полеміка проти вальденсів, спірітуалів, бельгардів та інших єретиків; розглядалося питання про реформу в Церкві;

1414-1418 рр. – ХVІ Вселенський (Констанцський ): припинено великі розколи з вибору антипап у Католицькій Церкві; засуджено єретичні погляди Джона Вікліфа; заслухано Яна Гуса та Єроніма Празького, чим і спричинився собор (того не бажаючи) до страти останніх;

1438-1445 рр. – ХVІІ Вселенський (Ферраро-Флорентійський ): розглянуто питання щодо проблем, які перешкоджають порозумінню Східних і Західної Церков: узгоджено питання Філіокве, визнано молитву за померлих, узгоджено питання про чистилище і митарства; були присутні ієрархи та делегації від багатьох Східних Церков та візантійський імператор із Константинопольським патріархом, оскільки розглядалося питання військової допомоги Візантії в боротьбі проти турків; прийнято рішення про визнання рівності та чинності Літургій східних і західного обрядів та визнання рівності й чинності Тайни священства різних обрядів; було підписано низку уній з Коптською, Вірменською, Халдейською, Константинопольською, Сиро-Яковітською Церквами, сирійцями Месопотамії, маронітами з Лівану та іншими Церквами;

1512-1517 рр. – ХVІІІ Вселенський ( V Латеранский ): розгядалося рішення про проведення церковної реформи через поширення Реформаційного руху в Західній Європі;

1545-1563 рр. – ХІХ Вселенський ( Тридентський ): розглянуто проблеми Реформації, про Святі тайни (таїнства) в Католицькій Церкві, проведено літургійну реформу; канонізовано книги Старого й Нового Заповітів (Біблії), ухвалено рішення про контрреформацію;

1869-1870 рр. – ХХ Вселенський (I Ватиканський ): собор ухвалив догмат про первородний гріх, завершив розгляд догмату про чистилище, ухвалив догмат про непомильність папи в питаннях віри;

1962-1965 рр. – ХХІ Вселенський (II Ватиканський ): відмінено обов’язковість латинської мови в богослужінні; проведено літургійну реформу; ухвалено рішення про ставлення до Східних і Православних Церков як церков-сестер; ще раз ухвалено рішення про богонадхненність та канонізацію книг Біблії (після знахідок у Кумрані 1947-1952 рр.), про демократизацію в Католицькій Церкві, розглянуто концепцію Кодексу канонів Західної Церкви та Східних Церков, ухвалено рішення про стосунки із монотеїстичними Церквами та східними релігіями, також про реформи в Церкві та ін. [2; 19; 38; 39; 47].

Таким чином, не всі собори визнаються окремими християнськими Церквами як Вселенські, оскільки були проведені або з порушенням канонів, або скликані не ієрархами Церкви, або під тиском ухвалювалися їхні рішення.

Крім Вселенських соборів, ієрархами окремих Церков: папою, кардиналами, патріархами, архиєпісокопами чи митрополитами та навіть єпископами, можуть скликатися: помісні синоди – збори самих єпископів та помісні собори – збори з участю єпископів, нижчого духовенства та вірних.

Не всі собори є важливими для вивчення, але є ряд помісних соборів, що приймали якісь важливі рішення, що стосувалися обрядів чи традицій тої чи іншої помісної Церкви й ці рішення були потрібними для всієї Церкви.

У Католицькій Церкві визнаються такі помісні собори і синоди, які відіграли важливу роль в історії християнства:

Римський собор, 382 р.;

Карфагенський собор, 418 р.;

ІІ Оранжський собор, 529 р.;

Константинопольський Синод, 543 р.;

Бразький собор, 561 р.;

ІV Толедський собор, 633 р.;

VІ Толедський собор, 638 р.;

Латеранський собор, 649 р.;

ХІ Толедський собор, 675 р.;

ХVІ Толедський собор, 693 р.;

Римський собор, 745 р.;

Фриульський собор, 796-797 рр.;

К’єрський собор 853 р.[25, с.698].

Дослідник історії християнства М. І. Горчаков називає ще собори, що їх визнають Східні Церкви:

Анкірський, 314-315 р.;

Неокесарійський, 315 р.;

Гангрський, бл. 340 р.;

Антіохійський, 341 р.;

Лаодікійський, 363 та 374 рр.

Сардікійський, 394 р., 864 р. 879р.

Ельвірський в католицизмі (≈300 р., Іспанія) [17. Т.2, с.601; 22, с.29].

На цих помісних соборах і синодах, як на двох перших соборах у Толедо, розглядалися важливі догматичні питання щодо рівності Осіб у Пресвятій Трійці й було запропоновано вихід для поясненння єретикам з додаванням до “Символу віри” додатка “і Сина ”, що дістало пізнішу назву в латинській мові “Filioque” й не було підтримане VІІІ Вселенським собором, але зупинило поширення єресі проти Святого Духа на Заході, і т. д.

Таким чином, сформувалася традиція щодо проведення помісних і Вселенських соборів, у якій чітко проглядається примат папи Римського у дотриманні традицій Святого Письма та визнанні окремих рішень навіть помісних соборів за важливістю для Христової Церкви.

 

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. Дати визначення понять “ собор” і “синод”.

2. Які собори визнають Західна і Східні Православні Церкви?

3. Назвати собори, що їх визнає Вселенськими Католицька Церква.

4. Чому окремі собори, які мали б бути Вселенськими, більшість християнських Церков такими не визнають?

5. Які відомості подають ранні джерела християнства про скликання Апостольських соборів?

6. Що відомо з творів Отців і Вчителів християнства про співвідношення ролі папи і соборів у вирішенні важливих догматичних питань?

Року та його рішення

Після розколу 1054 року східна і західна гілка Христової Церкви тривалий час не могли порозумітися. До того ж міжнародна обстановка складалася не на користь християн. Поряд із християнством ще із середини VІІ століття зростала інша й досить цілеспрямована монотеїстична релігія – іслам, яку прийняло багато кочових народів Малої та Центральної Азії, у них починають формуватися ранньофеодальні держави, що об’єднуються у велику мусульманську імперію – Арабський халіфат.

На Заході ж, навпаки, після розпаду величезної Франкської імперії на окремі ранньофеодальні держави обстановка була нестабільною, поки йшло велике завоювання народів.

Після певної стабілізації почалося швидке формування багатьох національних держав у країнах Європи, але поодинці протистояти зовнішній небезпеці цим країнам було непросто.

Водночас у внутрішній ситуації, що складалася у Європі, неоднозначними були стосунки Церкви і держави. Відбувалася традиційна боротьба, що характерна для усіх народів та всіх часів:

а) щодо відносин, які складалися між світською і духовною владою;

б) у змаганні - світська і духовна влада - хто з них вищий або хто над ким має домінувати.

Саме за цього періоду окремі світські володарі країн Європи починають втручатися у внутрішні справи Церкви, намагаючись прислати своїх кандидатів на пост папи, або в іншому випадку - призначити своїх єпископів. Це приводило до постійної боротьби за папську посаду, що свідчило:

- про те, що роль папи як першого єпископа на той час таки зберігалася, була досить важливою та ніхто її не піддавав сумніву;

- для зростання свого авторитету світські володарі держав старалися, щоб осідок папи був у їхніх країнах.

Отож усе це призводило до тривалої боротьби за папську посаду. Свідчення прямого втручання у внутрішні справи Церкви було вручення новообраному понтифікові його папських відзнак.

Напередодні скликання дев’ятого Вселенського собору в 1123 р. (далі – ІХ Вселенський або І Латеранський) у Західній Церкві склалась ситуація, яка зазвичай могла бути вирішена тільки на Всесвітніх зборах вищої ієрархії через втручання у внутрішні справи Церкви світських монархів. Найбільшою проблемою того часу стала боротьба за інвеститури.

Інвеститурою в Середньовіччіназивався акт на володіння землею – передача синьйором феоду своєму васалу [27. Т.І, с.166]. А в застосуванні права інвеститури до духовенства на практиці означало не тільки ввід нового єпископа чи абата в управління землями і залежними людьми відповідної церковної установи, але й затвердження та вступ на духовну посаду, на знак чого королями вручались єпископська палиця і перстень-печатка (перстень-печатка виливався із дорогоцінного металу із родовим гербом єпископа, папи чи абата, він слугував і прикрасою, і печаткою одночасно - уточ. Г. Л.). Світські монархи мали традицію вручати знаки єпископської влади місцевим єпископам та папі Римському після обрання його на престол, зберігаючи таким чином втручання держави у внутрішні справи Церкви.

Крім того, серед окремих церковних осіб поширився гріх симонії. Бажання духовних осіб мати великі матеріальні здобутки підривали авторитет Церкви.

Третьою проблемою, з якою зіткнулася папська влада, було збереження давньохристиянської традиції щодо одруженого духовенства. А це приводило до того, що іноді церковні посади діставали люди низької духовності, які прагнули єпископської влади заради здобуття матеріального добра і не залишили світське життя (конкубінат), хоча воно й було дозволено і Святим Письмом, і рішеннями перших семи Вселенських соборів [1].

Відтак перед Церквою постала проблема про пошук нових шляхів щодо вирішення цих питань. Першими змінити стан справ намагалися ще ченці в Клюні, які започаткували рух за очищення Церкви. З-посеред ревних прихильників клюнійських вимог був чернець Гільдебранд, який фактично керував справами папського престолу. Саме з його ініціативи папа Микола ІІ провів 1059 р. помісний синод на якому був установлений новий порядок вибору папи: зборами кардиналів без утручання ззовні [27. Т.І, с.168].

Як стверджують західні дослідники, цю проблему почав розв’язувати ще папа Сильвестр ІІ (999-1003), відтак папа Лев ІХ (1049-1054), який одягнув габіт монаха-паломника і носив його до того часу, поки кардинали не проголосили папою, тобто став папою шляхом виборів, а не за імператорським призначенням, Стефан ІХ (1057-1058), Микола ІІ (1059-1061) та інші. Утім найбільшим реформатором став Римський папа Григорій VІІ (1073-1085). Щодо особи папи Григорія VІІ, то свідчення дослідників розходяться [32, с.70; 45, с.108-109]. Але те, що клюнієць Гільдебранд, обраний папою 1073 р. під іменем Григорій VІІ, вніс у реформу новаторський дух, відзначають усі дослідники [23, с.86]. На жаль, довести справу до кінця йому не вдалося: він помер 25 травня 1095 р. Саме Григорій VІІ застосував своє папське право впливу на німецького імператора Генріха IV, відлучивши його від Церкви за зловживання владою, та тим самим, фактично, створив для нього такі політичні умови, коли імператор став у своїй країні персоною “non grata”.

Із часів діяльності папи Григорія VІІ залишилися документи, що свідчать про зв’язки київських королів із Римським престолом. Це листи папи Григорія VІІ (від 15 травня 1075 р.) до сина Ярослава Мудрого короля Дмитра-Із’яслава “Королю Русі послання. Григорій єпископ слуга слуг Божих. Дмитру, королю Руси, і дружині-королеві, вітання і апостольське благословення” [8, P.5-6] та до польського короля Болеслава [8, P.7-8], де він обстоює законні права короля Дмитра-Ізяслава на київський престіл.

По смерті папи Григорія VІІ боротьбу за інвеститури продовжили інші папи. Римський понтифік Урбан ІІ (1088-1099) на помісних синодах у Мельфі видав канони проти гріха симонії та проти прийняття церковних гідностей із рук мирян, проти порушення целібату. Тривала боротьба між папами Урбаном ІІ, Геласієм ІІ (1118-1119) та німецькими імператорами Генріхом ІV та Генріхом V за вплив на церковні справи.

Урешті-решт, у результаті тривалих суперечок та непорозумінь папи Каліста ІІ (графа Бургундії - Ґі, понтифікат протягом 1119-1124 рр.) із представниками світської влади (німецьким імператором Генріхом V) 23 вересня 1122р. на міжнародному конгресі було підписано Вормськийконкордат (від лат. concordia – договір між святим престолом, а пізніше главою держави Ватикан, і представниками (урядом чи очільником) певної держави) [16, с.210]) у м. Вормсі між папою та німецьким імператором Генріхом V [39, с.146]. Ця угода мала компромісний характер.

Конкордат підтвердив, що духовна влада належить тільки Церкві, а світська влада не має права до неї втручатися: у процес вибору пап та призначення єпископів чи абатів, Це викликало великий ентузіазм духовенства про що засвідчують багато тогочасних документів. 1122 рік вважався роком початку нової епохи.

Про скликання Вселенського собору було оголошено папою в грудні 1122 року, після укладення Вормського конкордату, що підтверджував компроміс між папою та імператорською владою.

На прохання архієпископа Майна та з нагоди урочистого підтвердження конкордату папа Каліст ІІ (1119-1124) скликав собор, на який були запрошені всі єпископи та архієпископи Заходу [55].

ІХ Вселенський собор (І Латеранський) 1123 р. скликаний папою Калістом ІІ з метою ратифікувати Вормський конкордат.

Cобор проходив у храмі св. Йоана Латеранського – кафедральному соборі єпископа Риму. За головування самого папи він тривав з 18 березня по 6 квітня 1123 року. Тут були присутні близько 600 абатів та 300 єпископів [64] (за іншими даними, 997 учасників) [39].

Рішення ІХ Вселенського (І Латеранського) собору, ухвалені 1123 року:

1) Затвердив положення Вормського конкордату, а саме:

а) церковні достойники (єпископи та архімандрити) в Німеччині будуть вибиратися вільно і канонічно, хоч у присутності імператорів, але без втручання імператорів, симонії та насильства; король буде вручати єпископові тільки знак світської інвеститури – скіпетр – аж через 6 місяців після затвердження його папою, а знаки духовної інвеститури - єпископський перстень і хрест – вручатиме папа чи хтось із його легатів;

б) в інших частинах Святої Римської імперії – Бургундії, Італії - король не може вручати новообраному єпископові єпископський перстень і хрест, а тому німецький імператор Генріх V зрікся цього права; вибори єпископів тут відбувалися членами єпископських капітул;

в) Церква одержить втрачене майно, а те, що належить їй в єпархіях буде передаватися за законом;

г) єпископи в інших частинах імперії вибиратимуться без присутності імператора чи його представників без симонії й насильства.

2) Оголошено 22 канони в Церкві, які стосуються вибору духовенства та його прав і обов’язків. Ці канони пізніше лягли в основу Кодексу канонічного права Західної Церкви (4. ККСЦ. §710-712):

Канон 1: засуджував симонію.

Канони 3 і 11: забороняли священикам (пресвітерам), дияконам, піддияконам та монахам мати дружин і наложниць. Їм також заборонялося використовувати працю жінок у домашньому господарстві (крім випадків передбачених давніми канонами). Шлюби нижчого духовенства, хто бажав далі бути священиком, анульовувалися, а колишнє одружене духовенство, яке залишалось ієреями, попадало під кару каяття (сповіді).

Канон 4: позбавляв мирян права розпоряджатися церковною власністю.

Канон 6: рукоположення священнослужителів, здійснені єресіархом Бурденом (антипапою Григорієм VIII) після його засудження, визнані недійсними.

Канон 11: гарантував недоторканість сім’ї та майна хрестоносців.

Каноном 14: відлучалися від церкви миряни, котрі присвоїли церковні пожертвування, а також ті, котрі будували навколо храмів фортечні укріплення.

Канон 16: засуджував тих, хто перешкоджав паломникам, які йшли до Риму.

Канон 17: абатам і монахам заборонялося допускати грішників до Тайни каяття, відвідувати хворих, уділяти їм Тайну соборування та брати участь у служінні Меси (тобто уділяти Святі тайни, крім монахів-священиків, тобто ієромонахів. - уточ. Г.Л.). Але саме їм доручалося одержувати миро та освячений єлей у єпископів для своїх дієцезій (єпархій) [64].

Значення ІХ Вселенського собору дуже велике. Це був перший собор після великого розколу 1054 р. Церкви Христової на Західну і Східну. Собор започаткував розмежування повноважень світської та духовної влади та ухвалив низку канонів щодо духовенства.

Звісно викоренити насильство світської влади над духовною було не просто, а тому пройде ще кілька десятків років, поки остаточно зникне симонія та інші порушення і зловживання.

Року та його рішення

Поява 1130 року антипапи Анаклета ІІ (1130-1138) та його послідовників, захоплення ним Риму, де він пробув, підтримуваний норманами, майже 8 років, перешкоджаючи при цьому законному папі Інокентієві ІІ (1130-1143) здійснювати свою місію (папа Інокентій змушений був втікати до Франції [45, с.117]), бунт у Бреші августинця, аскета і реформатора Арнольда (Брешіанського) з його 19-а твердженнями (про Трійцю, про Христа, про свободу, про гріх) та нападками на духовенство, – усе це викликало нову необхідність скликати наступний Вселенський собор.

До того по смерті антипапи Анаклета ІІ (+1138) частина світських володарів, що входила до партії Перлеоних, вибрала нового антипапу Віктора ІV (1138), що згодом сам відрікся від трону. Окрім цього, продовжувалася єресь катарів, яка охоплювала нові верстви населення та нові території.

Це був час протистояння папи з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою (1152-1190), який призначав своїх єпископів на папські посади.

Десятий Вселенський собор (далі - Х Вселенський абоІІ Латеранський собор), скликаний папою Інокентієм ІІ (1130-1143), тривав з 4 квітня упродовж місяця 1139 року. Було близько 500 єпископів з Італії, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Англії, Єрусалиму, кілька єпископів зі Сходу.

Рішення Х Вселенського собору – проголошено 30 канонів, які продовжили григоріанську реформу:

1) Канон 7: підкреслено, що подружжя духовних осіб (від піддиякона до ченців з вічними обітами) є не дійсні;

2) Канон 20: заборонено лицарські змагання і турніри (де були поєдинки).

3) Канон 28: дозволено кафедральним капітулам вибирати єпископа (для єпархій).

Наступними канонами:

4) засуджено тих єретиків, які відкидали Святі тайни: хрещення, євхаристії, священства і подружжя (шлюбу), - катарів;

5) канони проти лихварства і симонії (4. ККСЦ § 717-718);

6) засуджено каноніка Арнольда з Бреші – августинця, аскета і реформатора за 19 тверджень (Про Трійцю, про Христа, про свободу, про гріх та ін.) та за нападки на духовенство. Він був учнем П’єра Абеляра;

7) Засуджено короля Сицилії Роджера за допомогу антипапі Анаклетові ІІ;

8) Визнано перемогу графа Португалії Альфонса Енрікеса (1139—1185; з 6 грудня 1139 – короля Португалії Альфонса І) над його суперником Леоном і визнано Португалію самостійним королівством, що сприяло перемозі при Оріці (Кірику) над арабами 25 червня 1139 р., оскільки в Португалії та Іспанії йшла Реконкіста.

Х Вселенський собор, що проходив навесні1139 року, та його рішення щодо важливості Святих тайн: хрещення, євхаристії, шлюбу, священства, мали велике значення для збереження церковних традицій.

Але боротьба між світською та духовною владою не припинилася. Під тиском короля Сицилії Роджера папа Іннокент ІІ знову потрапив до нього в полон, внаслідок цих подій папа несподівано помер 24 вересня 1143р., коли була проголошена Римська республіка, якою керував Арнольд з Бреші (+1155) [40, с. 147].

Після собору знову продовжилася боротьба між світською та духовною владою, яка тривала аж 17 років, цей період позначився появою папи Олександра ІІІ (1159-1181) й антипап: Віктора V (1159-1164), Пасхалія ІІІ (1164-1168), Каліста ІІІ (1168 - до 1178), Інокентія ІІІ (1179-1180).

Ось тому папа Олександр ІІІ (1159-1181) скликав 1179 р. наступний ХІ Вселенський собор знову на території Італії в храмі святого Йоанна Латеранського. Він мав нарешті подолати розколи серед кардиналів, котрі призводили до виборів антипап через фізичний тиск світської влади.

Року та його рішення

Через певні негаразди в церковному середовищі, боротьбу окремих світських володарів із Церквою, труднощами, з якими зустрілися хрестоносці, моральним занепадом у середовищі духовенства виникли течії та рухи, які, з одного боку, вели до нових розколів у Церкві Христовій, а з іншого – прагнули поліпшити й змінити моральний рівень у середовищі духовенства. Ситуація ускладнювалась тим, що земельні володіння папи Римського входили (перепліталися) в територію Святої Римської імперії, яку очолювали німецькі імператори з династії Гогенштауфенів (1138-1254) [29. Т.І, с.284].

Вальденси – середньовічна секта, яка виникла в останній чверті ХІІ ст. серед кріпаків та ремісників у південній Франції, а пізніше поширилася на Півночі Італії, Німеччини, Чехії, Іспанії. Назва походить від імені засновника цього руху – купця П’єра Вальдо з Ліона (+1217 р.), який 1176 року заснував общину “досконалих”. Він роздав майно бідним і став проповідувати. Спочатку папа Олександр ІІІ дозволив йому проповідництво, але коли той почав по-своєму пояснювати правди віри та не дотримувався правил трактування Святого Письма, то вже папа Луцій ІІ (1144-1145) заборонив поширювати таку науку. Рух вальденсів - це форма протесту проти чинних суспільних порядків, оскільки:

- вони заперечували право Церкви мати власність, хоч вченням Святого письма це не заборонено;

- збирати десятину, яка теж установлена ще Старим Заповітом;

- виступали проти папи як намісника апостола Петра, хоч це суперечить Новому Заповіту;

- заперечували Тайну священства і духовну ієрархію;

- не визнавали пошанування хреста;

- заперечували вчення про чистилище.

Багато в чому вальденси сходилися із катарами, а пізніше альбігойцями. Вальденси проіснували до ХХ століття. Їх слухали на Вселенських соборах. Основна частина представників руху згодом злилася з протестантами [19, с.211-212]. Рух вальденсів не був новим для Церкви. Адже в історії раннього християнства було відоме схоже до нього маніхейство.

Маніхейство – уявлення про вічну боротьбу двох світів - небесного (духовного) світу добра, творцем якого визнавався Бог, і матеріального світу зла, творцем і повелителем якого вважався Сатана. Воно теж відновилося.

Маніхейство лягло в основу руху павликан (представляв Павло Самосатський), який охопив у VІІІ ст. усю Вірменію, Малу Азію, Сирію, Тракію тощо. Єресь павликан проникла до Європи у ІХ ст. як богумільство через македонського священика Богуміла, який проповідував нове Іванове Євангеліє в Х ст. Богумильство в Західній Європі поширилось і стало відоме як єресь катарів.

Катари (від гр. κασαρος – чистий) – єретичний сектантський рух, який ширився в ХІ-ХІV ст. [12, с.319]. Крім відомого вивчення двох начал – доброго й злого, вони заперечували догмати про:

- смерть і воскресіння Христа;

- вважали непотрібними хрест та ікони;

- оголосили диявольським обманом Святі тайни;

- практикували публічну сповідь;

- відкинули Старий Заповіт;

- відкидали світську владу, державні закони, суд феодалів;

- проповідували аскетизм;

- безшлюбність;

- непротивлення злу насильством [19, с.213-214].

До кінця ХІІІ ст. рух катарів занепав, а в ХV ст. – зовсім зник у зв'язку з поширенням протестантизму. Вчення катарів сприйняли пізніше альбігойці [12, с.319].

Альбігойці – послідовники єретичного руху у Франції, Італії, Німеччині в ХІІ-ХІІІст., які заперечували віру в триєдиного Бога, святі Тайни, шанування хреста й ікон, не визнавали влади папи, виступали проти Католицької Церкви, називаючи її диявольською силою. Одним із центрів стало місто Альбі у Франції (провінція Ланґедок). У ХІІІ ст. альбігойці були розгромлені й на початку ХІV ст. перестали існувати.

Боротьба між німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою та папою за домінування над Церквою, поширення нових єретичних течій та рухів у середовищі християн, особливо на Півдні Європи, настільки ускладнили становище Церкви, що виникла потреба скликати Вселенський собор. Скликав (тобто оголосив про його проведення) його папа Олександр ІІІ в березні 1178 року.

Одинадцятий Вселенський собор (далі - ХІ Вселенський або ІІІ Латеранський собор)проходив в березні 1179 року. На нього прибуло 302 єпископи, крім папи, з Центральної та Південної Італії (124), Англії, Шотландії, Ірландії, Франції, Німеччини, Іспанії (19 єпископів), Далмації (5) тощо.

Відбулося три сесії Собору 5, 14 і 19 березня 1179 року, на яких було розглянуто такі важливі питання:

- остаточне викорінення антипапської схизми;

- засудження єресей вальденсів та катарів, що ще збереглися;

- відновлення церковної дисципліни.

Ріішення ХІ Вселенського собору лягли в основу 27 канонів, серед яких найважливіші такі:

Канон 1: Для уникнення повторення схизми у виборах папи та появи антипап, папу Римського повинна вибирати тільки колегія кардиналів. До того ж претендент буде вважатися законно обраним тільки в тому випадку, коли за нього проголосували 2/3 від загальної кількості числа кардиналів. Якщо кандидат, що набрав недостатню кількість голосів, усупереч результатам голосування оголосить себе папою, то він сам і його прихильники підлягають відлученню від Церкви (ескомунікації).

Канон 2: Анульовував усі призначення та рішення, підготовлені антипапами Віктором IV, Пасхалієм III і Калікстом III. Усі ці антипапи оголошені єресіархами.

Канон 3: Заборонив висунення на єпископську посаду осіб, що не досягли 30 річного віку, та обмежив коло претендентів особами, народженими із законного шлюбу.

Канон 7: Заборонив брати плату за уділення Святих Тайн, благословення, похорон.

Канон 9: Закликав військово-рицарські ордени тамплієрів та госпітальєрів, що сперечалися між собою, дотримуватися канонічних правил чернецтва.

Канон 11: Заборонив духовним особам мати жінок у своїх оселях як дружин чи як служниць, а також часто відвідувати жіночі монастирі.

Канон 19: Установив обов’язкове відлучення від Церкви світських осіб, які брали податки з церков й віруючих без відома духовенства.

Канон 24: Заборонив постачання сарацинам будь-яких матеріалів (в тому числі й наукових), що могли би бути використані для побудови ними флоту чи інших військових об’єктів.

Канон 27: Зобов’язував світських володарів боротися із єресями [55].

Крім того, на ХІ Вселенському соборі було розглянуто такі питання, які склали пізніше низку канонів, що лягли в основу виборів патріархів Східних Церков (див. ККСЦ, § 72) [4], а саме:

1) З метою відновлення церковної дисципліни одна духовна особа повинна мати одну парохію або одну церковну посаду.

2) Ухвалено рішення про нерозривність Тайни шлюбу й запроваджено поняття “уневажнення шлюбу”.

3) Сформульовано остаточно рішення про формулу хрещення (4. ККСЦ. §751-758).

4) Ще раз засуджено симонію як один із тяжких гріхів, питання про який розглядалося окремо.

5) Прийнято рішення про заборону (під загрозою екскомуніки) стосунків з мусульманами в торгівлі (зброєю, деревом для побудови кораблів, науковими винаходами).

6) Розглянуто ідеї руху вальденсів (1176 р.), а також засуджено єресі катарів, альбігойців (ХІІ-ХІІІ ст.), що поширились у Франції, Італії, Німеччині.

7) Усього прийнято 27 канонів, які лягли в основі майбутнього Кодексу канонів Західної Церкви, ухваленого пізніше, аж в ХХ сторіччі.

Таким способом ХІ Вселенський собор через канонічне право (прийняття певних канонічних правил) забезпечив великий прогрес в організації папської влади та церковній ієрархії, але посилив тенденції до закритості вибору папи (через таємницю конклаву) [19].

Після собору 1198 р. папа Інокентій ІІІ (1198-1216) утворив комісію, яка проводила розслідування справ єретиків, і доручив це цистеріанцю Перту Кастельно, відкрив університети в Оксфорді і Парижі.

Як бачимо, що на цьому соборі було обговорено й ухвалено рішення про впорядкування внутрішнього життя Церкви.

Але життя ставило нові проблеми, які мусила вирішувати Церква, тобто вища ієрархія, яка її представляла у світі. Їх і мав би вирішити наступний Вселенський собор.

Р. та його рішення

Ще тривали хрестоносні походи, а для цього потрібні були немалі кошти. Папа Інокентій ІІІ організував ІV-й хрестоносний похід (1202-1204 рр.) в Єгипет, але замість допомоги єгипетським християнам та підкорення напівмусульманського Єгипту, хрестоносці напали в Далмації на м. Задар, а відтак – на Константинополь і вчинили його грабіж 1203 р. - у відповідь на попереднє закриття в місті всіх латинських монастирів. Це показало певну моральну слабкість влади папи, плани і вказівки якого були знехтувані заради економічної вигоди венеціанських купців.

Хоча походи показали сильні й слабкі сторони економіки та державотворення у Європі, все ж зробили як позитивний, так і негативний вплив на всю систему відносин на європейському континенті.

Саме через хрестоносні походи та переплетення володінь папи, німецьких князів та імператорів продовжувалися непорозуміння і сутички між німецькою династією Гогенштауфенів в особі імператора Фрідріха ІІ та папи Інокентія ІІІ. Крім того, до цих конфліктів додалися ще непорозуміння з королями інших європейських монархій через їх бажання втручатися у справи Церкви щодо призначення єпископів та спроби змінити традиції щодо Тайни шлюбу, тобто відкинути її. Рішення Вормського конкордату треба було втілити в життя.

На рубежі ХІІ - ХІІІ ст. відбулися значні зміни в господарському устрої Європи: починає формуватися загальнофранцузький, північно-італійський, загальноіспанський ринок, що сприяє створенню економічних союзів окремих міст і формуванню товарно-грошових відносин. Існували тільки певні труднощі у формуванні загальнонімецького ринку, що й перешкодило об’єднанню Німеччини аж до другої половини ХІХ століття. Хрестоносні походи, формування середньовічних міст, заснування університетів вимагало заміни десятини натурою на грошовий податок. Починають формуватися ринкові відносини, які Церква мусила відрегулювати.

На Півдні Європи (Франція, Північна Італія) поширилися єретичні рухи, саме там, де були морські порти і найшвидше почали формуватися товарно-грошові ринкові відносини, які вимагали послаблення кріпосницького гніту та створювали умови для формування стану вільних людей, що викупилися з кріпацтва або були відпущені на волю. А єресі поширилися не тільки серед нижчих прошарків населення, але й серед освіченої частини міщан, викладачів та учнів шкіл і університетів. Магістр Паризького університету Амфорі Бернський виступив на початку ХІІІ ст. з ворожим для Церкви пантеїстичним ученням і проголосив, що швидко наступить “царство Боже на землі ”. Його вчення, як і його послідовники – амальрікани – були визнані єретиками й покарані [27. Т.1, с.387].

Утім єресі альбігойців та катарів тривали. І коли (1205 р.) перед папою Римським Інокентієм ІІІ (1198–1216) постав іспанський священик Домінік де Гусман (народ. 1171 р. в іспанській Кастилії), що хотів разом зі своїм єпископом проповідувати язичникам християнське вчення в околицях Угорщини, то папа радо погодився на його місійну діяльність, але серед катарів та альбігойців. Опираючись на Святе Письмо, свою харитативну та місіонерську діяльність, Домінік швидко досяг успіху в графстві Тулуза, де 1208 р. заснував перший монастир для дівчат і жінок, що відійшли від руху катарів. Так появилося перше жіноче згромадження сестер-домініканок [39, с.159] (докл. див. Ч. ІІ).

Через деякий час, а саме 1210 року, до папи Інокентія ІІІ прийшов другий юнак також шляхетського походження, як Домінік, і дістав благословення на свою діяльність. Це був Франциск Бернардоне (пізнішевідомий світові як Франциск Ассизький), котрий теж почав проповідувати серед єретиків. Діяльність обох засновників нових чернечих чинів, жебрацького характеру, серед єретиків мала успіх і потребувала певного канонічного спрямування та оформлення, що й було завершено на наступному соборі.

Важливу місію виконували середньовічні університети, що вже діяли в Європі. З одного боку, вони були важливими науковими центрами і центрами християнського богослов’я, філософії водночас, з іншого – самі університети ставали місцем зародження вільнодумства, а іноді - єресей (діяльність Лютера). Ці великі центри науки й теології теж потребували відповідного ієрархічного підпорядкування та канонічного впорядкування.