Дванадцятий Вселенський (ІV Латеранський) собор

Р. та його рішення

Ще тривали хрестоносні походи, а для цього потрібні були немалі кошти. Папа Інокентій ІІІ організував ІV-й хрестоносний похід (1202-1204 рр.) в Єгипет, але замість допомоги єгипетським християнам та підкорення напівмусульманського Єгипту, хрестоносці напали в Далмації на м. Задар, а відтак – на Константинополь і вчинили його грабіж 1203 р. - у відповідь на попереднє закриття в місті всіх латинських монастирів. Це показало певну моральну слабкість влади папи, плани і вказівки якого були знехтувані заради економічної вигоди венеціанських купців.

Хоча походи показали сильні й слабкі сторони економіки та державотворення у Європі, все ж зробили як позитивний, так і негативний вплив на всю систему відносин на європейському континенті.

Саме через хрестоносні походи та переплетення володінь папи, німецьких князів та імператорів продовжувалися непорозуміння і сутички між німецькою династією Гогенштауфенів в особі імператора Фрідріха ІІ та папи Інокентія ІІІ. Крім того, до цих конфліктів додалися ще непорозуміння з королями інших європейських монархій через їх бажання втручатися у справи Церкви щодо призначення єпископів та спроби змінити традиції щодо Тайни шлюбу, тобто відкинути її. Рішення Вормського конкордату треба було втілити в життя.

На рубежі ХІІ - ХІІІ ст. відбулися значні зміни в господарському устрої Європи: починає формуватися загальнофранцузький, північно-італійський, загальноіспанський ринок, що сприяє створенню економічних союзів окремих міст і формуванню товарно-грошових відносин. Існували тільки певні труднощі у формуванні загальнонімецького ринку, що й перешкодило об’єднанню Німеччини аж до другої половини ХІХ століття. Хрестоносні походи, формування середньовічних міст, заснування університетів вимагало заміни десятини натурою на грошовий податок. Починають формуватися ринкові відносини, які Церква мусила відрегулювати.

На Півдні Європи (Франція, Північна Італія) поширилися єретичні рухи, саме там, де були морські порти і найшвидше почали формуватися товарно-грошові ринкові відносини, які вимагали послаблення кріпосницького гніту та створювали умови для формування стану вільних людей, що викупилися з кріпацтва або були відпущені на волю. А єресі поширилися не тільки серед нижчих прошарків населення, але й серед освіченої частини міщан, викладачів та учнів шкіл і університетів. Магістр Паризького університету Амфорі Бернський виступив на початку ХІІІ ст. з ворожим для Церкви пантеїстичним ученням і проголосив, що швидко наступить “царство Боже на землі ”. Його вчення, як і його послідовники – амальрікани – були визнані єретиками й покарані [27. Т.1, с.387].

Утім єресі альбігойців та катарів тривали. І коли (1205 р.) перед папою Римським Інокентієм ІІІ (1198–1216) постав іспанський священик Домінік де Гусман (народ. 1171 р. в іспанській Кастилії), що хотів разом зі своїм єпископом проповідувати язичникам християнське вчення в околицях Угорщини, то папа радо погодився на його місійну діяльність, але серед катарів та альбігойців. Опираючись на Святе Письмо, свою харитативну та місіонерську діяльність, Домінік швидко досяг успіху в графстві Тулуза, де 1208 р. заснував перший монастир для дівчат і жінок, що відійшли від руху катарів. Так появилося перше жіноче згромадження сестер-домініканок [39, с.159] (докл. див. Ч. ІІ).

Через деякий час, а саме 1210 року, до папи Інокентія ІІІ прийшов другий юнак також шляхетського походження, як Домінік, і дістав благословення на свою діяльність. Це був Франциск Бернардоне (пізнішевідомий світові як Франциск Ассизький), котрий теж почав проповідувати серед єретиків. Діяльність обох засновників нових чернечих чинів, жебрацького характеру, серед єретиків мала успіх і потребувала певного канонічного спрямування та оформлення, що й було завершено на наступному соборі.

Важливу місію виконували середньовічні університети, що вже діяли в Європі. З одного боку, вони були важливими науковими центрами і центрами християнського богослов’я, філософії водночас, з іншого – самі університети ставали місцем зародження вільнодумства, а іноді - єресей (діяльність Лютера). Ці великі центри науки й теології теж потребували відповідного ієрархічного підпорядкування та канонічного впорядкування.

Розвиток ремесла, яке зі складової частини натурального способу феодального господарства переростає в окрему галузь, що формує ринок і сприяє зростанню міст, вплинув на формування міщанства як окремого соціального стану та змін культової практики Церкви. Водночас частина самих монастирів стають центрами формування міст, особливо тих, які мали вигідне географічне положення і опинилися на перехресті торгових шляхів, у своїй господарській діяльності мали популярні для того часу ремесла: прядіння, ткацтво, шевство, кравецтво, пекарство, розведення городини та соління овочів, варіння солі, хмелю чи пива тощо. Звичайно, що включення монастирів у господарську діяльність, яка передбачала ринкові відносини, вимагало теж певних статутних доповнень окремих чернечих чинів. До того ж клюнійський рух багато що змінив та вдосконалив у західному чернецтві, реформувавши його дух.

Амальрікани – релігійно-філософська течія, яка поширилась у Франції як єресь, що заперечувала Святі тайни, виступала проти соціальної нерівності, кріпацтва, заперечувала церкву й духовенство, християнські обряди й обряди самих Святих тайн, але водночас заперечувала й аскетизм. Серед цих еретиків було 6 викладачів Паризького університету, котрі разом з іншими були страчені 1210 р. [13, с.14].

Загарбницька італійська політика німецьких імператорів з династії Гогенштауфенів Фрідріха І Барбаросси (1152-1190) та його сина привели до того, що десятиліттями точилися конфлікти між німецькими князями, папською територією, італійськими містами-республіками.

Вочевидь, що раптова смерть 32-річного імператора Генріха VІ (1190-1197) і його молодої дружини Констанції (+1198 р.) з династії сицилійських королів мали якийсь містичний зміст. Але той факт, що імператриця Констанція свого 3-річного сина і спадкоємця Фрідріха ІІ залишила на папу Інокентія ІІІ, говорить, що вона довіряла йому [39, с.152]. І хоча про Фрідріха ІІ пишуть як про особу, що була високоосвіченою та маловіруючою, він, проте, не дозволяв собі втручатися у справи вибору папи, але більше цікавився політикою в Сицилії, ніж у самій Німеччині, яку навідував кілька разів. Це й була одна з причин, чому німецькі князі більше тяжіли до феодальної роздробленості та повної незалежності.

Усе це разом взяте створило певні передумови для скликанняд ванадцятого Вселенського собору (далі - ХІІ Вселенський або ІV Латеранський собор). А передумови для скликання ХІІ Вселенського собору 1215 р. склалися не найкращі, оскільки це час протистояння двох світових цивілізацій: європейської та азіатської.

Напередодні скликанняХІІ Вселенського собору 1215 р. було змінено діяльність кількох нових чернечих згромаджень:

А) за сприяння папи Римського Інокентія ІІІ почалося формування ордену Мечоносців 1202 р., який поширив свою активну місіонерську діяльність на землях полабських слов’ян;

Б) з 1226 р. Тевтонський орден із Палестини був переміщений до Прибалтики, а згодом з із двох – Тевтонського та ордену Мечоносців - 1237 р., після об’єднання їх, постав один військово-лицарський орден – Тевтонський [29. Т.І, с.282].

Ось чому папа Інокентій ІІІ запросив на собор не тільки 412 єпископів, але й засновників нових чернечих згромаджень та архімандритів вже давно існуючих та новостворених монастирів, які разом з іншими делегованими на ХІІ Вселенський собор склали 1200 його учасників. На той час відбувалося листування папи Інокентія ІІІ з ієрархією Київської Русі, про що засвідчує “Лист папи Інокентія ІІІ”: “Вітербії, 7 жовтня 1207 р. Інокентій ІІІ посилає Григорія, кардинала до Русі, від папи, який св. Церкву в Римі зміцнює” [8] (Див. Додаток Е).

Діяльність папи Інокента ІІІ (1198 – 1216) та його контакти з Україною (є листи до русинів та Угорського і Галицького владик з проханням прибути на ІV Латеранський собор (Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, Провидіння, 1954. - с.121) та іншими східними народами щодо зміцнення Церкви 1213 році свідчать, що собору передувала певна підготовка.

Хід собору:

Відбулося три сесії ХІІ Вселенського собору – 11, 12, 30 листопада 1215 року, але на ньому було ухвалено 70 розділів (тобто 70 канонів).

Рішення собору:

Канон 21: зобов’язував грішників до хоча б до одноразової щорічної сповіді й причастя у Великодньому часі;

Канон 9: оскільки в багатьох країнах мешкають християни різних обрядів, єпископи мають подбати для обряду меншості про відповідних священиків; в одній дієцезії (у східних обрядах - єпископстві - уточ. Г. Л.) не може бути двох владик різних обрядів, а якщо це конечне, тоді треба вибирати вікарія для обряду вірних.

Духовенству доручалася проповідь ідей християнства (пояснення Біблії) у рідній мові віруючих [52; 55];

Канон 6: зобов’язував єпископів проводити щорічні провінційні синоди (на основі рішень попередніх Вселенських соборів).

Собор затвердив такі східні патріархати:

- Константинопольський, Антіохійський, Олександрійський та Єрусалимський;

- засудив єресі катарів, вальденсів, амальрікан;

- ще раз розглядав Нікео-Константинопольський символ віри та Credo. Затвердив той Символ віри, яким латинський обряд користується й досі (Див. Додаток А “Символи віри”);

- схвалив рішення щодо христологічних питань та питань креатології;

- щодо Меси і причастя, то вперше вжито термін перевтілення (лат. transsubstantiare – дослівно означ. змінити істоту, тобто перевтілення; церк.-сл. переєстествлення) як захист від єресі Беренґарія (к. 999-1088) з міста Тур, який проголошував, що перевтілення не відбувається, і не погоджувався із присутністю Ісуса Христа; у Елладській Православній Церкві замість латинського виразу використовується грецький “μεταβολε” (лат. metabole), що означає “зміна істоти, переміна”. Ідеї Беренґарія Турського пізніше використав Ульріх Цвінґлі [Р. І. 14, с.210];

- вивчалося питання про проблему душі як частинки духа Божого у тілі, та її місця після смерті;

- щодо новостворених чернечих згромаджень, то було вирішено, що проповідники повинні мати на проповідь дозвіл від єпископа;

- було засуджено єретичні погляди Йоахима де Фіоре (+1202);

- заборонено засновувати нові чернечі чини, із новими статутами, але затверджено дозволені раніше папою новостворені чернечі згромадження францисканців та домініканців, які мали дотримуватися Правил святого Августина з додатком правил св. Норберта (Канон 13) [39, с.157, 159].

За пропозицією Тулузького єпископа чернечий чин, заснований св. Домініком де Гусманом, став називатися Чин Братів Проповідників (Ordo predicatorum, OP).

Згодом папа Григорій ІХ 1229 року вводить релігійні та інквізиційні суди, проводити які доручає домініканцям. Цими рішеннями собору й папи розпочато частково інквізицію.

На соборі обговорювалася підготовка до проведення п’ятого хрестоносного походу (1216 – 1221): його мета, хід, засоби. На жаль, наслідки і цього походу були не дуже вдалими для його організаторів та учасників.

Як бачимо, ХІІ Вселенський (ІV Латеранський) собор ухвалив ряд важливих рішень щодо канонічного впорядкування діяльності католицького чернецтва, що було вже представлено на той час багатьма чернечими згромадженнями.

Частково було розглянуто дуже важливе питання про Святу тайну євхаристії, зокрема пояснено суть присутності Божої під час богослужіння шляхом перевтілення.

Ще раз уточнено ставлення до Святих тайн та засуджено погляди тогочасних єретиків: катарів, вальденсів, амальрікан і розпочато проти них інквізиційний рух.

Собор мав надзвичайно важливе значення тому, що було чітко регламентовано діяльність усіх чернечих чинів і згромаджень, котрі існували за того часу у Католицькій Церкві.

Собор запровадив ряд цікавих практик, які використовуються і досі, а це означає, що вони були запроваджені правильно (йдеться про пояснення ідей переєстествлення у Тайні євхаристії під час Месси чи Літургії, про обов’язкову Великодню сповідь, проповіді духовенства в рідній мові вірян та інші рішення).

Проте територіальні проблеми, що існували через переплетіння папських земель та володінь німецького імператора в Італії, не були вирішені остаточно.