Хід ХVІІІ Вселенського (V Латеранського) собору

Спочатку засідання розпочалися у Пізі кількома кардиналами як протест проти намірів папи Юлія ІІ відмінити деякі попередні рішення щодо тези конціліаризму.

Як стверджують дослідники, думки кардиналів щодо невирішених проблем розділилися. До того ж, уже ширилися деякі передреформаційні твори.

У цій ситуації, коли назрівали проблеми деяких обрядових реформ (зокрема, перекладу Біблії на національні мови, відправа Літургії чи Меси рідною мовою вірян тощо), собор був якраз на часі.

Утім, ситуація склалася по-іншому. Теза конціліаризму (переваги собору над папою) викликала заперечення як у середовищі вищого духовенства, так і з-поміж світських осіб. Цю проблему слід було розв’язувати негайно, оскільки частина духовенства вже відчувала грозу Реформації, що насувалася.

У розгар Другої італійської війни (1499-1504) папа Олександр ІV (Родріго де Борджіа) 1430-1503 ), понтифікат якого припав на 1492–1503 рр., який підтримував французького короля Людовіка ХІІ, котрий претендував на італійські землі, помер і було обрано папу Пія ІІІ (Олександро Фарнезе Франческо Нанні Тодескані-Пікколоміні, 9 травня 1439 – 13 жовтня 1503), однак, його понтифікат тривав всього три тижні: з 22 вересня 1503 по 13 жовтня 1503 р. А вже 31 жовтня 1503 обрано нового папу Юлія ІІ [55], котрий більше підтримував претензії Фердінада ІІ Арагонського на Неаполітанське королівство, що залишилось без монарха. Це й вирішило долю Другої Італійської війни, в результаті якої Неаполітанське королівство (Південь Італії) перейшло під владу іспанського короля, у Північній Італії збереглася гегемонія Франції, а в Середній Італії відновлена влада папи в його області [73].

На жаль, мир на Аппенінському півострові тривав недовго. Почався черговий конфлікт між Венеціанською республікою та імператором Святої Римської імперії Максиміланом І, королем Арагону Фердинадом ІІ, королем Франції Людовіком ХІІ. Для того, щоб захистити церковні володіння та населення, що мешкало на папській території, папі Юлієві ІІ, котрий не мав ні військових сил, ні політичної влади, довелося проявити ввесь свій дипломатичний хист, щоб у ситуації загрози чергової війни, знайти собі політичних і військових союзників. Проте, завершити свої плани щодо створення незалежної папської території з дипломатичною недоторканістю папа Юлій ІІ не зміг: він помер 21 лютого 1513 р. Але в питаннях внутрішньої церковної політики Юлієві ІІ завдяки блискучих політичних й дипломатичних здібностей, рішучості та наполегливості вдалося досягти багато. І перш за все - скликати черговий Вселенський собор (V Латеранський), на якому вдалося вирішити найважливіше питання – подолання ідеї конціліаризму.

Юлій ІІ (Джуліо делла Ровере, 5 грудня 1443 - 21 лютого 1513) був обраний папою 31 жовтня 1503 року. Народився в Альбісолі біля Савони (Генуезька республіка), належав до давніх священичих родин. Як францисканець, дістав прекрасну освіту, своїм дядьком папою Сікстом ІV був призначений кардиналом. Для захисту кордонів папської території він найняв швейцарську гвардію, що складалася із досвідчених військових, котрі наймалися до нього на службу. Їх військову форму проектував усесвітньовідомий митець Мікеланджело Буонарротті. Ця армія та її традиції існують й досі. Саме при ньому почалося будівництво собору св. Петра та всього архітектурного комплексу, спроектованого поколінням митців-зодчих: Донато Браманте (1444-1514) та Мікеланджело ді Боунарротті Сімоні (1475-1564), художником Рафаелем Санті (1483-1520). Саме при ньому були зроблені знамениті фрескові розписи соборів у Римі [73].

Діяльність папи Юлія ІІ у окремих кардиналів викликала неприйняття його політики, тому вони зібралися на окреме опозиційне засідання в Пізі. Папа Юлій ІІ вже хворий, поспішаючи попередити дії частини єпископів на опозиційному засіданні в Пізі, оголосив своєю буллою від 18 липня 1511 року про скликання собору 19 квітня 1512 року в храмі святого Івана Латеранського, подбав про більш численну охорону для учасників собору та більш представницькі делегації, які мали прибути на собор. Ця булла є одним із канонічних і полемічних документів. У ній папа спростував деталі повідомлення про його хворобу, поширене серед кардиналів у Пізі. Він декларував, що готовий вести за собою інших ієрархів [45; 73].

Але військові дії, відомі в історії як серія Італійських війн (Війна Камбрейської ліги, 1508-1516, та інші), тривали [61]. Французька перемога в Равенні 11 квітня 1512 року перешкоджала відкриттю собору раніше дня 3 травня, саме тоді ієрархи мали зустрітися в Латеранській базиліці.

Через хворобу папа не зміг бути присутнім і вислав на собор своїх легатів, а там були представлені 15 кардиналів, латинський патріарх Александрії й Антіохії, 10 архієпископів, 56 єпископів, декілька абатів та генералів релігійних орденів, посланців від короля Фердинанда, а також італійських міст-республік Венеції та Флоренції [77].

На соборі розгорнулася важлива дискусія навколо проблем, що дуже турбували тодішнє суспільство: реформи в Церкві, переваги папи над собором чи навпаки.

Як уже зазначалося, папі Юлієві ІІ завершити роботу собору не вдалося. При його понтифікаті відбулося перших 5 сесій. А через смерть папи Юлія ІІ (21 лютого 1513 р.) було зроблено перерву. Почав діяти конклав, розпочалися вибори нового папи. На роботу конклаву ще впливали політичні чинники. Війна маленьких італійських держав тривала, а кожна із них старалася захищати свої інтереси, навіть шляхом представлення своїх кандидатів на пост нового папи. У цій політичній і дипломатичній боротьбі перемогу здобула Флоренція і династія Медичі, коли на пост папи майже одностайно було обрано Джовані Медичі. Він увійшов в історію під іменем папи Лева Х.

Лев Х (лат. Leo X, 1513-1521, другий син правителя Флоренції П’єро ді Лоренцо Медичі – Джовані Медичі), як стверджують дослідники, був обраний папою майже одноголосно. Від нього, тридцятивосьмирічного правителя з династії Медичі, чекали примирення інтересів кількох маленьких держав на Аппенінському півострові й створення відповідних умов для забезпечення миру в Італії [62].

Водночас перед новообраним папою стояло кілька важливих не тільки політичних завдань, але внутрішньоцерковних, оскільки ще не завершив роботу черговий собор і не було захищено населення та духовенство папської області від чергових військових та територіальних загроз, не було подолано непорозуміння, викликане Пізанським собором, та інші питання.

Міжнародні проблеми папі Левові Х вдалося розв’язати поступово. За умов, коли зростала могутність династії Габсбургів, що могли загрожувати автономії папської області з одного боку, а династія французьких королів – з іншого боку, папі вдалося успішно вийти зі складної ситуації. Він зумів укласти 1516 р. конкордат із французьким королем Франциском І, що уможливлювало певний компроміс між інтересами папства і Французькою державою (діяв до 1789 р.), відмінивши “Прагматичну санкцію”[45, с.175; 17.Т.2, с.14-15]. Цей конкордат був противагою для австро-іспанського союзу, що на той час порушував рівновагу сил у Європі.

Щодо внутрішньоцерковних проблем, то не всі із них папі Леву Х вдалося розв’язати. Через кошти, які він витратив на прикраси пам’яток архітектури й образотворчого мистецтва (фрески та інтер’єр храмів, скульптури), створені такими визначними митцями як Донато Браманте (1506 р. почав будувати базиліку св. Петра), Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, та блиск споруд, зведення яких було розпочате ще при папі Юлієві ІІ [Adams L.S. A history of western art. – Oxford: CALMANN & KING LTD, 1994. – с.256, 263-269], він змушений був ввести постанову про індульгенції, які пізніше стали іскрою в період Реформації і саме проти них виступив Мартін Лютер.

При папі Левові Х в березні 1513 року собор розглянув такі питання: перше, найдавніші чернечі правила; по-друге, реформи в Церкві; по-третє, оборона віри і корені єресі. На наступних 7-и сесіях після обрання Лева Х ухвалено конституції, що забороняли вчення філософа Помпоназзі (8 сесія) і санкціоновано конкордат між папою Левом Х та королем Франції Франсіском І (11 сесія) [10].

Але, незважаючи на передреформаційний рух, що зростав, папі вдалося вирішити одне із найосновніших питань папства того періоду: рішенням Латеранського собору відмінити постанови двох попередніх соборів (Констанцського і Базельського) про перевагу собору над папою. Лев Х повернув примат папи над собором, що було вкрай необхідним за умов загрози, яка насувалася над Церквою Христовою.

Собор, що переривався військовими конфліктами в Італії і відомий як V Латеранський собор, в 1517 році завершив свою роботу, ухваливши декілька сформульованих у загальному вигляді рішень, котрі рекомендували провести реформу Церкви.

Крім того, на 10-й сесії собор ухвалив постанову про Римську курію та про створення перших банків (“On the reform of credit organisations (Montes pietatis)”, від 4 травня 1515 р.), діяльність яких була визнана єпископами корисною за умови взяття ними розумної та помірної плати за надання позик.

Зі свого боку папа Лев Х завершив роботу собору буллою “Pastor aeternus gregem”, у якій повторив відому частково теократичну тезу про “найвищу папську владу”, проголошену ще папою Боніфацієм VІІІ (1294-1303) [62].

Крім цього на ХVІІІ Вселенському соборі були ухвалені рішення, які стверджували догму про безсмертя душі та її очищення на землі чи після смерті [65].

Таким чином, ХVІІІ Вселенському (V Латеранський) собор, хоча за кількістю прибулих був нечисленним, усе ж вирішив низку догматичних питань, однак не ухвалив важливого рішення – негайної реформи Церкви (бо ідея реформи Церкви все ж декларувалася).

Проблему реформаційного руху, що згодом перейшов у протестантські війни, розв’язував уже наступний Вселенський собор, відомий в історії як Тридентський собор, що відбувся в середині ХVІ століття.