ТОП 10:

Поняття про Вселенські й помісні собори



Документи Вселенських соборів до нас повністю не дійшли. Матеріали про них містяться у творах перших істориків Церкви Христової як от: Євсевія Кесарійського (260-340) (його праці: “Хроніка” Євсевія”, “Церковна історія” та ін.),Геласія - єпископа Кесарійського, який здійснив продовження “Церковної історії” Євсевія, Іоана Солсберійський (+1180), котрий написав у ХІІ ст. історію понтифіків - “Historia Pontificalis”. Більш докладно історія Церкви розкрита у праці єпископа Цезаря Баронія (1538-1607) “Аннали” (в 12 тт., Рим, 1588-1607) та Клавдія Флері “Церковна історія” (в 20-ти тт., Париж, 1691-1720) тощо [15].

Самі ж документи про Вселенські собори почали збирати, перекладати і видавати набагато пізніше. Спочатку вони побачили світ грецькою мовою, відтак – латинською, а в ХІХ столітті їх було перекладено на слов’янську мову. Фактично, тільки наприкінці ХХ століття їх було перевидано в 7-ми томах (див. Дъяния Вселенских Соборов. В 7 т., 4 кн. – Санкт-Петербург, 1996) [5]. Поряд із цим спочатку були перекладені самі канони з грецької на латинську, що приймалися на соборах, а потім з грецької на українську й видані окремою працею “Джерела Канонічного права православної Церкви”, що в Україні побачила світ у Харкові за сприяння Консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (1977 р.) [1]. Після проведення ХХІ Вселенського (ІІ Ватиканського) собору були видані латинською й перекладені іншими мовами його документи (див. Документи ІІ Ватиканського собору: Конституції, декрети, декларації.-Львів: Свічадо, 1996.) [2].

Окремі фундаментальні монографічні дослідження про Вселенські собори вийшли з під пера російського історика Церкви В. Карташова (Карташёв А. В. Вселенские Соборы. – Париж – Москва, 1963-1994) [44] та українського історика Церкви з діаспори доктора Я. Туркала (Нарис історії Вселенських Соборів. – Рим, 1967) [37].

Болгарський історик Марко Поснов наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зробив досить ґрунтовне дослідження з історії християнства до розколу 1054р., оперте на солідну архівну базу, яка подана в списку використаних джерел кількома іноземними мовами (Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.) [Р.І. 47], де подав короткі відомості про перші сім Вселенських соборів. Український історик з діаспори І. Нагаєвський у своїй чотиритомній праці “Історія Римських Вселенських архиєреїв” (Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських архиєреїв. В 4 т. - Т.1. - Рим: Вид-во оо. Василіян, 1959) [35] теж подає короткі відомості про всі Вселенські собори (включно із двадцять першим), опираючись на першоджерела, тобто документи соборів.

На основі такої документальної бази та монографічних досліджень історики християнства пропонують своє бачення історії Вселенських соборів та їх ролі й місця в історії християнства.

Вселенський собор (гр. Σύνοδοι Οικουμενικαί, лат. Oecumenicum Concilium) - це зібрання в певному місці єпископів, які представляють усю Церкву Христову з метою урочистого вирішення важливих питань віри та моралі, церковного благоустрою.

Як зібрання єпископату всієї Церкви, Вселенські собори мають велику вагу, їх, догматичні постанови, належним чином затвердженні Апостольським престолом, є непомильні, однак ці собори не можна вважати постійним елементом церковної будови, бо вони не були встановлені Спасителем як необхідний орган віровчення [64].

Вселенські соборимають свої особливіознаки:зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх ознак Вселенських соборів відносяться:

- участь у соборі представників усіх помісних Церков в особі настоятеля церкви, єпископів або їх заступників, уповноважених і посланих легатів від них;

- канонічна правильність щодо порядку скликання собору, формування складу учасників, хід ведення собору й порядок оголошення рішень собору;

- визнання самого собору Вселенським та його рішень усіма помісними Церквами: як тими, чиї єпископи присутні на соборі, так і тими, чиїх представників на соборі не було.

Внутрішні ознаки Вселенських соборів:

- відповідність його постанов і рішень християнському вченню Святого Письма (Біблії), апостольському переказу, віровченню і правилам (канонам) Вселенської Церкви Христової всіх попередніх століть;

- вираження в рішеннях соборів віровчення, висловлене його учасниками (може бути більшістю або меншістю), якого б усі помісні Церкви дотримувалися, дотримуються завжди і скрізь;

- тільки Вселенським соборам властива законодавча діяльність (складання Символів віри й проголошення догматів, канонів).

Щодо вирішення питань про істину в питаннях віровчення і моральних повчань, то Вселенський собор володіє властивістю непомильності (якщо перебуває під дією Святого Духа), як орган Церкви Вселенської, керований Святим Духом [39]. Але спеціальне дослідження А. Волконського “Католичество и священное предание Востока” (Париж, 1933) про стосунки папи і Вселенських соборів наголошує, що є переваги папи над собором, а саме:

а) папа може не прийняти, тобто не затвердити, рішення Вселенського собору, якщо воно суперечить Святому письму;

б) папа може не погодитися із рішенням Вселенського собору, яке було ухвалене більшістю голосів, коли більшість ігнорувала Святе Письмо, апостольський переказ і вчення Отців Церкви, а меншість дотрималася при прийнятті рішення вчення Святого письма, апостольського переказу та традицій Церкви Христової, висловлені у творах Отців і Вчителів Церкви;

в) собори володіють під невидимою дією Святого Духа у питаннях віровчення властивістю “непомильності”, а не “непогрішності” [41]

Догматичні визначення і канони Вселенських соборів уміщенів“Книзі правил”,а визначення і судові рішення- у “Діях”.

Канони Вселенських соборівлягли в основу Кодексу Канонічного права Римо-Католицької Церкви,редагованого в 1983 р.та Кодексу Канонів Східних Церков,що вступив у дію з1.Х. 1991 року[4, с.16],яким користуютьсяСхідні Католицькі Церкви та Церкви східних обрядів, що не є у злуці з Римом.

Помісні християнські Церкви мають різну думку щодо Вселенських соборів та їх кількості. Якщо дотримуватись основних зовнішніх та внутрішніх ознак Вселенських соборів (про що записано вище), то із усіх соборів, що відомі вченим-богословам та вченим-історикам, тільки два перші Вселенські собори визнають усі християнські Церкви без заперечень, оскільки їх рішення ні в кого із діячів помісних церков не викликає суперечок (окрім деяких протестантських конфесій) [41].

Ассирійська Католицька Апостольська Церква Сходувизнає рішення тільки двох перших Вселенських соборів.

Давні Східні Церкви визнають рішення перших трьох Вселенських соборів.

Східні Церкви візантійського обряду,відомі більшості під назвоюПравославні (Ортодоксальні) Церкви, визнають рішення перших семи Вселенських соборів.

З поглядуКатолицької Церквина сьогодні після розколу 1054 року, який був подоланий аж у ХХ столітті, відбувсяХІХ Вселенський собор[41].

Таким чином, усі собори, відомі в історії християнства, можна поділити на такі групи:

Собори, визнані всіма Церквами: Давніми Східними (Орієнтальними), Православними (Ортодоксальними) та Католицькою Церквами:

49 і 50 рр. – Апостольські (Єрусалимські) собори;

325 р. – І Вселенський (І Нікейський): прийняття Символу віри, засудження аріанства, визначення дати святкування Пасхи за юліанським календарем;

381 р. ІІ Вселенський (І Константинопольський): повторне засудження аріанства, формулювання ортодоксального вчення про Пресвяту Трійцю;

Собори, визнані Давньосхідними (крім Ассирійської Церкви Сходу), Православними та Католицькою Церквами:

431 р. – ІІІ Вселенський (Ефеський): засудження несторіанства, як одного із виявів монофізиства.

Собори, визнані (крім Давньосхідних) Католицькою та Православними Церквами:

451 р. – ІV Вселенський (Халкідонський): засудження монофізитства;

553 р. – V Вселенський (II Константинопольський) засудив послідовників монофізитизства, деякі помилки у творах Оріґена;.

680–681 рр. – VІ Вселенський (III Константинопольський) засудив монофелітство;

787 р. – VІІ Вселенський (II Нікейський)засудив іконоборство та ідолопоклоніння, розділивши поклоніння Богові та пошанування ікон.

Собори, що їх визнають як Вселенські деякі богослови та ієрархи окремих Православних Церков (їх визнають Церкви візантійської традиції), але як вселенські вони не мали визнання папою:

879-880 рр. (IV Константинопольський) – відновив єпископа Фотія на Константинопольському престолі й проголосив анафему на будь-які зміни Нікео-Константинопольського символу віри. У Церквах візантійської традиції одностайно визнається VІІІ Вселенським.

1341-1351 рр. – V Константинопольский: підтвердив богослов’я ісихазму св. Григорія Палами й засудив філософа Варлама, який йому протистояв.

Розбійницькі собори –були скликані імператорами, їх рішення ухвалювалися під тиском, а тому, хоч і оголошувалися як вселенські, не були визнані всіма християнськими Церквами.

341 р. – Антіохійський собор (мав би бути ІV Вселенським) розглядав проблему аріанства та монофізитства частково, але через те, що рішення ухвалювалися під тиском, не був визнаний Церквами;

355 р. – Міланський собор — ухвалив рішення про репресії проти аріян та їх противників (собор не визнаний жодною із сучасних Церков);

449 р. – Ефеський собор теж скликаний імператором, але за рішеннями та умовами їх ухвалення названий “Розбійницьким”;

754 р. – собор, скликаний візантійським імператором для знищення ікон і відомий як “Іконоборчий”, Церквами не визнаний;

815 р. – собор, теж скликаний візантійським імператором, відомий своїми рішеннями про відміну рішень ІІ Нікейського собору, відомий як “другий Іконоборчий собор”, Церквами не визнаний.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.006 с.)