Вісімнадцятий Вселенський (V Латеранський) собор

Років

Після падіння Візантійської імперії ситуація в Європі дещо змінилася, бо до її занепаду змагалися християни різних обрядів між собою. Їх непорозуміннями скористалися східні сусіди, які вже захопили територію Малої Азії і підійшли до кордонів європейських країн, а декотрі вже на початок ХVІ ст. вели боротьбу за свою незалежність (Болгарія, Сербія, Албанія та інші).

З іншого боку європейські народи стали іншими. Хрестоносні походи та війни, що виникли як їх наслідок, змінили світогляд не тільки володарів, але і європейського лицарства: всі починали розуміти, з якими непростими суперниками у світі їм доведеться існувати.

І все ж саме через хрестоносні походи до Європи потрапила значна кількість давніх творів чи реліквій раннього християнства, які стали відомими для тогочасних вчених-дослідників і зробили певний вплив на світогляд Середньовічної людини.

Падіння Константинополя мало певні позитивні наслідки для формування європейського Відродження, адже саме через цю катастрофу на Аппенінський півострів прибуло багато вчених із країн Малої Азії, які рятувалися від завойовників і які привезли із собою давні твори та рукописи Античності та раннього Середньовіччя. Ці вчені в європейських університетах почали викладати грецьку мову та займатися перекладами праць давніх філософів чи учених європейськими мовами, латиною, а також документів з історії християнства та праць східних Отців Церкви.

Ці та інші чинники сприяли формуванню такого світогляду у країнах Південної Європи, який згодом став відомий світові як епоха Ренесансу, котра кардинально міняла суспільні устої на такі, які звертали увагу на людину та її місце у реальному світі. Християнська заповідь любові починала знаходити свій реальний вияв у дуже складних капіталістичних відносинах, що якраз формувалися.

І це було якраз на часі, бо ринкові відносини, які вже проникли на той час майже у всі сфери суспільних відносин, вже не мали місця для цієї заповіді: вони передбачали між людьми боротьбу за виживання, закони конкуренції, право сильнішого й багатшого, право хитрішого чи спритнішого. Отож тут уже не йшлося про любов до ближнього, увагу до його потреб, про безкорисливу працю чи допомогу. Саме ідеї гуманізму, проголошені самим Христом, ставили людину з її потребами на першому місці, відтісняючи ідеї багатства, наживи, конкуренції, боротьби.

Початок книгодрукування у Європі, започаткований Йоганном Гутенбергом (1400-1468) та його послідовниками Альдом Мануцієм (1448-1515), Анрі Етьєном (1460-1520), зробив не тільки внесок у видавничу справу, але й сприяв поширенню різних ідей та більш ретельного вивчення Святого Письма (перша друкована книга в Європі – Біблія – вийшла 1450 р.), її пізнавали не тільки духовенством, але й віруючі. Утім не всі, хто сам вивчав Біблію, мали відповідні знання для того, щоб могти її правильно пояснювати й проповідувати. Книгодрукування сприяло як поширенню знань, так і шкідливих ідеологій чи єресей у середовищі християн.

За таких умов роль і місце Христової Церкви зростало. Водночас Церква залишалася тою консервативною інституцією, яка ідеї християнського гуманізму проповідувала й захищала, хоча й не обходилося без помилок. Ось тому й почалося зіткнення кількох різних ідей, які передбачали зміни в цілому європейському світі: хижий ринок чи ідеї християнства у ставленні до ближнього? Відтак і боротьба цих протилежних ідей проявлялася по-різному.

Передовсім це знайшло своє відображення в творах письменників і поетів Середньовіччя і початку епохи Відродження: Данте Аліг’єрі (1265-1321), Джовані Боккаччо (1313-1375), Франческо Петрарки (1304-1374), Франсуа Рабле (1494-1533), ін.

По-друге, значна частина освічених людей того часу представляла свої концепції щодо формування майбутнього однієї країни чи цілого Європейського континенту як окремі твори, відомі нам сьогодні як праці історика, філософа і юриста Нікколо Маккіавеллі (1469-1527 “ Монар х”), утопістів Томаса Мора (1478-1535, “ Утопія ”), Томмазо Кампанелли (1568-1639, “ Місто Сонця ”), Леонардо Бруні (1369-1444, “ Історія Флоренції в 12-и тт. ”) тощо.

По-третє, нова ідеологія реформ та їх втілення в суспільстві відобразилась у діяльності діячів – так званих передвісників Реформації: працях Еразма Роттердамського (1469-1536) [22], листах Ульріха фон Гуттена (1488-1523) [29], дослідженнях Мартіна Лютера (1483-1546) [27] чи Томаса Мюнцера (~1490-1525) [29], у діяльності Джироламо Савонаролли (1452-1498), котрий зайнявся перебудовою державного устрою Флоренції в час війни; ці ідеї лягли в основу його праць “ Тріумф Хреста ”, “ Листи до монархів”, “ Роздуми про 50-й псалом ”, “ На Тебе, Господи, уповаю ”, “ Керівництво до християнського життя” [67] та ін.

Причин скликання вісімнадцятого Вселенського (далі - ХVІІІ Вселенський або V Латеранський) собору, що проходив у 1512 – 1517 рр. було декілька.

Однією з них т. зв. Італійські війни (1494-1559)[61; 67], котрі тривали з перервами з кінця ХV сторіччя до середини ХVІ століття. Причина цих війн – спроба сусідніми країн захопити маленькі італійські держави й міста-держави, що постійно воювали між собою і ніяк не могли об’єднатися в одну державу, та приєднати їх до своїх держав, а також боротьба за гегемонію в Європі [61]. Ця загроза стосувалася і папської території, де мешкало багато людей, але щоб їх захистити, папству потрібно було або наймати якусь армію, або домовлятися із світськими володарями про союз, оскільки папство своєї армії не мало.

На другу половину ХV ст. Аппенінський півострів став ареною боротьби між християнським та мусульманським світом за перевагу на Середземному морі. Досить суттєвим важелем у цьому були італійські міста-держави Венеція та Флоренція, які з республік часто ставали монархіями, але були на той час досить солідними морськими державами. Їм протистояли інші морські країни: зі Сходу – Османська імперія із Півночі – Франція та Іспанія.

 

Північна Італія в 1494 р.

[http://ru.wikipedia.org/wiki/Итальянские_войны]

 

Приводом для початку Італійських війн стала смерть 1494 р. неаполітанського короля Фернандо І й висловлення своїх претензій на престол Неаполя французького короля Карла VІІІ, який був родичем Анжуйської династії (правила в Неаполітанському королівстві в 1266-1442рр.). Карла VІІІ підтримали у його претензіях на престол герцог Міланський Лодовіко Моро і папа Олександр VІ. Французькі війська вторглися до Неаполя.

Проти французів дуже швидко сформувалася Венеціанська ліга італійських держав, до яких приєдналися імператор Святої Римської імперії Максиміліан І, король Арагону Фердінанд ІІ. Бочись бути відрізаними від Франції, війська Карла VІІІ покинули Неаполь, а після розгрому в битві при Форново повернулися до Франції.

Розгром Неаполітанського королівства порушив рівновагу політичних сил на Аппенінському півострові, що призвело до відновлення війн між маленькими італійськими державками: між Флоренцією і Пізою, а в тій же Флоренції – між Савонароллою та династією Медичі [67], папством і династією Орсіні та інші [51].

Другою причиною скликання V Латеранського соборубули початки поширення реформаційних ідей (більш докладно див. Ч.ІV: Історія протестантизму),на які якось треба було реагувати офіційній Церкві. Частина із них мала під собою реальну основу для їх вирішення, а інша частина – це були вимоги, що мали на меті знищити Церкву Христову як ієрархічну інституцію взагалі, а третя частина вимог мала політично-економічний характер, а отже, їх поступово треба було вирішувати в кожній країні, зокрема.

Наступною причиною скликанняХVІІІ Вселенського собору це була необхідність обговорення тогочасних внутрішньоцерковних проблем, з-посеред яких:

§ питання про законодавче забезпечення цілісності й недоторканості папських земель в умовах руху за формування єдиної Італійської держави та загарбницьких війн (Італійські війни 1494-1559рр.) на її території;

§ проблема порозуміння між прихильниками і противниками папи та його підпорядкування соборові чи навпаки, тобто теза конціліаризму [23];

§ вимоги серед духовенства про проведення богослужінь національними мовами та ін.