ТОП 10:

Трідентський (ХІХ Вселенський) собор



Рр. та його рішення

Початок ХVІ сторіччя характеризувався зростанням спочатку слабкого ідеологічного руху за реформи в середині Церкви, що ширився у середовищі духовенства та вчених-богословів, а потім поступово почав переростати в реформаційний рух та згодом – у протестантизм.

Поряд із поширенням реформаційного руху відбувався зовсім протилежний процес – формування нових чернечих згромаджень із явно протилежними харизмами, але спрямований на духовне збереження Церкви як духовної інституції.

Частина чернечих згромаджень, що з’явилася упродовж ХVІ століття, - це відгалуження від вже існуючих чернечих рухів, а частина – це виникнення зовсім нових згромаджень, які не тільки підтримали основу Церкви Христової в час реформаційної кризи, але сприяли її очищенню та виробленню нею нових (зовсім невідомих) якісно й організаційно форм роботи із віруючими, що сприяло не тільки збереженню церковної організації та її традицій, а й надало їм новий високий науковий рівень.

Напередодні скликання Тридентського собору виникли такі чернечі згромадження:

§ Театинів, театинців – офіц. назва “Конгрегація регулярних кліриків Божественного провидіння” (лат. Ordo Clericorum Regularium vulgo Theatinorum, скорочено CR), засноване 1524 р. Каетаном Тієнським, статут затверджено 1540 р. Свою назву театинці отримали через те, що співзасновником згромадження став Театинський єпископ Карафа). “Головними завданнями ордену була боротьба з єресями і заклик духовенства до оновлення життя” [69].

§ За допомогою театинців у Венеції Єронім Емільяні (+1537 р.) заснував1532 року орден Сомасків.

§ Орден Барнабітів, заснований на основі міланського братства 1530 року Антоніо М. Заккарієй (+1537), котрий прагнув до очищення моралі і який установив народні місії.

§ Єзуїти (Ісусівці – укр. мовою)(лат. Sociestas Jesus - Товариство Ісуса) чернечий духовно-лицарський військовий орден, створений 15 серпня 1534року іспанським лицарем Ігнасіо (Іганатієм) Лойолою (~1491-1556і затверджений папою Римським Павлом III (27 вересня 1540р.) під назвою “Згромадження Ісуса” [23, с.166].

§ ОрденУрсулянок (орден св. Урсули, лат. м. - Ordo Sanctae Ursulae), заснований Анджелою Мерічі 1535 р. – жіночий чернечий орден, що складався із дівчат та вдів, котрі спочатку не давали чернечих обіцянок, але безоплатно займалися вихованням молодих дівчат. 1572 р. урсулянки прийняли статут св. Августина й стали справжнім чернечим чином (при папі Григорієві ХІІІ) [Урсулинки //http://ru.wikipedia.org/wiki/22:28/ 8.06.2010].

Крім появи нових чернечих згромаджень, у ХVІ столітті триває рух за відокремлення від вже існуючих чернечих чинів нових гілок. Такими новими згромадженнями стали капуцини, що відокремились від чину святого Франциска Ассизького, та сестри кармелітки.

§ Сестри кармелітки відокремились від духовно-лицарського чернечого ордену кармелітів, заснованого ще хрестоносцями 1155 р. у Іспанії, утворивши нову гілку під назвою босоногих кармеліток (що 1593 р. розділились на окремі гілки, оскільки одні настоювали на дотриманні духовно-лицарських правил Бертольда з Калабрії, а інші – на визнанні його ж жебрацького статуту) [18, с. 1335-1336].

§ Капуцини(лат. Cаppucіo – загострений капюшон) – Орден Братів Менших Капуцинів – монахи старцюючого чернечого чину, який був заснований в 1525 році в Італії, відокремившись від францисканців. Папа Климент VІІ в 1529 році затвердив Статут ордену капуцинів. З 1619 року чин відокремився від францисканців та існував самостійно, виступаючи головним знаряддям Контрреформації.

Виникнення нових згромаджень та монаших чинів у Католицькій Церкві - капуцинів (1528), театинів (1524), барнабітів (1533), сомасків (1532), урсулянок (1572), єзуїтів (1534), кармеліток (1593) – сприяло оновленню релігійного й чернечого життя та стало дуже важливим фактором у період важких випробувань, котрі переживала Церква Христова в час реформаційних бур. Водночас діяльність цих нових чернечих згромаджень потребувала уважного їх вивчення з боку папи та обговорення їх завдань на черговому Вселенському соборі.

Того ж ХVІ сторіччя розгорілися реформаційні суперечки. Серед вагомих ідеологів християнства, котрі виступали за реформи в Церкві, був німецький чернець-августинець, доктор теології Мартін Лютер, який висловив“95 тез”, де запропонував своє бачення церковних реформ [19, с.271]. Але політична обстановка, що склалася в більшості країн Європи, не показувала готовності знаті до швидкого розв’язання назрілих проблем, особливо політичних.

Як тільки у Лютера знайшлися послідовники, а їх було достатньо, конфлікт, що виник як два різні ідеологічні погляди на одну проблему, переріс у міжнародний. Німецькі князі давно шукали приводу звільнитися від церковної десятини, а тут М. Лютера за його виступ запросили до Риму. Сучасні дослідники, покликаючись на щоденникові записи Мартіна Лютера зазначають, що німецькі князі його посадили під домашній арешт і на синод у Рим, де він мав звітувати перед папою, не пустили.Їм здавалося, що це було вигідним кроком, але, як показали реальні події, загострення конфлікту спричинило тяжкі наслідки для Німеччини. Почалася громадянська війна, а за нею селянська війна під проводом Томаса Мюнцера, відтак поширення ще більш радикальних ідей, аніж пропонував Лютер. У Німеччині почався хаос.

Тепер перед німецькою знаттю стояло багато інших завдань і перш за все треба було негайно припинити будь-які воєнні дії на території країни. Власне, без дипломатичної допомоги з Риму було неможливо вирішити низку важливих питань, припинити кровопролиття, тим більше, що частина північно-східних німецьких земель була охоплена не тільки ідеями реформ, але ідеями протесту проти Церкви.

Ситуація папи Климента VII була вкрай непростою. Прагнення іспано-австрійських феодалів на чолі з імператором Карлом V та французької знаті на чолі із королем Франциском (Франсуа І) Бурбоном посилити свої впливи на італійські землі привели до чергового збройного конфлікту біля Павії (1525р.). Папа, побоюючись посилення династії Габсбургів, намагався створити антиавстрійську коаліцію за участю Франції, Англії та держав Італії. Боротьба за переваги у Європі, зокрема в Італії, між Францією та династією Габсбургів, що посилювалась, ускладнювалася тим, що 1527 р. імператор Карл V напав на Рим, піддав його страшному руйнуванню та пограбуванню, що ввійшло в історію під назвою “Saccodi Roma” [22, с.352].

Папа змушений був визнати іспано-австрійське панування на Аппенінському півострові (й погодився на коронування Карла V 1530 р.), водночас мав необхідність підтримувати дипломатичні відносини із Францією. З цією метою папа Климент VII (Джуліо де Медичі, 1475 р.н., 1523-1534) умовив свою племінницю Катерину Медічі (13. 04. 1519 – 5. 01.1589) вийти заміж за сина французького короля Франциска І (1515-1547)Генріха ІІ (1547-1559), щоб мати собі союзника в особі французького короля [45, с.179].

У такій непростій ситуації починаються дипломатичні перемовини між папою Клементом VII та імператором Карлом V (англ. мовою - Чарлзом) про врегулювання німецьких проблем, що виникли внаслідок реформаційних рухів.

Рим відкинув ідею Німецької національної ради (тобто помісного собору), але абсолютно не протестував проти проведення Вселенського собору. Імператор Карл V заборонив помісний собор теж, але повідомив Клемента VII через його послів, що він розглянув пропозицію проведення Вселенського собору і запропонував місто Тренто (Trent) як місце збору ієрархів. За роки безрезультатного диспуту між імператором і Римським папою стало зрозуміло, що будь-які подальші кроки з приводу собору даремні. Так нічого не було зроблено до 1529 р., коли папський посол Піко делля Мірандоля (Pico della Mirandola), оголосив в дієцезії Шпеєр(Speyer) у Франконії, що Римський папа готовий допомогти німцям у боротьбі проти турків, щоб досягти відновлення миру серед християн та переконати християнських правителів припинити громадянську війну та секуляризацію церковних земель, а, скликавши Вселенський собор, готовий розглянути наступного літа всі наболілі питання.

Німецький імператор Карл V і папа Клемент VII зустрілися в Болоньї 1530 р., папа Римський засвідчив згоду провести Вселенський собор, якщо це необхідно для миру в країні. Легат папи кардинал Лоренцо Кампежжіо (Lorenzo Campeggio) виступав проти його проведення, будучи переконаний, що протестанти (ті німецькі князі, що не пустили Лютера до Риму і виступали за розрив із Римом) не були чесні у вимозі проводити собор. Католицькі князі Німеччини (що визнавали папу), особливо герцоги Баварії, імператор Карл V бажали собору як кращого засобу подолання зла.

Поки йшли переговори щодо проведення собору, в Аусбурзі 1530 р. тривали дискусії між представниками імператора, католицької і протестантської сторін щодо порозуміння та принципів проведення собору. Протестанти були готові погодитися на участь у соборі на попередніх умовах. Пропозиція імператора Карла знайшла схвалення католицьких князів Німеччини щодо проведення Вселенського собору на її території.

Листи імператора Карлa V, відправлені послами до Риму, свідчили про його готовність допомогти у проведенні собору. З колегії кардиналів було призначено двох єпископів особисто для вирішення німецьких справ. Хоч думки папи й імператора відрізнялися, Римський папа писав імператорові, що Карл V міг би сприяти проведенню собору та захистити інтереси протестантів, що повернулися в лоно Церкви.

Імператор ще сумнівався, що папа Климент має бажання проводити собор. Утім, протестантські князі не були готові відмовитися від своїх різноманітних протестантських доктрин. Папа Климент VII постійно відчував проблеми щодо проведення собору, хоча пропозиція імператора Карла V, з якою були згідні більшість кардиналів, особливо Фернезе, дель Монте, Канізій, переконали папу, що собор – єдиний засіб полагодження релігійних суперечок.

Поки протестанти зважувалися на цей крок, король Франциск І із Франції робив усе можливе, щоб перешкодити проведенню собору. У нього були інші плани щодо проведення собору - на своїй території. Тому при понтифікаті Климента VІІ Вселенський собор так і не був скликаний.

У Болоньї в 1532р. імператор і папа Римський обговорювали питання проведення собору, на цій зустрічі було вирішено, що собор таки має відбутися, як тільки князі Німеччини різних християнських конфесій схвалять питання собору. Відповідні звернення, адресовані правителям різних країн, були складені й легатам було доручено відбути до Німеччини, Франції, Англії. Відповідь французького короля щодо проведення собору була незадовільною. Він, як і Генріх VIII з Англії, уникав остаточної відповіді. Німецькі протестанти відкинули умови, запропоновані папою Римським.

Наступний папа Павло ІІІ (1534-1549, кардинал Александро Фарнезе) сприяв скликанню Вселенського собору. Це питання він обговорив ще під час конклаву і після нього, коли вперше зустрів кардиналів 17 жовтня 1534 р., актуалізувавши цю проблему на першій консисторії восени (13 листопада) того ж року. Папа викликав прелатів до Риму, а також представників імператорів Карла Vі Фердинада. Після обговорення порушеної проблеми нунції папи були відправлені до Франції, Іспанії, Німеччини, позаяк Рим наполягав, щоб собор відбувся саме в італійському місті.

Нунцій папи Вергеріо (Vergerio), висланий до імператора Фердинанда, мав також сповістити німецьких виборців і особисто німецьких князів про неминуче проведення собору. Він виконував свою місію із завзяттям, хоч часто зустрічався з презирством і недовір'ям. Вибір місця зустрічі став джерелом багатьох труднощів, оскільки Рим наполягав, що собор повинен відбутися в італійському місті.

Протестантські князі, засідаючи в Шмалькальдені (Шмалькальденський союз)в грудні 1535 р., відкинули запропонований собор. У цьому їх підтримували англійський король Генрі VIII і та французький - Франциск І. В той же час були щойно послані гарантії до Риму, що він розглядає собор як дуже корисний для винищування єресі, зберігаючи, що стосується проведення собору, подвійну інтригу, яку він завжди переслідував в зісланні на німецьке протестантство.

Візит Карла V до Риму в 1536 р. привів до повної угоди між ним і Римським папою з приводу проведення собору. Папа Павло III, видав 2 червня 1536 р. буллу, щоб всі патріархи, архієпископи, єпископи і абати прибули в Мантуа 23 травня 1537 р. для синоду. Легати були послані запрошувати на собор імператора, короля римлян, короля Франції, друга частина нунціїв несла запрошення до очільників інших християнських країн.

Голландець дер Форст мав завдання умовити німецьких правлячих князів узяти участь у соборі. Протестантські правителі сприймали посла нелюб'язно; у Шмалькальді вони коротко відмовилися від запрошення, хоча ще до 1530 р. вони прагнули проведення собору. Французький король Франциск І скористався відмовкою про війну (бо собор міг зупинити війну між ним і королем Карлом V у 1536 р.), щоб оголосити поїздку французьких єпископів на собор неможливою.

Підготовка Трідентського собору (ХІХ Вселенського собору) (1545 – 1563) тривала досить довго. Були створені “передсоборові” комісії, які складалися із представників духовенства та віруючих, учених-дослідників – фахівців богослов’я, філософії, мистецтва та інших галузей. Саме у такому складі “передсоборові” комісії повинні були дати науково-богословську відповідь на основі Святого Письма та праць Отців і Вчителів Церкви на закиди протестантів про необхідність Святих тайн, Меси і Літургії, другоканонічних книг Бібілії тощо.

Папа Павло ІІІ (1534-1549) буллою від 12 червня 1536 р. таки скликав патріархів, архієпископів, єпископів, абатів, а також просив імператорів, королів Франції, Німеччини та інших країн сприяти виїзду запрошених на собор навесні 1537 року [19. Т.3, с.37]. Війна імператора Карла V перешкодила відкриттю собору. Знову собор був скликаний на 1542 р. Четверта війна з Францією, що продовжувала серію Італійських війн, знову перешкодила початку його роботи. Буллою від 19 листопада 1544 р. папа скликав собор у Тріденті у березні 1545 р. [19. Т.3, с.37]. Протестанти на собор не з’явилися. Однак провести собор та швидко вирішити наболілі питання теж не вдалося з багатьох причин.

По-перше, через війни всередині Італії та через військові конфлікти з окремими країнами.

По-друге, через громадянські та інші війни всередині окремих країн.

По-третє, реформаційний рух, що переріс у протестантизм, дав поштовх в окремих країнах до протестантської інквізиції, котра теж перешкоджала проведенню собору.

По-четерте, із-за частої зміни пап, які протягом роботи собору (через смерть) мінялися кілька разів: Юлій ІІ (1503-1513), Пій ІІІ (22.ІХ – 18.Х.1513), Лев Х (1513-1521), Андріан ІV (1522-1523), Климент VII (1523-1534), Павло ІІІ (1534-1549), Юлій ІІІ (1550-1555), Марцел ІІ (1555), Павло ІV (1555-1559), Пій (1559-1565) [45, с.172-186].







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.009 с.)