ТОП 10:

П’ятнадцятий Вселенський (В’єннський) собор



Рр. та його рішення

Політична ситуація, що склалася у Західній та Центральній Європі після розпаду Франкської імперії, впливала на становище Церкви Христової. У тих країнах, де була сильна королівська влада, точилася боротьба між світською та духовною владою за впливи на суспільство.

Попередні Вселенські собори були спричинені не тільки необхідністю подолати певні єретичні рухи, але й розмежувати повноваження світської і духовної влади та звільнити духовенство від надмірної опіки світських монархів. Під таким гаслом в ХІ-ХІІІ сторіччях пройшла боротьба між Церквою та Німецькою державою (офіційно ще тоді називалася Свята Римська імперія), що формувалася. Однак до цієї боротьби додався також конфлікт за італійські території, який закінчився із падінням династії Барброссів. Занепад королівської влади в Німеччині, підтримка папської влади італійськими містами, рішучий опір окремих пап, відновлення Вселенських соборів привели до того, щовпливи політичної влади на папу Римського та його понтифікатпоступово починають слабнути.

З послабленням німецького тиску становище Римських понтифіків хоч і змінилося, але посилення централізації Французької держави та зростання її впливу на політику папи Римського не ослабло. Тепер проблема “хто-кого” постала знову. Хрестоносні походи узалежнювали діяльність папи від світської влади, яка могла не тільки їх частково профінансувати, але й підтримати політично та надати належну військову допомогу.

До того ж ідеологічна боротьба, що відома як середньовічні єресі (катарів, вальденсів, альбігойців, бегінок тощо), не зменшилася, а, навпаки, посилилась, оскільки феодальне суспільство, що поступово розкладалося, змінювалося: звільнення селян із кріпосної залежності та поступове формуванням ремесла, зростання торгівлі й грошових ринкових відносин тощо.

Через те, що Німеччина переживала період феодальної роздробленості, а формування централізованої держави продовжувалось у Франції, центр стабілізації відносин світської і духовної влади перемістився туди. Тому наступне, ХІV сторіччя, було охоплене боротьбою французьких монархів за підкорення собі папської посади, відомою в історії під назвою “авіньйонський полон пап”. Ще папа Целестин V(1214-1296), чернець-аскет потрапив під тиск королівської влади в особі короля Неаполя Карла ІІ Анжуйського, позаяк через дуже короткий час сам підписав відречення від посади й помер (+1296) у в’язниці. Папа Боніфатій VІІІ (1294-1303), апостольський нотаріус та консисторський адвокат, людина послідовна й поміркована, продовжив політику понтифіків – реформаторів Григорія VІІ та Інокентія ІІІ. Потрапивши під спробу короля Франції Філіппа ІV Красивого привласнити собі церковну десятину, мав сміливість проти нього протестувати (написав три булли) [45, с.140] за що поплатився нападом на свою резиденцію в Римі. Радник французького короля – Ногаре мав намір вивезти папу до Франції. Спроба не вдалася, але це привело до раптової смерті папи Боніфатія VІІІ (11 жовтня 1303).

Папа Римський Бенедикт Х (1303-1304) – італієць Ніколо Боккасіні, чернець ордену домініканців – помер при загадкових обставинах після року свого понтифікату [45, с.142] при спробі примирити французького та італійських королів. Звісно, що вибори наступного папи король Філіпп ІV Красивий постарався провести у власних інтересах та під своїм пильним контролем, про що засвідчив конклав, що тривав 11 місяців по смерті папи Бенедикта Х, та національність нового папи – француза Раймон Бертран де Го, що походив із Гасконії. Новий понтифік вибрав ім’я Климента V (1305-1314), свою коронацію забажав провести в Ліоні, а через кілька років він остаточно “переселився” до Ліона. У політичних справах Климент V виконував волю короля Філіппа ІV Красивого, відмінивши булли папи Боніфатія VІІІ проти короля та погодившись на скликання наступного Вселенського собору на території Франції для завершення розправи короля із тамплієрами.

Хрестоносні походи підходили до кінця. Папство сподівалося ще зберегти позиції хрестоносців на Сході й збиралося провести наступний похід. Для цього потрібні були великі гроші й згода політичного керівництва в особі короля Франції Філіппа ІV Красивого та військова підтримка рицарства й баронів інших країн. Тому папа погодився на скликання собору та процес над тамплієрами.

Духовно-лицарські ордени (про що більш докладно йтиметься в Ч. ІІ. §4посібника), що виникли на Близькому Сході за часів хрестоносних походів, змушені були залишити свої осідки й переїхати на території, ближчі до країн Європи (на острови Кріт, Мальту, Кіпр тощо), або навіть перенести свої головні резиденції до кількох європейських держав: госпітальєри (іоанніти) – переселилися на о. Кіпр, тевтонський орден – до Німечини, а тамплієри – до Франції. В Єрусалимі залишився тільки Орден Гробу Господнього, якому допомагали францисканці. Для самої Франції перенесення осідку тамплієрів було дуже сприятливим моментом, бо могло допомогти у стабілізації й зміцненню її фінансової системи, але для самого ордену тамплієрів – це стало трагедією, яка завершилась на черговому ХV Вселенському соборі.

Духовно-рицарські військові ордени відрізнялись від існуючих на Заході і Сході чернечих згромаджень, бо вони мали трохи інші функції, ніж християнські чернечі чини.

Тамплієри, храмовники(від фран. Temple – храм) виникли 1119 року в Палестині із групи французьких лицарів – учасників першого походу хрестоносців – з метою захищати християн-паломників різних країв, що йшли помолитися до Святої землі, та завойованих хрестоносцями держав від мусульман. Свою назву орден одержав за місцезнаходженням першої його резиденції – поблизу місця, де, за переказами, був храм Соломона. Діяв на основі чернечого Статуту святого Августина та лицарських правил. Тамплієри носили білий плащ із червоним хрестом. 1128 року було вироблено Статут згромадження тамплієрів, який перетворив орден у чітку ієрархічну організацію [80]. Тамплієри відомі своїми привілеями у міжнародній фінансовій сфері. Орден мав великі феодальні володіння в Європі й на Близькому Сході, був одним з найбагатших банкірів. У ХІІІ ст. кількість лицарів досягла 15 тисяч. Після провалу хрестоносних походів1291 р. тамплієри були витіснені з Палестини й поселилися в Європі, головним чином у Франції.

Розпоряджаючись великими на той час фінансовими засобами, орден перетворився у впливову силу міжнародного значення. В Європі, Палестині та Сирії тамплієри діяли як посередники між князями та монархами. До прикладу, в Англії великих магістрів ордену запрошували на засідання парламенту та розглядали їх представників провінцій у кожній країні і як очільників всіх католицьких військово-лицарських орденів [68; 80].Про те, що реноме тамплієрів як банкірів було досить високе, свідчить той факт, що коли 18 травня 1291 року хрестоносці залишили Сен-Жан д’Акр, останній свій оплот на Сході, і повернулися до Європи, король Франції Філіпп ІV Красивий віддав їм на зберігання у їхній паризькій резиденції Тампль не абищо, а всю державну скарбницю.

Метою життя цього монарха була велич Франції. Він топив у крові заворушення і таким чином підкорив бунтівних баронів. Звільнився від васальних обов’язків Англії, відвоювавши в неї Аквітанію на французькому атлантичному узбережжі. Успішно боровся з папством: наклав податок на церкву для своїх військових потреб, втручався у рішення соборів, примусив папу перенести святий престол з Рима до Авіньйона. Прибрав до рук безліч капіталів, але грошей йому все-таки бракувало. Тамплієри ж – він знав – володіють незліченними скарбами, але Франція не зможе з них скористатись, оскільки орден екстериторіальний, має свої відділення у багатьох країнах Європи.

У короля (чи в когось із його оточення) виник план очистити Францію від тамплієрів, які вели себе незалежно. Крім того, Філіпп був прекрасно обізнаний, наскільки багаті храмовники: одного разу, переслідуваний французькою біднотою, він знайшов притулок в Тамплі – фортеці з храмом в центрі французької столиці, спорудженому для капітули тамплієрів. До того ж король заборгував їм багато грошей і не зміг би розплатитись до кінця своїх днів.

Філіпп розумів, що лицарі-тамплієри мали не лише збройні сили, які складались із професійних воїнів, але і були, на відміну від королівської армії, прекрасно організовані та дисципліновані, мали досвід військових дій. Водночас у Франції храмовники посідали важливі державні пости та повністю виходили з-під влади короля Філіппа. Конфлікт Філіппа з папою Боніфацієм VIII, коли тамплієри стали на бік понтифіка, показав, що лицарів-монахів, які користувались підтримкою римської курії, попри всі старання короля, важко було звинуватити в єресі лише на тій основі, що вони були нейтральні в альбігойських війнах.

Тоді Філіпп написав прохання великому магістрові, де просив про велику честь – зробити його, короля Франції, почесним лицарем ордену тамплієрів. Жаку де Моле, тодішньому главі храмовників, було зрозуміло, що монарх норовить рано чи пізно добитись достойності великого магістра, щоб відтак перетворити його звання в спадкове для французької корони. Жак де Молé відмовив з тієї причини, що за Статутом ордену монарх не може бути одночасно і королем, і очільником чернечого ордену [68].

Тоді король через свого ставленика – нового папу Климента V– спробував підійти до тамплієрів з іншого боку: курія виказала доцільність злиття ордену Храму з його постійним суперником – іоаннітами. Жак де Моле відповів рішучою відмовою, бо розумів, що для тамплієрів такий альянс під егідою папи і Філіппа Красивого буде означати кінець незалежності [68].

Не бачачи іншого виходу із ситуації, що склалася, крім шельмування лицарів- храмовників, Філіпп ІV починає діяти. Духівник короля Великий інквізитор Франції доктор теології Гійом Паризький (Гійом де Ногаре) збирає свідків (точніше, підбирає свідків), складає список звинувачень, які частково показали йому шпигуни і провокатори, які вкоренились в орден, а більшою мірою до цього спричинився Ескен де Флойран – пріор Монфоконський, виключений свого часу з ордену храмовників за “вбивство одного з братів”[68]. Цей ренегат звинуватив тамплієрів в ідолопоклонстві, зреченні Христа, наживі на голоді при торгівлі зерном, продажі Гробу Господнього мусульманам, богохульстві, чародійстві та інших злочинах, а також у содомському грісі. Іншими словами, історія альбігойців повторюється один до одного: знову на один рівень були покладені єретики та “лицарі церкви”.

Навесні 1307 року Климент V викликав Жака де Моле з Кіпру, де той вів підготовку до висадки експедиції на Сирію. Великий магістр у супроводі 60 лицарів, туркопільє та чорношкірих рабів прибув до Франції.

Водночас Філіпп ІV розіслав секретні депеші своїм сенешалям і бальї по всій Франції, а також до Іспанії, де наголошувалося: королівська печатка повинна бути зламана точно в означений час і накази негайно виконані.

Замість архієпископа Нарбонського, який відмовився судити тамплієрів, 23 вересня 1307 року королівським канцлером призначено Гійома де Ногаре, пристрасного противника лицарів-тамплієрів. 24 вересня Гійом де Ногаре зібрав у Мобюісоні головних радників короля, інквізиторів та єпископів. Цей форум ухвалив потрібне Філіппові рішення: ієрархи, лицарі, капелани, сержанти та брати-слуги повинні бути арештовані та передані інквізиції. І брати відчинили ворота: Статут ордену забороняв піднімати руку на християн членам ордену (див. Ч. ІІ. Статут тамплієрів). Так зранку, 13 жовтня 1307 року, у п’ятницю, всі члени ордену були арештовані, орденські будинки та замки поставлені під варту королівської влади, а вся їхня нерухомість конфіскована. Коли до Тамплю увірвався озброєний загін королівської охорони з канцлером Гійомом де Ногаре, то великий магістр та ще півтори сотні храмовників, що перебували там, не чинили ніякого спротиву і дозволили повести себе до в’язниці.

Хоча король Філіпп використав момент раптовості, він не добився головної мети – скарбів та документів ордену король не отримав. Як стверджують сучасники, одної ночі перед хвилею арештів скарби були вивезені з Парижа і доставлені до порту Ла Рошель, де завантажені на 18 галер, що покинули порт у невідомому напрямку. Маємо сумнів, що акція короля була настільки несподіваною для тамплієрів, як це стверджують деякі історики. Відомо, що Жак де Моле незадовго до початку арештів встиг спалити більшість документів та рукописів ордену. До всіх орденських будинків у Франції великий магістр зумів відправити листи, у яких наказував не повідомляти навіть мінімальної інформації про звичаї, ритуали та таємниці тамплієрів.

Арештовані тамплієри постали перед судом, багатьох катували. Брехливими, вигаданими були звинувачення проти ордену. Їм інкримінували те, що вони поклонялися дияволові на ім’я Бафомет, та під час своїх чувань (нічні молитви) храмовники падали ниць перед головою бородатого чоловіка, який говорив з ними та наділяв їх окультною силою, непрошені ж свідки цих ритуалів знищувались. Тамплієрів звинувачували також у тому, що вони вбивали дітей, примушували жінок до абортів, цілували неофітів у сороміцькі місця та підтримували між собою гомосексуальні стосунки. Урешті проти Христових воїнів, які в Палестині та Сирії боролись та гинули в ім’я Христа, висунули звинувачення в тому, що вони відмовилися від Господа, топтали хрест ногами та плювали на нього.

Уже до кінця наступного дня після арешту тамплієрів, 14 жовтня 1307 року, королівський бальї на площі зачитав свідчення лицарів Храму, 136 з яких “заговорили” під страшними тортурами. А 12 серпня 1308 року кардинали отримали папську буллу “Faciens misericordiam ” (“Творячи милосердя”), де Климент V повідомляв про огидних ієрархів ордену, які “в присутності двох кардиналів зізнались в здійсненні жахливих обрядів посвячення, а також розповіли про інші сороміцькі справи, про які папа через сором хотів би промовчати”.

У Франції розслідування, допити та процеси над тамплієрами тривали довго. 1310 року на полі біля монастиря святого Антонія під Парижем на повільному вогні були спалені 54 лицарі Церкви, які відмовились від своїх попередніх свідчень, що очорнювали орден, вирваних у них під тортурами у в’язничних катівнях.

Доля тамплієрів, принаймні у Франції, була вирішена. Філіпп IV немилосердно переслідував їх, катував, кидав до казематів, спалював на вогнищах, винищуючи фізично.

Утім, щоб остаточно зламати й знищити тамплієрів королеві потрібно було скликати собор, а папа надіявся на те, що XV Вселенський соборпо-іншому розгляне долю ордену тамплієрів.

П’ятнадцятий Вселенський собор (далі - ХV ВселенськийабоВ’єннський собор) був скликаний папою Римським Климентом V (булла папи “Regnans in coelis” від 12 серпня 1308 р.) у невеличкому містечку В’єнні (нині В’єн) на південному сході Франціі, поблизу Ліону.

У роботі В’єннського собору брали участь 20 кардиналів, 4 патріархи, 39 архієпископів, 79 єпископів, 38 абатів. На соборі були присутні король Франції Філіпп IV і світські сеньйори. Загальне число учасників досягало 300 осіб.

Собор розпочав свої засідання 16 жовтня 1311 і тривав по 11 травня 1312 р.

Учасники собору розглянули й обговорили такі питання:

1. Звинувачення проти ордену тамплієрів та його ченців, лицарів, капеланів, зброєносців і слуг.

2. Про організацію нового походу хрестоносців до Святої землі для захисту християнських святинь.

3. Про видіння блаженних.

4. Полеміка проти вальденсів, спірітуалів, бельгардів та інших єретиків.

5. Про церковну реформу, про співвідношення світської та духовної влади.

6. Про душу людини, дух і тіло.

7. Про орден францисканців та дискусії спірітуалів в його середовищі.

8. Про університетську освіту.

Рішення собору у В’єнні (1311-1312 рр.):

1. Тамплієрів було засуджено, орден розпущено й заборонено.

2. Ухвалено рішення готувати новий похід хрестоносців як спосіб захисту християнських святинь у Палестині.

3. Розглядаючи питання про Боже об’явлення та Його можливості, ухвалено рішення про те, що є різні види Божого об’явлення, через які Бог хоче оголосити людям свою волю.

4. Засуджено єретичні рухи бегінок і беггардів, які заперечували Боже об’явлення, як і вже відомі інші єресі (вальденсів, спірітуалів).

5. Визначено існування душі людини та її властивостей, визначено співвідношення із духом та тілом людини.

6. Дискусія про бідність як основу старцюючого ордену францисканців зберегла цей орден (як жебрацький).

7. Щодо проблеми про церковну реформу, про пріоритет світської чи духовної влади в суспільстві, чітко наголошено, що повноваження двох влад є різні.

8. Розглядаючи питання університетської освіти, собор доручив нею опікуватися францисканцям та домініканцям [77].

І. Найскладнішою проблемою для учасників собору було винесення рішення щодо ордену тамплієрів, бо вони чітко розмежовували можливу вину окремих членів ордену й засудження всього військово-лицарського ордену.

Звинувачення проти тамплієрів були висунуті ще в жовтні 1307 року, зразу ж після масових арештів членів ордену в монастирях Франції, проведених за ініціативи короля Філіппа. Попереднє слідство стало приводом для відкладення початку проведення собору майже на рік. Незважаючи на позицію папи Климента V, налаштованого проти самого ордену, учасники Вселенського собору не поспішали із ухваленням рішення, позаяк виникало багато запитань, на які у них не було відповіді. Ієрархи Церкви не хотіли знищувати уславлений і могутній орден тамплієрів: лише 4 кардинали зі 140 проголосували за заборону ордену (Знайдений науковцями2008 р. у архіві Ватикану т. зв. Шинонський згорток, у якому містяться матеріали слідства над тамплієрами, свідчить, що їх не визнали єретиками [73]). Тоді Філіпп з’явився на соборі в супроводі армії, унаслідок чого Климент V сам 3 квітня 1312 року на засіданні XV Вселенського собору оголосив буллу “Vox clamantis” (“Голос кричущий”) за якою орден тамплієрів був розпущений. А через місяць з’явилася нова папська булла “Ad providam Christi vikarii” (“З опікою Христового намісника”), у якій зазначалося рішення щодо практичних питань, пов’язаних з ліквідацією ордену Христа: заборонялося носити орденський одяг і називатись тамплієром.

Буллою “Ad providam” від 2 травня 1312 року було ухвалено рішення передати всю власність ордену на Святій землі та у Франції ордену госпітальєрів (іоаннітів)[77].

Ще два роки по тому несправедливого, з правової точки зору, вироку, адже вина тамплієрів не була доведена, тривало “цькування лицарів церкви”, апогей якого припав на березень 1314 року, коли перед учасниками собору постали великий магістр Жак де Моле та пріор Нормандії Жоффруа де Шарне.

18 березня 1314 року паризький люд неабияк розважився: удень із Тампля – колишньої “штаб-квартири” лицарів-храмовників, а відтак їхньої в’язниці – до собору Нотр-Дам доставили чотирьох ув’язнених на чолі із самим великим магістром Жаком де Моле.

Там папський легат прочитав послання Святішого отця – результат слідчої роботи інквізиції. Процес над тамплієрами тривав довго, дехто із засуджених уже знайшов смерть на вогнищі, так, вони, як правило, “зізнавались” в усьому, у чому їх звинувачували. “Зізнавались” під тортурами на кшталт “іспанського чобота” й диби, знесилені голодом, спрагою, холодом, темрявою підвалів, де вони лежали на соломі, прикуті ланцюгами до стін.

Вислухавши все, 72-річний Жак де Моле, обурений облудністю звинувачень, раптом подав голос, попри знесилення досить гучний. Він заявив учасникам собору, що не підкоряється несправедливому вироку. Його підтримав один із його товаришів - пріор Нормандії Жоффруа де Шарне. Дбайливо підготовлений сценарій винесення вироку, про що подбав сам король, провалився, засуджених хутко відправили назад до в’язниці. А ввечері великого магістра та пріора в паперових ковпаках як єретиків спалили на Єврейському острові навпроти королівського палацу, з вікна якого Філіпп ІV Красивий і дав сигнал катові. До перелічених вище провин було долучено бунт проти властей. З диму й полум’я присутні знов почули голос Жака де Моле: він прокляв папу Климента V та короля Філіппа до тринадцятого коліна й викликав їх на суд Божий не пізніше як через рік.

Головні автори фальсифікованої “справи” тамплієрів дуже швидко були покарані за свої звірства. Через два тижні після страти де Моле та його братів від кривавого поносу в жахливих судомах помер (20 квітня) папа Климент V, а 29 листопада того ж року під час полювання загинув ще молодий Філіпп ІV Красивий. Їх смерть і досі межує з легендами, але якщо командор ордену Жак де Моле, пріор Жоффруа де Шарне, інші брати були засуджені несправедливо, як наголошують усі дослідники, то прокляття, яке вони кинули на своїх несправедливих обвинувачувачів могло породити смерть, щоб ті потрапили на суд Божий.

Скарби та майно храмовників дісталися почасти церкві, почасти державі та іншим духовно-лицарським орденам – тевтонцям, лицарям Христа, госпітальєрам. Відійшла до останніх і фортеця Тампль, де вони влаштували притулок для хворих.

Між тим, не по всіх країнах Європи доля храмовників була такою пригніченою, як у Франції. В Англії та Німеччині обмежились тільки конфіскацією майна, самих же лицарів не чіпали, а в Іспанії та Португалії їх зберегли під іншими чернечими згромадженнями (“Лицарів Монтерської Богоматері” , “Орден лицарів Христа”).

ІІ. На В’єннському соборі обговорювалось і питання про новий похід хрестоносців як спосіб захисту християнських святинь у Палестині. Але ще до того через старатегічні й тактичні помилки, необізнаність ряду очільників походів та тих, хто їм вирушав на допомогу, із традиційно-обрядовою культурою Близького Сходу, нерівне співвідношення військових сил, частково складні кліматичні умови, до яких хрестоносці не були пристосовані, невміння зробити своїми союзниками християн інших обрядів держави хрестоносців занепали під ударами нових завойовників. 18 травня 1291 року під тиском сарацинів упала остання опора хрестоносців на Близькому Сході – місто-фортеця Акра. [68, с.413]. Тому учасники собору закликали королів: Франції Філіппа IV Красивого та Англії Едуарда ІІ стати ініціаторами нового походу хрестоносців.

З цією метою cобор прийняв рішення (6 травня 1312р.): віддати всю церковну десятину строком на 6 років в користування королям, щоб після цього терміну вони могли вирушити в похід до Святої землі.

На жаль, Філіпп IV Красивий (або, як його ще називають, Гарний. – Г. Л.) помер раніше, а Едуард ІІ під тиском свого оточення не дотримав цієї обіцянки отцям собору – вирушити в похід.

ІІІ. Розглядаючи питання про Боже об’явлення та Його можливості у випадках із людьми, було ухвалено рішення про те, що є різні види Божого об’явлення, через які Бог хоче оголосити людям свою волю. Багато із них описані у Святому Письмі, особливо у Старому Заповіті. Боже об’явлення, наголошувалося у рішенняхХV Вселенського собору, є надприродним даром Бога і його здатна отримати від Бога вибрана Ним особистість. Для цього можуть бути прикладені зусилля людини.

ІV. Таким чином, єретичні рухи бегінок і беггардів, які заперечували Боже об’явлення, було засуджено, як і вже відомі інші єресі (вальденсів, спірітуалів).

V. При розгляді питання про душу та її властивості, співвідношення із духом та тілом людини було заперечно вчення францисканця Петру Оліві про те, що розумна душа розміщується за формою тіла.

VІ. Усередині ордену францисканців з кінця XIIІ ст. тривала активна дискусія про бідність як основу старцюючого ордену, про “бідність”, як основу аскетичного життя чернецтва та “абсолютну бідність”, яку проповідували францисканці-спірітуали. Собор засудив крайні вияви й запропонував поміркованість як основу життя людини.

VІІ. Щодо проблеми про церковну реформу, запроваджену папою Григорієм Х, його послідовниками, та її продовження стосовно пріоритету світської чи духовної влади в суспільстві собор запропонував виробити правові норми, спрямовані на зміцнення порядності та моральності серед духовенства й захист прав і свобод Церкви від посягань світських володарів.

VІІІ. Розглядаючи питання університетської освіти, В’єннський собор ухвалив рішення про створення в університетах Парижа, Оксфорда, Болоньї, Саламаніки кафедр давньоєврейської, сирійської і арабської мов з метою підготовки християнських місіонерів на Сході [56].

Аналізуючи історичну обстановку, яка склалася напередодні ХVІ Вселенського собору, що відбувся в В’єнні з 16 жовтня 1311 і тривав до 11 травня 1312 р., можна підсумувати, що умови для його проведення й прийняття вільних і продуманих рішень були вкрай несприятливі.

Тому не викликає здивування той факт, що учасники собору так довго вагалися щодо ухвалення остаточного рішення про долю ордену тамплієрів. Уважний аналіз Статуту ордену, складеного Бернардом Клервоським, та його символіки показує, що орден не мав відношення до таємних масонських лож, а от ложам загибель ордену тамплієрів могла бути дуже вигідна – був знищений фінансовий конкурент. Звідси очевидно, що причинами знищення ордену були: його військова могутність та багатства й фінансова активність ордену. Водночас слід наголосити, що рішення про заборону ордену було однією із найбільших помилок, допущених на соборі, адже водночас було знищено військову й фінансову могутність папства. Цікаво, що знищення ордену тільки у Франції носило політичний характер.

По завершенні роботи В'єннського собору “авіньйонський полон пап” не закінчився і продовжився до останньої чверті ХІV століття. Дослідники характеризують цей період як період впливу французької монархії на діяльність понтифіків. Не можна сказати, що папи були повністю залежні від королів Франції (часто покидали Францію і проводили свою діяльність за її межами), але спроби папи-італійця Убрана VІ (1378-1389) провести реформи в Церкві швидко натрапили на опір французьких кардиналів. Це привело до появи нового антипапи Климента VІІ (Роберт Женевський) та т. зв. Великої схизми. Майже протягом ста років тривала боротьба пап та антипап, яку підтримували ті чи інші політики. Щоб припинити таке становище в Церкві, опираючись на підтримку німецького імператора Сигізмунда (1410-1437), папа Григорій ХІІ (1406-1415) й два антипапи погодилися на скликання чергового Вселенського собору в м. Констанці.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.97.49 (0.013 с.)