ТОП 10:

Сімнадцятий Вселенський (Ферраро – Флорентійський) собор 1431 – 1449 рр. та його рішення



Матеріали про Ферраро–Флорентійський собор до нас повністю не дійшли. Як наголошують дослідники, одним із головних джерел про собор є мемуари диякона Сільвестра Сиропулуса, еклесіарха храму св. Софії в Константинополі, історія собору, подана ще Мілетським митрополитом Дж. Гіллом, твір Марка Ефеського “Виклад святого митрополита Ефеського про те, яким способом він дістав архієрейську гідність, і пояснення про собор, що був у Флоренції” та інші твори того часу [70].

Скликання наступного Вселенського собору припадало на зміну ідеологічних цінностей та пріоритетів, що ширились Європою, - починалась епоха гуманізму, і було викликане не тільки догматичними суперечками, проблемами подолання розколу з-поміж ієрархів, але й політичними причинами: Візантійській імперії загрожувала загибель - її володарі шукали політичної та військової допомогти в монархів та духовенства Заходу.

Серед єретичних рухів цього періоду можна виокремити кілька напрямів, зокрема:

- унаслідок формування централізованих держав та зростанням національної самосвідомості важливу роль відіграє рух за збереження або відтворення національних літургійних обрядів та проведення Меси (Літургії) національними мовами;

- у середовищі середньовічних філософів шириться думка про формування сильної світської влади, зовсім незалежної від ідеологічного впливу Церкви. Це проявилося в діях французького легіста П’єра Дюбуа, англійського схоласта Вільяма Оккама та відбилося у творах Марсилія Падуанського (~1275-1343, трактат “Захисник світу”) та Данте Аліг’єрі (“Божественна комедія”)[29. Т.І, с.392; 45, с.147];

- окремі із європейських монархів під впливом новітніх єресей починають виступати проти примату папи, під приводом посилення королівської влади, але основна причина була захована в тому, що світська влада прагнула або зовсім позбутися церковної десятини, або залишити її у своїй країні для королівських потреб (приклад Філіпа ІV Красивого, з ініціативи якого були знищено орден тамплієрів; низка королівських указів та рішень парламенту в Англії (1343, 1351, 1353), боротьба німецького імператора Людвіга ІV Баварського з папством [29. Т.І, с.392].

В європейських країнах ширився “соборний рух” - наслідок “авіньйонського полону пап” (1309-1478) та “Великої схизми”, як її ще називають “Великого розколу” (1378-1418) [29. Т.І, с.391-392]. У розгар “Великої схизми” в окремих країнах “соборний рух” набирає сили і водночас ширяться ідеї за повернення до національних літургійних обрядів, зокрема у Франції це знайшло своє відображення у вимогах про збереження галліканського обряду й проявилося в документі “Буржуазна прагматична санкція” (1438) французького імператора Карла VІІ, відомого як “галліканські вольності”[29. Т.І, с.392].

Частина жителів Візантії, тікаючи від переслідувань, загарбницьких війн, що загрожували їхній країні, переселяється до країн Європи. Сюди приїжджають учені із грецькими оригіналами праць Арістотеля і Платона та багатьох інших грецьких філософів. Учені-богослови візантійського обряду, перевозять до Європи багато творів східних Отців Церкви та документів перших сторіч поширення християнства. Так, у деяких європейських університетах відкриваються кафедри грецької мови та літератури, де вивчається і східна філософія. Учені-схоласти, ченці-богослови перекладають на латинську мову й тиражують переписуванням літописи східних монастирів, документи Вселенських соборів, праці східних Отців Церкви.

Європа по-іншому відкриває для себе грецький світ, містичний світогляд Сходу, опертий на систему Платона. Це зрозумів ще Тома (Фома) Аквінський, систематизувавши погляди Платона й Арістотеля, і подав свої знамениті п’ять доказів існування Бога (див. релігійна філософія та теодицея).

Водночас грецькі вчені-богослови, викладаючи в європейських університетах, теж пізнають західний містичний світ, знайомляться із творами західних Отців Церкви, вивчають відмінності латинського обряду і починають розуміти, що не всі їх заперечення щодо догматики, яку викладають західні теологи, абсолютно вірні. Через два великі чернечі ордени домініканців та францисканців, які здебільшого засновували ці університети, папи теж були поінформовані щодо відкриття творів східних Отців Церкви, грецьких документів та відмінностей в догматичному богослов’ї. Саме ці обставини сприяли тому, що Римський папа Мартин V висловив зацікавлення до проблем багатьох Східних Церков, що мали великі труднощі через завоювання їх земель турками-сельджуками.

Крім того, політична ситуація, що склалася на Аппенінському півострові, де існувало багато різних незалежних держав, у тому числі й папська область, була неконтрольованою. Адже коли папа Мартин V (1417-1431) вирушив із Констанци до Риму, то з’ясувалося, що королева Неаполя Іоанна ІІ вимагала викупу в папи за його в’їзд до Риму, і він змушений був чекати ще 3 роки, поки побачив розграбовані собори, внаслідок феодальних міжусобиць, та майже запустіле місто Рим.

Після Констанцського собору проблеми антипап не були подолані до кінця, до того ж тривав рух гуситів. Окрім того, собор ухвалив рішення про систематичне скликання Вселенських соборів, а тому було вирішено скликати наступний собор у Базелі. Утім, уже на цей собор Мартин V прибути не зміг: папа помер раптово (20 лютого, 1431 р.), щоправда, він вислав своїх представників до Базеля. Ще в Базелі відбувалося серйозне обговорення пропозицій візантійської делегації в особі єпископа Ісидора та Кантакузина.

Обраний новим папою італієць Габрієле Кондульмер під іменем Євгена ІV (Eugene Gabriele Condolmieri, 1431-1447) підтвердив акти свого попередника Мартина V з обмовкою, що подальші події, можливо, примусили б його відмінити його рішення, і вислав на Базельський собор делегата попереднього папи, вже як свого представника - кардинала Джуліано Чезаріні із супроводом [45, с.161; 78].

Папа Євген ІV (1431-1447) мав проблему із антипапами Климентом VІІІ та Бенедиктом ХІV, що померли 1423 р., та пізнішим останнім антипапою Феліксом V (1439-1451), що визнав канонічними вибори 1449 р. папи Миколи V (1447-1455) [45, с.158, 163]. Спроба провести собор у Павії 1423 р. і подолати схизми закінчились для Євген ІV невдачею [29. Т.І, с.393].

Папі Євгену IV довелося розв’язувати проблеми і низку непродуманих рішень попереднього собору, з’ясовувати ситуацію у Базелі: позаяк його ж довірені особи подали йому неправдиву інформацію, оскільки його не повідомили, що у Базелі зібралися як представники всіх військово-політичних сил Європи, крім Англії, так і про те, що кардинали та єпископи мали зацікавлення про проведення екуменічного собору із представниками Східних Церков та з візантійським імператором, але в Авіньйоні. Візантійський імператор та його однодумці хотіли провести собор в одному із південно-італійських міст. Вони викликали 29 травня 1437 до Базеля новообраного папу Євгена ІV, щоб з’явитися перед частиною ієрархів.

Утомлений від упертості більшості в Базелі, кардинал Чезаріні та його прихильники тоді залишили місто й переїхали до Феррари, куди папа Євген IV, як зазначено вище, переніс собор декретом від 30 грудня 1437 чи 1 січня 1438 р. [78].

Як стверджують деякі історики, через загрозу чуми учасники собору з Базеля переїхали до Флоренції, а потім до Феррари (уже через брак фінансів). Інші дослідники зазначають, що почалася боротьба папи Євгена ІV проти ідеї учасників Базельського собору про конціліаризм [45, с.162].

Без достовірної документальної бази всі причини скликання ХVІІ Вселенського (Базельсько-Ферраро-Флорентійського) собору (1431–1449) розкрити важко, але та обставина, що не всі учасники Базельського собору та світські володарі Європи приїхали до Феррари, теж сприяла його продовженню.

Підготовка собору свідчить, що папа Євген ІV скликáв збори ієрархів у Феррарі для розв’язання багатьох проблем, що з’явилися у Церкві, або була необхідність їх вирішення давно, а також цього вимагали деякі зовнішні політичні обставини – загроза для Європи турків-сельджуків (усі пропозиції Кантакузина від греків були прийняті).

На очах у країн Європи, де розвивалися ідеї гуманізму та відродження, падала колись могутня Візантійська імперія - потужний військовий буфер, що стримував раніше навали східних завойовників, а тепер зовсім ослаб; ці ж завойовники ставали загрозою для європейських народів та їх християнської цивілізації. Чи розуміли це світські володарі? До папи часто зверталися християни східних обрядів із проханням про допомогу чи з пропозиціями про унію в надії хоч на якийсь міжнародний захист їхніх народів. Серед таких пропозицій були і пропозиції унії між Константинопольським патріархатом та Західною Церквою, що вже обговорювалися частково в Базелі, де представником імператора й патріарха був майбутній митрополит Київської Русі – Ісидор Солунський.

Духовні особи швидше побачили небезпеку загарбницької політики сельджуків, яку володарі та народи Європи відчули пізніше. Тому з Риму були вислані запрошення на собор до представників усіх Східних Церков. Константинопольський патріархЙосип ІІ (1416-1439) теж передав розпорядження про Вселенський собор своїм підлеглим митрополитам, архієпископам та єпископам, що були в його юрисдикції. Так, за його розпорядженням на собор поїхав Київський митрополит Ісидор (1436-(1441)1459) разом із єпископами: Авраамом Суздальським, Євтимієм Новгородським та групою інших ієрархів та мирян від Північно-Східної Русі (Московії та Південно-Західної Русі).

Київський митрополит Ісидор Солунський (~1380-1463), навчався в Константинополі, де здобув вищу освіту. Як посланець імператора Мануїла ІІ, він був у рідних околицях, де у монастирі св. Михайла в Монембасії прийняв чернечий постриг, відтак повернув до Пелепонесу із царенком Іваном Палеологом 1417 року. Константинопольський архімандрит Ісидорнеодноразово бував у Греції, як посол Візантії – учасник переговорів у Базелі (1431-1436), по цьому був призначений митрополитом Київським (1436-(1441)1459), приймав і відіграв важливу роль у ході Ферраро-Флорентійського порозуміння (1437-1441), ще 1439 року був визнаний кардиналом, але отримав кардинальські відзнаки від папи аж 11 липня 1443 р, виступив легатом проголошення Ферраро-Флорентійського порозуміння у Константинополі (12. ХІІ. 1452р.), брав участь у його останній обороні, допомагаючи імператорові, покинув місто в останній групі, повідомив світ про злочини яничарів Магомета ІІ, сприяв поділу Київської митрополії та призначенню з 1458 р. її нового митрополита Київського Григорія ІІБолгариновича (1458-1472). Помер в 1463 р. у Римі [Р. ІІ.19].

Як зазначають сучасники, на початку 1438 р. делегація “із 700 осіб відбула із Константинополя у Феррару. За раніше підписаними домовленостями, її проїзд та утримання взяв на себе папа. Делегацію очолив діючий візантійський імператор Іван VIII Палеолог та перестарілий Йосип ІІ, патріарх Константинопольський. З ними прибуло понад 30 митрополитів, частина з яких представляла легатів від інших Східних Церков: Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархів” [70]. Болгари і серби не брали участі в соборі: вже перебували під владою турків. Були представники від Церков у Волощині та Молдовії. Прибула делегація із Грузії (єпископ і мирянин). Про присутніх представників тоді ще єдиної Київської митрополії уже йшлося.

Перебіг подій на сімнадцятому Вселенському (далі - ХVІІ Вселенському або ФеррароФлорентійському) соборі (1431-1449 рр.).

Для обговоренняучасниками собору були винесені такіпитання:

1) про чистилище;

2) про походження Святого Духа;

3) роль і місце папи у скликанні й проведенні соборів;

4) матерія Тайни євхаристії – традиції вживання прісного чи квасного хліба та інші обрядові відмінності (наприклад, епіклеза – молитва після причастя, тощо);

5) про відновлення союзу (унії) між східною і західною частиною колись єдиної Церкви Христової;

6) про військову допомогу Константинополю для захисту від турків-сельджуків.

Хід собору:

Як уже мовилося, спочатку собор зібрався в Базелі. Через проблеми конціліаризму, вибори антипапи, початок епідемії чуми папа Мартин V закрив засідання та оголосив збір у Феррарі.

Візантійська делегація прибула 8 лютого 1438 року до Венеції, де прогостювали цілий місяць, але не всі, а тільки ті, котрі не працювали в комісіях. До Феррари в лютому прибули делегації Східних Церков, європейські єпископи чи їх представники, Константинопольський патріарх та імператор і їх представники (4 березня 1438р.). Довго чекали світських європейських володарів, але, крім англійської делегації, інші монархи не прибули. Вони ще сподівалися, що рішення Базельського собору їм вдасться зберегти незмінними. Аж улітку прибула делегація Київської митрополії у складі єпископів і мирян із Суздаля, Новгорода та інших земель на чолі з митрополитом Ісидором, який ще до недавнього часу від імені Константинопольського імператора та патріарха вів попередні перемовини у Базелі про порозуміння та військову допомогу Заходу для Візантії.

Навчені гірким досвідом, папа і його курія вже більш ретельно продумали хід собору. Попередні переговори із окремими делегаціями Східних Церков і Константинополя дали можливість узгодити багато принципових моментів, необхідних для проведення собору.

Було погоджено, що основою для дискусій буде Святе Письмо, канони Вселенських соборів, твори Отців Церкви, визнаних святими на Сході й на Заході. Візантійці в особі Віссаріона та Ісидора погодилися на своєрідний “нульовий варіант”: кожен латинський отець вважався рівним за авторитетом з грецьким отцем. Правда, це давало латинським ієрархам на соборі певну перевагу, адже вони вже знали твори грецьких (бо були переклади латинською мовою) і латинських Учителів Церкви, а візантійцям були відомі праці лише їхніх Отців Церкви [70]. Коли прибули східні патріархи, архієпископи або їх представники, проблемні питання розглядалися шляхом відкритих дискусій та з опорою на Святе Письмо – це давало набагато успішні результати.

Вирішувалося питання, за якими квотами будуть голосувати: за квотами націй (як це було на Констанцському соборі) чи підготовчих комісій (комітетів), в які входили представники Сходу і Заходу й де розглядалися і готувалися проекти соборних рішень. Було вирішено, що кожна делегація представить своїх докторів-богословів, ієрархів, які будуть готувати проекти рішень та виступати із обґрунтуваннями “за” і “проти”.

На запланованих сесіях собору готувалися питання, що викликали з боку візантійської сторони найбільше заперечень:

1) про чистилище;

2) про верховенство влади собору над папою (теза конціліаризму), про примат чи непомильність папи;

3) тринітарне питання – про співдію Трьох Божих Осіб між собою (як уявляють цю співдію вчені-теологи християнських народів), тобто про Філіокве (Filioque), або про зіслання Святого Духа від Отця через Сина;

4) про обряди приготування хліба до причастя та про молитву під час Літургії – епіклезу;

5) прохання імператора Константинополя та патріарха про військову допомогу Візантії;

6) релігійні та політичні вимоги послідовників Яна Гуса – гуситів та учасників Гуситських війн – таборитів;

7) питання кількох уній (з константинопольськими греками, з вірменами, коптами та іншими народами);

8) інше: питання про шлюб серед священиків, випадки уневажнення при укладенні Тайни шлюбу вирішили обговорити пізніше.

Більшість учасників собору все ж зібралася у Феррарі, куди й прибули члени підготовчих комісій (комітетів), де 8 січня 1438 р. його було відкрито богослужінням, на якому папу представляв кардинал Нікколт Альбергаті (Niccolt Albergati).

Перша сесія cобору розпочалася10 січня 1438 року.Вона проголосила собор в Базелі переміщеним до Феррари й анулювала наперед будь-які і всі майбутні декрети учасників собору в Базелі[78].

Отримавши повідомлення, що наближається грецька делегація, папа Євген IV прибув до Феррари, де 24 січня відбувся його урочистий вхід до міста.

На другійзагальнійсесії,що розпочалася15 лютого 1438 р.,були оголошені декрети про порядок обговорення проблемних питань та порядок голосування і правила дискусій, узгоджені представниками різних сторін. На цій же сесії папа Римський відлучив від Церкви учасників базельського лжесобору, які все ще продовжували там засідати.

Урочисті сесії cобору почали роботу 9 квітня 1438р.й проходили в соборі Феррари під головуванням папи Римського. Тут, на почесних місцях з одного боку на місце померлого імператора сів імператор Сигізмунд із Люксембурга, а на місцях послів - Візантійський імператор Іван Палеолог та його брат Дмитро, Константинопольський патріарх Йосип; Антоній – митрополит Гераклєї, Григорій Гамма, протосинкел Константинополя (останні два представляли і патріарха Олександрії); Марко Євгенік - архієпископ Ефеcький; Ісидор – митрополит Київський (одночасно представляв патріарха Антіохії); Діонісій, єпископ Сардинський - представник патріарха Єрусалимського; Віссаріон - архієпископ Нікеї, учасник підготовчих засідань у комісіях; Бальсамон – головний хартопилакс(особа, що засвідчувала чиїсь права чи привілеї) Сиропулюс, головний еклезіарх; єпископи Монембасії Лакедемон та Анжело.

В обговореннях латинські отці були представлені головним чином кардиналом Юліано Чезаріні та кардиналом Нікколтом Альбергаті, Андрієм Хрисобергом, архієпископом Родоcьким; єпископом Форлмом; іспанцем-домініканцем Джоном (Іваном) де Торрквематою (Turrecremata); Джованні дi Раґуза (Іваном Чорногорським), архієпископом Ломбардським.

На попередні обговорення,поки чекали інших членів делегацій, втому числі й делегацію Київської митрополії, були винесені головні пункти різниці в баченні між греками і латинянами процесу дії Святого Духа; про опрісноки; чистилище, примат (першість) папи.Протягом цих попередніх обговорень завзяття і добрі наміри Візантійського імператора були очевидними. Він з усіх сил прагнув досягнути укладання військово-політичного союзу.

Почалося серйозне обговорення тогочасної доктрини прочистилище. Чезаріні та Торрквематабули головними латинськими спікерами, останній, зокрема, брав участь у серйозній полеміціз Марком Євгеніусом (Євгеніком) при обговоренні догматів, пояснюючи для греків поняття чистилища.Віссаріон виразно показав розбіжність щодо існування бачення потойбіччя серед греків і латинян. Ця стадія обговорення закінчилася 17 липня 1438р.: тоді сесії на якийсь час закрили, щоб учасники відпочили та дочекалися на прибуття інших делегацій. Аж тоді візантійський імператор скористався перервою, щоб приєднатися до пропозиції герцога Феррари про спільне полювання та обговорити деякі політичні питання.

У серпні прибули інші делегації, зокрема Київської митрополії. Продовжили роботу окремі комісії.

На наступній сесії, відкритій 8 жовтня 1438 р.,почалося обговорення наріжної(дійсно, надалі єдиної) теми дискусій - Filioque,тобто шляхизіслання Святого Духа.

Східну позицію представляли й відстоювали найвизначніші члени візантійської делегації: нещодавно рукоположений митрополит Нікейський Віссаріон, противник унії митрополит Ефеський Марко Євгенік, якого підтримували афонські ченці з монастирів Велика Лавра, св. Павла та Ватопед, Ісидор Солунський, митрополит Київський, Джемістус Плетон, Бальсамон і Кантопулос. Латинську позиціюпредставляли кардинали Чезаріні (Cesarini) і Нікколт Альберґаті (Niccolт Albergatі) архієпископ Родоський, єпископ Форлм (Forlм) і Джованні ді Раґуза (di Ragusa Giovanni).

На цій та наступних чотирнадцяти сесіях Filioque був єдиною темою обговорення. Під час проведення п'ятнадцятої сесії, на якій стало зрозуміло, що греки не схильні погодитися вставити цей вираз Filioque до Символу віри, попри те, що це є імперативно на благо Церкви і це гарантія проти майбутньої єресі [78].

Багато грецьких представників почали втрачати надію на укладання військово-політичного союзу, який їм так був необхідний, а тому імператорові вдалося заспокоїти надто гарячих противників унії і закликати до терпіння. Чума продовжувала лютувати. Багато представників латинської делегації, греків (митрополит Сардіс (Sardis) померло від епідемії і вся делегація митрополита Ісидора з Києва захворіла, а отже постала необхідність перенесення місця проведення собору. Папа Римський Євген IV прийняв рішення перенесети місце проведення собору до Флоренції.

Грецька делегація остаточно погодилася на переїзд до Флоренції, де на останній шістнадцятій сесії у Ферраріпрочитали папську буллу латинською і грецькою мовами (січень, 1439).

Чума та певні фінансові труднощі, що викликали переїзд делегатів сесії до Флоренції, заважали швидкому вирішенню політичних питань. Військово-політичну допомогу грекам, яку ініціював папа Євген IV на соборі, погодились надати тільки англійці [70].

Рішення собору:

а) внесення догмату про непомильність папи і про верховенство влади собору над папою (теза конціліаризму);

Щодо питання про верховенство папи над Собором чи навпаки було ухвалено таке рішення:

“як наступник святого Петра єпископ Римський є першим верховним ієрархом християнського світу, намісником Христа і головою Церкви. Папа Римський має повну владу ("plena potestas" – бойовий клич західних антиконсілівристів; його використання стало могутнім ударом по рішенню частини учасників антисобору в Базелі) керувати й управляти Церквою і всіма християнами, як "quemadmodum et" або грецькою - "κάθοντρόπον", тобто до тої міри, до якого ступеню, як це було встановлено Вселенськими соборами й записано у святих канонах;

Константинопольський патріарх є другим ієрархом після папи Римського (фактично лишень на Флорентійському соборі Римська Церква офіційно визнала друге місце константинопольської кафедри, на третьому місці – Олександрія, на четвертому Антіохія, Єрусалим перемістився на п’яте місце. Всі ці Церкви зберігають свої привілеї” [70];

б) слухалось тринітарнепитання – про співдію Трьох Божих Осіб між Собою та як уявляють цю співдію вчені-теологи на землі, тобто про філіокве (filioque) чи про зіслання Святого Духа від Отця через Сина (див. Р.І.§5, мал.1);

Дискусія про Filioque стосувалася таких аспектів цієї проблеми:

- наскільки законною була папська інтерполяція в Символ віри, прийнята на перших трьох Соборах;

- наскільки богословсько-правильною була сама теорія подвійного походження Святого Духа.

Урешті-решт представники візантійської сторони, що прагнули знайти вихід із тупикової ситуації (Євангеліє від Івана не заперечувало Filioque: Ів.14-16), запропонували прийняти за основу твердження, що Отці східні й західні писали під натхненням Святого Духа. Звідси випиває, що вони не заперечували Пресвятої Трійці, навіть якщо по-різному розуміли її, тобто якщо сходження Святого Духа a Filio (і Сина) йшло таким способом, що відповідало per Filium (через Сина), то обидві формули стали вираженням одної догматичної істини – віри у Пресвяту Трійцю. Ця аксіома й була взята за основу.

Рішення собору не зобов’язувало греків вживати (Filioque), але й вони не могли заперечити того, що a Filio (і Сина) не суперечить Святому Письму;

в) у дискусіях розглядалося спірне питання про чистилище.

Заперечити вчення про чистилище було неможливо, оскільки ще у Старому Заповіті згадувалася необхідність молитви за померлих тощо.

За вченням про чистилище, одні душі, що не мають гріхів, потрапляють до раю, деякі від гріхів очищаються шляхом кар у чистилищі по смерті, і, аж очищені, піднімаються до Царства Божого, а треті – якщо нехрещені або помирають у стані смертного гріха, негайно можуть потрапити до пекла;

г) про обряди, хліб, епіклезу.

Було визнано рівноправність різних обрядів: східних і західних, які опираються на правововірну православну догматичну основу. А разом із обрядами визнано рівноправність канонічної Тайни священства різних обрядів та право єпископів і священиків різних обрядів відправляти разом Літургію (Службу Божу), тобто було розв’язано найважливішу проблему сьогодення – євхаристійне порозуміння.

Про те, що під час Служби Божої відбувається перевтілення хліба і вина у кров і тіло Ісуса Христа визнавали на сході й на заході, але східні отці собору наполягали на тому, що, для перевтілення потрібна спеціальна молитва – епіклеза, яку відмовляв священик чи єпископ у східних обрядах. Із цим погодились, оскільки анафора усіх літургій має одну основу. Однак щодо самої епіклези рішення не ухвалили.

Стосовно вживання прісного чи квасного хліба, то “з цього питання собор ухвалив рішення, що обрядові відмінності не можуть стати перешкодою для перевтілення і для єдності християн, а тому вживання для Меси чи Євхаристії опрісноків чи квасного хліба було визнано рівноцінним. Самі ж обряди були визнані рівноцінними, і кожна церква могла зберігати свій обряд” [70];

ґ) розглянуто прохання Константинопольського імператора та патріарха про військову допомогу Візантії; на жаль, 10 червня 1439 р. патріарх Йосип помер. Він був похований у ті й же церкві, де проходив собор - Santa Maria Novella. Його гробниця там зберігається дотепер;

д) обговорено релігійні та політичні вимоги послідовників Яна Гуса – гуситів та учасників Гуситських війн – таборитів;

е) розглянуто питання кількох уній (у т. ч. з константинопольськими греками, з Вірменською Церквою, 1439 р., Сиро-Яковітською Церквою 1441р. та ін. Орієнтальними Церквами.

Саме плідна праця і дискусії в малих групах дали можливість скласти й винести на заключну сесію постанову собору, що носила назву “Радіють небеса” Laetentur caeli, до якої вступ і висновки були підготовлені додатково, котра була ухвалена і 6 липня 1439 р. Кардинал Джуліо Чезаріні і митрополит Віссаріон Нікейський (патріарх Йосип помер на соборі) грецькою та латинською мовою проголосили об’єднання Церков.

є) прохання Константинопольського імператора та патріарха про військову допомогу Візантії було вирішено;

Собор продовжив свою роботу в Римі з 25 квітня 1442 р., де були підписані булли про унію з християнами Месопотамії (Халдейська Церква), коптами, маронітами Фінікії.

Підсумки роботи собору

Так і не вдалося подолати схизму антипап. Діяв, обраний Базельським собором останній антипапа Фелікс V (1439-1451), що аж 1449 р. визнав канонічними вибори папи Римського Миколи V (Томмазо Парентучеллі, 1447-1455),що заснувавВатиканську бібліотеку.

Як наголошує дослідник А. Дворкін, 1444 року відбувся довгоочікуваний хрестоносний похід об’єднаних сил Європи проти турків-сельджуків, у якому взяли участь угорці, поляки, серби, албанці, румуни. Загін із Волощини очолював її господар Влад Цепеш-Дракула. На жаль, об’єднані сили християн були розгромлені турками під Варною [70].

Ферраро – Флорентійський (ХVІІ Вселенський) собор закінчив свою роботу в Римі 29 червня 1445 р. Ще одного походу на допомогу Константинополю не було організовано.

Імператор Візантії зрозумів, що доля його країни вирішена. Його смерть (помер 31 жовтня 1448 р.) була своєрідним порятунком: він не встиг побачити загибелі своєї країни.

“У Світлий понеділок 2 квітня 1453 р. почалася облога міста. Турецька армія, яка оточила місто, нараховувала приблизно 150-200 тисяч воїнів. Усіх захисників міста із кількома загонами західних добровольців, що все ж прибули до Константинополя, було менше 7 тисяч.

Незважаючи на нерівні сили захисники мужньо боронили місто. У вівторок, 29 травня 1453 р. Константинополь впав. Двадцять першого липня султан і його двір покинули завойоване місто й подалися до Андріанополя. Константинополь був напівзруйнований, спустошений і чорний від пожеж; скрізь панувало мерзота запустіння. Церкви були осквернені й обідрані, будинки – зруйновані і покинуті, склади і торгові ряди розкрадені. Султан, проїжджаючи вулицями, прошепотів зі сльозами на очах: “Яке місто ми віддали грабунку й руйнуванню!” [70].

1456 р. взято Афіни. Парфенон, котрий понад тисячу літ був християнським храмом, перетворено в мечеть. До 1460 р. завершилося завоювання всього Пелепонесу. В 1461р. впав Трапезунд. Таким чином всі візантійські території, за винятком кількох островів, перейшли під владу турків [70].

Свого головного політичного завдання – допомогти східним християнам і зупинити навалу турків-сельджуків – ХVІІ Вселенський собор не виконав.

Підготовка, хід, ухвали ХVІІ Вселенського собору (Ферраро – Флорентійського, 1431 – 1449 рр.) свідчать: західний єпископат і кардинали зробили певні висновки із помилок, допущених на попередньому Констанцському соборі, й поліпшили підготовку до собору, залучивши до неї ієрархів Сходу, що уможливило віднайти певний компроміс в обрядових та догматичних питаннях, де дуже важко дискутувати.

Можна підсумувати, що на перебіг Базельсько-Ферраро-Флорентійського собору вплинули як внутрішньоцерковні фактори, так і зовнішньополітичні, що носили міжнародний характер, але собор досяг своєї релігійної мети – ієрархія різних конфесій почала між собою спілкуватися, дискутувати в питаннях, що викликали розбіжності, шукати точки порозуміння.

Між тим, міжнародна ситуація ускладнилася: 1463 року була завойована Боснія, 1517 р. до складу Османської імперії ввійшов Єгипет. Так увесь православний Схід, за винятком лише Русі, опинився в “агарянському полоні ”, котрий буде тривати понад чотири сторіччя! Відповідно ця епоха наклала глибокий відбиток на східну церковну свідомість [70].

Відтак утілити в життя всі рішення собору не вдалося і через завоювання Візантії османами, і з тої причини, що не всі політичні володарі були готові визнати автономне право ієрархії ухвалювати відповідні внутрішньоцерковні рішення. Це проявилося в протесті окремих ієрархів проти рішень собору в Константинополі, на Русі, а закінчилося, на жаль, загибеллю цілого світу східної християнської культури.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.189.171 (0.02 с.)