Десятий Вселенський (ІІ Латеранський) собор

Року та його рішення

Поява 1130 року антипапи Анаклета ІІ (1130-1138) та його послідовників, захоплення ним Риму, де він пробув, підтримуваний норманами, майже 8 років, перешкоджаючи при цьому законному папі Інокентієві ІІ (1130-1143) здійснювати свою місію (папа Інокентій змушений був втікати до Франції [45, с.117]), бунт у Бреші августинця, аскета і реформатора Арнольда (Брешіанського) з його 19-а твердженнями (про Трійцю, про Христа, про свободу, про гріх) та нападками на духовенство, – усе це викликало нову необхідність скликати наступний Вселенський собор.

До того по смерті антипапи Анаклета ІІ (+1138) частина світських володарів, що входила до партії Перлеоних, вибрала нового антипапу Віктора ІV (1138), що згодом сам відрікся від трону. Окрім цього, продовжувалася єресь катарів, яка охоплювала нові верстви населення та нові території.

Це був час протистояння папи з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою (1152-1190), який призначав своїх єпископів на папські посади.

Десятий Вселенський собор (далі - Х Вселенський абоІІ Латеранський собор), скликаний папою Інокентієм ІІ (1130-1143), тривав з 4 квітня упродовж місяця 1139 року. Було близько 500 єпископів з Італії, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Англії, Єрусалиму, кілька єпископів зі Сходу.

Рішення Х Вселенського собору – проголошено 30 канонів, які продовжили григоріанську реформу:

1) Канон 7: підкреслено, що подружжя духовних осіб (від піддиякона до ченців з вічними обітами) є не дійсні;

2) Канон 20: заборонено лицарські змагання і турніри (де були поєдинки).

3) Канон 28: дозволено кафедральним капітулам вибирати єпископа (для єпархій).

Наступними канонами:

4) засуджено тих єретиків, які відкидали Святі тайни: хрещення, євхаристії, священства і подружжя (шлюбу), - катарів;

5) канони проти лихварства і симонії (4. ККСЦ § 717-718);

6) засуджено каноніка Арнольда з Бреші – августинця, аскета і реформатора за 19 тверджень (Про Трійцю, про Христа, про свободу, про гріх та ін.) та за нападки на духовенство. Він був учнем П’єра Абеляра;

7) Засуджено короля Сицилії Роджера за допомогу антипапі Анаклетові ІІ;

8) Визнано перемогу графа Португалії Альфонса Енрікеса (1139—1185; з 6 грудня 1139 – короля Португалії Альфонса І) над його суперником Леоном і визнано Португалію самостійним королівством, що сприяло перемозі при Оріці (Кірику) над арабами 25 червня 1139 р., оскільки в Португалії та Іспанії йшла Реконкіста.

Х Вселенський собор, що проходив навесні1139 року, та його рішення щодо важливості Святих тайн: хрещення, євхаристії, шлюбу, священства, мали велике значення для збереження церковних традицій.

Але боротьба між світською та духовною владою не припинилася. Під тиском короля Сицилії Роджера папа Іннокент ІІ знову потрапив до нього в полон, внаслідок цих подій папа несподівано помер 24 вересня 1143р., коли була проголошена Римська республіка, якою керував Арнольд з Бреші (+1155) [40, с. 147].

Після собору знову продовжилася боротьба між світською та духовною владою, яка тривала аж 17 років, цей період позначився появою папи Олександра ІІІ (1159-1181) й антипап: Віктора V (1159-1164), Пасхалія ІІІ (1164-1168), Каліста ІІІ (1168 - до 1178), Інокентія ІІІ (1179-1180).

Ось тому папа Олександр ІІІ (1159-1181) скликав 1179 р. наступний ХІ Вселенський собор знову на території Італії в храмі святого Йоанна Латеранського. Він мав нарешті подолати розколи серед кардиналів, котрі призводили до виборів антипап через фізичний тиск світської влади.

Одинадцятий Вселенський (ІІІ Латеранський) собор

Року та його рішення

Через певні негаразди в церковному середовищі, боротьбу окремих світських володарів із Церквою, труднощами, з якими зустрілися хрестоносці, моральним занепадом у середовищі духовенства виникли течії та рухи, які, з одного боку, вели до нових розколів у Церкві Христовій, а з іншого – прагнули поліпшити й змінити моральний рівень у середовищі духовенства. Ситуація ускладнювалась тим, що земельні володіння папи Римського входили (перепліталися) в територію Святої Римської імперії, яку очолювали німецькі імператори з династії Гогенштауфенів (1138-1254) [29. Т.І, с.284].

Вальденси – середньовічна секта, яка виникла в останній чверті ХІІ ст. серед кріпаків та ремісників у південній Франції, а пізніше поширилася на Півночі Італії, Німеччини, Чехії, Іспанії. Назва походить від імені засновника цього руху – купця П’єра Вальдо з Ліона (+1217 р.), який 1176 року заснував общину “досконалих”. Він роздав майно бідним і став проповідувати. Спочатку папа Олександр ІІІ дозволив йому проповідництво, але коли той почав по-своєму пояснювати правди віри та не дотримувався правил трактування Святого Письма, то вже папа Луцій ІІ (1144-1145) заборонив поширювати таку науку. Рух вальденсів - це форма протесту проти чинних суспільних порядків, оскільки:

- вони заперечували право Церкви мати власність, хоч вченням Святого письма це не заборонено;

- збирати десятину, яка теж установлена ще Старим Заповітом;

- виступали проти папи як намісника апостола Петра, хоч це суперечить Новому Заповіту;

- заперечували Тайну священства і духовну ієрархію;

- не визнавали пошанування хреста;

- заперечували вчення про чистилище.

Багато в чому вальденси сходилися із катарами, а пізніше альбігойцями. Вальденси проіснували до ХХ століття. Їх слухали на Вселенських соборах. Основна частина представників руху згодом злилася з протестантами [19, с.211-212]. Рух вальденсів не був новим для Церкви. Адже в історії раннього християнства було відоме схоже до нього маніхейство.

Маніхейство – уявлення про вічну боротьбу двох світів - небесного (духовного) світу добра, творцем якого визнавався Бог, і матеріального світу зла, творцем і повелителем якого вважався Сатана. Воно теж відновилося.

Маніхейство лягло в основу руху павликан (представляв Павло Самосатський), який охопив у VІІІ ст. усю Вірменію, Малу Азію, Сирію, Тракію тощо. Єресь павликан проникла до Європи у ІХ ст. як богумільство через македонського священика Богуміла, який проповідував нове Іванове Євангеліє в Х ст. Богумильство в Західній Європі поширилось і стало відоме як єресь катарів.

Катари (від гр. κασαρος – чистий) – єретичний сектантський рух, який ширився в ХІ-ХІV ст. [12, с.319]. Крім відомого вивчення двох начал – доброго й злого, вони заперечували догмати про:

- смерть і воскресіння Христа;

- вважали непотрібними хрест та ікони;

- оголосили диявольським обманом Святі тайни;

- практикували публічну сповідь;

- відкинули Старий Заповіт;

- відкидали світську владу, державні закони, суд феодалів;

- проповідували аскетизм;

- безшлюбність;

- непротивлення злу насильством [19, с.213-214].

До кінця ХІІІ ст. рух катарів занепав, а в ХV ст. – зовсім зник у зв'язку з поширенням протестантизму. Вчення катарів сприйняли пізніше альбігойці [12, с.319].

Альбігойці – послідовники єретичного руху у Франції, Італії, Німеччині в ХІІ-ХІІІст., які заперечували віру в триєдиного Бога, святі Тайни, шанування хреста й ікон, не визнавали влади папи, виступали проти Католицької Церкви, називаючи її диявольською силою. Одним із центрів стало місто Альбі у Франції (провінція Ланґедок). У ХІІІ ст. альбігойці були розгромлені й на початку ХІV ст. перестали існувати.

Боротьба між німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою та папою за домінування над Церквою, поширення нових єретичних течій та рухів у середовищі християн, особливо на Півдні Європи, настільки ускладнили становище Церкви, що виникла потреба скликати Вселенський собор. Скликав (тобто оголосив про його проведення) його папа Олександр ІІІ в березні 1178 року.

Одинадцятий Вселенський собор (далі - ХІ Вселенський або ІІІ Латеранський собор)проходив в березні 1179 року. На нього прибуло 302 єпископи, крім папи, з Центральної та Південної Італії (124), Англії, Шотландії, Ірландії, Франції, Німеччини, Іспанії (19 єпископів), Далмації (5) тощо.

Відбулося три сесії Собору 5, 14 і 19 березня 1179 року, на яких було розглянуто такі важливі питання:

- остаточне викорінення антипапської схизми;

- засудження єресей вальденсів та катарів, що ще збереглися;

- відновлення церковної дисципліни.

Ріішення ХІ Вселенського собору лягли в основу 27 канонів, серед яких найважливіші такі:

Канон 1: Для уникнення повторення схизми у виборах папи та появи антипап, папу Римського повинна вибирати тільки колегія кардиналів. До того ж претендент буде вважатися законно обраним тільки в тому випадку, коли за нього проголосували 2/3 від загальної кількості числа кардиналів. Якщо кандидат, що набрав недостатню кількість голосів, усупереч результатам голосування оголосить себе папою, то він сам і його прихильники підлягають відлученню від Церкви (ескомунікації).

Канон 2: Анульовував усі призначення та рішення, підготовлені антипапами Віктором IV, Пасхалієм III і Калікстом III. Усі ці антипапи оголошені єресіархами.

Канон 3: Заборонив висунення на єпископську посаду осіб, що не досягли 30 річного віку, та обмежив коло претендентів особами, народженими із законного шлюбу.

Канон 7: Заборонив брати плату за уділення Святих Тайн, благословення, похорон.

Канон 9: Закликав військово-рицарські ордени тамплієрів та госпітальєрів, що сперечалися між собою, дотримуватися канонічних правил чернецтва.

Канон 11: Заборонив духовним особам мати жінок у своїх оселях як дружин чи як служниць, а також часто відвідувати жіночі монастирі.

Канон 19: Установив обов’язкове відлучення від Церкви світських осіб, які брали податки з церков й віруючих без відома духовенства.

Канон 24: Заборонив постачання сарацинам будь-яких матеріалів (в тому числі й наукових), що могли би бути використані для побудови ними флоту чи інших військових об’єктів.

Канон 27: Зобов’язував світських володарів боротися із єресями [55].

Крім того, на ХІ Вселенському соборі було розглянуто такі питання, які склали пізніше низку канонів, що лягли в основу виборів патріархів Східних Церков (див. ККСЦ, § 72) [4], а саме:

1) З метою відновлення церковної дисципліни одна духовна особа повинна мати одну парохію або одну церковну посаду.

2) Ухвалено рішення про нерозривність Тайни шлюбу й запроваджено поняття “уневажнення шлюбу”.

3) Сформульовано остаточно рішення про формулу хрещення (4. ККСЦ. §751-758).

4) Ще раз засуджено симонію як один із тяжких гріхів, питання про який розглядалося окремо.

5) Прийнято рішення про заборону (під загрозою екскомуніки) стосунків з мусульманами в торгівлі (зброєю, деревом для побудови кораблів, науковими винаходами).

6) Розглянуто ідеї руху вальденсів (1176 р.), а також засуджено єресі катарів, альбігойців (ХІІ-ХІІІ ст.), що поширились у Франції, Італії, Німеччині.

7) Усього прийнято 27 канонів, які лягли в основі майбутнього Кодексу канонів Західної Церкви, ухваленого пізніше, аж в ХХ сторіччі.

Таким способом ХІ Вселенський собор через канонічне право (прийняття певних канонічних правил) забезпечив великий прогрес в організації папської влади та церковній ієрархії, але посилив тенденції до закритості вибору папи (через таємницю конклаву) [19].

Після собору 1198 р. папа Інокентій ІІІ (1198-1216) утворив комісію, яка проводила розслідування справ єретиків, і доручив це цистеріанцю Перту Кастельно, відкрив університети в Оксфорді і Парижі.

Як бачимо, що на цьому соборі було обговорено й ухвалено рішення про впорядкування внутрішнього життя Церкви.

Але життя ставило нові проблеми, які мусила вирішувати Церква, тобто вища ієрархія, яка її представляла у світі. Їх і мав би вирішити наступний Вселенський собор.