Шістнадцятий Вселенський (Констанцський) собор

Року та його рішення

 

Початок ХV сторіччя характеризувався реформаційними настроями в країнах Європи, новими явищами в житті Церкви: започатковано переклади Святого Письма мовами окремих народів та проповіді національними мовами, зростають університети, які були засновані при монастирях, а отже, мали богословські факультети, при них відкриваються інші факультети, що сприяє формуванню освіти багатьох народів, при багатьох монастирях створюють початкові школи.

Між тим, тривала боротьба між світською і духовною владою, хоч вона вже не носила такого відверто розбійницького характеру (як собі дозволяв король Франції Філіпп IV Красивий), але дуже часто такі явища ще мали місце або переходили у правову площину.

Тривала Столітня війна (1339-1453) між Францією та Англією за території та право успадкування корони, перебіг якої теж впливав на становище Церкви та папства.

Церква опинилася в досить скрутному становищі, оскільки багато світських володарів то в Італії, то в Німеччині, то у Франції ще втручалися у справи вибору пап. Майже все сторіччя з 1304 по 1414 рік продиктовано то політичним тиском на папство (“авіньйонський полон”), то організаційним - вибори 2-3 антипап у Римі, Авіньйоні, Пізі водночас (“Велика західна схизма”). До того ж економічної незалежності, яку мало папство за часів існування ордену тамплієрів, теж уже не було [39, с.203].

За таких умов світською і духовною владою ухвалено: скликати Вселенський собор, який би вирішив долю всіх трьох першоієрархів і відновив єдність Церкви. Вибрано було місто, яке б розташоване не там, де перебули три претенденти на посаду папи, а далі від цих міст, на півдні Німеччини – м. Констанц біля Швейцарії.

На собор прибуло 29 кардиналів, 200 архієпископів і єпископів, 100 архімандритів монастирів, 300 вчених-богословів. Нижчих церковних достойників було близько 800. З- поміж запрошених – Константинопольський імператор Мануїл, імператор Німеччини та Угорщини Сигізмунд (Зіґмунд 1410-1437) та близько 2 000 представників європейських університетів – так європейські народи намагалися подолати “Велику західну схизму” або конфлікт у вищій ієрархії. Запрошені папа Григорій ХІІ (1406-1415), антипапи Іван ХХІІІ (1410-1413) та Бенедикт ХІІІ (1394-1423), щоб розв’язати проблему Великого розколу.

Шістнадцятий Вселенський (далі - ХVІ Вселенський або Констанцський) собор проходив у м. Констанці з 16 листопада 1414 року по 22 квітня 1418 року.

Головна мета собору – припинити церковний розкол серед першоієрархів, а також, провести реформу Церкви та дати оцінку поглядів Джона Віклефа та Яна Гуса (яких прийнято в науці назвати передвісниками реформаційного руху).

І. Щодо останнього, то доля розпорядилася щодо нього трагічно: щодо нього важливу роль зіграли не догматичні проблеми, а політичні. Ян Гус (1373-1415) був професором, доктором теології Празького університету. Як свідчать документи, професор Ян Гус відстоював національні інтереси чеського народу [6, с.129], а саме:

- виступав за те, щоб чехи мали свої права щодо кількості студентів у Празькому університеті, ректором якого він був обраний;

- у листах до польського короля Владислава вітав укладення миру між Польщею та Німеччиною, просив його допомогти викоренити деякі помилки симонії та заступництва і захисту від звинувачень в єресі [6];

- опираючись на старі чеські традиції поширення християнства, виступав за причастя в чеських храмах залежно від обрядів: оплатками або під двома видами – хліба і вина, бо християнство на території Моравії мало Кирило-Мефодіївську традицію причастя під двома видами, бо Кирило-Методіївський обряд був затверджений на синоді в Римі ще 868 р. й схвалений папою Андріаном ІІ (867-872) (див. працю І. Нагаєвського “Кирило-Методіївське християнство на Русі-Україні” та ін.) [35; 36; 39; 51]);

- обстоював проведення богослужінь чеською мовою; переклав Біблію чеською мовою, склав граматику чеської мови та виступав за виголошення проповідей для народу рідною мовою.

Із аналізу опублікованих документів [6; 7] про хід справи професора Яна Гуса на Констанцському соборі напрошуються такі висновки:

А) німецький король Сигізмунд власної думки про вчення Яна Гуса та його долю не мав (інакше його охоронна грамота професору Гусові була б спрацювала), він просто прийняв рішення більшості учасників собору щодо долі Яна Гуса;

Б) щодо вчення Яна Гуса заперечень із Святого Письма (Біблії) йому не пред’явили, а отже, єресі в його вченні не було;

В) із виступів та листів Яна Гуса, його опонентів чи його захисників вченого не видно жодних заперечень проти проти Святої тайни причастя чи основного вчення про неї – вчення про переєстествлення. Самого процесу перевтілення Ян Гус не заперечував. Він виступав за проведення причастя в Чехії в іншому обряді: під двома видами – хліба і вина, тобто так, як причащалися у багатьох східних обрядах. Але його вчення не було новим чи єретичним для Церкви, позаяк таке причастя, під двома видами, було відоме давно, ще в І тисячолітті поширення християнства серед багатьох східних обрядів;

Г) Ян Гус не виступав проти самої посади папи, але критикував ті перекручення та зловживання, які мали місце за того часу. Втім, і сам собор був скликаний на вимогу представників багатьох народів, щоб припинити ці зловживання, особливо кризу щодо виборів папи;

Ґ) Із документів собору та листів Гуса видно, що від виступав проти зловживань щодо індульгенцій й водночас засуджував тих, хто, “борячись із індульгенціями”, вбив невинних людей [6, с.134-139; 140].

Д) І найцікавіше, що представник папської курії Поджо Брачолліні, якого послано було до Праги до Яна Гуса, щоб з’ясувати суть справи, і який спочатку був налаштований проти Яна Гуса, у своєму листі доповідав у Рим, що познайомившись із професором Гусом та зрозумівши суть його поглядів, не побачив ніякої єресі. Більше того, Поджо Брачолліні став активним прихильником Гуса і його захисником на соборі. Він теж не знайшов у поглядах Яна Гуса загроз Церкві чи догматам про папу.

Слід наголосити, що більшість, хто хотів зрозуміти погляди Яна Гуса, вислухали його й розібралися у суті справи: Гус виступив за реформи в Церкві. Можливо, не всі його реформи були на часі, але якби учасники собору пішли шляхом розгляду самих ідей Яна Гуса та уважно вислухали його аргументацію (як це зробив представник папської курії Поджо Браччоліні), то, ймовірно, певні ідеї Гуса були б засуджені чи відкинуті, інші пропозиції враховані, а ще треті запропоновані для подальшого вивчення вченими-теологами чи діячами Церкви. (Так зробила реабілітаційна комісія Церкви, яка наприкінці ХХ століття розглядала ще раз справу Яна Гуса й виправдала його; див. Ч. ІІ. Р. Х. § 4). Чому ж собор все-таки прийняв рішення засудити Яна Гуса й стратити його? Сьогодні очевидно, що цьому сприяло багато факторів.

Меншість ієрархів просто не хотіла простити Янові Гусу того, що не привселюдно, у храмі, а на соборі (фактично у вузькому колі), підкреслюємо: саме на соборі вчений наголосив на тогочасні помилки й зловживання духовенства, які загрожували основам Церкви і християнству та категорично не визнавав себе єретиком чи прихильником єресі. Прогресивно мислячі діячі Церкви розділяли тривогу Яна Гуса й підтримали його. Ті, хто не розумів тривог Яна Гуса, не бачили загроз для Церкви Христової, оскільки вбачали в особі Яна Гуса просто особистого ворога. Вони вважали, що знищивши Гуса знищать єресь або того, хто критикує зловживання, і все залишиться, як було раніше. Ян Гус побачив виклики часу, а його ідейні противники – ні.

Друга причина, до того, що менша частина німецького духовенства та імператор Сигізмунд, виступили проти Гуса - це національно-визвольні ідеї чеського народу. До речі, щодо ролі імператора Сігізмунда, думки істориків розходяться: одні вважають, що саме він дав наказ заарештувати доктора Яна Гуса на соборі, інші, стверджують, що навпаки, умовляв Гуса “визнати свої помилки”, щоб уникнути страти [19; 29].(Щоб відповісти на це питання точно – слід ознайомитися із оригіналами документів собору, а для українського дослідника – це проблемно).

Одна частина німецького духовенства це розуміла й підтримувала прагнення Яна Гуса за проведення богослужінь рідною мовою, інша частина - ще не усвідомлювала вимог життя, а тому засуджувала Яна Гуса. До того ж не всі хотіли визволення чеського народу. Ідеї, з якими виступав Ян Гус, давали можливість проводити реформи і в Німеччині, і в Чехії поступово й мирним шляхом. Засудження Яна Гуса свідчило, що значна частина німецької знаті не готова була ні до реформ і не побачила, що вже настали революційні зміни в суспільстві, які можуть привести до вибуху. Тому Яна Гуса (6 липня 1415 р.) було засуджено до страти і того ж дня спалено, а трохи пізніше його послідовника Єроніма Празького (+30 травня 1416 р.).

На соборі теж розглядалися погляди англійського вченого Джона Вікліфа (1320-1384), який виступав за переклади Святого Письма національними мовами і сам переклав Біблію англійською мовою, але мав багато реформаційних ідей, в яких засуджував і відкидав Святі тайни (а це вже єресь), виступав за секуляризацію церковних земель тощо [Р.І. 16, с.444]. Ідеї Вікліфа щодо Святих тайн та секуляризації собором були засуджені правильно, але його ідея про переклад Біблії англійською мовою була на часі.

ІІ. Щодо подолання розколу в Церкві, то ХVІ Вселенський собор вирішив це питання частково. Пізанський антипапа Йоан ХХІІІ (1410-1413), він же Балтазар, до Констанци прибув, але із собору втік. Відречення від посади підписав добровільно. Папа Римський Григорій ХІІ склав свої повноваження на Соборі й погодився на вибори нового папи. Антипапа Бенедикт ХІІІ з Арагона свої повноваження добровільно не склав, але був усунений з посади Констанцським собором. Учасники собору вибрали очільником Церкви Оддоне Колонна під ім’ям папи Мартина V (1417-1431).

ІІ. Собор ухвалив рішення: скликати Вселенські збори духовенства більш систематично.

ІІІ. Про роль і місце Вселенського собору та папи на ньому були ухвалені два документи. Один проголошував, що собор, який представляє Вселенську Церкву, має найвищу владу, дану йому Христом, і всі, зокрема й папа, повинні підпорядковуватися владі собору.

Другий документ - знаменитий декрет, відомий як "Frequens", постановляв, що собори повинні збиратися і проводитися систематично, через десять років.

Іншими словами, собор повинен надалі бути постійним, тобто обов'язковою установою. Це свого роду релігійний парламент, засідання з регулярними проміжками, що включає між його членами послів католицьких монархів; відтепер стародавня папська монархія, виборча, але абсолютна, мала поступитися дорогою конституційній олігархії [74].

Обидва документи проголошували верховенство влади собору над папою (теза конціліаризму). Проте ці документи собору не відповідають Святому Письму (“Ти Петро (скеля)… ”), а також церковній традиції, а тому папою Мартином V не були затверджені [74].

Оцінюючи хід Констанцського собору та його ухвали, можна наголосити, що наслідки соборних рішень були надзвичайно складні й суперечливі щодо цієї історичної епохи. Хоча собор подолав кризу щодо вибору пап, тобто “Велику західну схизму”, але для втілення цього рішення на практиці потрібен ще був час, бо скажімо, після цього собору були обрані ще два антипапи.

Підсумовуючи, зазначимо, що на наріжні історичні запитання епохи, які постали перед Церквою, собор відповіді фактично не дав, бо рішення засудити Яна Гуса та Єроніма Празького не відповідало інтересам Церкви, потребам часу та інтересам чеського народу. Крім того, віроломний арешт Яна Гуса на соборі, незважаючи на охоронну грамоту самого імператора Сигізмунда, засудження його та Єроніма Празького як єретиків і спалення на вогнищі не зупинило національно-визвольних прагнень чеського народу, а навпаки, збудило тривалий національно-визвольний рух, що дістав в історії назву Гуситські війни, який ослабив позиції Німеччини в Чехії та викликав незадоволення політикою імператора Сигізмунда й привів до того, що чехи вчинили йому опір, висловили недовіру та зажадали відречення його від трону [6, с.153-158].

Вогнище, що спопелило Гуса, не спинило ні національно-визвольних ідей, ні потреб реформувати Церкву. Та, на жаль, на виклики часу Церква відповіла аж на Тридентському соборі, коли вже розгорілося полум’я Реформації всією Європою.

Щоб загасити полум’я Гуситських війн відповідно до декрету "Frequens" про собори, папа Мартин V оголосив скликання наступного Вселенського собору в Павії 1423 року, а пізніше, поступаючись популярній думці політиків, яку навіть багато кардиналів схвалили, скликав новий собор у Базелі, щоб врегулювати труднощі. Тому 1 лютого 1431 року папа буллою призначив кардинала Чезаріні головою конклаву, а іншу людину – кардинала Анжело – відправив до Німеччини, щоб проповідувати похід проти гуситів. Однак п’ять хрестоносних походів проти гуситів (1420-1431) бажаного результату не дали [29. Т.1, с.388].

З погляду теології можна підкреслити, що в рішеннях цього собору більше втілилася вільна воля людей, що розгнівалися, як воля Божа, яка проявилася в покорі засудженого: Ян Гус не втік, як йому пропонували, а залишився при відчинених дверях в’язниці чекати на рішення учасників собору та імператора, уповаючи на Боже провидіння. Можливо, Бог, допустивши все це, хотів застерегти людей у майбутньому від подібних рішень, ухвалених у гніві, та від помсти, яка теж дуже часто може морально знищити людину. Мабуть потрібно було, щоб пройшов час (кілька сторіч) і щоб Боже провидіння привело людей до ІІ Ватиканського собору, котрий прийняв ідеї Я. Гуса щодо богослужінь, дозволивши проводити їх національною мовою і використовувати давні літургійні мови [2].

З погляду науки, слід зазначити, що спроба через собор подолати кризу антипап була дуже важливим демократичним рішенням щодо вищої ієрархії.