Живопис, як вид образотворчого мистецтва.

 

Живо́пис — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом.

Найбільш поширені твори живопису, виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натягнуте на раму полотно, папір, поверхні стін і т. д. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму. Як і інші види мистецтва, живопис може виконувати пізнавальну, естетичну, релігійну, ідеологічну, соціально-виховну або документальнуфункції.

Проте основне і першочергове, виразне і змістовне значення в живописі має колір, який сам по собі є носієм ідеї (в тому числі і в силу психологічних факторів впливу і сприйняття). Це вельми переконливо роз'яснює і показує, наприклад, теорія Й. Іттена. Невипадково існує таке поняття як «літературність», коли живопис, з тієї чи іншої причини, не володіючи достатніми пластичними і виразними якостями, залучає до свого арсеналу чисто розповідну, «літературну» складову.

Тим не менше, живопис набув і нове тлумачення, і нове розуміння завдань. Так, спочатку володіючи явними ознаками самостійних пластичних характеристик (невипадково одним з основних параметрів, що відокремлюють живописну техніку від графічних, є мазок, що надає великий діапазон саме пластичних можливостей — найбільш, звичайно, поширеному виду — олійного живопису, але й, звичайно ж, — творення нових її видів і технік, що мають на увазі синтез форм). Уявлення про шляхи та завдання живопису, як і всі засоби і способи самовираження, мистецтвознавства і творче середовище — випробували на собі явний вплив розвитку загального пізнавального процесу, але закономірно й самі вони вплинули на нього, торкнувшись багатьох сторін світогляду та діяльності людини.

Переосмислення функцій живопису, як, втім, і знову ж таки — всієї творчості, пройшло через заперечення доцільності його як такого («Тільки усвідомивши, що це зовсім безглуздо, можна почати творити» — говорить Р.-М. Рільке); — через усвідомлення того, що «це глибинний ірраціональний процес» — в такій думці сходяться не тільки той же Р.-М. Рільке і правильно сприйнятий, добре зрозумілий їм П. Клеє, але й багато художників і філософи; причому підготував нове розуміння мистецтва і його завдань саме їх розвиток: неможливо було вмістити всю повноту швидкоплинного життя, технічних і технологічних, нарешті — громадських і моральних перетворень — в прокрустове ложе ідеологічних і академічних догм і штампів, жрецькі ізолюючих мистецтво від самого розвитку життя, які зводять до «добре зрозумілих і давно відомих» функцій сам цей глибинний творчий процес.

Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітрам та ін.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а багатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка – різновид живопису, який ґрунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла – смальти, що скріплюються між собою за допомогою в'язкої сполуки. Так виникає зображення – мозаїчне панно. В епоху Відродження розпочинається складний, але надзвичайно цікавий процес взаємодії науки і мистецтва. Вивчення законів перспективи, оптики, анатомії сприяло розвиткові творчих пошуків художників. Можна твердити, що проблема дифузії науки і мистецтва, витоки якої пов'язані з добою античності, в епоху Відродження виходить на принципово новий щабель.

У цей період живопис стає одним з провідних видів мистецтва і дарує світові цілу плеяду яскравих особистостей. Саме тому італійське Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1477–1510), Тінторетто (1518–1594), Тіціан (1487–1576). Та слава італійського Ренесансу безперечно пов'язана з іменами його титанів: Рафаеля Санті (1483– 1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет, папи Юлія II» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті – автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд» та ін. У творчості цих художників відбилися основні принципи мистецтва Відродження – відображення дійсності у всій її повноті, а головне – уславлення краси людини та її почуттів. Основні теми творів Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана пов'язані як з міфологічними сюжетами, так і з проблемами, що мають загальнолюдський характер.

Живописці італійського Відродження прекрасно володіли законами перспективи, відтворювали на своїх полотнах вікову анатомію людини, передавали її рух у просторі. Всі ці досягнення італійського Ренесансу сконцентрувалися в особі, яка вважається «постаттю поза конкуренцією» серед геніїв Відродження – Леонардо да Вінчі – видатного живописця, вченого, філософа. У спадщині Леонардо да Вінчі важливе місце посідають його філософські концепції, які дають науковцям право говорити про існування «філософсько-естетичної системи Леонардо». Спробу психологічного аналізу феномена Леонардо да Вінчі здійснив 3. Фрейд у своїй роботі «Нарис спогадів дитинства».

У діяльності Леонардо мистецтво і наука органічно поєдналися між собою. Створюючи свої живописні шедеври, митець водночас на сторінках «Трактату про живопис» та манускрипту «Кодекс Леонардо» теоретично осмислював як проблеми живопису зокрема, так і загальнофілософські проблеми сенсу людського буття взагалі.

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не перестає захоплювати і залишається об'єктом аналізу, стимулює теоретичні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живописному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живопису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстерністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками нідерландського Ренесансу були брати ван Ейк – Гумберт (1366– 1426) і Ян (1385–1441), які створили прославлений Гентський вівтар; П. Брейгель (1525–1569) – автор всесвітньо відомої картини «Сліпі»; Г. Босх (1450–1516), у творчості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосередньо пов'язані з традиціями національної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого – орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відображають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації – інквізицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізитори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви – перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві – на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хрещеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав значний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема на творчість А. Дюрера (1471–1528). Його ім'я пов'язане з розвитком портретного жанру – «Молода людина», «Автопортрет»; з монументальним живописом – «Чотири апостоли». Проте найбільшу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селянини», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI – XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експериментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.