Скульптура як вид образотворчого мистецтва: специфіка, різновиди, матеріали.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Скульптура як вид образотворчого мистецтва: специфіка, різновиди, матеріали.



Скульптура (лат. sculptura, від лат. sculpo — вирізаю, висікаю) — ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри — портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури — побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору. Різновиди

Розрізняють круглу скульптуру (статуя, група, статуетка, погруддя), яку можна розглядати з різних сторін, і рельєф (зображення розміщене на площині, зокрема барельєф).Скульптуру розрізняють і за призначенням. Монументальна скульптура (пам'ятник, монумент) пов'язана з архітектурним середовищем, вирізняється значущістю ідей, високим рівнем узагальнення, великими розмірами; монументально-декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна, фонтанна, садово-паркова скульптура); станкова скульптура, не залежить від середовища, має розміри, близькі до натури чи менші, і конкретний поглиблений зміст. Залежно від того, як художник зображає людину, скульптура поділяється на бюст і статую. Зображення кількох об'єктів — це фігурна група, або багатофігурна композиція. Залежно від змісту скульптури визначаються її жанри: портрет, тематична композиція, анімалістичний жанр (зображення тварин).

 

Трохи осторонь стоїть садово-паркова скульптура, яка слугує оздобленням садів, скверів, парків і має декоративний, меморіальний характер. Вона слугує також м'яким переходом від великого розміру будівель і рослин парку до масштабу звичайної людини.

 

Матеріали скульптури — метал, камінь, глина, дерево, гіпс, лід, сіль та інше. Методи обробки матеріалу — ліплення, висікання, лиття, кування, карбування тощо.

 

Донателло 1386 — 13 грудня 1466- Одна з його перших робіт — мармуровий Давид (1404 р.) у соборі Санта Марія дель Фіоре, видно що це робота учня і має багато готичних рис. Донателло дотримувався реалістичних принципів, іноді здається, що він навмисне відшукує непривабливі сторони природи. Вивчення пам'ятників греко-римської пластики дещо стримало його реалістичні прагнення. Тому у нього можна виділити два стилі: реалістичний і класичний. До першого відноситься його статуя Магдалини (біля 1434, знаходиться у флорентійській Крестильніці). Це схудла стара з довгим волоссям. Той же напрям видно і в його статуї царя Давида, відомій під назвою Zuccone («головатий») і поміщеної на фасадній стороні башти Джотто, у Флоренції. Статуя ця — портрет сучасника, з великою лисою головою. Плоский рельєф, що зображає голову св. Цецилії в профіль, заледве відділяється від фону і належить до класичного стилю Донателло (тепер знаходиться в Англії). Наслідування античному мистецтву ми знаходимо і в бронзовому барельєфі музею Барджелло, у Флоренції, що зображає тріумф Вакха, так само як і в напівфігурах Силена і вакханки, на бронзовій плоскій чаші (у Кенсингтонськім музеї, в Лондоні). Але найкращі роботи — ті, в яких він, не захоплюючись зайвим реалізмом і не наслідуючи творам старовини, шукав своїх ідеалів в самому собі. Це, наприклад, можна сказати про мармурову статую св. Георгія і про статуї Давида і апостола Марка.

Джова́нні Лоре́нцо Берні́ні (Джйан Лоренцо Берніні; італ. Giovanni Lorenzo Bernini; *7 грудня 1598, Неаполь — †12 листопада 1680, Рим) — італійський архітектор і скульптор.У архітектурі і скульптурі Берніні, найбільшого майстра римського і всього італійського бароко, яскраво утілилися головні принципи цього стилю: підвищена емоційність, театральність, активне протидія простору і маси, поєднання релігійної афектації з підкресленою чуттєвістю.

Скульптор

В широких масштабах і з високою майстерністю Берніні вирішував проблему синтезу пластичних мистецтв. Створюючи інтер'єри, пишно прикрашені скульптурою (інтер'єри собору святого Петра з кафедрою святого Петра, 1657-1666, і інших церков), а також самостійні скульптурні твори, Берніні живописно поєднує різні матеріали (білий і кольоровий мармур, бронзу стукко), використовує розфарбовування, позолоту, світлові ефекти. Ковзання відблисків, контрастна гра світла і тіні створюють відчуття нервового піднесення. Під впливом простору скульптурні форми знаходять живописну текучість, а в інших випадках вони володіють власною утрируваною динамікою, неспокійно вириваючись в простір. Віртуозно обробляючи і поліруючи мармур, Берніні добивався майже натуралістичних ефектів — імітації блиску і м'якості шкіри, фактури тканини. Чуттєвість і натхненність в творах Берніні нерідко зливаються, переходячи в містичну екзальтацію («Екстаз святої Терези», мармур, 1644—1652, капела Корнаро церкви Санта Марія делла Вітторіа Рим).

Почавши свою скульптурну творчість із статуй і двохфігурних композицій («Давид», мармур, 1623, «Аполлон і Дафна», мармур, 1622—1625, - в Музеї і галереї Боргезе Рим), Берніні виступає надалі і як майстер скульптурного портрета, що гостро виявляє індивідуальність моделі, складний образ, що створює психологічно, в його мінливості і становленні (бюст Шипіоне Боргезе, мармур, 1632, Музей і галерея Боргезе; бюст Констанци Буонареллі, мармур, близько 1635, Національний музей, флоренція). Поступово в портретах Берніні посилюються зовнішня патетика, імпозантність, що приводить до формування закінченого типу парадного портрета, бароко з його бравурністю і пишнотою (виконаний Берніні в 1665 під час поїздки до Франції портрет Людовика XIV, мармур, Національний музей Версаля). Берніні створив також тип барочної гробниці з великою кількістю алегоричних фігур (надгробок папи римського Урбана VIII в соборі святого Петра в Римі, бронза і кольоровий мармур, 1639—1646). Іван Петрович Мартос (*1754, Ічня, тепер Чернігівська область, Україна — †5(17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — український скульптор.Зміст [сховати]

1 З життєпису

2 Творчість

2.1 Ранній період

2.2 Зрілий період

2.3 Пізній період

3 Джерела та посилання

 

З життєпису

Народився в 1754 році у місті Ічні Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем. Відомо, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу. Тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома.

З 1764—73 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільш його хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса, велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму.

В 1779 р. Мартос повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. Тому був призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814). Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур.

Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.

 

Помер 5 (17) квітня 1835 року в Петербурзі.

Творчість

Надгробні пам'ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала лірико-елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації» (характеристика барона Врангеля). Це визнавали вже сучасники Мартоса. Композитор М. Глинка казав про нього: «його мармур плаче».

Ранній період

Для його надгробних пам'ятників раннього періоду (надгробки: С. С. Волконської, Третьяковська галерея; М. П. Собакіної; обидва — мармур, 1782) характерні строга архітектоніка композиції, тонке моделювання форм, майстерне поєднання високого і низького рельєфу. У подальшому Мартос відходить від барельєфного принципу композиції, відособлюючи людську фігуру від скульптурного фону і монументалізуючи пам'ятник в цілому (надгробки: Н. І. Паніна, 1788, Е. С. Куракіної, 1792; обидва — мармур, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург).

Продовжуючи часто використовувати мотив пірамідальної стели з включеним в неї барельєфного медальйона-портрета померлого, Мартос усе більш різноманітить розташування скорботних фігур, вдається до поліхромії відтінків мармуру.

Відтворення інтимного світу переживань, властиве раннім пам'ятникам Мартоса, зпочатку 1790-х років змінюється підкресленням суспільної значущості монумента, образний вид якого ускладнюються і часом навіть драматизується.

Зрілий період

Найкращий період творчості Мартоса — час після повернення з-за кордону — до війни дванадцятого року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря.

Твори Мартоса зрілого періоду відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв'язком з архітектурним середовищем ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині 1803-1805; П. Рум'янцева в Києві 1797—1805; О. І. Гагаріної, бронза, 1803, Петербург; Павла I, мармур, 1807, Павловськ). Між цими монументами особливо відомий найменш вдалий твір — пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818 рр.

Пізній період

Більш вдалим виявивсь пам'ятник герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823—1828), який несе в собі багато рис пізньої творчості Мартоса, в якому стають помітні нотки ригоризму, схильність до надмірної узагальненості форм і в той же час до дріб'язковості в деталях (пам'ятник Олександру I в Таганрозі, бронза, 1828—1831). Один з найбільш вдалих монументів — пам'ятник Потьомкіну в Херсоні 1829-1835.

 

 

Білет 3

1. Відмінності у грі актора на сцені і в кадрі.

На сцені. Оскільки,на відміну від кіно, актора на сцені ми бачимо повністю, то всі його рухи, і загалом фізика його тіла мають постійно передавати характерні рухи, або навіть підрухи персонажу. Міміка обличчя працює на максимумі,оскільки не існує крупних кадрів, а найбільш крупно ми бачимо його на авансцені. Також на сцені всі прояви персонажів ( а саме –голос, фізика рухів) гіперболізовано, в зв’язку з відстанню від публіки.

В кіно. Актор не постійно знаходиться в кадрі. На крупних кадрах беруться до уваги тільки певні частини тіла. Наприклад, під час зйомок крупних кадрів обличчя актор повинен відігравати мімікою обличчя, або голосом, якщо в ньому є потреба. Та актор при цьому не повинен забувати що він весь, і тілом і свідомістю являється персонажем. Тож не залежно від крупності кадру, повинен залишатися в образі. Також, на відміну від театру, він не може гіперболізувати свою психофізику(іноді залежить від жанру, та стилю картини). Його рухи мають залишатися натуралістичними, та мінімальними. Адже кінокамера ловить бодай найменші зміни в його тілі.

2. Кінорежисура доби «великого німого» - освоєння виражальних можливостей кіно як мистецтва. Творчі та теоретичні відкриття С.Ейзенштейна. Цілісність фільму.

Жан Віго- кінорежисер, на його рахунку чотири кінострічки-послідовник поетичного реалізму. Його оператором був Борис Кауфман, брат Дзиги Вертова. В найбільшій мірі він відкривається в своєму фільмі «Атланта». Вона здійснила дуже великий вплив на режисерів нової хвилі. У Віго був талант, надавати банальним сценам поетичного звучання.

Луіс Буньоель- сюрреаліст. Один за найвідоміших кіно діячів періоду «німого кіно». Над «андалузьким псом» працював разом зі Сальвадором Далі. В своїй творчості надав нового сенсу кінокартинам, а детальніше виражальним складовим. Зовсім інший рівень смислових монтажних склейок. Які були більше схожі до художніх полотен. І які самі по собі, викликали у глядачів потребу до самоаналізу.

Рене Клер- фільм «антракт». Критики того часу назвали його «дадаістичним». Що й передало йому жанр авангардизму. Але він важливий тим що в цій картині ми бачмо зовсім інші ракурси та використання камери, себто зйомка балерини «з-під неї».

Фрідріх Мурнау- німецький кінорежисер. Його фільми: «Носферату. Симфонія жаху»- цей фільм породив традицію кіно що продовжується й до сьогодні.

Фільм «Фантом»- в якому вперше була використана суб’єктивна камера.

«Остання Людина»-фільм вважається еталоном німого кіно. Використані експериментальні прийоми яких до цього часу ще ніхто не бачив. Наприклад камера що їде похитуючись вниз, зображуючи п’яного портьє.

Георг Вильгельм Пабст

Эрих фон Штрогейм (нем. Erich Oswald Stroheim-перший зтов своєму фільмі «Сліпі чоловіки»- змусив гратиакторівбез прийнятих на той час награшів в німому кіно.

Також відомий за фільм «алчность». Довжиноюв 9 годин

Сергей Ейзенштейн - учень Меєрхольда. Автор монтажу атракціонів. Тобто під час вистави або кінофільму. В залі протягувати канат на якому буде ходити канатоходець і відволіквти публіку. Публіка буде страшитися його падіння, й дивитиметься все що відбувається чи то на сцені. Чи то в кіно з новим враженням. Автор паралельного монтажу-це монтаж під час якого кадри демонструють що дія в картині відбувається одночасно в двох місцях. Також винахідник перших,смислових монтажних склейок.

Картина за допомогою якої набув своєї відомості – це «Броненосець потьомкін». Художня кінострічка. Вважається першим цілісним кінофільмом. Тобто це фільм в якому кожен кадр несе в собі сенс і його неможливо викинути. Також кожен кадр являється ідеальним з візуальної точки зору.

Девід Гріффіт-

Откры Перші кінофільми складалися з одного плану, рідко перевищував одну хвилину за тривалістю. У своїх 400 одногодинних картинах Гріффіт розкрив всі можливості німого кіно. Головне його відкриття полягало в тому, що, виявляється, епізод можна розбити на окремі короткі фрагменти, що не закінчені самі по собі, які по-різному можна складати в єдине ціле. Тепер ми називаємо це монтажем і не знаходимо нічого дивного в цьому. Але тоді Гріффіт зробив переворот в кінематографі. Відштовхуючись від досягнень своїх попередників - піонерів художнього кіно, Гріффіт почав розбивати сцени на безліч знімальних кадрів, варіюючи відстань і ракурс зйомки, щоб надати дії велику драматичність. Крім того, для створення максимальної напруженості він поступово нарощував темп паралельного монтажу, поки дія не досягало свого емоційного піку. Особливо ефективний цей метод був для показу "чудових" порятунків, що стали фірмовим знаком Гриффіта. Гріффіт також став новатором в області акторського мистецтва. Він розумів, що камера мимоволі акцентує увагу на кожному жесті акторів, від чого створюється враження, що вони весь час переграють. У результаті багато сцени виглядали досить нерозумно, особливо ті, що знімалися крупним планом, і повинні були зображати бурхливі почуття персонажів. Гріффіт ж вимагав від акторів більш тонкої гри, що робило його фільми більш переконливими. Для підвищення якості своїх робіт Гріффіт широко використовував прийоми і методи, запозичені з інших видів мистецтва. Він відмовився від намальованих задників, зазвичай застосовувалися при зйомках ранніх картин, на користь твердих декорацій, на зразок тих, що використовуються в театрі.

"Народження нації", "Нетерпимість".

Монтаж в целом существовал уже в первые годы кинемотографа. Монтажеры просто обрезали и склеивали куски пленки. Д. У. Гриффит открыл монтаж как творческий процесс. Крупные, дальние, средние планы, съёмка движения, резкие наплывы — все это заслуга отца кинематографа.

3. Жанри живопису, їх специфіка і розвиток.

Жанры живописи

Архитектурная живопись;

Анималистическая живопись;

Декоративные: декорационная живопись, аллегорическая живопись, монументальная живопись

Исторические: историческая живопись, батальная живопись, документальная живопись и др.;

Культовые: религиозная живопись, мифологическая живопись

Бытовые: бытовая живопись, натюрморт, пейзажная живопись, портретная живопись

Абстрактная живопись, беспредметность .

Анимали́стика (Анималистический жанр), иногда также Анимали́зм (от лат. animal — животное) — жанр изобразительного искусства[1], основным объектом которого являются животные, главным образом в живописи, фотографии, скульптуре, графике и реже в декоративном искусстве. Анималистика сочетает в себе естественнонаучные и художественные начала. Главной задачей анималиста может быть как точность изображения животного, так и художественно-образные характеристики, включая декоративную выразительность или наделение животных присущими людям чертами, поступками и переживаниями (например, басни).

 

Из скульптуры имеет распространение анималистическая керамика

Стилизованные фигуры животных имеются среди памятников звериного стиля (en), в искусстве Древнего Востока, Африки, Океании, древней Америки, в народном творчестве многих стран.

Художники, работающие в анималистическом жанре, называются анималистами.

Аллего́рия (от др.-греч. ἀλληγορία — иносказание) — условное изображение абстрактных идей (понятий) посредством конкретного художественного образа или диалога.

Монумента́льная жи́вопись — живопись на архитектурных сооружениях и других стационарных основаниях.

Истори́ческая жи́вопись— жанр живописи, берущий свое начало в эпоху Ренессанса и включающий в себя произведения не только на сюжеты реальных событий, но также мифологические, библейские и евангельские картины. Изображает важные для отдельного народа или всего человечества события прошлого. Сюжетом зачастую является не реалистическое представление прошедших событий, а преднамеренное их прославление с целью создания исторического мифа.

Бата́льный жанр (от фр. bataille — битва) — жанр изобразительного искусства, посвященный темам войны и военной жизни. Главное место в батальном жанре занимают сцены сухопутных, морских сражений и военных походов. Художник стремится запечатлеть особо важный или характерный момент битвы, показать героику войны, а часто и раскрыть исторический смысл военных событий, что сближает батальный жанр с историческим. А сцены военного быта (в походах, казармах, лагерях) зачастую связывают его с бытовым жанром. История развития жанра

Бытовой жанр — жанр изобразительного искусства, посвящённый повседневной частной и общественной жизни, обычно современной художнику. К бытовому жанру относятся бытовая (жанровая) живопись, графика и скульптура, преимущественно небольших размеров.

Натюрмо́рт (фр. nature morte — «мёртвая природа») — изображение неодушевлённых предметов в изобразительном искусстве, в отличие от портретной, жанровой, исторической и пейзажной тематики.

 

.

Пейза́ж (фр. Paysage, от pays — страна, местность) — жанр изобразительного искусства (или отдельные произведения этого жанра), в котором основным предметом изображения является дикая или в той или иной степени преображённая человеком природа[1].

 

В зависимости от изображённого мотива можно выделить сельский, городской (в том числе архитектурный — ведута и индустриальный) пейзаж. Особую область составляет изображение морской стихии — морской пейзаж или марина. Кроме того, пейзаж может носить эпический, исторический, лирический, романтический, фантастический и даже абстрактный характер.

Портре́т(фр. portrait, от старофранц. portraire — «воспроизводить что-либо черта в черту»[1], устар. парсуна — от лат. persona — «личность; особа») — изображение или описание какого-либо человека либо группы людей, существующих или существовавших в реальной действительности[2], в том числе художественными средствами (живописи, графики, гравюры, скульптуры, фотографии, полиграфии), а также в литературе и криминалистике (словесный портрет)[3].

 

В изобразительном искусстве портрет — это самостоятельный жанр, целью которого является отображение визуальных характеристик модели. «На портрете изображается внешний облик (а через него и внутренний мир) конкретного, реального, существовавшего в прошлом или существующего в настоящем человека».[5] Портрет — это повторение в пластических формах, линиях и красках живого лица, и одновременно при этом его идейно-художественная интерпретация[6].

Абстракциони́зм(лат. abstractio — удаление, отвлечение) — направление нефигуративного искусства, отказавшегося от приближённого к действительности изображения форм в живописи и скульптуре. Одна из целей абстракционизма — достижение «гармонизации», создание определённых цветовых сочетаний и геометрических форм, чтобы вызвать у созерцателя разнообразные ассоциации. Основоположники: Василий Кандинский, Казимир Малевич, Наталья Гончарова и Михаил Ларионов, Пит Мондриан.

В живописи России XX века главными представителями абстракционизма были Василий Кандинский ( завершивший в Германии переход к своим абстрактным композициям), Наталья Гончарова и Михаил Ларионов, основавшие в 1910—1912 гг. «лучизм», и создатель супрематизма как нового типа творчества Казимир Малевич, автор знаменитого «Чёрного квадрата».

 

Родственным абстракционизму течением является кубизм, стремящийся изобразить реальные объекты множеством пересекающихся плоскостей, создающих образ неких прямолинейных фигур, которые воспроизводят живую натуру. Одними из самых ярких примеров кубизма были ранние работы Пабло Пикассо.

 

Білет №5



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-28; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.239.91 (0.014 с.)