Тема 7. Державне регулювання міжнародної туристичної діяльності

АНОТАЦІЯ:

Тема присвячена визначенню сутності державного регулювання міжнародної туристичної діяльності, розгляду міжнародних правових документів і рекомендацій з розвитку туризму, аналізу законодавчих актів, визначенню понять «сертифікація» і «стандартизація», дослідженню міжнародних стандартів ІСО серії 9000:2000.

 

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ:

· розкрити сутність понять «сертифікація» і «стандартизація»;

· розглянути й охарактеризувати основні групи рекомендацій з розвитку туризму;

· вивчити міжнародні правові документи в сфері туризму;

· розглянути види й завдання сертифікації й стандартизації в сфері туризму;

· проаналізувати законодавчі акти провідних туристичних країн.

 

ФОРМИ КОНТРОЛЮ:

1.Тестування.

2.Усне опитування.

 

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТЕМИ:

Важливою складовою середовища здійснення зовнішньоекономічної діяльності туристичними підприємствами є правові передумови – сукупність міжнародних конвенцій, договорів, чинне національне законодавство країни у сфері туризму, дво- і багатосторонні міжурядові угоди і договори, міжнародні угоди окремих туристичних підприємств, що регулюють їх відносини з іноземними партнерами.

Найважливішими міжнародними правовими документами у галузі туризму, в яких сформульовано основні норми та принципи, що мають бути покладені в основу національних туристичних законодавств та використовуватись при підписанні міжнародних угод, є: Загальна резолюція Конференції ООН щодо міжнародного туризму та подорожей (1963); Манільська декларація зі світового туризму (1980); Хартія туризму (1985); Гаазька декларація з туризму (1989); Глобальний етичний кодекс туризму (1999); Осакська декларація тисячоліття (2001).

Туристична діяльність регламентується як прямо, так і опосередковано. У першому випадку йдеться про створення спеціального туристичного законодавства, у другому - туристичне законодавства включається в блок законодавчих актів, які стосуються як туризму, так і інших галузей економіки.

Виходячи зі світової практики, туристичне законодавство регламентує такі аспекти діяльності:

- роботу об'єктів туристичної індустрії, передусім засобів розміщен­ня;

- професійну діяльність у туризмі (туристичні професії), умови, за яких стає можливим професійне заняття туристичною діяльністю;

- права та обов'язки учасників туристичної діяльності, заходи щодо захисту прав споживача в туризмі;

- допомогу туризму з боку держави.

Детальніше розглянемо способи регламентації основних сфер діяльності в туризмі на базі аналізу законодавчих актів провідних тури­стичних країн.

Іспанія. Основними в іспанському законодавстві з туризму є Закон про компетенцію в сфері туризму (від 3 липня 1963 р. № 48/63) й королівський Указ від 14 січня 1965 р. № 231/65, який регламентує діяльність приват­них туристичних підприємств. Ці законодавчі акти визнають права з рег­ламентації туристичної діяльності винятково за центральними органами.

Франція. Указом від 14 лютого 1985 р. № 85/249 створена Комісія при Міністерстві туризму, висновок якої є обов'язковим для присвоєння розря­ду засобам розміщення й ресторанам.

Указом від 14 лютого 1986 р. визначені норми та процедура класифікації готелів і туристичних резиденцій.

Угорщина. Основним документом, який регламентує туристичну діяль­ність, є Постанова про класифікацію недержавних засобів розміщення (від 17 жовтня 1979 р. № 18/1979), що регламентує діяльність усіх туристичних засобів розміщення.

Марокко. Країна з великим туристичним потенціалом і розвиненим законодавством у цій сфері. Туризмом опікується Міністерство з туризму, яке має право законодавчої ініціативи. Указом від 16 лютого 1982 р. №2.81.471 у країні затверджена сертифі­кація туристичних закладів.

Португалія. Правила ведення готельного й близького до нього бізнесу визначені Постановою від 30 вересня 1986 р. № 328/86. У ній зафіксовані мінімальні норми, яких повинні дотримуватися засоби розміщення кож­ної з визначених категорій. Усі питання, пов'язані з відкриттям, класифікацією й контролем функ­ціонування засобів розміщення (включаючи приватні квартири й кімнати, які призначаються для туристичних цілей), вирішує Головне управління з туризму.

Швейцарія. У цій країні немає законодавчих актів, які б регламенту вали роботу засобів розміщення. Цю ділянку туристичного сектору контролюють відповідні професійні асоціації.

Сертифікація туристичних послуг проводиться з метою захисту прав і законних ін­тересів громадян - споживачів цих послуг.

Сертифікація - процедура, яка підтверджує відповідність об'єкта сертифікації, в нашому випадку - туристичної послуги, нормам і прави­лам, встановленим державою для таких послуг. Сертифікації в туризмі підлягають або туристичні послуги, або послуги готелів (як у більшості європейських країн). Процедуру підтвердження відповідності здійснює орган сертифікації — незалежна від споживача й виконавця уповноваже­на на це організація.

Законодавством різних країн передбачені два види сертифікації: обо­в'язкова та добровільна.

Обов'язкова сертифікація звичайно запроваджується там, де немає чітких механізмів саморегулювання, які працюють за наявності потужних професійних об'єднань, які надають діям своїх членів цивілізованої рин­кової форми.

Там, де такі об'єднання існують, наприклад, у Швейцарії, обов'язкова сертифікація поступається місцем добровільній - ініційованій виробником послуги процедурі підтвердження відповідності рівня якості послуг, які надаються, вимогам стандартів обслуговування й іншим нор­мативним документам, що визначають рівень якості послуг подібного роду.

За підсумками сертифікації видається документ, який слугує письмовим підтвердженням того факту, що послуга, яка сертифікується, відповідає встановленим вимогам.

Завданнями сертифікації є:

- створення умов для діяльності підприємців на національному товар­ному ринку, а також для участі в міжнародній економічній співпраці і міжнародній торгівлі послугами;

- сприяння споживачам у компетентному виборі продукції (товарів, робіт, послуг);

- захист споживача від недобросовісності виробника (продавця, вико­навця);

- контроль безпеки продукції (товарів і послуг) для навколишнього середовища, життя й здоров'я споживача, а також його майна;

- підтвердження показників якості продукції, встановлених виробником.

Стандартизація - один із способів державного регулювання туристич­ної діяльності, метою якого є захист прав та інтересів туристів і добросовісних виробників турпродукту. Більшість регулятивних нормативних актів — це стандарти того чи іншого змісту, що підтверджує тісний взаємозв'язок процесів сертифікації й стандартизації й велике значення останньої для розвитку всієї туристичної індустрії.

Стандартами у сфері надання послуг, до якої належить туризм, визна­ються національний і міжнародний стандарт, санітарні, будівельні норми й правила та інші документи, якими, відповідно до законодавства, вста­новлюються обов'язкові вимоги до якості послуг.

Стандартизація - це діяльність, спрямована на досягнення та встанов­лення прогресивних норм і вимог шляхом створення нормативно-технічної документації на виробництво та застосування різних видів продукції, а також надання послуг. Інакше кажучи, стандартизація передбачає уз­годження об'єкта стандартизації з вимогами, встановленими до об'єктів подібного роду. Цей процес поширюється не тільки на матеріальні, а й на нематеріальні об'єкти, зокрема на туристичні й готельні послуги.

Завдання стандартизації - надати підприємствам туристичної сфери можливість не тільки забезпечувати потрібний клієнтові рівень обслуго­вування, а й відтворювати його в бажаних масштабах. Останній процес є найскладнішою з проблем управління якістю (ТQМ), що тісно пов'язана зі застосуванням стандартів серії ІСО 9000.

Міжнародні стандарти ІСО серії 9000:2000, Стандарти сімейства ІСО 9000(версія 2000 р.) розроблені для того, щоб допомогти підприємствам усіх форм власності й розмірів упровадити й забезпечити функціонування ефективних систем менеджменту якості, у тому числі на підприємствах різних форм сервісу й видів послуг, включаючи готельні й туристичні підприємства, відповідно до комплексу стандартів:

стандарти ІСО 9000 - описують основні положення систем менедж­менту якості, які є об'єктом застосування цих стандартів, і визначають відповідні терміни;

стандарти ІСО 9001 - містять вимоги до систем менеджменту якості для тих випадків, коли організації необхідно продемонструвати свою здатність надавати продукцію, яка відповідає вимогам споживачів і чин­ним обов'язковим вимогам, і спрямовані на підвищення ступеня задово­лення запитів споживачів;

стандарти ІСО 9004 - містять рекомендації щодо результативності й ефективності системи менеджменту якості, метою якого є поліпшення діяльності організації й ступеня задоволеності запитів споживачів й інших зацікавлених сторін;

стандарти ІСО 9011 - містять методичні вказівки з аудиту (перевір­ки) системи менеджменту якості й охорони навколишнього середовища.

Ліцензування - це найбільш оперативна форма державного регулю­вання завдяки спрощеному (порівняно з сертифікацією чи стандартизацією) процесу одержання дозволу.

Ліцензія - це дозвіл (документ визначеної форми), виданий держав­ними органами фізичним і юридичним особам на певний вид діяльності.

Перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, як і умови ліцензування, в різних країнах відрізняються, але можна виокремити деякі закономірності. Діяльність засобів розміщення практично ніде, ок­рім Іспанії, не ліцензується. Готелі, як і ресторани, частіше стають об'єктами різних видів сертифікації або стандартизації (атестація, класифікація тощо). Це можна пояснити специфікою діяльності цих об'єктів туристичної індустрії. Водночас діяльність туристичних фірм, які організовують подорож, звичайно підлягає ліцензуванню, але не стає об'єктом сертифікації. Особи, які надають посередницькі послуги в туризмі: екскурсоводи, супровідники, гіди-перекладачі, — провадять професійну ді­яльність на підставі ліцензії або сертифіката відповідності, який видається за результатами атестації.

Проаналізуємо законодавчу базу ліцензування туристичної діяльності в деяких країнах.

Іспанія. Турагентство повинно мати ліцензію на право заняття туристичною діяльністю, видану туристичною адміністрацією. Турагентства поділяють на три категорії: 1) майориста - туроператори. Виробляють турпродукт і формують пакет турпослуг для подальшого його передання агентствам мінориста але не безпосередньо туристам; 2) мінориста - дистриб'ютори. Займаються комерціалізацією про­дукту, виробленого агентствами першої категорії, пропонуючи його без­посередньо клієнтові (туристові), а також організовують і (або) продають різного роду турпослуги прямо туристові, але не іншому агентству; 3) майориста-мінориста - агентства, які можуть одночасно зай­матися діяльністю, передбаченою для кожної з перших двох груп.

Заявка на одержання ліцензії повинна підтверджуватися: статутними документами турагентства; довідками з фінансових органів про статутний капітал агентства; гарантійним депозитом встановленого розміру; страховим полісом; копіями договорів про оренду приміщення під офіс; договором з особою, яка буде очолювати агентство; бізнес-планом діяльності агентства. Закордонне агентство подорожей також може одержати ліцензію, щоб діяти через іспанські турфірми, укладаючи з ними контракти на надання послуг.

Франція. Ліцензія на турагентську діяльність видається фізичним і юридичним особам, якщо вони або їхні представники відповідають таким вимогам: мають свідоцтво, яке підтверджує їхню професійну підготовку; не підпадають під дію будь-яких заборон чи обмежень; мають достатні гарантії фінансової стабільності; мають банківську гарантію, здатну покрити видатки, пов'язані з на­станням обставин професійного чи цивільного характеру, які тягнуть за собою фінансову відповідальність агентства; мають власний офіс. Після 1992 р. особи, які надають послуги засобів розміщення, транспорту, розваг тощо, одержали можливість займатися турагентською діяльністю у формі, передбаченій законом за дотримання низки умов: ця діяльність буде неосновною; існують необхідні фінансові гарантії; є страхове покриття у разі штрафних санкцій до особи, яка надає послуги, у разі недотримання нею норм цивільного законодавства.

Угорщина. 13 січня 1992 р, була прийнята Постанова № 2/1992, яка визначає умови провадження туристичної діяльності та організації поїздок. Відповідно до цієї постано­ви, було розмежовано посередницьку діяльність (турагенти) і діяльність з організації поїздок (туроператори). Кожен із цих видів діяльності вима­гає ліцензії, яку надає Національна туристична адміністрація. Звернення з проханням про надання ліцензії потрібно подавати разом із документа­ми, які підтверджують: професійну придатність кандидата; наявність у нього офісу; фінансові гарантії (відкриття спеціального рахунку, який призна­чається для покриття фінансових зобов'язань) або банківська гарантія.

Марокко. Провадити турагентську діяльність можна за наявності відповідної ліцензії. Ліцензії видає міністр туризму після того, як Технічний консультатив­ний комітет туристичних агентств ухвалить позитивне рішення з цього питання. Кандидати на одержання ліцензії повинні мати: необхідну матеріальну базу, яка дає змогу виконувати функції, пов'язані з турагентською діяльністю; достатні фінансові засоби; рахунок на покриття можливих витрат; марокканське громадянство й вік понад 21 рік; відповідну професійну підготовку.

Португалія. Для одержання ліцензії туристичне підприємство повинне відповідати таким вимогам: підтвердити наявність мінімального необхідного капіталу; підтвердити професійність пропонованих послуг; керівником туристичного підприємства повинен бути директор, який має професійну освіту; туристичне підприємство повинне мати страховий рахунок, який га­рантує виплату можливих штрафних сум.

Швейцарія. Ця країна не має законодавства, яке регулює туристичну діяльність. Існує лише Закон про продаж турів, який набув чинності у липні 1994 р. і враховує директиви ЄС із цього питання.

Відповідно до практики, професіонали об'єднуються в асоціації, які контролюють туристичну діяльність, заповнюючи у такий спосіб прога­лини законодавства. Швейцарська федерація туристичних агентств створила гарантійний фонд, у який можуть за бажанням вступати туристичні агентства.

Європейське Співтовариство. Директива ЄС від 13 червня 1990 р. № 90/314/ СЕЕ покликана гармонізувати законодавчі й нормативні акти держав - членів ЄС у сфері, яка стосується організації й продажу турів для подорожі й відпочинку в складі комплексного туристичного продукту. Необхідність такої гармонізації викликана не тільки тим, що розбіж­ності порушують права споживача турпродукту й створюють додаткові труднощі для постачальників послуг, а й тим, що ці розбіжності ставлять у нерівні конкурентні умови операторів із різних країн. Узгодження вимог до продажу турпродукту дасть змогу споживачам із різних країн ЄС от­римувати його на рівних умовах.

З метою створення рівних можливостей суб'єктам туристичної діяльності на ринку послуг та забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян, захисту навколишнього природного середовища, підвищення рівня туристичного обслуговування, згідно чинного законодавства України впроваджено ліцензування туроператорської та турагентської діяльності. Суб'єкти підприємницької діяльності, які отримують ліцензії на туроператорську діяльність, мають виключне право на надання послуг з оформлення документів для виїзду за межі України, можуть здійснювати також і турагентську діяльність без отримання відповідної ліцензії.

Об'єкти туристичної індустрії, туристичні фірми й самі мандрівники у всіх країнах, поряд з іншими учасниками ринку, є об'єктами оподатко­вування.

Основні статті оподаткування в туризмі збігаються з аналогічними статтями в інших галузях. За даними Всесвітньої ради з подорожей і ту­ризму, приблизно 50 % податків від туризму формується за рахунок таких податкових надходжень, як ПДВ і податок з продажу, 35 % припадає на податки з персоналу підприємств туристичної сфери й 15% дає податок із прибутку.

Податки, які не сприяють залученню іноземних туристів у країну, і податкові пільги. Податки з туристичної галузі в сукупності є вагомим внеском у державні бюджети багатьох країн, особливо якщо ця галузь є провідною в економіці. Як правило, податкові служби вбачають у туризмі зручне й легкодоступне джерело стягнення нових податкових платежів: запроваджуються різноманітні збори за в'їзд і виїзд із території країни, податки за гарантування безпеки, які підвищують розміри портових і аеропортових зборів. Продукція, яка користується попитом в іноземних туристів, обкладається підвищеними податками, навіть оплата за готелі здійснюється за окремою шкалою.

У багатьох країнах податки й збори на туризм розглядаються як компен­сація з боку туристів за споживання невідновних місцевих туристичних ресурсів. Якщо ці податки й збори будуть скасовані, саме існування ту­ристичних ресурсів у перспективі буде поставлено під загрозу.

У деяких країнах, які приділяють особливу увагу розвитку туризму, інвестиції у цей сектор економіки користуються особливими податковими пільгами. Насамперед застосовуються повернення капіталовкладень за ставками, які значно відрізняються від ставок за іншими видами креди­тування, віднесення втрат початкової стадії проекту на період одержання прибутку від проекту (відстрочка платежів), податкові й митні пільги щодо поставок устаткування, яке в країні не виробляється. Попередня умова, яка переважно висувається до потенційних інвесторів, - інвесту­вання в пріоритетні проекти. До цього додаються вимоги з використання прибутків, одержуваних у твердій валюті, залучення місцевого персоналу, його навчання й методів управління підприємством.

Державна туристична політика – це комплекс заходів правового, економічного і організаційного порядку, підкріплений відповідними управлінськими інститутами, діяльність яких пронизує всі управлінські рівні і спрямована на узгодження державних, бізнесових і місцевих інтересів на ринках туристичних послуг різного порядку.

Відповідальність держави за розвиток туризму, її участь у залученні інвестицій безумовно мають велике значення. Однак не менш важливими є такі процеси:

- контроль за розвитком туристичної діяльності, заснований на кон­цепції планомірного розвитку, і визначення національних пріоритетів;

- розвиток інфраструктури, що входить у компетенцію органів влади, як державних, так і місцевих. Це основа будь-якої соціально-економічної діяльності, у тому числі туризму;

- втручання держави при потребі, наприклад, у виробництво устат­кування для тих сфер, в яких приватний сектор не зможе розраховувати на високі прибутки, отже, не буде зацікавлений в інвестиціях, скажімо, для соціального, молодіжного, культурного туризму. Те ж стосується і реалізації проектів, які вимагають інвестицій, що перевищують можли­вості приватного сектору;

- державна підтримка туризму, а також економічне та юридичне ре­гулювання цієї сфери, що прямо впливає на ухвалення рішень про інвес­тиції. Галузеві проекти й програми розвитку, які розробляються під егідою держави, сприяють залученню засобів у цей сектор.

Розвиток туризму досягне успіху за виваженої політики на національно­му й регіональному рівнях. Допомога в розвитку галузі може полягати у:

- будівництві туристичного комплексу, структура якого сформована з урахуванням місцевої специфіки (атракти);

- розвитку місцевої інфраструктури (готелі, ресторани тощо);

- модернізації засобів зв'язку (факси, телефони, інформаційні системи) і розвитку інфраструктури (дороги, засоби доставки);

- розвитку туристичних кадрів (курси підготовки й перепідготовки кадрів для туризму, курси підвищення кваліфікації).

Підтримка й збереження унікальної історичної, культурної й соціальної самобутності певного регіону є надзвичайно важливими складовими будь-якої стратегії розвитку. Держава впливає на ці процеси шляхом розробки спеціального природоохоронного законодавства, нормативних актів, які визначають можливість використання культурно-історичної спадщини, а також шляхом прийняття спеціальних програм розвитку відповідних регіонів, перспективних у туристичному відношенні.

Отже, роль держави в розвитку туризму можна звести до таких функцій:

1) регламентування туристичної діяльності шляхом розробки законо­давства, покликаного забезпечити умови для сумлінної конкуренції на ринку туристичних послуг і захист прав споживача, а також визначення податкових меж функціонування туристичної галузі;

2) координації розвитку туризму, яка включає внутрішню координацію діяльності учасників туристичного процесу в межах галузі й забезпечення гармонійного включення туризму в загальний господарський механізм, що можна розглядати як зовнішню координацію;

3) стимулювання міжнародного обміну шляхом спрощення туристичних формальностей, а також створення сприятливих умов для розвитку вну­трішнього туризму;

4) гарантування безпеки туристичної діяльності й туризму в межах національної території;

5) інформаційного забезпечення туристичної діяльності, що передбачає збір і обробку статистичних даних, випуск і поширення рекламно-інфор­маційних матеріалів, які характеризують стан галузі в національному масштабі, а також проведення наукових досліджень у сфері туризму;

6) просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку;

7) підготовки кадрів.

Реалізація державної туристичної політики, згідно чинного законодавства України, здійснюється шляхом:

- визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму;

- визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони;

- спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм розвитку туризму; визначення основ безпеки туризму;

- нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного й іншого видів обслуговування громадян);

- ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу;

- встановлення системи статистичного обліку і звітності в галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу;

- організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму;

- визначення пріоритетних напрямів і координації наукових досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;

- участі в розробці та реалізації міжнародних програм з розвитку туризму.

Державне регулювання в галузі туризму в Україні спрямоване на:

- забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

- гарантування безпеки туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд;

- збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій;

- створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримку пріоритетних напрямів туристичної діяльності.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Питання для самостійного вивчення:

1. Правове регулювання міжнародної туристичної діяльності в різних країнах

2. Сертифікація й стандартизація в міжнародному туризмі

3. Ліцензування й податкове регулювання міжнародної туристичної діяльності

4. Туристична політика держави

 

2. Зробіть огляд періодичної літератури за темами:

· Рекомендації з розвитку туризму.

· Сертифікація й стандартизація, їхнього завдання.

· Ліцензування.

· Державна туристична політика.

· Роль держави в розвитку туризму.

3. Тести:

1.	Правові умови здійснення зовнішньоекономічної діяльності туристичними підприємствами:
а	спеціальне туристичне законодавство;
б	сукупність міжнародних конвенцій, договорів; національне законодавство країни в сфері туризму, що діє; двох- і багатосторонні міжурядові угоди й договори; міжнародні угоди окремих туристичних підприємств, які регулюють їхні відносини з іноземними партнерами.
в	туристичне законодавство, включене в блок законодавчих актів, які стосуються як туризму, так і інших галузей економіки.

2.	Пряма регламентація туристичної діяльності:
а	спеціальне туристичне законодавство;
б	сукупність міжнародних конвенцій, договорів; національне законодавство країни в сфері туризму, що діє; двох- і багатосторонні міжурядові угоди й договори; міжнародні угоди окремих туристичних підприємств, які регулюють їхні відносини з іноземними партнерами.
в	туристичне законодавство, включене в блок законодавчих актів, які стосуються як туризму, так і інших галузей економіки.

3.	Опосередкована регламентація туристичної діяльності:
а	спеціальне туристичне законодавство;
б	сукупність міжнародних конвенцій, договорів; національне законодавство країни в сфері туризму, що діє; двох- і багатосторонні міжурядові угоди й договори; міжнародні угоди окремих туристичних підприємств, які регулюють їхні відносини з іноземними партнерами.
в	туристичне законодавство, включене в блок законодавчих актів, які стосуються як туризму, так і інших галузей економіки.

4.	Сертифікація:
а	досягнення та встановлення прогресивних норм і вимог шляхом створення нормативно-технічної документації на надання туристичної послуги;
б	підтвердження відповідності туристичної послуги, нормам і правилам, установленим державою для таких послуг;
в	дозвіл, видаваний державними органами фізичним і юридичним особам на певний вид діяльності.

5.	Стандартизація:
а	досягнення та встановлення прогресивних норм і вимог шляхом створення нормативно-технічної документації на надання туристичної послуги;
б	підтвердження відповідності туристичної послуги, нормам і правилам, установленим державою для таких послуг;
в	дозвіл, видаваний державними органами фізичним і юридичним особам на певний вид діяльності.

6.	Ліцензування:
а	досягнення та встановлення прогресивних норм і вимог шляхом створення нормативно-технічної документації на надання туристичної послуги;
б	підтвердження відповідності туристичної послуги, нормам і правилам, установленим державою для таких послуг;
в	дозвіл, видаваний державними органами фізичним і юридичним особам на певний вид діяльності.