Розділ VII Туристичні ресурси Степової (Південної) України

Степова Україна - це найбільший історико-географічний край (його площа - 250 тис. кв. км), що охоплює 8 сучасних областей України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Кіровоградську, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а також північну, степову частину Криму.

Історія краю, формування етнічного складу його населення обумовлені пограничним розташуванням території на стику Східної Європи, Причорномор'я та азіатських степів. З Азії на ці землі здійснювали набіги орди кочівників. Народи Середземномор'я так само намагались поширити свій вплив на територію Північного Причорномор'я. Населення глибинних районів України теж прагнуло дістатись до берегів Чорного і Азовського морів.

Територія Південної України безперервно заселена, починаючи з доби раннього палеоліту. Наприкінці епохи бронзи (1200-800 pp. до н.е.) цю територію заселяли кіммерійці. Кочові племена мігрували в межах величезної території, що простягалась від Болгарії до Північного Кавказу, від південного берега Криму до сучасної Пензенської області Росії.

На межі VII і VI ст. до н.е. між Дніпром і Азовським морем поселились іраномовні племена - скіфи, що дало грецьким історикам підставу назвати весь цей край Скіфією.

Пліній налічував тут близько ЗО племен. Поблизу Кам'янки-Дніпровської і Великої Знам'янки в Запорізькій області виявлено залишки великого городища площею близько 1200 га, яке, можливо, було центром скіфських володінь. У III ст. до н. є. скіфи степового Криму заснували на території, де знаходиться сучасний Сімферополь, своє царство із столицею Неаполь Скіфський.

У 1971р. в кургані Товста Могила (поблизу м.Орджонікідзе Дніпропетровської області) була знайдена золота пектораль вагою 1,5 кг. Ця прикраса, яка датується IV ст., названа знахідкою століття.

Майже одночасно зі скіфами на цій території з'явилися греки, які заснували у Причорномор'ї свої колонії, процвітання яких забезпечувала передусім торгівля пшеницею. Саме тут, в Ольвії, вперше на території сучасної України почали карбувати монети.

Близько 480 р. до н.е. грецькі поліси і місцеві поселення по обидва береги від Керченської протоки увійшли до складу Боспорського царства із столицею в Пантікапеї. Ця держава в І ст. до н.е. охоплювала майже весь Крим, узбережжя Азовського моря, пониззя Дону і середню течію Кубані. В 47 р. до н.е. внаслідок битви між військом Юлія Цезаря і боспорського царя Фарнака Боспорське царство потрапило у васальну залежність від Риму. Грецькі колонії поступово були підкорені римлянами.

Протягом п'яти століть (від початку III ст. до н.е.) цю територію населяли сармати, які частково підкорили скіфів. На початку III ст. тут з'явилися племена готів. Орда гунів у IV ст. знищила майже всі причорноморські грецькі колонії, Скіфську і Боспорську держави, потіснила сарматів і готів, а на зміну їй прийшли тюркські племена, які створили тут Велику Болгарію. В цих степах кочували також авари. На початку VII ст. хазари підкорили болгар, зайняли частину Криму - зокрема, Пантікапей, - в середині VIII ст. заснували на цій території свою державу - Хазарський каганат.

Слов'янське населення Степової України складалося переважно з уличів і тиверців.

Наприкінці IX ст. на Таманському півострові, на місці колишньої грецької колонії Германасі, виникло місто Таматарха (Тмуторокань), яке стало центром однойменного князівства. Відомо, що до кінця XI ст. тут правили чернігівські князі.

З початку X ст. орди печенігів почали тіснити слов'ян на північ. За переказами, саме в цих краях (біля села Нікольське поблизу Дніпропетровська) в бою з печенігами в 972 р. загинув київський князь Святослав.

З другої половини XI ст. в цих степах кочували половці.

В 1223 р. об'єднані сили волинського, галицького, курського, київського, путивльського, смоленського, трубчевського князів і половецького хана в урочищі Кам'яна Могила на березі р. Калки (нині - Кальчик) виступили проти монголо-татар. Після створення Золотої Орди на цій території був один з ординських улусів.

Наприкінці XIV ст., в період князювання Вітовта, володіння Литовсько-Руського князівства розширились до Чорного моря.

Більша частина території Степової України на кінець XV ст. була Диким полем, через яке проходили Муравський (із Перекопу до Тули), Чумацький (по лівому берегу Дніпра), Чорний (із Перекопу через пониззя Дніпра до Умані, Тернополя, Львова) шляхи. На території нинішньої Кіровоградської області до Чорного лісу підтягувались татарські полчища перед набігами на Брацлавщину, Київщину та інші українські землі.

Тоді ж, у кінці XV ст., в Дикому полі почали з'являтись вільні люди - козаки. Згодом на дніпровських порогах виникла Запорозька Січ. Вона охоплювала територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра і Бугу на півдні. Західним кордоном Січі були річки Буг і Синюха, північний пролягав по річці Орель, південний - по Конці. Східні володіння Запорожжя досягали Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси і гирла Кальміусу до Азовського моря. На володіння цими землями Запорозьке військо одержало від польського короля Стефана Баторія грамоту в 1576 році. Пізніше право на них підтверджувалось іншими польськими королями, російськими імператорами.

Засновником першого із запорозьких укріплень вважається князь Д.Вишневецький, який бл. 1552 р. спорудив замок на острові Мала Хортиця. В 1540-х роках Січ розташовувалась на острові Томаківка (поблизу м. Марганець Дніпропетровської області). В 1563 р. вона перемістилась на острів Базавлук (також у Дніпропетровській області). В 1638 р. виникає Никитинська Січ (поблизу м. Нікополь Дніпропетровської області), де гетьманом обрано Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу розпочалась саме на території сучасної Дніпропетровщини. Перша перемога війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовтими Водами.

Чортомлицька (Стара) Січ (неподалік від м. Нікополь Дніпропетровської області) існувала в середині XVII ст. Вона мала найдовшу історію. її захисні споруди в поєднанні з урвистими берегами річок, які були природним укріпленням, перетворювали Січ на серйозну перешкоду для ворога.

За умовами Андрусівського перемир'я Запорозька Січ була під протекторатом обох держав. При цьому російська сторона стала зводити на запорозьких територіях військові укріплення. В 1709 р. відповіддю Петра І на перехід частини запорожців на бік Мазепи було зруйнування Чортомлицької Січі. Звідси запорожці рушили на південь і заснували на території сучасної Херсонщини Кам'янську Січ (від назви балки Кам'янка).

В 1711 р. на території, що перебувала під протекторатом кримських ханів (у районі сучасного Цюрупинська), засновано Олешківську Січ. Територію між Бугом і Дністром називали "ханською Україною", яка в XVII-XVIII ст. мала своє самоврядування: нею управляли "ханські гетьмани", підконтрольні татарсько-турецькій владі.

В 1734 р. козаки повернулись під російський протекторат і заснували неподалік від колишньої Чортомлицької Січі Нову Січ, яка проіснувала до 1775р.

На Запорозьких землях постійно з'являлись переселенці з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, частина яких вступала до Січі, інші засновували хутори і слободи посеред степу. На 1762 р. на Запорожжі було 20 тис. козаків, тоді як у поселеннях, що виникли навколо Січі, налічувалось більше 150 тис. жителів.

На тутешніх родючих землях осідали також козаки з сусідніх Миргородського, Полтавського, Переяславського полків, які, оселившись на Запорізьких Вільностях, зберігали підпорядкування своєму полковому керівництву.

В 1730-х роках російські власті спорудили по річці Орель Українську лінію - систему укріплень. Північна смуга Запорозьких Вольностей відійшла від Січі: тут владу здійснювали миргородський і полтавський полковники та київський генерал-губернатор.

У середині XVIII ст. російський уряд надав дозвіл слов'янському населенню Австрії, що виявило бажання переїхати до Росії, селитися на північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей. В 1752 р. територію від р.Кагарлика по Висі, від Тясмину до Дніпра заселили полки, підпорядковані генералу Хорвату. Ці поселення, що увійшли в історію під назвою Нової Сербії (Новосербії), управлялися Сенатом, а місцеву владу представляв київський генерал-губернатор. Головним центром управління сербськими полками був Новомиргород, адміністративним центром - фортеця Св.Єлизавети на Інгулі (сучасний Кіровоград).

У 1753 р. на протилежному, східному краї Запорозької території уздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганцю осіла нова група слов'янських переселенців на чолі з Шевичем і ІІрерадовичем. Центром сербських колоній (Слов'яносербії) на лівобережжі був Бахмут (нині Артемівськ Луганської області).

Переселенці мали привілейоване становище: вони одержали землю, значні грошові субсидії, право безмитної торгівлі, були звільнені від будь-яких податків. Усі серби, що перебували на військовій службі, одержували платню, а ті, що не могли служити за станом здоров'я чи за віком, забезпечувались пенсією. Для участі в будівництві поселень для новоприбулих відряджали козаків з Гетьманщини, залучались також місцеві селяни. Стимулюючи заселення цих територій, уряд створив Новослобідський козацький полк, яким засновано двадцять слобід на 20 км південніше від Новосербії.

Між новими поселенцями і запорожцями складались напружені стосунки, часом аж до збройних сутичок. Врешті, коли невиправданість такого експерименту стала очевидною, ці полки було ліквідовано, а їх територію включено до складу новоствореної Новоросійської губернії: Єлизаветинська провінція була утворена Новосербським і Новослобідським полками, а Бахмутський повіт виник на основі Слов'яносербського полку.

У 1774 р. в результаті російсько-турецької війни до Росії відійшла територія між Дніпром, Бугом і Чорним морем, і Запорожжя втратило своє значення оборонного бар'єру на межі між Росією і Кримом. У 1775 р. Січ була ліквідована.

Багато козаків переселилася в турецькі володіння. Оселившись на землях Очаківської орди, біля Тилігульського і Хаджибейського лиманів, вони заснували велике поселення на Пересипу (в межах нинішньої Одеси). В 1776р. тут налічувалося близько 7 тис. козаків. У 1778 р. вони одержали турецьке підданство. Під тиском Росії козаки були переселені турецькою стороною далі від кордону, в гирло Дунаю. Тут заснована Задунайська Січ, яка проіснувала близько 50 років.

Вся територія "Запорозьких вольностей" увійшла до складу новоствореної Азовської і Новоросійської губерній, що перебували під управлінням Г. Потьомкіна. Для заселення спустілої території землі стали роздавати поміщикам і державним селянам, а пізніше - іноземним колоністам.

Наприкінці XVIII ст. у Приазов'я були примусово переселені кримські греки.

В 1783 р. Новоросійська і Азовська губернії об'єднані в Катеринославське намісництво з центром у щойно заснованому Катеринославі. До його складу увійшов Крим (Таврійська провінція).

В 1796 p., після смерті Катерини II, Павло І відновив Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (в 1796-1802 pp. так називався Катеринослав), яка в 1802 р. була поділена на три губернії:Херсонську (до 1803 р. - Миколаївська), Катеринославську і Таврійську (остання об'єднала Крим і три повіти: Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський).

Через брак робочих рук і необхідних коштів поміщики південних губерній змушені були продавати землю або здавати її в оренду. В результаті тут стали з'являтись господарства фермерського типу з використанням сільськогосподарських машин і найманих сезонних працівників, що масово приїздили з інших губерній. Поруч з цим у Південній Україні існували великі земельні латифундії - такі, як, наприклад, маєток Асканія-Нова площею 100 тисяч десятин, що належав Фальц-Фейнам.

Після закінчення російсько-турецької війни в 1812 р. до складу Росії увійшла Бессарабія - територія між Дністром у середній і нижній течії і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем.

Більша частина Бессарабії лежить у межах Молдови, а до складу України входить Північна і Південна Бессарабія. Північна Бессарабія здавна мала переважно молдавське і українське населення, тоді як територія Південної Бессарабії (Буджак) стала заселятися лише в кінці XVIII ст.

Бессарабія ніколи не була самостійним державним утворенням. У давні часи цей край населяли гети, даки, бесси. Через ці землі пройшли численні кочові племена - готи, гуни, авари, болгари, угорці, печеніги, половці.

В IX ст. тут з'явилося слов'янське населення - тиверці та уличі. В X-XII ст. ці землі входили до складу Київської Русі, потім - Галицько-Волинського князівства.

З XIV ст. - територія Молдавського князівства. В XIV- XV ст. генуезці створювали на території Бессарабії свої торговельні факторії, для захисту яких будували фортеці.

1514 р. Бессарабія у складі Молдови потрапила під владу турецького султана. Турками укріплені старі і збудовані нові фортеці - Акерман, Кілія, Хотин та ін.

З кінця XVI ст. в південних степах Бессарабії кочували ногайські татари. У XVIII ст., після зруйнування Січі, тут з'явились запорожці, заснувавши на цих землях Наддунайську Січ.

Після включення в 1812 р. Бессарабії до складу Росії тут починають селитися іноземці - переважно німці, - звільнені російським урядом (на 50 років) від рекрутчини і від сплати податків. У 1816 р. було засноване місто Арциз. Місцева адміністрація була зобов'язана надавати сприяння переселенцям. Уже в 1827 р. Арциз перетворився на одну з найбагатших німецьких колоній на території Росії. Німецька громада жила відособлено, мала дві лютеранські кірхи, дві початкові школи з німецькою мовою викладання. Основним її заняттям було сільське господарство - тваринництво і землеробство (садівництво, виноградарство).

В першій половині XIX ст. на території Бессарабії було 83 болгарських і гагаузьких населених пунктів. Місто Болград було центром компактного проживання болгарських поселенців, якими тут у 1833-1838 pp. споруджено Спасо-Преображенський собор.

В результаті Кримської війни Буджак (у тому числі 40 болгарських і гагаузьких сіл) перейшов під владу Румунії. Після російсько-турецької війни в 1878 р. Південна Бессарабія знову була включена до складу Росії.

В 1918-1940 pp. Бессарабія була володінням Румунії, а після Другої світової війни її територія адміністративно поділена між Одеською і Чернівецькою областями України: південна її частина - сучасна Ізмаїльщина, а північна - Хотинщина.

У межах історико-географічного краю Степова Україна виділяють Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, який включає Одеський і Приазовський рекреаційні райони і курортні місцевості на узбережжі Азовського і Чорного морів.

Одеський рекреаційний район охоплює територію Миколаївської, Одеської і Херсонської областей і спеціалізується на бальнеолікуванні, відпочинку, організації екскурсій, морських прогулянок, фестивалів, конгресів, семінарів, бізнес-туризмі.

До Приазовського рекреаційного району входять Донецька,, Запорізька і Херсонська області. Спеціалізація курортно-рекреаційної зони Бердянська - бальнеолікування, дитячий і сімейний відпочинок, туристські екскурсії, морські прогулянки.

Природно-рекреаційні ресурси регіону включають помірно континентальний клімат, тепле море, мінеральні води і лікувальні грязі.

 

Одеська область

Розташована на південному заході країни, де проходить державний кордон із Румунією і Молдовою. На півдні і південному сході її територія омивається Чорним морем. Площа області - 33,3 тис. кв. км (5,5% території країни). На території Одещини протікає 225 річок. Головні з них - Дунай (його Кілійське гирло), Дністер, Південний Буг. В заплавах Дунаю і Дністра є озера Кагул, Катлабуг, Саф'ян, Ялпуг та ін. В області 15 лиманів, найбільші з яких - прісноводний Дністровський і солоні Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський, Шагани, Алібей.

В області налічується 92 природно-заповідні території та об'єкти, в тому числі заповідник Дунайські плавні, який лежить у пониззі Кілійського гирла Дунаю, займає частину островів і акваторії Чорного моря. Пам'ятками природи є Михайлівський яр і Одеські катакомби. Наукову і естетичну цінність має флористична колекція ботанічного саду Одеського університету.

В північно-західній частині чорноморського узбережжя розташований скелястий острів Зміїний площею 1,5 км2, на якому були давні грецькі поселення

Сприятливі кліматичні умови, тепле море, численні пляжі (довжина Чорноморського узбережжя - більше 300 км), значні запаси лікувальних грязей, джерела мінеральних вод обумовлюють розвиток рекреаційного господарства. В області функціонують курорти: Аркадія, Великий Фонтан, Кароліно-Бугаз, Куяльницький (Куяльник), Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Малодолинське (Холодна Балка), Хаджибейський (Хаджибей), Чорноморка, Сергіївка.

Одним із найвідоміших і найстаріших курортів, що функціонує на основі лікувальних грязей, є Куяльник. За своїм лікувальним впливом Куяльницький лиман порівнюється з відомими близькосхідними курортами Мертвого моря. Перший лікувальний заклад - "теплі ванни" - був створений тут у 1833 р. за ініціативою військового лікаря Е. Андрієвського, який використовував грязі для лікування поранених. У 1892 р. засновано найбільшу на той час у Росії грязьову лікарню, яка функціонує й досьогодні.

Нині в Куяльнику три 15-поверхові санаторні корпуси на 3000 місць, курортна поліклініка, грязьова лікарня, культурний і торговельний центр. Тут лікують захворювання органів опорно-рухового апарату, центральної і периферійної нервової системи, гінекологічні хвороби. Місцеві мінеральні води використовуються для лікування захворювань шлунку, печінки, жовчного міхура, кишечника, регулювання обмінних процесів.

Найстаріший в Україні дитячий оздоровчий центр знаходиться в Лузанівці. Він заснований у 1923 р. в колишньому маєтку Лузанових для порятунку дітей Одещини, що страждали від голоду, і мав назву "Сонячні табори". Ініціатори його створення - Всесвітня єврейська конференція допомоги, фонд Нансена і Червоний хрест. У 1935 р. збудовано капітальні кам'яні приміщення. Тут було створено хорошу медичну базу, яка згодом дозволила перепрофілювати цей дитячий курорт на один із найкращих у країні дитячих туберкульозних санаторіїв. Після реорганізації санаторію в 1956 р. на його базі було створено республікансь-кий піонерський табір "Молода гвардія" (з 1992 р. - дитячий центр "Молода гвардія").

В 60 км від Одеси на піщаній косі, яку з одного боку омиває солоне Чорне море, а з іншого - прісноводний Дністровський лиман, розташований кліматичний курорт Кароліно-Бугаз.

В області є 44 готелі, один мотель, два кемпінга. В Одесі розміщені комфортабельні готелі - "Чорне море", "Лондонська", "Красна", "Вікторія", "Одеса". В Ізмаїлі туристів приймає готель "Дунай", у Білгород-Дністровському - "Русь". Діють також кемпінг "Дельфін" і готельний комплекс "Турист" в Одесі, кемпінг "Кароліно" в с Затока, туристичний комплекс "Південний" у с Сергіївка, турбаза "Чорноморський дельфін" у с. Фонтанка.

В області є один заповідник. Тут функціонують також З музеї з 7 філіалами і відділами, в тому числі перший в Україні музей (створений у 1825 р.) - музей старожитностей в Одесі.

На державному обліку перебуває 7,4 тисяч пам'яток, з яких 1440 -- пам'ятки містобудування і архітектури. Переважна більшість пам'яток зосереджена в Одесі.

Одеса розташована на місці давнього татарського поселення Хаджибея (Качибея), що вперше згадується в 1415 p., - хоча перші поселення на території сучасного міста виникли приблизно 5 тис. років тому. В давніх лоціях (XII-XIV ст.), на морських картах 1311 р. зустрічається назва стоянки генуезьких суден Джінестра.

В 1794 р. царським указом започатковано будівництво портового міста для військових і торгівельних цілей. Уже на початку XIX ст. одеський порт вийшов на третє місце в Росії за вантажним оборотом (після Петербурга і Риги), а за обсягом вивезення вантажів - на друге (після Петербурга).

В 1819-1859 pp. Одеса була зоною порто-франко, тобто містом, у межах якого дозволявся вільний безмитний продаж і зберігання іноземних товарів. Цим місто значною мірою зобов'язане своєму першому градоначальнику французькому емігрантові А. Рішельє.

Місто швидко розвивалось, відповідним темпом зростала чисельність його населення: якщо в 1803 р. тут проживало 9 тис. чол., у 1861 р. - 100 тис, то в 1897 - 404 тис. чол. За цим показником Одеса вийшла на четверте місце після Петербурга, Москви, Варшави. Найвиразнішим архітектурним ансамблем міста є Приморський бульвар, - парадний морський фасад міста. Його забудова в цілому сформувалась у першій половині XIX ст. Тут споруджено пам'ятник А. Рішельє роботи скульптора І. Мартоса.

В 1833 р. споруджено будинок градоначальника графа Завадовського, який у середині XIX ст., після відповідного перепланування, було перетворено на готель "Петербурзький".

Палац генерал-губернатора Новоросії графа М. Воронцова (1824-1834 pp.) являє собою комплекс споруд, який включає палац, бельведер, стайні.

У 1837 pp. ансамбль було доповнено будівлею Старої біржи, де сьогодні міститься міськрада.

В 1837-1842 pp. побудовані знамениті Приморські сходи.

Міській музей і бібліотека, що є найстарішими в Україні, розмістилися в будівлі, спорудженій у 1883 р. (нині Археологічний музей НАН України).

В ансамбль Приморського бульвару входять також готель "Лондонський", Присутствені місця, палац Шидловського, житлові будинки.

Однією з найкрасивіших у світі вважається будівля міського театру опери і балету (1884-1887 pp.), зведена за проектом віденських архітекторів Ф.Фельнера і Г. Гельмера.

В будинку Нової біржі (1894-1899 pp.) сьогодні міститься Одеська філармонія.

Одеса є батьківщиною відомих письменників І.Бабеля, Ю.Олеші, К.Паустовського, В. Катаєва, І. Ільфа, Є. Петрова та ін. В кінці XIX ст. в місті створено Одеське літературно-артистичне товариство, яке з 1898 р. містилося в палаці Гагаріна. Тут бували відомі поети, письменники, актори, художники: І. Бунін, В. Катаєв, О. Толстой, Е. Багрицький та ін. Тут уперше було влаштовано виставку творів В. Кандинського. З 1977 р. в цьому приміщенні діє Одеський літературний музей, колекція якого налічує близько 40 тис. експонатів. Його філіал - музей-квартира О. Пушкіна. В 1823-1824 pp. у місті побував О.СПушкін.

В 1899 р. відкрито Одеський художній музей, де представлені роботи Д.Левицького, В.Тропініна, ІАйвазовського, І.Рєпіна, О.Саврасова, І.Крамського, М. Врубеля, В. Серова, М. Реріха, В. Кандинського, К. Сомова...

Серед експонатів Одеського музею західного і східного мистецтва (створений у 1923 р.) - давньогрецька кераміка, римське скло. Широко представлене західноєвропейське мистецтво - твори видатних майстрів Італії, Голландії, Франції, Фландрії. Серед експонатів - полотна М. Караваджо.

Колекція східного мистецтва репрезентує декоративно-вжиткове мистецтво Китаю, Японії, Індії, Монголії, Тібету.

Історія Білгород-Дністровського налічує понад 2,5 тис. років. У VII ст. до н.е. греки заснували тут колонію, що мала назву Офіус (пізніше - Тіра, за давньою назвою Дністра). В першій половині І ст. до н.е. поліс входив до складу Понтійської держави Митридата Євпатора. У III ст. Тіра приходить до занепаду. Вона неодноразово зазнавала руйнувань і відбудовувалась. Через цю територію пройшли гуни, авари, болгари та інші кочові племена. У XII-XIII ст. поселення належало Галицькому князівству. На рубежі ХНІ-XIV ст. генуезькі купці розпочали тут будівництво фортеці. У XV ст. Тіра увійшла до складу Молдавської держави, де вона була найбільшим містом: на той час її населення досягало 20 тис. чол. Молдавани називали її Четатя-Албе (Біла фортеця). В 1484 р. місто перейшло під владу турків, які перейменували його на Акерман.

На скелястому правому березі Дністровського лиману у східній частині Білгород-Дністровського на місці укріплень IV-V ст. до н.е. височить фортеця.

Турецькою фортецею Ізмаїл у ході російсько-турецьких війн неодноразово оволодівали російські війська (в 1770, 1790, 1809 pp.). В її облозі в 1809 р. брав участь офіцер І. Котляревський.

В 1856 р. ізмаїльська фортеця була зруйнована: залишились тільки фундаменти і мечеть XVI ст., перебудована в XIX ст. на православний храм - Хрестовоздвиженську церкву. В центральній частині міста зберігся Покровський собор.

Українською Венецією вже на початку XIX ст. називали поселення, розташоване на лівому березі Кілійського гирла - Вилкове, засноване в середині XVIII ст. Вулиці в містечку заміняють протоки і канали, якими місцеві жителі пересуваються на човнах. Через них перекинуті дугоподібні містки загальним числом 76. Прокладені уздовж вулиць-каналів тротуари на високих сваях. Від кожної такої "вулиці" прориті менші канали до кожного двору: рибальство є основним заняттям місцевого населення.

Село Шабо стало заселятися з 1820 р. вихідцями із Швейцарії. За задумом царського уряду, тут мав бути заснований зразковий осередок виноградарства і виноробства.

Переселенці завезли сюди цінні сорти винограду: каберне, совіньйон, рислінг, мускат, шасла та ін. Були виведені і нові сорти, відповідні місцевим кліматичним умовам. Тут і сьогодні культивується понад 70 сортів винограду. Відомі в Україні вина, що виготовляються місцевим винзаводом.

З другої половини XIX ст. Шабо поступово перетворюється на курортне містечко. Тут побували Леся Українка, М. Лисенко та ін.

Нащадки колишніх швейцарських колоністів залишили Шабо в 1940 p., після приєднання Бессарабії до Радянського Союзу.

 

Миколаївська область

Розташована в нижній течії Південного Бугу. На півдні її територія омивається Чорним морем. Площа - 24,5 тис. кв. км (4,1% території країни).

Берегова лінія в межах області значно розчленована. Глибоко в сушу вдаються Дніпровсько-Бузький, Березанський і Тилігульський лимани. До області належать острів Березань і Кінбурнська коса. На території області 85 річок, основні з яких - Південний Буг із притоками Інгулом, Кодимою, та ін.

В області 89 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в т.ч. частина Чорноморського біосферного заповідника.

Область має значні природні рекреаційні ресурси: сприятливий клімат, піщані пляжі уздовж Чорноморського узбережжя, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі і ропа морських лиманів. Заклади відпочинку розташовані головним чином у курортних зонах Коблева, Очакова і Миколаєва. Найбільші турбази - "Південний Буг" (Миколаїв) та "Очаків" (Очаків). В області 29 готелів, у Миколаєві - "Миколаїв" і "Турист".

У Миколаївський області на державний облік взято 3,3 тисячі пам'яток, у тому числі 143 пам'ятки архітектури.

В області діють 3 музеї з 8 відділами та історико-археологічний заповідник "Ольвія", заснований у 1926 р. До його складу входять залишки античного міста-держави Ольвія, а також острів Березань із залишками найдавнішого в Північному Причорномор'ї давньогрецького поселення.

Руїни давньогрецького полісу Ольвія знаходяться неподалік від місця злиття Південного Бугу з Дніпром, на березі лиману. Від степу його відмежовують дві глибокі балки. Засноване в середині VI ст. до н.е. вихідцями з Мілету, місто проіснувало близько тисячі років (до IV ст. до н.е.).

Колекція Миколаївського художнього музею ім. В. Верещагіна, створеного в 1914 p., налічує понад 9 тис. експонатів. Тут демонструються твори В.Верещагіна, Ф.Рокотова, В.Боровиковського, В.Тропініна. І.Айвазовського, І.Рєпіна, В. Сурікова, К. Костанді, К. Коровіна, О. Бенуа та ін.

Першими будівлями на місці сучасного міста Миколаїв були кузня і будинок запорожців біля паромної переправи через гирло Інгула, а також рибальське поселення і хутір купця Фабра.

В липні 1788 р. за наказом Г. Потьомкіна тут засновано суднобудівну верф, а в наступному році розпочато будівництво міста, названого на честь Св. Миколая - покровителя моряків. Уже в 1790 р. на воду було спущено перший корабель, збудований на миколаївській верфі - фрегат "Святий Миколай". Місто стало головною суднобудівною базою Чорноморського флоту.

З 1794 р. тут розміщувалось командування Чорноморського флоту і управління портами. Для підготовки морських офіцерів та інженерів у місті відкрито Морське артилерійське училище, Морський кадетський корпус (згодом -штурманське училище), училище корабельної архітектури. Моряків готували у школі юнг і навчальному флотському екіпажі. В 1817 р. тут засновано музичну школу, де здійснювалась підготовка музикантів і співаків для портових оркестрів і хорів. Миколаївський флотський оркестр користувався великою популярністю. В 1880-х роках з ним працював відомий композитор М.А.Римський-Корсаков.

Після поразки в Кримській війні значно скоротилося будівництво військових суден. У 1856 році було ліквідовано Управління головного командира Чорноморського флоту. Закрито морські установи і навчальні заклади.

З 1862 р. в Миколаєві діяв торговельний порт, який у кінці XIX ст. вийшов на третє місце за обсягом закордонних торговельних операцій (після Петербурга і Одеси).

Після припинення 1878 р. дії обмежувальних статей Паризького договору було відновлено будівництво військових кораблів на адміралтейській верфі міста. Серед суден, збудованих у Миколаєві - відомий броненосець "Князь Потьомкін Тавричеський", спущений на воду в 1900 р. Відновив свою діяльність також штаб Чорноморського флоту (в 1900 р. він був переведений до Севастополя).

 

 

Херсонська область

Розташована на півдні України. її площа становить 28,56 тис. кв. км (4,7% території країни).

Херсонщина - єдина з усіх областей України (крім АР Крим), що має вихід до двох морів - Чорного і Азовського. У межах області протікає всього 6 річок довжиною понад 10 км. Головна ріка - Дніпро перетинає область із північного сходу на південний захід, поділяючись у нижній течії на рукави і утворюючи дніпровські плавні.

На Херсонщині знаходиться найбільший на планеті лиман - Дніпровсько-Бузький.

Чорноморське і Азовське узбережжя в межах області простягається більше як на 200 кілометрів і має чудові піщані пляжі, розвинену оздоровчу інфраструктуру. За кількістю сонячних днів Херсонщина не поступається Криму. Вона є областю з найменшою середньомісячною кількістю опадів (від 300 до 400 мм).

Тут розташовані два біосферні заповідники, які входять до світової мережі біосферних заповідників (резерватів) - Асканія-Нова ім.Ф.Е.Фальц-Фейна і Чорноморський.

Перший в Україні природний заповідник - Асканія-Нова - є найбільшим серед степових заповідників у Європі і єдиним у цій частині світу резерватом, де збереглися первинні степи (близько 1,5 тис. га). Ф.Фальц-Фейном у 1874 р. було споруджено невеликий вольєр для утримання представників місцевої фауни. Зоопарк розростався і був поповнений іншими видами з різних країн світу. В 1887 р. тут було створено ботанічний парк, у якому представлена флора всіх континентів.

Всього на Херсонщині 69 територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Область має значні можливості розвитку курортної галузі і масового відпочинку в долинах Дніпра, Інгульця, на узбережжі Дніпровського лиману, Чорного і Азовського морів, хоча використовуються вони незначною мірою. Діють курорти Гола Пристань і Скадовськ, курортна місцевість Арабатська Стрілка. Санаторій "Гопри", розташований на березі цілющого Соляного озера, функціонує на базі озерних сульфідних грязей і хлоридно-натрієвої ропи. Тут збереглася перша грязьова лікарня для лікування захворювань опорно-рухового апарату, збудована в кінці XIX ст.

На Херсонщині налічується 25 готелів, у тому числі 2 туристські готелі ("Лілея" в Херсоні і "Нова Каховка" в Новій Каховці); 2 мотелі, 2 турбази ("Чорномор" у смт. Лазурне Скадовського району та ім. Остапа Вишні в с. Кринки Цюрюпинського району).

На Херсонщині на державному обліку перебуває 5,9 тис. пам'яток. З них 143 входять до Державного реєстру національного надбання. Тут діє 3 музеї з 6 філіалами і відділами. Херсонський краєзнавчий музей - один із найстаріших на півдні України, що утворився в 1931 р. об'єднанням археологічного і природно-історичного музеїв.

Колекція Херсонського художнього музею налічує понад 6 тис. творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-вжиткового мистецтва, серед яких - роботи О. Шовкуненка, К. Коровіна, М. Врубеля, М. Пимоненка та ін.

У 1778 р. у відповідності з царським указом було закладено місто Херсон, назване на честь давнього Херсонеса. Будівництвом керував один із предків О.С Пушкіна генерал І. Ганнібал. Херсон був першою базою Чорноморського флоту. На спорудження фортеці, верфі, судноремонтних майстерень, складів були витрачені величезні кошти, але невдовзі стало зрозуміло, що місце було обрано невдало: мілководний Дніпровський лиман і гирло Дніпра не дозволяли підходити великим морським кораблям. Тому після заснування Миколаєва (1783) і Одеси (1794) Херсон поступово втратив значення головного порту і головної південної верфі країни. В 1790-х pp. адміралтейство було переведено до Миколаєва. Хоча херсонська суднобудівна верф продовжувала функціонувати, і тут споруджувались невеликі військові кораблі. В 1806 р. стала до ладу ще одна верф, що спеціалізувалась на будівництві торговельних кораблів. Вона стала найбільшим підприємством цивільного суднобудування на півдні країни.

В 1900-1902 pp. було поглиблено дніпровське гирло (до 22 футів), прорито канал, який з'єднав порт із морем, і Херсону було повернуто значення великого морського порту.

В місті діє готель "Фрегат", кілька турбаз. Турфірми організовують одноденні поїздки в сільські місцевості (з обідом і дегустацією вин), подорож до заповідника "Асканія-Нова", прогулянки по Дніпру, відвідання рибальського острова (з обідом із рибних страв), полювання в Гаврилівському мисливському господарстві і на островах Бірючий, Джарилгач.

 

 

Запорізька область

Розташована на південному сході країни. На півдні вона омивається водами Азовського моря. Площа - 27,3 тис. кв. км (4% території країни).

В області 299 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі частина відділу українського степового заповідника "Кам'яні Могили", розташованого також у Донецькій області. На цій території ділянки цілинного степу чергуються зі скельними останцями, вік яких становить 1,5 млрд. років. Цю місцевість називають "Альпами в мініатюрі".

Область володіє основними видами рекреаційних ресурсів, серед яких - сприятливі кліматичні умови. На узбережжі Азовського моря є зручні піщані пляжі. Джерела мінеральних вод і лікувальні грязі зосереджені переважно в морських лиманах (Молочний та Утлюцький), озерах (Велике і Красне поблизу Бердянська) і затоках.

В області діє 38 готелів, серед яких - "Хортиця" в Запоріжжі, "Парус" у Бердянську; 38 мотелів, туристські бази "Приморська" і "Горіховий гай"; кемпінг у с Михайлівка.

В області на державному обліку перебуває 6,8 тис. пам'яток, в тому числі 25 пам'яток архітектури і містобудування. Тут функціонують 3 заповідники, 16 музеїв із 2 відділами.

Національний заповідник "Хортиця" розташований на найбільшому з дніпровських островів (2,7 тис. га), що був заселений з епохи енеоліту. Тут є 129 курганів доби бронзи і скіфського періоду (скіфи населяли Хортицю в VI- V ст. до н.е.).

Перша письмова згадка про острів міститься в праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією" (X ст.). Тут виявлено більше 100 археологічних та історічних пам'яток. Історичні джерела містять свідчення про заснування у XVI ст. на острові Мала Хортиця першої Запорозької Січі князем Дмитром Вишневєцьким.

Після ліквідації Запорозької Січі Хортиця була подарована Г. Потьомкіну, а в 1789 р. продана німецьким колоністам, які володіли нею до 1916 р. На острові діє музей історії запорозького козацтва. Тут створено кінний етнографічний театр "Запорозькі козаки", функціонують готель і корчма "Козацьке подвір'я".