Туристичні ресурси історичної Галичини

Історична Галичина охоплює територію нинішніх Івано-Франківської, Львівської областей, а також Жешувського і а більшої частини Краківського воєводств Польщі.

Наприкінці X ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі. Після розпаду Київської держави на цих землях утворились удільні князівства з центрами у Звенигороде Перемишлі, Теребовлі, де правили онуки Ярослава Мудрого -Василько, Володар, Рюрик Ростиславичі. Син Володаря Володимирко в 1141р. об'єднав ці князівства під своєю владою і зробив своєю столицею Галич (відтоді край здобув назву Галичина).

Галицьке боярство було значною політичною силою. Його впливовість пояснюється тим, що в цих землях протягом чотирьох поколінь правила одна династія, князівська дружина не поповнювалася за рахунок чужинців, а представники місцевих боярських родин незмінно займали високі посади. Галицькі бояри жили в укріплених замках і мали свої власні дружини.

В Галицькій Русі рано сформувалися міські громади внаслідок розвитку ремесел і торговельних стосунків із Західною Європою.

В період князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187) територія Галицького князівства включала землі Прикарпаття, пониззя Дністра, Прута, Серета, аж до Чорного моря і гирла Дунаю. Князь підтримував добросусідські відносини з угорським і німецьким правителями. В 1165 р. він визнав ленну залежність від імператора Фрідріха Барбароси.

Ярослав встановив тісні зв'язки з Візантією, дозволяючи собі навіть втручатися в її внутрішні справи. В 1160-х роках він надав притулок у Галичі Андроніку Комніну, допомагаючи йому воювати з візантійським імператором Мануїлом І, хоча пізніше відновив з останнім дружні стосунки.

Ярослав Осмомисл був наймогутнішим серед князів південно-західної частини руських земель. Після нього на князівство був посаджений його син Володимир. На грунті сімейних перипетій ускладнилися стосунки Володимира з боярами аж до відкритого конфлікту, що змусив князя шукати військової підтримки угорського короля. Бела IIІ не відмовив князю, але, з'явившись у 1188 р. в Галичі, за згодою частини боярства проголосив себе королем Галичини, ув'язнивши Володимира і призначивши намісником свого сина Андрія. Це була перша, але не остання спроба іноземної окупації Галичини.

Володимир звернувся по допомогу до свого сюзерена Фрідріха І, який переадресував його прохання своєму васалу Казимиру Краківському. Останній допоміг Володимиру повернути Галич, залишений угорцями, після чого Володимир продовжував правити до 1199 р. Він не залишив по собі наступника, і династія Ростиславичів, що правила в галицьких землях понад 100 років (1084-1199), припинила своє існування.

В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню, спираючись у боротьбі проти галицького боярства на міщанство.

Після смерті Романа в 1205 р. бояри запросили на правління до Галича Ігоревичів, потім - угорців, і знову Ігоревичів.

Ситуацією в Галичині скористалися краківський князь Лешко і угорський король Андрій II, до яких звернулись по допомогу Романовичі. В 1215 р. ці правителі з'єднали шлюбом своїх дітей - дочку Лешка Соломонію, і сина Андрія II Каломана, якому віддали Галичину. Цей союз виявився нестійким, і Лешко в 1218 р. викликав із Новгорода до Галича свого родича князя Мстислава Удалого, який зробив 8 спроб відвоювати Галичину у Андрія II. Зрештою він одружив свою дочку з угорським королевичем Андрієм, віддавши йому Перемишль, а в 1224 р. зрікся престолу на користь зятя і невдовзі помер.

У 1230 р. Данило Романович вступив у боротьбу за Галичину і в 1245 здобув перемогу. В його правління Галицька держава стала великою і багатою країною.

Після смерті Данила галицьким князем був його син Лев (1264-1301), який переніс княжу столицю у Львів, заснований його батьком і названий Данилом на честь сина.

Наступним правителем у галицьких землях був син Льва Даниловича Юрій І (1301-1315), який повернув столицю до старовинного Володимира на Волині. Він, як і його дід, мав королівський титул, іменуючись «королем Русі, князем Лодомерії».

Династія Романовичів (Рюриковичів) на Галичині припинила своє існування в 1323 p., після синів Юрія Львовича Лева II і Андрія.

До 1340 р. галицькими землями правив небіж Юрійовичів Болеслав Тройденович Мазовецький - Юрій II, потім - Любарт (Дмитро) Гедемінович.

Галичина стала предметом зазіхань польського короля Казимира Великого. В боротьбу за ці землі вступили угорці і татари. В 1349 р. Казимир таки оволодів Галичиною і Холмщиною. Галичина стала називатися Королівством Руським, а пізніше - Руським воєводством.

Після першого поділу Польщі в 1772 р. Руське воєводство увійшло до складу Австрії під його історичною назвою - Королівство Галичини і Лодомерії. Ця назва поширювалась і на польські землі: Краківщину, Сандомирщину, частину Люблінщини. В цей період Галичина перебувала у стані економічного і культурного занепаду. Австрійський цісар, Иосиф II з метою пожвавлення на цій території господарського і духовного життя надав містам новий адміністративний устрій, здійснював регулювання торгівлі, відкривав нові школи і т. ін., хоча замість польської мови викладання в гімназіях навчання здійснювалось німецькою мовою (з 1825 р. освіта знову була переведена в польське русло). Лише народні, парафіяльні школи зберігали українську мову викладання. В 1784 р. у Львові було відкрито університет, де навчання велось німецькою і латинською мовами. У 1787-1809 pp. діяв богословський факультет з українською мовою навчання.

Наказом про обмеження прав пана щодо селянина була скасована особиста залежність селян (1782 p.).

Цей комплекс урядових заходів сприяв активізації руху національного відродження. В 1837 р. було видано збірник «Русалка Дністрова» українською мовою.

В 1848 р. у Львові створено Головну Руську Раду, яка захищала політичні і національні прагнення українців. Виклопотано дозвіл на відкриття при Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

У 1849 р. революційний рух був придушений за допомогою російських військ. У краї посилився польський вплив.

Серед місцевої інтелігенції набули поширення москвофільські настрої.

В 1861 р. новою австрійською конституцією передбачено автономію цих територій, які управлялися власним сеймом, хоча переважна більшість депутатів були поляками.

У середовищі уніатських священиків наростає незгода з латинізацією місцевої церкви, що і в релігійній сфері призводить до посилення московського впливу.

На противагу цим тенденціям молоді представники галицької інтелігенції стали групуватися навколо національних товариств і об'єднань. Так, у 1873 р. було засновано Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), яке об'єднало наукову громадськість з усієї України. В 1885 р. виникло політичне товариство «Народна Рада», що виступало за відокремлення української частини Галичини від польської.

Розвиток національного руху на території Галичини мав своїм наслідком серйозні завоювання, зокрема, в культурно-освітній сфері. Так, у 1914 р. тут діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій, понад 3 тис. українських народних шкіл.

Події Першої світової війни в галицьких землях були фоном, на якому розгорталися бурхливі політичні події. Найбільш значимим їх наслідком стало проголошення 9 листопада 1918 р. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією і делегацією ЗУНР було укладено договір про об'єднання в єдиній Українській Народній республіці. 22 січня 1919 р. на Софійській площі відбулося проголошення Злуки Галичини, Буковини, Угорської Русі і Наддніпрянської України. ЗУРН була перейменована на ЗОУНР (Західну область Української народної республіки). Проте фактично злука не відбулась: ЗОУНР продовжувала функціонувати як окреме політичне утворення.

Бойові дії на цій території не припинялись, і вже на початок літа вся Галичина була окупована польськими військами.

В 1923 р. за договором, підписаним у Парижі, була Галичина залишена за Польщею за умови надання їй автономії. В 1939 р. на основі пакту Ріббентропа-Молотова Галичина була приєднана до Радянської України. Адміністративно її територія поділялась на Дрогобицьку (в 1959 р. включено до складу Львівської), Львівську і Станіславську (з 1962 р. - Івано-Франківська) області.

 

Туристичні ресурси Буковини

Територія між Карпатами, Дністром у його середній течії і нижнім Прутом має назву Буковини. В давнину цю територію населяли гети, бастарни, бесси, даки. Через Буковину пройшли готи, гуни, авари, угорці. У VI ст. тут оселилися слов'янські племена тиверців.

У X ст. територія входила до складу Київської держави, у XII-XIII ст. - до Галицько-Волинського князівства.

На середину XIV ст. північна Буковина перебувала під владою Угорщини, а в 1359 р. адміністративно включена до Молдавського воєводства, що з 1387 по 1497 р. було протекторатом Польщі. В 1514-1774 pp. Буковина у складі Молдови входила до турецьких володінь.

У 1774 р. північна частина Молдови, включаючи Буковину, була приєднана до Австрії. На цей момент 69% населення Буковини складали українці, 26% - румуни, 5% - представники інших національностей (євреї, вірмени, греки, угорці, німці, поляки). Після анексії цих земель Австрією з Семигорода (Трансільванії) почався інтенсивний відтік румунського населення в напрямку Буковини. Наслідком цього процесу стало впровадження в буковинських школах румунської мови, призначення румунів на адміністративні посади.

У 1786 р. Буковину приєднали до Галичини і з того часу розпочалась полонізація і латинізація краю.В 1849 р. Буковина була перетворена на окрему провінцію, а в 1861 р. визнана "коронним краєм" Австрії, що здобув статус воєводства. Серед чиновників адміністративних установ практично не було українців: вони призначались переважно з числа румунів і німців. Надання Буковині автономії сприяло національному відродженню краю. З 1870-х років тут посилюється боротьба проти румунізації та германізації.

З березня 1917 р. посади губернаторів, комісарів повітів перебирає до своїх рук українська громада. Відновлюється сільське і міське самоврядування, створюються українські інколи, кооперативи. Створений у Чернівцях Український Крайовий комітет 6 листопада 1918 р. проголосив свою владу на українській частині Буковини. Вже 11 листопада північна Буковина була окупована румунськими військами, а через два тижні румунський Генеральний конгрес оголосив про приєднання цих земель до Румунії. Цей акт був визнаний правомочним учасниками Сен-Жерменської конференції 1918 р.

У період румунського правління (1918-1940) були скасовані автономні права території, і Буковина перетворилась на румунську провінцію.

В 1940 р. північна Буковина увійшла до складу радянської України.

Чернівецька область охоплює історичну територію Північної Буковини і Хотинського повіту Бесарабії. Вона розташована в межах Передкарпаття і східної частини Карпат. На півдні область межує з Румунією, її площа - 8,1 тис. кв. км (1,3% території країни).

Область має густу річкову мережу. Тут налічується близько 4,5 тис. річок, які належать до басейнів Дунаю і Дністра.

Розвитку рекреаційної сфери сприяє м'який клімат, мальовничі ландшафти, наявність джерел мінеральних вод.

Курортними зонами є Вижницький і Путильський райони, де наявні значні лісові масиви і джерела мінеральних вод: гідрокарбонатні (Путильський, Сторожинецький, Глибоцький райони), хлоридні (Путильський, Вижницький, Сторожинецький, Глибоцький, Сокирянський райони), сульфатні (Новоселицький, Заставнівський райони), залізисті (Вижницький, Хотинський, Сокирянський райони), сірководневі (с.Щербинці Новоселицького району, Брусниця Кіцманського, Путильський район).

Родовища лікувальних грязей відомі у Глибоцькому, Сторожинецькому, Вижницькому районах.

На території області в районі сіл Нагоряни, Грушівці і Бабин зводиться мальовниче скелясте Товтрове пасмо, що простяглося від Львівської області через західне Поділля аж до кордону між Молдовою і Румунією.

В області налічується 243 території та об'єкти природно-заповідного фонду, в тому числі національний природний парк "Вижницький", 8 пам'яток природи (в їх числі - печери Буковинка, Піонерка, Попелюшка, Баламутівська; Сторожинецький дендропарк).

Карстова печера Попелюшка розташована на межі України і Молдови. Вхід до неї знаходиться з боку с Подвірного в Чернівецькій області. Довжина підземних ходів - 80 км.

В Чернівецькій області є 19 готелів. На державному обліку перебуває 738 пам'яток.

В області є 5 музеїв і 4 відділи і філіали. Чернівецький краєзнавчий музей - один з найстаріших в Україні. В 1877 р. його колекція була передана Чернівецькому університету. З 1893 р. до початку Першої світової війни він функціонував як крайовий музей. Нині в його фондах налічується 83 тис. експонатів.

Музей має два відділи - історичний музей у м. Хотин і краєзнавчий музей у м. Кіцмань, а також філії - літературно-меморіальні музеї Ю. Федьковича та О.Кобилянської.

В Чернівцях діють музей народної архітектури і побуту, картинна галерея, виставковий зал. Цікавим є музей майстра української народної творчості Г.Тараса у м. Вашківцях.

Літописне місто Чернівці стояло на високому лівому березі Пруту, біля села Леньківець. Існує припущення, що Леньківське городище - це залишки його укріплень. Виникло місто дуже давно, бо вже з XII-XIII ст. воно відоме як значний торговельно-ремісничий центр. У 1240 р. внаслідок татаро-монгольського нашестя воно було зруйноване і відродилося вже на новому місці.

Найдавнішими пам'ятками, що збереглися сьогодні в Чернівцях, є чотири дерев'яні храми в передмістях Рош, Каличанка, Клокучка і в центрі міста. Остання - церква Св. Миколая (1607) - належить до храмів "хатнього типу", які за своїм зовнішнім виглядом та інтер'єром майже нічим не відрізняються від звичайної хати. Класичними зразками цього типу церков є також Миколаївська церква в селі Поляни (1648) і Троїцька (1774) в Чернівцях.

Комплекс резиденції буковинських митрополитів розташований на високому пагорбі в історичному центрі Чернівців. Висотні акценти ансамблю - семінарська церква і дзвіниця монастирського корпусу - є головними містобудівними домінантами. Споруди зведені на місці давньої резиденції архієпископа, яка поступово занепала і в 1794 р. була розібрана. Нова резиденція споруджена за проектом чеського архітектора Й. Главки в 1864-1882 pp. Комплекс включає три двоповерхові корпуси і ландшафтний парк, закладений у 1876-1878 pp. У 1944 р. в резиденції розмістились музей та філологічний факультет Чернівецького університету, а в 1956 р. весь комплекс переданий у розпорядження університету.

Головна споруда комплексу - палац митрополита з парадним Мармуровим залом. У семінарському корпусі розміщувалась духовна семінарія, а згодом - теологічний факультет Чернівецького університету, відкритого в 1875 р.

Монастирський корпус початково призначався для ченців, згодом у ньому стали діяти школа псаломщиків, бурса і цех, який виробляв свічки.

На східній околиці Чернівців, що має назву Гореча, на високому пагорбі серед лісу зведена церква Різдва Богородиці (Георгіївська), що входила до комплексу місцевого православного монастиря, заснованого на початку XVIIIст. В 1730 р. тут було збудовано невелику дерев'яну церкву, а в 1767 р. на пожертвування російської імператриці Катерини II зведено кам'яний храм. Велику мистецьку цінність має розпис в інтер'єрі храму. Горечанський монастир ліквідовано австрійською владою в 1786 році, а церква стала функціонувати як парафіяльна.

Неподалік від Чернівців є село Лужани, в якому зберігся кам'яний Успенський храм середини XV ст. - найстаріший з уцілілих на Буковині.

На Буковині набуло значного поширення дерев'яне культове зодчество. Серед його зразків - церква Св. Іоанна Сучавського із дзвіницею (с. Виженка, 1792), церква Успіння Богородиці із дзвіницею (с. Дубівці, 1775), церква Св. Миколая (смт. Пугала, 1885), церква Різдва Богородиці із дзвіницею (с.Селятин, XVII-XVIII ст.), церква Св. Іллі із дзвіницею (с. Шепіт, 1898).

В області уцілів грандіозний комплекс Хотинської фортеці. Його ядром є замок, навколо якого пізніше були споруджені укріплення бастіонного типу.

Замок зведений у 1230 р. на місці більш давніх дерев'яних укріплень. У другій половині XV ст., за молдавського господаря Стефана Великого, замок був суттєво перебудований і розширений, споруджені надбрамна і наріжні башти, збудовані два палаци з глибокими підвалами. Територія замку була ще більше розширена і укріплена в XVI ст. До наших днів дійшли могутні оборонні мури і п'ять башт, західний (комендантський) палац, замкова каплиця і казарми.

В 1700-1711 pp. турецькі правителі збудували спроектований французькими інженерами Бастіонний замок (Нову фортецю), яка складається із земляних валів і семи бастіонів. На території фортеці були розміщені казарми, мечеть, майстерні і господарські будівлі.

На Буковині збереглись хасидські святині. В Чернівцях і був цілий єврейський квартал. Садгора поблизу Чернівців - колишня резиденція цадиків, місце знаходження равінату. Центром хасидизму була також Вижниця.