Методи лабораторної діагностики

Для підтвердження діагнозу і встановлення етіології захворювання вдаються до спеціальних лабораторних та інструментальних методів дослідження.

Сучасні методи специфічної діагностики дозволяють встановити етіологію інфекційної хвороби на підставі виявлення збудника чи імунологічних або алергічних зрушень, які виникли в організмі внаслідок його дії.

До специфічних методів діагностики належать: мікроскопічний, мікробіологічний, біологічний, імунологічний, алергологічний, молекулярно-біологічний.

Медичний персонал при заборі матеріалу повинен дотримуватися заходів профілактики інфікування

· при маніпуляціях, які супроводжуються порушенням цілісності шкіри і слизових оболонок, слід користуватися засобами індивідуального захисту;

· не можна використовувати для взяття крові та ін. біорідин скляні предмети з відбитими краями;

· будь-які ємності з кров'ю та ін.. біорідинами, біоматеріалом відразу необхідно щільно закривати гумовими або пластмасовими корками.

Мікроскопічний метод дозволяє виявити збудника безпосередньо в матеріалі від хворого, користуючись світловим мікроскопом. На підставі аналізу морфологічних особливостей мікроба часом можна досить точно визначити його вид. Матеріалом для дослідження можуть бути кров, кістковий мозок, мазки чи змиви зі слизових оболонок рота і носа, сеча, спинномозкова рідини тощо.

У бактеріологічну лабораторію матеріал подають з письмовим направленням. Цю інформацію завіряє підписом медичний працівник, який проводив забір матеріалу.

Мікроскопічний метод дає змогу діагностувати малярію, лейшманіоз, лямбліоз, гельмінтози та ін.. У клінічній практиці застосовується також метод електронної мікроскопії для діагностики рота вірусної, цитомегаловірусної та ін.. інфекцій.

Мікробіологічне (бактеріологічне чи вірусологічне) дослідження є найбільш достовірним методом діагностики. Залежно від клінічних проявів хвороби, досліджують випорожнення, блювотиння, промивні води шлунка, жовч, сечу та ін..Бактеріологічне дослідження проводять також для контролю ефективності лікування, виявлення реконвалесцентного носійства, джерела збудника хвороби в епідемічному осередку, обстеження осіб, які належать до декретованих груп (працівники підприємств харчової промисловості, дитячих дошкільних закладів тощо).

Правила забору матеріалу:

· біологічний матеріал необхідно брати якомога раніше, до призначення етіотропного лікування (антибіотиками, специфічними імуноглобулінами тощо);

· посуд повинен бути стерильним, не містити залишків дезінфекційних речовин

при взятті матеріалу суворо дотримуватися стерильності;

· забраний матеріал відразу засівати на живильні середовища. Якщо це неможливо протягом найближчих 2 год, для зберігання застосовують спеціальні консервувальні суміші. До відправлення в бак. лабораторію, матеріал зберігають при Т +4*С у холодильнику чи на льоду в темному місці.

Випорожнення необхідно брати відразу після дефекації із пелюшки, горщика, спеціального лотка чи іншого посуду (який не містить слідів дез.розчинів). У пробу доцільно брати патологічні домішки (слиз) спеціальним стерильним дерев'яним шпателем чи скляною паличкою. Для дослідження відбирають пробу калу, що не містить домішок крові та гною, бо вони згубно діють на патогенні мікроорганізми і зменшують частоту їх висіву. Для консервування випорожнень використовують суміш гліцерину з фізіологічним розчином. Випорожнення, що поміщують у консервант, не повинні перевищувати 1/3 її об'єму. У деяких випадках для перевезення випорожнень у лабораторію використовують накопичувальні середовища (селенітове, магнієве, жовчний бульйон та ін.), забрана проба не повинна перевищувати 1/5 об'єму середовища.

Якщо немає дефекації, матеріал збирають безпосередньо з прямої кишки ректальним тампоном (петлею), який вводять у пряму кишку на глибину 8-10см.

Блювотні і промивні води шлунка (50-100мл) збирають у стерильні банки і відразу відправляють у лабораторію. Для бактеріологічного дослідження використовують перші порції вод, отриманих при промиванні шлунка без використання дезінфекційних засобів. Блювотиння нейтралізують 10% розчином натрію гідрокарбонату.

Жовч (дуоденальний вміст) досліджують для виявлення бактеріоносіїв, а також з діагностичною метою. Беруть матеріал при дуоденальному зондуванні. В окремі стерильні пробірки збирають дуоденальний вміст, міхурову жовч і печінкову жовч (жовчних протоків). Слід звертати увагу на зовнішній вигляд отриманого матеріалу і перевіряти його рН за допомогою індикаторних папірців. Кисла реакція порції жовчі, білуватий відтінок рідини, наявність пластівців, що свідчать про домішок шлункового соку, роблять матеріал непридатним для дослідження на наявність ентеробактерій.

Сечу досліджують при ураженнях нирок і сечовивідних шляхів. Після миття з милом зовнішніх статевих органів і ополіскування стерильним ізотонічним розчином натрію хлориду чи кип'яченою водою ділянку зовнішнього отвору уретри висушують стерильним марлевим тампоном або серветкою, випускають першу порцію сечі, а середню (10-20мл) збирають у стерильну баночку. У жінок сечу збирають за допомогою катетера.

Кров при захворюваннях, що супроводжуються бактеріємією або клінічними ознаками генералізації інфекції для дослідження беруть стерильним шприцом (5-10мл) і відразу вносять у флакон із середовищем. Для підвищення частоти виділення гемо культури доцільно проводити повторні посіви крові протягом усього періоду гарячки.

Спинномозкову рідину (ліквор) досліджують при явищах менінгіту та енцефаліту. отримують її за допомогою люмбальної пункції, яку здійснює лікар. Для цього хворого вкладають на бік на рівне тверде ліжко чи кушетку. Для запобігання бокового вигинання хребта під поперек кладуть валик або подушку. Спину розміщують вертикально по краю кушетки, ноги згинають у колінних суглобах і підтягують до живота, а голову нагинають до грудей; при цьому спина вигинається дугою і збільшується відстань між хребцями для проколу. Медсестра утримує хворого саме в такому положенні. Пункцію лікар проводить спеціальною (біровською0 голкою з ман дреном, здебільшого між остистими відростками ІІІ-ІУ поперекових хребців. Орієнтиром є умовна лінія, що проходить через задні верхні гребені здухвинних кісток. Місце, намічене для проколу, обширно знезаражують йодонатом, потім 0,5% спиртовим розчином хлоргексидину біглюконату. Місцеве знеболення проводять 0,5% розчином новокаїну.

3-5мл ліквору вносять у стерильну пробірку і відразу направляють у лабораторію. Транспортувати необхідно в термосі при Т 37*С, щоб попередити охолодження матеріалу.

Після забору ліквору у голку вставляють мандрен і її поволі витягують. Місце проколу обробляють 0,5% розчином хлоргексидину біглюконату і накладають стерильну суху серветку, яку фіксують лейкопластиром.

Після пункції хворий повинен без подушки лежати на животі протягом 2 год, не вставати з ліжка до наступного дня. Необхідно уважно стежити за хворим після пункції, бо можуть виникнути ускладнення (колапс, кровотеча, біль голови).

Вірусологічний метод. Вирощувати та ідентифікувати віруси значно важче, ніж бактерії. Віруси розмножуються лише всередині живих клітин. Тому дослідження проводять у спеціальних вірусологічних лабораторіях, використовуючи замість живильних середовищ культури різних тканин: курячі ембріони, клітини тканин людини чи тварин.

Біологічний метод полягає у відтворенні інфекційної хвороби на тваринах. Матеріалом від хворого заражають білих мишей, гвінейських (морських) свинок. Застосовують цей метод для підтвердження діагнозу ботулізму, правця, сказу.

Імунологічний (серологічний) метод використовують як для встановлення

класифікаційної належності мікроба і виявлення антитіл до його антигенів, а також для виявлення антигенів збудника в різних біологічних субстратах – копро фільтрат, кров, сеча, слина. Виявлення в організмі хворих специфічних антигенів рівноцінне виділенню самого збудника. Сучасні методи індифікації антигенів збудника дають можливість встановити етіологію захворювання протягом кількох годин чи навіть хвилин.

Кров для дослідження беруть з вени (3-5мл) у сухі стерильні пробірки. сироватку крові після відстоювання чи центрифугування переносять в іншу пробірку і зберігають при Т +4*С. Для запобігання руйнуванню еритроцитів (гемоліз) краще кров брати голкою з достатнім просвітом і збирати в пробірку кров, яка сама витікає під тиском. Для виявлення антитіл в сироватці та антигенів застосовують діагностикуми – завис живих чи вбитих мікробів чи очищені антигени. Парні сироватки беруть у перші дні захворювання і через 7-10 днів і більше. Діагностичне значення має підвищення титру антитіл.

Антигени збудника виявляють у матеріалі за допомогою імунних сироваток.

Для виявлення антитіл використовують серологічні реакції: РА (реакція аглютинації), РЗК (реакція зв'язування комплементу), РНГА (реакція непрямої гемаглютинації) та ін.

Імуноферментний метод дозволяє визначити кількість бактеріальних і вірусних антигенів. Його суть полягає в тому, що біологічний матеріал обробляють специфічними імуноглобулінами чи антигенами, які зв'язані з пероксидазою або іншим ферментом. Якщо в ньому присутні відповіді (гомологічні) антигени чи антитіла, то вони з'єднуються, і при цьому звільняється фермент. Індикатором є зміна кольору доданого субстрату, на який діє вивільнений фермент. Завдяки простоті виконання і дешевизні, метод є найбільш перспективним для серодіагностики інфекційних хвороб.

Методи експрес-діагностики дозволяють швидко виявити збудника в крові, копро фільтратах, блювотинні та ін. матеріалу. Одним з найкращих є метод флуоресціюючих антитіл (МФА) чи люмінесцентно-серологічний з використанням люмінесцентних барвників або флуорохромів (родамін, флуоресцин), ковалентно з'єднаних з молекулами глобулінів. ґрунтується метод на специфічній взаємодії флуоресціюючих антитіл і гомологічного антигену. Утворений комплекс "антиген-антитіло" легко виявляють за характерним світінням у синьо-фіолетових променях люмінесцентного мікроскопа.

Алергологічний метод ґрунтується на виявленні підвищеної чутливості (алергія, гіперсенсибілізація) при введенні в організм специфічних алергенів. Для постановки внутрішньо шкірної проби тонкою голкою інсулінового шприца вводять 0,1мл алергену в шкіру внутрішньої поверхні передпліччя. На місці введення утворюється невеликий білуватий щільний пухирчик, що нагадує лимонну кірку. він зникає через 15 хв. При захворюванні (позитивній пробі) через 24-72 год на місці введення алергену виникає реакція у вигляді інфільтрації з гіперемією. Алергічні реакції стають позитивними з 8-10-го дня захворювання. Використовують для діагностики туберкульозу (р. Манту), бруцельозу (р. Бюрне), сибірки, токсоплазмозу та ін..

Молекулярно-біологічний метод є надзвичайно чутливим і високо специфічним. Полягає у виявленні в досліджуваному матеріалі генетичного матеріалу збудника – ДНК чи РНК. Найчастіше застосовують полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР), яка дозволяє як констатувати присутність збудника в мізерній кількості та й встановити його концентрацію.

Загально-клінічні лабораторні методи – загальний аналіз крові, аналіз сечі, копро грама, біохімічний аналіз (вміст білірубіну, активність амінотрансфераз та ін.), коагулограма (протромбіновий індекс, фібриноген). Інструментальні методи дозволяють визначити органи чи ділянки ураження внаслідок хвороби: рентгенологічний метод, комп'ютерна томографія, радіологічний, ультразвуковий та ін. методи.

Ректороманоскопія є простою і високоінформативною. ЇЇ виконує лікар. Напередодні за 1-2 дні хворому рекомендують дотримуватись спеціальної дієти (обмежити їжу, багатою клітковиною). Ввечері та вранці за 2-3 год до дослідження роблять очисну клізму з 1-1,5л теплої води, після якої хворому необхідно спорожнити кишечник. Інший метод полягає в наступному: хворому за 1 год до огляду через задній прохід вводять 500-1 000 см куб. повітря або кисню. Процедуру виконують протягом 5-10 хв. введений газ розширює просвіт кишки, розправляє складки слизової оболонки і, діючи на рецептори, провокує дефекацію, що настає через 5-15 хв.

Дослідження проводять за допомогою ректоскопа. Ректороманоскопія дозволяє досліджувати пряму кишку і частину сигмоподібної, усього 30-35см. Під час процедури через ендоскопічну трубку можна взяти мазки зі слизової оболонки кишок, зробити біопсію.

Щоб оглянути всю сигмоподібну кишку або всю товсту кишку, застосовують спеціальні гнучкі волоконні апарати- сигмоскоп і колоноскоп.

Ультразвукове дослідження (УЗД) органів черевної порожнини дозволяє судити про структуру органів, їх розміри, наявність пухлин, камінців у жовчному міхурі, ниркових мисках і сечоводах тощо.

Підготовка хворого:

· протягом 3-х днів необхідно дотримуватись дієти з виключенням продуктів, що містять багато клітковини (чорний хліб, сирі овочі, фрукти) і молока;

· призначають карболен чи інший ентерособент (еспумізан) тричі на день.

Доцільно приймати ферментний препарат (фестал, мезим-форте) по 1 драже тричі на день.

У випадку закрепу – проносний засіб – кора крушини, листя сени чи ін.;

на дослідження хворий повинен взяти рушник, щоб після обстеження витерти живіт.

Не рекомендується проводити очисну клізму, тому що вона може посилити газоутворення в кишках.

Дистанційна томографія надає цінну інформацію про енергетичні процеси в органах і тканинах. За допомогою інфрачервоного випромінювання відповідних анатомічних ділянок. Грунтується вона на виявленні за допомогою високочутливих апаратів (теплові зорів) ділянок з підвищеною Т і перепаду температур. З огляду на високу чутливість методу, дослідження необхідно проводити в постійних умовах – при Т 22,5 +_ 1,0* С), відносній вологості повітря 40-70%, швидкості його потоків 0,15 – 0,2 м/с.

 

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ

Сучасне лікування повинно мати комплексний характер, тобто передбачати нейтралізуючий вплив на збудника та його токсини (етіотропна терапія) і поліпшення функцій організму, зменшення та усунення патологічних змін (патогенетична терапія). Разом з тим, воно повинно бути з урахуванням індивідуальних особливостей пацієнта: віку, статі, тяжкості і періоду інфекційної хвороби, її провідних синдромів та ускладнень, сприйняття лікувального чинника. Перш ніж призначити препарат, необхідно уважно ознайомитись з інструкцією до нього, щоб не допустити або хоча б зменшити шкідливий вплив засобів. Це і є основними принципами лікування.

Етіотропне лікування передбачає застосування антибіотиків та інших хіміотерапевтичних препаратів, бактеріофагів; імуноглобулінів і сироваток – серотерапія; вакцин, інтерферонів та ін..

Антибіотикотерапія. До антибіотиків відносять речовини рослинного і тваринного походження або їх синтетичні аналоги, які здатні вибірково вбивати патогенні мікроорганізми (бактерицидні) або пригнічувати їх ріст і розмноження (бактеріостатичні)

Розрізняють ряд груп антибіотиків, кожна з яких об'єднує низку препаратів, близьких за хімічною будовою і механізмом дії.

Пеніциліни – обширна група природних і напівсинтетичних А. До природних належить бензилпеніцилін, до якого чутливі стрептококи, менінгококи, пневмококи, лептоспіри та ін.. Але він не діє на більшість грам негативних бактерій, а також у відношенні стафілококів, які виробляють фермент, що руйнує пеніцилін. Напівсинтетичні пеніциліни (оксацилін, ампіцилін, амоксицилін) діють згубно на грам позитивні і грам негативні мікроорганізми, тому широко застосовуються.

Цефалоспорини мають широкий спектр дії (у тому числі на стійкі до пеніциліну штами). Використовують 4 покоління цефалоспоринів: зі старих препаратів – цефазолін, орацефал, дурацеф, цефалексин, цефазол; з нових –цефотаксим, цефтріаксон, цефтазидим (ІІІ покоління) та цефепім, цефпіром, кейтен (ІУ покоління).

Аміноглікозиди –А. широкого спектру дії, найбільше впливають на грам негативні бактерії. Неоміцин, канаміцин, гентаміцин, амікацин, нетроміцин найчастіше застосовують при гострих кишкових інфекціях (шигельоз, черевний тиф) і гнійно-септичних та туберкульозі (стрептоміцин).

Макроліди – еритроміцин, роваміцин, макропен, кларитроміцин – ефективні щодо грам позитивних мікроорганізмів і грам негативних коків. До них чутливі рикетсії, хламідії, мікоплазми, деякі найпростіші. Застосовуються при пневмонії, бешисі, ангіні, бруцельозі, дифтерії, орнітозі.

Левоміцетин ( хлорамфенікол) виявляє бактеріостатичну дію на грам позитивні та грам негативні мікроби, рикетсії, хламідії та ін.. Застосовується при черевному тифі, паратифах А і В, сальмонельозі, бруцельозі.

Тетрацикліни – А. широкої дії (тетрациклін, окситетрациклін, морфоциклін, доксициклін), пригнічують більшість бактерій, спірохети, лептоспіри, рикетсії, більшість найпростіших.

З інших препаратів, що діють згубно головним чином на бактерії:

фторхінолони – офлоксацин, ципрофлоксацин, норфлоксацин;

похідні нітрофурану – фуразолідон, фура гін, фурацилін;

оксихіноліни – ентеросептол, мексаформ, мексаза.

Не втратили значення і сульфаніламіди. Фталазол, сульгін слабо всмоктуються з кишечника в кров і тому показані при деяких кишкових інфекціях (шигельозі), інші (сульфапірідазин, сульфадиметоксин, сульфален) відзначаються тривалою дією, завдяки чому призначаються раз на день, що зручно в лікуванні.

Загальноприйняті правила хіміотерапії:

· засіб повинен діяти на збудника;

· він повинен проникати в органи чи тканини, де є збудник;

· його призначають в оптимальній дозі;

· препарат не повинен бути токсичним і виявляти шкідливої дії на організм.

Патогенні мікроорганізми можуть мати різну чутливість до А., тому необхідно визначати його чутливість до антибіотиків в умовах лабораторії.

При тяжкому перебігу, ускладненнях нерідко виникає потреба одночасного призначення двох і навіть трьох хіміотерапевтичних засобів, для цього складено таблиці ефективності комбінованого застосування А.

Перш ніж призначити будь-який препарат, треба розпитати хворого, чи не викликали побічну дію препарат (при наявності побічної дії препарат не призначається). Крім того необхідно перед введенням препарату виконати пробу на чутливість організму до нього.

Якщо проба позитивна, препарат не можна вводити.

При вірусних інфекціях призначають інтерферони – неспецифічні білки, які пригнічують реплікацію вірусів, а також поліпшують імунні реакції організму (лаферон, нітрон А, реаферон, роферон).

Для стимуляції вироблення організмом власних інтерферонів призначають аміксин, циклоферон, мефенамінову кислоту, настоянки женьшеню, китайського лимоннику, елеутерококу (при вірусних гепатитах, грипі, герпесах тощо).

Інша група антимікробних засобів – бактеріофаги - паразити бактерій, які вибірково зумовлюють їх лізис (розчинення). Застосовуються у лікуванні стафілококовий, черевнотифозний та ін.. Їх призначають всередину, у клізмі, підшкірно, у гнійні порожнини, зрошують рани. Проте їх ефективність низька, вони застосовуються як допоміжний лікувальний засіб.

Специфічні імуноглобуліни та сироватки містять антитіла до збудників інфекційних хвороб. Препарати готують із крові донорів, які раніше перенесли захворювання і зберігають імунітет, або після штучної імунізації (гомологічні препарати), а також із крові гіперімунізованих тварин – частіше коней (гетеро логічні препарати). Імуноглобуліни більш ефективні, ніж сироватка чи плазма, тому що концентрація потрібних антитіл у них значно вища. Використовують імуноглобуліни проти збудників грипу, кору, кліщового енцефаліту, лептоспірозу та ін.. Гетерологічні імуноглобуліни та сироватки можна вводити тільки після шкірної прои на чутливість до чужорідного білка і дробної десенсибілізації організму. Пробу (за методои Безредке) виконує лікар або медична сестра під наглядом лікаря.

Побічна дія хіміотерапевтичних препаратів:

Алергічні реакції – медикаментозна алергія (можуть викликати майже всі ліки, і при контакті з ними), яка проявляється почервонінням і набряком слизових оболонок, висипки на шкірі, рідше перебігають з ураженням серця, легень, печінки. Алергічні реакції на ліки розвиваються від декілька сек до 12 год і можуть спровокувати анафілактичний шок, приступи бронхіальної астми, набряк Квінке, кон'юнктивіт, алергічний нежить.

При появі перших ознак алергії – негайно припинити прийом препарату, десенсибілізуюча терапія.

Дисбактеріоз – пригнічення нормальної мікрофлори організму.

Токсична дія препаратів на різні органи: поява гепатиту з жовтяницею при лікуванні тетрацикліном; глухота та токсичний вплив на нирки – при лікуванні стрептоміцином, гентаміцином; левоміцетин пригнічує кістковомозкове кровотворення.

Анафілактичний шок – небезпечне ускладнення, яке може виникнути при введенні антибіотиків (часто- пеніциліну) та гетерогенних імуноглобулінів і сироваток. Зненацька з'являються блідість і синюха, відчуття стиснення грудей, свербіння, падає артеріальний тиск, хворий починає часто дихати, може приєднатись блювання. Якщо не надати термінову допомогу, то хворий втрачає свідомість, зупиняються дихання і діяльність серця.

Невідкладна допомога при перших ознаках:

· припинити введення препарату;

· накласти джгут на кінцівку вище місця введення препарату і холод на місце (пухир з льодом);

· якщо алерген потрапив в око або ніс, промити їх проточною водою, закапати судинозвужувальні краплі та 1% розчин гідрокортизону. У випадку попадання алергену в шлунок – промити останній, якщо дозволяє стан хворого;

· підняти головний кінець тіла і забезпечити доступ свіжого повітря, по можливості подати кисень через носовий катетер;

· увести 0,5мл 1% розчину адреналіну підшкірно або внутрішньовенно, краще обколоти ним місце ін'єкції;

· налагодити крапельне внутрішньовенне введення 60-90мг преднізолону, 2 мл 0,25% розчину норадреналіну і 2-4мл 1% розчину димедролу на ізотонічному розчині хлориду натрію;

· при появі ядухи внутрішньовенно ввести 10 мл 2,4% розчину еуфіліну, почати штучне дихання;

якщо шок зумовлений пеніциліном, негайно внутрішньовенно ввести 1 млн ОД пеніцилінази.

При введенні гетерогенного імуноглобуліну та сироватки може наступити алергічна реакція у формі гарячки, анафілактичного шоку, сироваткової хвороби.

Сироваткова хвороба може проявитися через 1-20 днів, при анафілактичній формі сироваткової хвороби – через декілька годин, хвилин. Найбільш постійна і характерна ознака – уртикарна висипка (різні по величині і формі рожеві чи червоні бляшки, які виступають над рівнем шкіри та інші види (кореподібна, скарлатино подібна, при тяжких формах- геморагічна).. При тяжких формах висипка може бути по всьому тілу Сильний свербіж, печія. Нерідко – набряк шкіри і підшкірної клітковини. Збільшення лімфатичних вузлів починається з регіональних по відношенню до місця введення. У хворих –арталгії, часто у 2/3 хворих – гарячка від декількох годин до 3 тижнів різного характеру, тахікардія, гіпотонія.

Інколи сироваткова хвороба посилює згасаючі прояви хвороби, з приводу якої вводилась сироватка. Так, у хворих на правець в період початку реконвалесценції стає більш виражений тризм; у хворих ботулізмом – диплопія і т.п.

При тяжкому перебігу сироваткової хвороби можуть виникнути бронхоспазм, набряк гортані, гіпертермія, судоми, серцева і судинна недостатність.

У крові –лейкопенія, відносний лімфоцитом, збільшення ШОЕ. Знижується титр комплемента у крові (характерно для сироваткової хвороби).

Лікування - десенсибілізуюча терапія (димедрол, супрастин, тавегіл).

Патогенетичне лікування

складається з великого комплексу заходів, спрямованих на нормалізацію порушених функцій організму та послаблення інфекційного процесу. До патогенетичної терапії треба віднести будь-який вплив на організм хворого: режим, лікувальне харчування, дезінтоксикацій ні та інші засоби.

Дезінтоксикаційна терапія

проводиться з метою нейтралізації, зменшення концентрації та виведення різних токсичних речовин. При легкому ступені інтоксикації можна обмежитись питтям великої кількості рідини (соки, чай, кефір, мінеральні води тощо). Якщо інтоксикація тяжкого ступеня треба ще вводити внутрішньовенно 5-10% розчин глюкози, 0,85% розч. хлориду натрію, 10% розч. донорського альбуміну, а в разі ще й зниження артеріального тиску крові – колоїдні розчини (реополіглюкін, желатиноль, реомакродекс). Вказані розчини вводять краплинно, у випадку інфекційно-токсичного шоку – струмінно до появи пульсу на променевій артерії, а потім переходять на краплинне введення. Залежно від тяжкості токсикозу і маси тіла хворого, у вену вводять від 500мл до 1,5 -2 л і більше на добу. При цьому слідкують за діурезом, щоб не допустити затримки зайвої кількості рідини в тканинах.

Якщо необхідно здійснювати тривалу інтенсивну інфузійну терапію, проводять катетеризацію підключичної вени.

Правила догляду за підключичним катетером:

· суворо дотримуватись асептики;

· місце катетеризації закрити стерильною серветкою;

· катетер і серветку фіксувати лейкопластирем до шкіри;

· систематично контролювати прохідність катетера (за наявністю притоку крові до шприца);

· на період тимчасового відключення системи для внутрішньовенного вливання ввести в катетер розчин гепарину (1мл гепарину на 10 мл ізотонічного розчину хлориду натрію) і перекрити просвіт вільного кінця.

Якщо токсини потрапили з їжею (при харчової токсикоінфекції), необхідно якомога раніше промити шлунок перевареною водою. Після забору промивних вод на бактеріологічне дослідження, можна застосовувати для промивання 1-2% розчин натрію гідрокарбонату, розчин калію перманганату 1:5 000 (світло-рожевий розчин), оскільки в більших концентраціях він може спричинити хімічне подразнення ураженої слизової оболонки шлунка. Шлунок очищається від збудників і їх токсинів.

Після промивання шлунка застосовують через рот сорбент – речовину, що має велику поглинальну здатність (мікросферичне активоване вугілля, карбосфер, силлард П, секту, ентеросгель). Деякі з них мають не тільки виражені дезінтоксикаційні властивості, а й нейтралізують і видаляють з шлунково-кишкового тракту патогенні мікроорганізми (холерні вібріони, сальмонели та ін.). Сучасні ентеросорбенти не всмоктуються у кров, вони транзитом проходять травний канал і виводяться назовні.

У дуже тяжких випадках вдаються до апаратних методів очищення крові від токсинів (гемосорбція, плазмафарез, штучна нирка).