ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Новаторство у творчості Боккаччо.



1. велике значення в аспекті розвитку літературних форм та жанрів. Новела, яка була використана в «Декамероні», існувала й раніше, але саме завдяки цьому письменникові вона вдосконалилась й увійшла в літературу повноцінним новим жанром, який тривалий час був основним у так званій «міській літературі». Він заклав основи розвитку пасторалі в європейській літературі (твори «Німфи з Ф’єзоле» та «Амето»). «Ф’ямметта» — твір, який багато, в чому випередив розвиток літератури, ставши зародком психологічного роману як нового жанру, який виникне та розвинеться значно пізніше.

2. У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій. Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах — прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя.

3. Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту.

4. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.

“Декамерон”

Декамерон» описує події, що відбулися під час епідемії чуми у Флоренції. Семеро молодих жінок та троє юнаків тікають з міста, рятуючись як від самої хвороби, так і від настрою загального лиха, де у приміському маєтку розважаються, розповідаючи одне одному цікаві історії. Твір описує десять днів, під час яких тривають розповіді друзів. Так, «Декамерон» налічує сто новел різного сюжету та проблематики, створюючи повну картину тогочасного життя. Але новели «Декамерону» часто дуже подібні до притч, тож мають повчальне значення поза контекстом епохи та культури, яка породила певні сюжети.

13. Охарактеризуйте особливості іспанської літератури доби Відродження. Доведіть, що роман Сервантеса «Дон Кіхот» – пародія на рицарські романи і трагікомічний епос іспанського життя. Схарактеризуйте головних героїв твору (Дон Кіхот – як істинний мудрець і жалюгідний божевільний; Санчо Панса – уособлення суперечливих рис іспанського характеру).

Донкихотство - Слово это служит для обозначения бесплодного, смешного геройства, наклонности к невыполненным, сумасбродным затеям или действиям. Кроме того, донкихотством называют и желание заступиться за людей, принести им пользу, жертвуя собой. Интересное замечание о "донкихотстсве" сделал И.С. Тургенев в своей статье "Гамлет и Дон Кихот": "Слово донкихотство" у нас равносильно со словом: нелепость, - между тем в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только охваченное с комической стороны". Так же может употребляться "Рыцарь Печального Образа".

Образ Дона Кихота - архетип человеческой природы, общечеловеческий образ, выражающим вечные свойства человеческого духа, причисляли его к «вечным спутникам» человечества.

Пародия на рыцарские романы, на рыцаря, на сами обряды. Сатира на рыц. романы- распространенный жанр, но Сервантес его трансформир. и углубил. Не только отриц., но и положит. черты, двойная жизнь.. Дон Кихот сталкивается с реалистичной обычной жизнью. Осмеиваются не только рыцарские романы, но и рыцарство вообще. Это борьба с феодальным сознанием, против реакции и правящей верхушки. Осуждение не дон Кихота, а рыцарских идей.

Грустный комизм образа – несоответствие между фантазиями и реальностью. Кихот даже соц. вреден. Перекличка с испанской современностью. Высокие нравств. качества Кихота, цель высока, желание принести пользу, часто умные речи. Во время безумства он предстает в другом виде. На фоне придворной жизни он выглядит еще благороднее во второй части.

Дополнение к образу дон Кихота – Санчо Панса. Во франц .героич. эпосе есть тип весельчака- оруженосца. Но Сервантес превратил эту гротескную фигуру в сложный реалистич. образ. На первый взгляд Панса – противоположность Кихоту. Кихот изнуряет себя, Панса любит поесть и поспать. Он весь в практике, в настоящем, Кихот- в прошлом. Но между ними сходство – оба очень добры, отзывчивы, человечны, беспечны, активны. Судьба аналогична – увлечены фантазиями, уходят из дома, в конце концов исцеляются. Но если Кихот пленился рыцарством, то Панса пленился современной ему идеей легкой наживы. Социальная дистанция между Пансой и Кихотом постепенно исчезает. Панса исцеляется задолго до конца романа в результате суровых испытаний при губернаторстве. Помогает Кихоту уже из сердечной привязанности. Под его влиянием Кихот мудрее, а Панса- человечен и справедлив. В Пансе открываются качества, заглушенные губит. влиянием церкви и условиями жизни в деревне.

Хорошо описана жизнь народа. Показ возможностей народа несмотря на все его недостатки. Язык персонажей различен. Меняется от характера. Значение дон Кихота очень велико. Разрушая старый роман, Сервантес закладывает новый тип, шаг вперед в развитии реализма.

Охарактеризуйте особливості трьох періодів творчості В.Шекспіра. Визначте місце трагедії «Гамлет» у творчому доробку автора. Розкрийте жанрово-композиційні особливості твору, проблематику. Охарактеризуйте образ Гамлета, Офелії, Клавдія, Гертруди.

Періодизація творчості У. Шекспіра. Жанрова своєрідність шекспірівських комедій Аналіз однієї з комедій (на вибір студента): джерела сюжету, образи, співвідношення сюжету й "тла". Типи комічних персонажів

3 періоди: 1. 1590 – 1600. 2. 1600 – 1608. 3. 1609-1613.

1. Оптимістичний, тому що збігається з періодом раннього відродження, а раннє відродження пов'язане з гуманізмом. Все веде до добра, гуманісти вірять у торжество гармонії. Переважають історичні хроніки й комедії. На рубежі 1-2 періоди створюється єдина трагедія "Ромео й Джульетта". Ця трагедія не абсолютно похмура. Обстановка дії сонячна, яскрава атмосфера загальної радості. Те, що трапилося з героями, трапилося випадково – убивство Меркуцио, Ромео вбиває Тибальда. Коли Р. і Д. таємно вінчаються, гонець випадково спізнюється. Шекспір показує, як черги випадків приводить до загибелі героїв. Головне, що світове зло не приходить у душі героїв, вони вмирають чистими. Шекспір хоче сказати, що вони вмерли як останні жертви середньовіччя

Історичні хроніки: "Генріх 6", "Ричард 3,2", "Король Джон", "Генріх 4, 5". Хроніки дуже об'ємні. Хоча в них відбуваються самі похмурі події, основа оптимістична. Торжество над середньовіччям. Шекспір прихильник монархії й у хроніках намагається створити образ сильного, розумного й морального монарха. Історики й Шекспір приділяли увагу особистості вистории.

У Генріху 4 Генріх справедливий, чесний, але приходить до влади скинувши монарха, кривавим шляхом. Але спокою в державі немає. Він роздумує про цьому й доходить висновку, що це через те, що він прийшов до влади нечесним шляхом. Генріх сподівається, що в його синів усе буде добре. У Ричарді 3 коли Ричард хвилюється, йому потрібна підтримка народу, але нард мовчить. У хроніках з'являється позитивний образ

Образ визначальну позитивну програму хронік – час. Внесценический образ часу присутнє у всіх хроніках. Шекспір уперше заговорив про зв'язок минулого, сьогодення й майбутнього. Час все розставить на свої місця

Життя, історія Англії не дають можливості для створення образа ідеального монарха. Глядачі співчувають Ричардові 3 тому що він активний герой. Створюючи Ричарда 3 Шекспір підходив до поняттю трагічного й обмірковування стану новим героєм. Ричард 3 творить зло. Учені сперечаються чи створював Шекспір хроніки за єдиним планом або спонтанно. Коли Шекспіра створюють перші хроніки, плану не було, але пізніше він затворів свідомо. Усе хроніки можна розглядати як многоактовую п'єсу. Зі смертю одного героя сюжет не вичерпується, а переходить у наступну п'єсу. Генріх 5 – ідеальний монарх, неможливо дивитися й читати, оскільки він вигаданий. Генріха 4 дивитися цікаво.

Комедії . Шекспір випереджає час. Комедії Шекспіра – особлива річ, вони створюються на інших початках. Це комедія гумору, радості

Сатиричний, викривальний початок відсутнє. Вони не побутові. Тло, на якому розігрується дія, цілком умовна. Дія розігрується в Італії. Для лондонців це був особливий мир сонця, карнавалу. Ніхто нікого не висміює, лише підслухуються

Комедії Шекспіра – комедії положення героїв. Ефект комічного створюється гіпертрофією характеру або почуттів

"Багато шуму з нічого". Перепалка Бенедикта й Беатриче – гумор. Ревнощі – конфлікт. " 12-я ніч" Гіпертрофія почуттів. Графиня вболіває про шлюб, але смерть переходить всі границі

У Шекспіра вперше виникла думка про те, що комічн і трагічне виходить із однієї крапки, дві сторони однієї медалі. 12-я ніч. Честолюбство дворецького гіпертрофоване. Простодушна й реальна любов розумної й сміливої віоли до орсино протиставляється надуманої, злегка риторичної пристрасті Орсино до Оливии. Одночасно висміюється тупий, у таємниці честолюбний педант мальволио, ворог песпечного веселощі, втілюваного в образах безпутного, але добродушного й дотепного дядька Оливии, сера Тоби, її жвавої камеристки й інших слуг. У перший період написані майже всі комедії. "Приборкування перекірливої" "Два веронца" "Сни в літню ніч" "Венеціанський купець" " 12-я ніч". Наступні комедії уступають цим

2. Пов'язаний з розвитком жанру трагедії. Шекспір створює в основному тільки трагедії. Шекспір дуже незабаром розуміє, що буржуазна моральність не краще середньовічної. Шекспір б'ється над проблемою, що є зло. Трагічне розуміється ідеалістично.

Шекспіра жахає те, що трагедія виникає з того ж, із чого й комедія. Шекспір починає спостерігати, як те саме якість приводить до гарного й поганому. "Гамлет" - трагедія розуму. Тут зло не зовсім ще проникнуло в душу Гамлета. Гамлетизм – роз'їдаюче душу бездіяльність, пов'язане з рефлексією. Гамлет – гуманіст епохи відродження. "Отелло" - написано на сюжет італійської новели. В основі конфлікту протистояння двох ренесансних особистостей. Гуманіст – Отелло, ренесансний ідеаліст – Яго. Отелло живе для інших. Він не ревнивий, але дуже довірливий. На цій довірливості грає Яго. Отелло вбиваючи Дездемону вбиває світове зло в прекрасному обличчі. Трагедії не закінчуються безпросвітно.

3. Романтичний . Шекспір намагається зберегти гуманістичні матеріали, хоча паростків для гуманізму не дає

1 період ( 1590-1594) комедії "Сон у літню ніч", "Приборкування перекірливої", Багато шуму з нічого"; п'єси-хроніки; трагедія "Ромео й Джульета"

2 період ( 1594-1607) трагедії "Король Лір", "Гамлет", "Отелло"; сонети

3 період( 1608-1612) п'єси казки "Цимбелин", "Бура", "Зимова ніч"

1564-1616. Близько 1587 – переселився в Лондон. Працював помічником режисера в різних театральних підприємствах. 1593 – надійшов у кращу лондонську трупу, очолювану Джемсом Бербеджем. 1599 - члени цієї трупи вибудували театр "Глобус". 1593 – поеми, до цього ж періоду належать сонети, видані в 1609. 1612 – переселився в Стредфорд, кинувши театр

Розрізняються три періоди творчості: перший, отлич. життєрадісністю, комедії (переважає віра в життя, добрі початки: комедії "Приборкування перекірливої" (1593 р.), "Сон у літню ніч" (1596 р.), "Багато шуму з нічого" (1598 р.), трагедія "Ромео й Джульетта" (1595 р.).) і історичні хроніки (основна

тема – феодальна смута 14-15 вв., війна Червоної й Білої троянди.), і "Юлій Цезар" (перехідний період).

1601-1608 – другий період. Одну за іншою пише трагедії. "Гамлет" (1601 р.), "Отелло" (1604 р.), "Король Лір" (1605 р.), "Макбет" (1606 р.). Соціально-політична проблематика характерна для, так званих, "римських" трагедій: "Юлій Цезар" (1599 р.), "Антоній і Клеопатра" (1607 р.), "Кориолан" (1607 р.).

Третій період – трагікомедії, "Бура". Пошуки оптимістичного рішення соціальних трагедій привели до створення романтичних драм "Цимбелин" (1610 р.), "Зимова казка" (1611 р.), "Бура" (1612 р.), що носять відтінок своєрідної повчальної притчі

15.. Дайте загальну характеристику сонету як жанру літератури. Назвіть його ознаки. Охарактеризуйте англійський сонет доби Відродження. Розкрийте художні особливості сонетів В.Шекспіра

Сонет - старовинний ліричний жанр, який має строгу будову, тому його називають канонічним жанром. Він складається із 14 рядків і ділиться на 2 чотиривірші та 2 тривірші.

Виділяють кілька видів сонетів, наприклад, італійський та інші.
Структура сонету :
- теза( 1-ий чотиривірш);
- антитеза( 2-ий чотиривірш);
- синтез (тривірш);
- узагальнення думки(тривірш)

Сонет був розповсюдженою в добу Відродження формою віршованого, ліричного звертання до дорогих для поета осіб, данину якій віддав і Шекспір.

Кожне літературне обдарування, якщо воно могутнє, створює власну поетичну форму. Шекспір не створив такої в англійському сонеті, а лише продовжив і розвинув її. Це три катрени і два останні рядки з висновком, майже афористичним. Саме такою формою користувались попередники та сучасники поета. Не настільки новими виглядають і теми сонетів, на що зауважив сам поет в одному з віршів. Але сміливий автор віртуозно грав зі звичними образами і темами англійського сонета, наблизив до зразків високого — побутове, повсякденне, зробивши і його спорідненим прекрасному.

У багатій творчій спадщині митця особливе місце займають сонети. Якщо драма-тичні твори писали для різноманітної публіки, то сонети лише для певних осіб з ото-чення майстра. Коріння лірики Шекспіра має давні традиції й сягає римської та се-редньовічної поезії. Серед них його улюбленцем був Овідій.

Сонет(іт. soneto — звучати) —

ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба,

власне двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів

(терцетів).

Як і в класичному італійському сонеті, кожен твір присвячений одній темі.

Здебільшого, Шекспір іде за такою схемою розвитку думки: перші чотири рядки

визначають тему твору, другі — містять її розвиток, треті — ведуть до розв’язки,

а останні два рядки в афористичній лаконічній формі підбивають підсумок. Іноді це

висновок з усього сказаного в сонеті, а іноді навпаки — різке протиставлення до всього,

про що говорилося раніше.

Сонети Шекспіра можна назвати своєрідним ліричним щоденником — із

закреслюванням окремих слів та пропусками в записах.

Тематика сонетів досить різноманітна. Є у нього твори, присвячені темі поезії,

філософським роздумам, темі кохання та дружби.

Дослідники поділяють сонети Шекспіра на дві великі групи. Перша з них

присвячена другові, друга — «смаглявій леді». Слід зазначити, що сонетів, присвяа -чених другові, набагато більше (1—126), а «смаглявій леді» — значно менше (127—

152). Окрім того, є твори, присвячені оспівуванню радощів і краси кохання (153—154).

Образ коханої різко контрастує з образом друга. Якщо вона зовсім не ідеальна

дама серця, то він, навпаки, втілення всіх можливих ідеальних рис. Мабуть, тому по-чуття автора досить складні й суперечливі. Для нього кохання стає болем і хворобою.

Все це зовсім не схоже на звичайні любовні мотиви сонетів.

Сонети Шекспіра оригінальні за своєю художньою виразністю. Поет часто викори-стовує символи, метафори, яскраві порівняння, поетичні асоціації (молодість уподіб-нюється весні, старість — зимі, краса — квітам тощо).

 

16. . Охарактеризуйте особливості французької літератури доби Відродження. Доведіть, що роман Ф.Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» – вершина французької ренесансної літератури. Розкрийте гуманістичні ідеали і педагогічні погляди автора.

Гаргантюа (Gargantua) — король государства Утопия из рода великанов. Появляется в первой и эпизодически во второй и третьей книгах романа. Образ Гаргантюа — символ Ренессанса, символ отказа от традиционных жизненных установок Средневековья и возрождающегося интереса к светскому искусству и познанию мира, свободному от догм и ограничений.
Пантагрюэль (Pantagruel) — сын Гаргантюа, принц королевства Утопия. Появляется в романе начиная со второй книги. Представляет собой тип передового человека эпохи Возрождения, который интересуется сразу несколькими научными дисциплинами и видами искусства.
Брат Жан Зубодробитель — монах ордена святого Бенедикта. Появляется в первой, третьей, четвертой и пятой книгах. Брат Жан — «человек молодой, прыткий, щеголеватый, жизнерадостный, разбитной, храбрый, отважный, решительный, высокий, худощавый, горластый, носатый, мастак отбарабанить часы, отжарить мессу и отвалять вечерню». Он прекрасно проявляет себя как во время войны с Пикрохолом, так и по ходу многочисленных пиров Гаргантюа и его сына.
Панург — недоучившийся студент из Турени. Появляется начиная со второй книги. Сходится с братом Жаном в неистощимом жизнелюбии и пристрастии к разного рода весёлым проделкам («Панург был мужчина… с крючковатым, напоминавшим ручку от бритвы носом, любивший оставлять с носом других, в высшей степени обходительный, впрочем слегка распутный и от рождения подверженный особой болезни, о которой в те времена говорили так: Безденежье — недуг невыносимый»). Правда, в отличие от монаха, Панург слегка трусоват («я не боюсь ничего, кроме опасностей»).
Эпистемон — бывший наставник Пантагрюэля. Как и Панург, появляется в романе начиная со второй книги. Из всех друзей Пантагрюэля наиболее образован, часто пускается в различные рассуждения отвлечённого характера, что не мешает ему быть верным товарищем и добрым собутыльником.

Излюбленный приём Рабле — гротеск, гипербола («супергипербола», по выражению А. Дживелегова). Это связано с личностями главных героев — великанов Гаргантюа и Пантагрюэля. Подчас они спокойно уживаются с обычными людьми (едят с ними за одним столом, плывут на одном корабле), но далеко не всегда. Гаргантюа садится отдохнуть на собор Парижской Богоматери и принимает пушечные ядра за мух, Пантагрюэля приковывают к колыбели цепями, служащими для перекрытия гаваней. Кульминации этот приём достигает, когда Пантагрюэль, высунув язык, укрывает от дождя свою армию, а один из его приближённых случайно попадает в рот своему господину и обнаруживает там города и деревни.

Много места в романе уделяется грубоватому юмору, связанному с человеческим телом[1], много говорится об одежде, вине, еде и венерических заболеваниях (пролог первой книги начинается со слов «Достославные пьяницы и вы, досточтимые венерики (ибо вам, а не кому другому, посвящены мои писания)!»). Это совершенно нетипично для средневековой романистики, считавшей перечисленные темы низкими и не достойными упоминания.

Характерная особенность «Пантагрюэля» — обилие крайне подробных и в то же время комичных перечислений блюд трапез, книг, наук, законов, денежных сумм, животных, смешных имён воинов и тому подобного. Объёмные и скрупулeзные перечни порой образуют целые главы (книга IV, глава LX «О том, какие жертвы приносили своему богу гастролатры в дни постные».).

«Гаргантюа и Пантагрюэль» неразрывно связан с народной культурой Франции позднего Средневековья и Возрождения. Из неё Рабле позаимствовал и своих главных героев, и некоторые литературные формы (например, блазоны или так называемые coq-à-l'âne — словесные бессмыслицы), и, главное, сам язык повествования — со множеством непристойных словесных оборотов и комических аллюзий разнообразных священных текстов, язык, проникнутый атмосферой весёлого народного праздника, откуда гонят всякую серьёзность. Этот язык разительно отличался от того, которым были написаны средневековые схоластические трактаты или латинизированные богемные сочинения некоторых современников Рабле (подражание латыни высмеяно в главе о лимузинце второй книги романа).

17. Дайте визначення жанру хоку і розкрийте його характерні риси. Визначте провідні теми, мотиви, художню своєрідність хоку Мацуо Басьо.

Хайку ( яп. 俳 句 ) - жанр традиційної японської ліричної поезії вака, відомий з XIV століття. У самостійний жанр ця поезія, що носила тоді назву хокку, виділилася в XVI столітті; сучасна назва було запропоновано в XIX столітті поетом Масаока Сікі [1]. Одним з найвідоміших представників жанру був і досі залишається Мацуо Басьо.

1. Структура та жанрові ознаки хайку

Оригінальна японське хайку складається з 17 складів, складових один стовпець ієрогліфів [2] (втім, вже у Басі зустрічаються відступи від норми складового складу). Особливими розділовими словами - кіредзі ( яп. 切れ字 кіредзі ? , "Ріжуче слово") - Текст хайку ділиться у відношенні 12:5 - або на 5-му складі, або на 12-му. При перекладі хайку на західні мови традиційно - з самого початку XX століття, коли такий переклад почав відбуватися, - місцям можливої ​​появи кіредзі відповідає розрив рядка [3] і, таким чином, хайку записуються як тривірші. У 1970-і рр.. американський перекладач хайку Хіроакі Сато запропонував як більш адекватного рішення записувати переклади хайку як моностіхі; слідом за ним канадський поет і теоретик Кларенс Мацуо-Аллар заявив, що і оригінальні хайку, створювані на західних мовах, повинні бути однорядковими. Вкрай рідко зустрічаються - серед перекладних і оригінальних хайку - і дворядковий тексти, що тяжіють до складовий пропорції 2:1. Що стосується складового складу хайку, то до теперішнього часу і серед перекладачів хайку, і серед авторів оригінальних хайку на різних мовах прихильники дотримання 17-складності (і / або схеми 5-7-5) залишилися в меншості; на загальну думку більшості теоретиків, єдина слоговая міра для хайку на різних мовах неможлива, тому що мови значно відрізняються один від одного середньою довжиною слів і, отже, інформаційної ємністю однакової кількості складів. Сучасні хайку, написані на європейських мовах, зазвичай коротше 17-ти складів (особливо англомовні), тоді як російські хайку можуть бути навіть довше.

У класичному хайку центральне місце займає природний образ, явно чи неявно співвіднесений з життям людини. При цьому в тексті має бути вказівка ​​на пору року - для цього в якості обов'язкового елемента використовується кіго - "сезонне слово" ( яп. 季 语 ). Хайку пишуть тільки в теперішньому часі: автор записує свої безпосередні враження від щойно побаченого або почутого. Традиційне хайку не має назви і не користується звичними для західної поезії виразними засобами (зокрема, римою), проте використовує ряд специфічних прийомів, вироблених японської національної традицією (наприклад, какекотоба (Англ.) рос. ). Мистецтво написання хайку - це вміння в трьох рядках описати момент. У маленькому вірші кожне слово, кожен образ на рахунку, вони набувають особливої ​​вагомість, значущість. Сказати багато, використовуючи лише трохи слів, - головний принцип хайку.

У збірках хайку кожен вірш часто друкується на окремій сторінці. Це робиться для того, щоб читач міг вдумливо, не поспішаючи, перейнятися атмосферою вірша.

Історія хайку в Японії

Слово "хокку" ( яп. 発 句 , "Початкова строфа") спочатку означало початкову строфу інший японської поетичної форми - ренга ( яп. 连 歌 ренга ? , "Нанизування строф") - Або першу строфу танка. З початку періоду Едо ( XVII століття) хокку стали існувати і як самостійні твори. Термін "хайку" запропонував поет і критик Масаока Сікі в кінці XIX століття для розрізнення цих форм.

Хайку демократизував японську поезію, звільнивши поетична творчість від зводу правил і впливу героїчного і придворного епосу. Оскільки хайку були новим явищем, не було ще ніяких канонічних шкіл, і автори хайку були набагато вільніше у своєму творчому пошуку, ніж поети, які писали пятістішия. Хайку залучила в поезію освічених, як би "спустивши" творчість вниз по соціальних сходах, зробивши його доступним тим, хто не входив у вищі стан. Це була справжня демократична революція в мистецтві.

У своєму становленні хайку пройшла кілька етапів. Поети Аракіда Морітаке ( 1465 - 1549) і Ямадзаки соку ( 1465 - 1553) уявляли собі її як мініатюру чисто комічного жанру. Заслуга перетворення хайку в провідний ліричний жанр належить Мацуо Басьо ( 1644 - 1694).

З ім'ям поета і художника Еса Бусона ( 1716 - 1783) пов'язано розширення тематики хайку. Паралельно в XVIII столітті розвиваються комічні мініатюри, які виділилися в самостійний сатирико-гумористичний жанр сенрю ( яп. 川 柳 сенрю: ? , Прізвище популяризатора жанру) . В кінці XVIII - початку XIX століть Кобаясі Ісса ввів в хайку соціальні мотиви, демократизував тематику жанру.

В кінці XIX - початку XX століть Масаока Сікі приклав до хайку запозичений з живопису метод сясей ( яп. 写生 cясей ? , "Замальовки з натури") , Що сприяв розвитку реалізму в жанрі хайку.

Сьогодні хайку продовжує бути популярним жанром поезії. У дні святкування Нового року в Японії для залучення удачі вигадуються хайку, присвячені першому снігу в новому році або першому сну. Висока популярність освітніх телевізійних програм NHK про хайку.

 

18. Дайте визначення поняття „конфлікт” та розкрийте специфіку його вираження в драмі. Визначте жанрові домінанти пєси „Вільгельм Телль” Ф.Шіллера як народної драми. Покажіть особливості втілення драматичного конфлікту у творі (на конкретних прикладах).

Драма «Вільгельм Телль» була написана у 1804 р. і стала останньою закінченою п'єсою в драматургічному спадку Шиллера. Разом з «Розбійниками» ця драма належить до вершин драматургії Шиллера і драматичного мистецтва німецького Просвітництва.

Історична основа драми. Сюжет драми «Вільгельм Телль» спирається на реальні історичні події, які мали місце у Швейцарії наприкінці XIII і на початку XIV ст. У цей час Швейцарія перебувала під владою австрійських князів Габсбургів, намісники яких знущались над місцевим населенням, грабуючи його і жорстоко караючи за найменші вияви непокори. Доведені до відчаю мешканці трьох швейцарських кантонів (одиниця територіального поділу Швейцарії) — Швіцу, Урі та Унтервальдену — у 1291 р. уклали угоду про «вічний союз», спрямований на боротьбу з поневолювачами. У вирішальній битві при Моргартені в 1315 р. вони перемогли військо Габсбургів і здобули незалежність для своєї країни. За легендою, безпосереднім поштовхом до початку повстання стало знущання австрійського намісника Геслера над простим мисливцем Вільгельмом Тел-лем. На високій жердині в центрі села Геслер повісив свого капелюха і наказав швейцарцям щоразу віддавати йому шану, проходячи повз нього. Гордий Телль відмовився це робити і був заарештований. Геслер висунув умову: він звільнить Телля, якщо той поцілить з лука в яблуко на голові власного сина, інакше — вб'є обох. Телль змушений був підкоритися цій умові, але, готуючись до пострілу, дістав дві стріли, одна з яких (у випадку трагічної розв'язки) призначалася для кривдника. Дізнавшись про це, Геслер наказав кинути Телля до в'язниці. Вправному Теллеві вдалося не лише втекти, але й таки поцілити зі свого лука в знахабнілого намісника. Звістка про його смерть стала сигналом до початку повстання проти австрійських гнобителів.

Шиллер ретельно студіював історію та географію Швейцарії, вивчав місцевості, в яких розгортатиметься дія його п'єси, за військовими картами і туристичними путівниками.

Розпочавши роботу, Шиллер, за свідченням його друзів, майже не вставав з-за письмового столу доти, доки не закінчив драму. Зморений працею, він засинав за письмовим столом, а прокинувшись, пив міцну каву і знову писав. Упродовж шести тижнів, на одному подиху він створив одну з кращих своїх драм. «Він відлився, як зливок металу!» — писав Гете про шиллерівського «Вільгельма Телля»

Сюжет драми. Дія драми відбувається наприкінці ХІІІ ст. й охоплює територію трьох швейцарських кантонів — Урі, Швіц та Унтервальден, які, разом із Люцерном, розташовані навколо знаменитого Фірвальдштетського озера, «озера чотирьох лісових кантонів» — колиски незалежності Швейцарії. Драма має п'ять дій з різною кількістю яв (від 2-х до 4-х) у кожній.

Дія 1 (яви 1—4). Більшість сцен першої дії виконують роль сюжетної експозиції: знайомлячи глядача з місцем та обставинами дії, вони окреслюють головний конфлікт — між австрійськими найманцями на чолі з імперським намісником Геслером і пригноблюваним ним простим швейцарським людом. Селянин Баумгартен убив коменданта фортеці, який хотів збезчестити його дружину. Від переслідування солдатів його врятовує Вільгельм Телль. Мельхталь змушений переховуватись за спротив австрійським воякам, які грабували його господарство. Коли він утік, солдати викололи очі його батькові. Загроза нависла і над селянином Штауффахером, у якого намісник хоче відібрати його господарство. Вальтер Фюрст, Мельхталь, Штауффахер вирішують зібрати раду представників різних швейцарських кантонів.

Дія 2 (яви 1—2). Австрійські порядки ненависні не лише простим швейцарцям, а й представникам вищих прошарків швейцарського суспільства. Один з них — можновладний барон Вернер фон Аттінгаузен дорікає своєму племіннику Ульріху фон Руденцу за те, що той хоче вступити на австрійську службу. Руденц закоханий в багату дворянку, німкеню за національністю, Берту фон Брунек, яка володіє значною частиною швейцарських земель; він вагається між усвідомленням патріотичного обов'язку і любовною пристрастю, ще не знаючи, що його кохана сама є прихильницею незалежності Швейцарії.

Оцінюючи самобутність та художню майстерність драматургічного спадку Шиллера, його славетний співвітчизник, письменник Томас Манн , писав про п’єси Шиллера: “Він винайшов для себе свою неповторну сценічну мову, яку безпомилково впізнаєш за інтонацією, за ритмом і звучанням, мову найблискучішу, найпатетичнішу з будьколи створених в німецькій, а може, і в світовій літературі, — своєрідна суміш роздумів і душевних поривань, настільки’насичену драматизмом, що після Шиллера важко говорити зі сцени, не наслідуючи його”.

Вагомим внеском у здобутки німецької просвітницької літератури стала також і лірика Шиллера. Свої перші вірші “Вечір”, “Завойовник”, “Пам’ятник розбійнику Моору”

Шиллер написав, ще навчаючись в академії. Його рання лірика сповнена просвітницьких уповань на щасливе майбутнє людства, яке, знищивши тиранію, здобуде довгоочікувану свободу, на практиці реалізує гасла рівності, братерства, справедливості. Соціальнобунтарські мотиви у віршах Шиллера поєднуються з витонченою любовною лірикою. Почуття кохання до жінки звеличує, на думку автора, душу людини, долучає її до морального ідеалу та досконалих форм краси, які не лише облагороджують людину, але й сприяють її духовному переродженню. В одному з найвизначніших ліричних творів “штюрмерського” періоду — “Оді до умові, але, готуючись до пострілу, дістав дві стріли, одна з яких (у випадку трагічної розв’язки) призначалася для кривдника. Дізнавшись про це, Геслер наказав кинути Телля до в’язниці. Вправному Теллеві вдалося не лише утекти, але й таки поцілити із свого лука у знахабнілого намісника. Звістка про його смерть стала сигналом до початку загального повстання проти австрійських гнобителів.

Задум написати твір з історії боротьби швейцарців за свою незалежність початково належав не Шиллерові, а Гете, у якого він виник під враженням його мандрівки Швейцарією 1797 року. Гете збирався присвятити цьому задумові епічну поему. Він з захопленням розповідав Шиллерові про красу швейцарської природи, про побут, мораль та звичаї швейцарців, але, зрештою, зайнятий роботою над “Фаустом”, запропонував реалізувати цей творчий задум Шиллерові. Охоче прийнявш пропозицію друга, Шиллер заповзято розпочав роботу над майбутньою драмою. Він ретельно студіював історію та географію Швейцарії, вивчав місцевості, в яких повинна була розгортатися дія його п’єси, за військовими картами та туристичними путівниками.

Розпочавши роботу над драмою Шиллер, за свідченням його друзів, не вставав зза письмового столу доти, доки не закінчив драму. Зморений працею, він засинав за письмовим столом, а прокинувшись, пив міцну каву і знову продовжував писати. Упродовж шести тижнів на одному подиху він створив одну з кращих своїх драм. “Він відлився як зливок металу!” — писав Гете про шиллерівського “Вільгельма Телля”. Дія драми відбувається наприкінці Хіі! століття і охоплює територію трьох швейцарських кантонів — Урі, Швіцу та Унтервальдену, що разом із Люцерном розташовані навколо знаменитого фірвальдштетського озера або ще — “озера чотирьох лісових кантонів” — колиски незалежності Швейцарії. Композиційна структура драми має 5 дій з різною кількістю яв (від 2 до 4-х) у кожній

 

19. Розкрийте характерні ознаки сентименталізму як художнього напрямку в літературі (на прикладі творчості Ж.Ж.Руссо і М.Карамзіна).

Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

Визначальні риси сентименталізму:

- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;

- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські пейзажі;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.

В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.208.73.179 (0.025 с.)