Основні принципи становлення нової системи міжнародної безпеки.

Основні принципи становлення нової системи міжнародної безпеки.

Принципи міжнародної політики й міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права та зобов'язаннями за міжнародними угодами. Це фундаментальні правила, які відображають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню й розвитку цих систем.
Своє втілення принципи міжнародної політики дістають у міждержавних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані головні принципи міжнародного права й передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий у 1945 р. п'ятьдесятьма державами-засновницями ООН. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у "Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй" (1970 p.). Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли й такі документи Генеральної Асамблеї ООН, як "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам" (1960 p.), "Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав" (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 p.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення міжнародних принципів значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю.
Принцип мирного співіснування посідає центральне місце у системі сучасного міжнародного права. Нині міжнародне право може бути ефективним тільки як право мирного співіснування. В ньому втілені найперші загальнолюдські цінності — мир і співпраця. Головною ідеєю цього принципу є те, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних засадах міжнародних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, задає нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насильству й пригнобленню народів у будь-якій формі.
Елементами світового співтовариства, заснованого на засадах мирного співіснування, мають бути мир, правопорядок, безпека всіх держав незалежно від соціально-політичних ознак, поважання інтересів інших країн, право на розвиток, співпраця.
З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'язаний принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Як загальна вимога він був зафіксований у Статуті ООН: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином"1.
Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо відбувся збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Саме в такому порядку міжнародне співтовариство застосувало силу щодо Іраку під час його агресії проти Кувейту.
Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, який тягне міжнародну правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.
Одну з найважливіших ідей сучасного міжнародного права — взаємодію рівноправних держав — відображає принцип суверенної рівності держав. Домовлятися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони грунтуються не на угодах, а на відвертому чи прихованому підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права (1970 р.) проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однаковий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни мають бути однаково зацікавлені у розв'язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством. Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип і є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі.
Проблема кордонів особливо гостра для Європейського континенту. Ось чому учасники Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів Заключного акту зазначили: "Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".
Принцип територіальної цілісності виключає насильницьке загарбання або зміну належності іноземних територій, а також забороняє протиправно використовувати іноземні території або завдавати їм шкоди.
У Статуті ООН принцип мирного врегулювання суперечок сформульований так: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".
Формування принципу невтручання сягає доби буржуазних революцій. Воно супроводжувалося протиборством, прагненням деяких держав зробити втручання у внутрішні справи правилом міжнародного спілкування. Статут ООН зобов'язує всі держави та інших суб'єктів міжнародного права не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої компетенції іншої країни.
Сучасну добу характеризує утвердження принципу поважання прав людини як одного з головних принципів міжнародного права. Цей принцип містить універсальне, тобто загальне для всіх, міжнародно-правове зобов'язання держав, незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, поважати й дотримувати права людини та головні свободи усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.
Дотримуючись перелічених принципів сучасного міжнародного життя — найважливішого імперативу існування людства, — можна уникнути кровопролитних війн.
Суверенність держави, крім інших аспектів, передбачає самостійність її зовнішньої політики. Здобуття Україною незалежності й набуття ознак повноцінної держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувалися за складних і суперечливих умов. Це значною мірою визначало характер і зміст її політики на міжнародній арені.

План одержання членства, його основні постулати. Критерії для країн, що є претендентами на вступ у НАТО.

План действий по подготовке к членству в НАТО

План действий по подготовке к членству в НАТО — ПДПЧ (NATO's Membership Action Plan), реализация которого началась в апреле 1999 г., помогает странам, стремящимся к вступлению в НАТО, сосредоточить все свои усилия на достижении изложенных в нем целей и приоритетов.

Теперь вопросы реализации ПДПЧ касаются не только министров иностранных дел и министров обороны. С началом межведомственных встреч на национальном уровне усилия, направленные на выполнение задач Плана, все больше принимают характер скоординированной системной работы, к которой привлекаются и другие государственные учреждения и ведомства.

Обязательство проанализировать процесс расширения НАТО в 2002 г.

На вашингтонской встрече на высшем уровне НАТО в апреле 1999 г.лидеры Североатлантического союза пообещали, что Чешская Республика, Венгрия и Польша не станут последними странами, присоединившимися к НАТО, и заявили, что в 2002 г. процесс расширения НАТО будет пересмотрен.

Кроме того, на вашингтонской встрече на высшем уровне было объявлено о начале реализации Плана действий по подготовке к членству в НАТО. В мероприятиях в рамках ПДПЧ участвуют девять стран, заявивших о своей заинтересованности в возможном присоединении к НАТО: Албания, Болгария, Латвия, Литва, бывшая югославская Республика Македония (1), Румыния, Словакия, Словения, Эстония.

ПДПЧ наглядно свидетельствует о приверженности НАТО к своей политике открытых дверей. Участие в ПДПЧ, однако, не является гарантией вступления в НАТО, а сам План не сводится к списку требований, которые должны быть выполнены странами, стремящимися к членству в этой организации. Решения о приглашении этих стран к началу переговоров о присоединении принимаются всеми союзниками по НАТО на индивидуальной основе по принципу консенсуса.

Механизмы реализации Плана

ПДПЧ предусматривает поддержание постоянной обратной связи между НАТО и кандидатами на вступление в НАТО, консультирование по конкретным вопросам, связанным с подготовкой к будущему членству, а также ряд мероприятий, направленных на повышение шансов каждого кандидата. ПДПЧ не заменяет собой программу "Партнерство ради мира" (ПрМ). Объем и характер участия каждого кандидата в ПрМ и в Процессе планирования и анализа (ППА) определяются, исходя из его конкретных потребностей. Полномасштабное участие в ПрМ/ППА является важным фактором успеха, поскольку это позволяет кандидатам повысить степень оперативной совместимости с силами НАТО и подготовить структуры своих вооруженных сил и свои потенциалы к возможному в будущем членству в Североатлантическом союзе.

Как и ПрМ, ПДПЧ основан на принципе самодифференциации: кандидаты вправе по своему усмотрению выбирать элементы ПДПЧ, которые максимально приближены к их национальным приоритетам и наилучшим образом соответствуют положению дел в их странах. Все кандидаты представили национальные годовые программы подготовки к возможному членству, охватывающие политические, экономические, оборонные/военные вопросы, ресурсы, вопросы безопасности и права. Они самостоятельно устанавливают себе цели и задачи и сроки их выполнения. Предполагается, что эти программы будут ежегодно обновляться заинтересованными странами, однако кандидаты вправе вносить необходимые изменения в любое время.

НАТО следит за успехами каждого кандидата и предоставляет ему политические и технические консультации. На весенних заседаниях Североатлантического совета с каждым кандидатом обсуждается работа, проделанная им в рамках реализации своей национальной программы. В течение года все вопросы, имеющие отношение к членству, рассматриваются на встречах и семинарах с участием гражданских и военных экспертов НАТО в различных областях. На ежегодных весенних заседаниях министров иностранных дел и министров обороны стран НАТО будет заслушиваться годовой сводный отчет о ходе реализации мероприятий в рамках ПДПЧ.

Комплексный характер Плана

Предполагается, что кандидаты добьются решения ряда известных задач в политической и экономической сферах. К ним относятся урегулирование всех международных, этнических или внешних территориальных споров мирными средствами; демонстрация приверженности верховенству закона и правам человека; установление демократического контроля за своими вооруженными силами; а также укрепление стабильности и благосостояния посредством экономической свободы, социальной справедливости и экологической ответственности.

В оборонной и военной сферах кандидаты должны продемонстрировать свою способность вносить вклад в коллективную оборону и решение новых задач, стоящих перед союзниками. Существенно важным моментом является полномасштабное участие в ПрМ. Используя свои индивидуальные программы участия в ПрМ, кандидаты могут сосредоточиться на решении важных задач, связанных с членством в НАТО. Программы участия кандидатов в ПрМ содержат плановые задания по конкретным направлениям, имеющим непосредственное значение для государств, стремящихся к членству в НАТО.

Ресурсные вопросы сосредоточены на необходимости для каждого кандидата выделять на нужды обороны средства, достаточные для выполнения союзных обязательств, вытекающих из будущего членства.

В сфере безопасности предполагается получение от каждого кандидата гарантий реализации процедур, необходимых для защиты секретной информации.

С правовой точки зрения кандидаты должны обеспечить соответствие правил и договоренностей, регламентирующих сотрудничество в рамках НАТО, своим национальным законодательствам.

Политика "открытых дверей" НАТО

Политика "открытых дверей" НАТО запечатлена в Североатлантическом договоре: "Стороны могут в соответствии с достигнутым ими единогласным решением пригласить любое другое европейское государство, способное развивать принципы настоящего Договора и вносить свой вклад в укрепление безопасности Североатлантического региона, присоединиться к настоящему Договору. (...)" Статья 10, Североатлантический договор, Вашингтон, 4 апреля 1949 г.

На протяжении всей своей истории НАТО расширяет ряды своих членов. Греция и Турция присоединились к союзу в 1952 г., Федеральная Республика Германия в 1955 г., Испания в 1982 г.

В начале девяностых годов стало очевидно, что Европа сможет стать единой только в том случае, если странам Центральной и Восточной Европы будет предоставлена возможность присоединиться к таким институтам, как Европейский союз и НАТО, стремящимся к общим ценностям и целям, к свободе и демократии, экономическому процветанию, политической стабильности и безопасности.

На Брюссельской встрече на высшем уровне 1994 г. лидеры стран НАТО заявили, что они "ожидают и будут приветствовать расширение НАТО, которое будет направлено в сторону демократических государств к востоку от наших стран". Целью этого процесса расширения является распространение на другие европейские страны зоны безопасности и стабильности, которую Североатлантический союз помогал создавать на территории стран, входящих в его состав, на протяжении всей своей пятидесятилетней истории. Этот процесс не представляет собой угрозы каким бы то ни было странам. Более того, он будет способствовать укреплению стабильности и безопасности как членов Североатлантического союза, так и стран, не входящих в его состав.

Помимо политических обязательств, членство в НАТО налагает и определенные обязанности и ответственность в военной сфере. Процесс расширения структурирован таким образом, чтобы возможные будущие члены НАТО имели возможность ознакомиться с методами работы Североатлантического союза и с обязанностями и обязательствами, вытекающими из членства в нем, а также соответствующим образом адаптировать свои вооруженные силы. В рамках этого подхода, который был сформулирован в Исследовании по расширению НАТО 1995 г., в период с 1995 по 1998 год были проведены интенсивные консультации с заинтересованными партнерами по вопросам членства в НАТО.

На Мадридской встрече на высшем уровне НАТО 1997 г. Чешская Республика, Венгрия и Польша получили приглашение начать переговоры о присоединении. В то же время лидеры стран Североатлантического союза подтвердили его открытость для других стран и пришли к согласию о необходимости продолжать и расширять интенсивный диалог с заинтересованными партнерами.

В результате официального присоединения Чешской Республики, Венгрии и Польши к Североатлантическому договору, которое состоялось 12 марта 1999 г., число стран – членов НАТО возросло до девятнадцати. В Плане действий по подготовке к членству в НАТО, о начале реализации которого было объявлено на Вашингтонской встрече на высшем уровне НАТО 1999 г., нашел свое отражение опыт, накопленный в ходе интенсивного переговорного процесса, результатом которого стало вступление в Североатлантический союз трех новых членов.

32 Трансформація НАТО після 11 вересня 2001 р. Завдання та результати.

Історичне рішення, яке НАТО прийняла, коли застосувала статтю 5 Вашинг-

тонського договору і надала свою допомогу США після 11 вересня 2001 року, від-

значило новий етап процесу трансформації НАТО, який стосується практично кож-

ного аспекту діяльності Альянсу.

На додаток до боротьби з тероризмом цілий спектр інших чинників посилив

потребу в адаптації структур і політики Альянсу. Серед них зростання загрози від

зброї масового знищення та потреба у нових оперативних можливостях і засобах в

критичних ситуаціях. Розширення НАТО також здійснює певний вплив, так само, як

і розвиток партнерства з Росією, Україною та країнами-партнерами, Середземно-

морський діалог, Стамбульська ініціатива співпраці і стратегічне партнерство з Євро-

пейським Союзом. Провідна роль НАТО в Міжнародних силах сприяння безпеці в

Афганістані та роль, яку вона продовжує відігравати на Балканах, змушують Органі-

зацію пристосовуватись до вимог цих операцій, місій в Іраку і Судані та допомоги,

яку вона надає постраждалим у Пакистані.

Терористичні напади на Нью-Йорк і Вашингтон, округ Колумбія, 11 вересня

2001 року підштовхнули до боротьби з тероризмом не лише Сполучені Штати, але

й увесь Альянс загалом. Менш ніж за добу після нападів НАТО вперше в своїй

історії застосувала статтю 5 — положення Вашингтонського договору, що стосується

колективної оборони. Політичне значення цього рішення обумовлене тим, що стаття 5

зобов’язує кожного з членів Альянсу вважати напад на одного або кількох з них в

Європі, або в Північній Америці нападом на усіх. У результаті ці напади вважаються

нападами на усіх членів Альянсу і країни — члени НАТО, і партнери рішуче й неодно-

разово засудили напади та прояви тероризму в усіх його формах.

Практичні наслідки цього рішення стали безпрецедентними, оскільки Альянс

вперше застосував військові сили та інші активи для проведення операції з вико-

нання положень статті 5. На прохання Сполучених Штатів держави Альянсу пого-

дилися здійснити вісім спеціальних заходів підтримки. Одним із них було направ-

лення до США літаків Системи раннього повітряного попередження і управління

НАТО (АВАКС), які допомагали патрулювати повітряний простір цієї країни. Ця

операція отримала назву “Ігл есист” і тривала до середини травня 2002 року. Іншим

заходом була антитерористична операція в Середземномор’ї, названа “Ектив енде-

вор”, яка розпочалась 26 жовтня 2001 року і досі не завершилась.

Застосування статті 5 та відповідних операцій з охорони повітряного простору

США і патрулювання у Середземномор’ї не були єдиними заходами, які НАТО здійснює

вперше. Альянс виконав свою першу миротворчу операцію поза межами Європи,

коли в серпні 2003 року вирішив перебрати на себе відповідальність за Міжнародні

сили сприяння безпеці в Афганістані (МССБ). Це була перша місія з низки операцій

за межами зони відповідальності НАТО.

Паралельно з цим відбувався суттєвий перегляд військових засобів і можли-

востей, коли було ухвалено Празькі зобов’язання щодо обороноздатності і прийнято

рішення створити Сили реагування НАТО (NRF). У наступному розділі даються пояс-

нення стосовно цих рішень.

На додаток до прямої участі у боротьбі з тероризмом НАТО відіграє певну

роль у цій сфері, виконуючи свої операції. Альянс запровадив низку політичних

ініціатив і практичних заходів з різноманітних аспектів боротьби з тероризмом. Він

розробив військову концепцію захисту від тероризму, посилив співпрацю з країнами-

партнерами, ухваливши План дій Партнерства проти тероризму та запровадив за-

ходи проти розповсюдження зброї масового знищення. Було ухвалено розширений168

пакет антитерористичних заходів і запропоновано нові ініціативи з вдосконалення

захисту комп’ютерних мереж, цивільного планування на випадок надзвичайних

ситуацій і цивільної оборони. Ці заходи були підсилені прагненням зміцнити спів-

працю з іншими міжнародними організаціями в галузі боротьби з тероризмом.

Надання негайної допомоги Сполученим Штатам

4 жовтня 2001 року на прохання США союзники по Альянсу узгодили вісім

заходів з розширення можливостей кампанії проти тероризму. Серед цих восьми

заходів:

— поліпшення обміну інформацією;

— допомога країнам, перед якими постала загроза внаслідок підтримки

коаліції;

— посилення безпеки установ США та інших держав Альянсу на їхній території;

— поповнення певних активів Альянсу, необхідних для забезпечення анти-

терористичних операцій;

— необмежений дозвіл на прольот повітряним простором країни для військо-

вих літаків США та інших держав Альянсу, що беруть участь у антитерористичних

операціях;

— доступ до портів і аеродромів;

— розгортання військово-морських сил НАТО у східному Середземномор’ї;

— розгортання елементів Сил раннього повітряного попередження і управ-

ління НАТО на підтримку антитерористичних операцій.

Як було зазначено, операція “Ігл есист” припинена Північноатлантичною ра-

дою у травні 2002 року після того, як було вдосконалено матеріальне забезпечення

протиповітряної оборони США, посилено співпрацю між американськими цивіль-

ними і військовими органами управління, переглянуто вимоги до внутрішньої безпеки

США.

33 Стратегічна концепція НАТО як основа для її розвитку. Поняття та історія еволюції стратегічної концепції. Нова стратегічна концепція НАТО 2010 р.

На Вашингтонському саміті в квітні 1999 року Держави - члени НАТО ухвалили стратегію реагування Альянсу на виклики і можливості ХХІ століття, яка вказуватиме шлях майбутнього політичного і військового розвитку.

Оновлена Стратегічна концепція забезпечує загальні напрями розробки детальних політичних та військових планів. В ній описані мета і завдання Альянсу і розглядаються його стратегічні перспективи у світлі змін у стратегічному середовищі та загрозах і ризиках для безпеки. У Концепції визначається підхід Альянсу до безпеки у ХХІ столітті, підтверджується важливість збереження трансатлантичного зв'язку та забезпечення необхідної військової потуги. В ній вивчається роль інших важливих елементів широкого підходу Альянсу до стабільності та безпеки, зокрема, власнеЄвропейської системи безпеки й оборони; запобігання конфліктам і врегулювання криз; партнерства, співробітництва і діалогу; розширення Альянсу; контролю за озброєннями, роззброєнням і непоширенням зброї масового знищення. У Концепції також викладені директиви збройним силам Альянсу що ґрунтуються на принципах стратегії НАТО та характерних рисах, притаманних збройним силам Альянсу. До них включені розділи з питань місій і структури збройних сил Альянсу, а також характеристики звичайних та ядерних сил.

Вперше Стратегічна концепція була опублікована у 1991 році. Версія 1999 року, як і попередня, є авторитетною заявою про цілі Альянсу і надає директиви найвищого рівня щодо необхідних для їх досягнення політичних і військових засобів.

Перша версія стратегії НАТО була відома як "Стратегічна концепція оборони північноатлантичної території". Розроблена у період між жовтнем 1949-го і квітнем 1950 року, вона визначала стратегію широкомасштабних операцій з територіальної оборони. В середині 50-х років була вироблена стратегія "масованого контрудару". В ній робився наголос на стримуванні, що ґрунтується на загрозі відсічі НАТО будь-якій агресії проти її членів усіма наявними засобами, зокрема і ядерною зброєю.

Дискусії щодо можливих змін у цьому стратегічному підході розпочались ще наприкінці 50-х років і продовжувались до 1967 року, коли після активних дебатів всередині Альянсу "масований контрудар" був замінений на стратегію "гнучкого реагування". Такий підхід надавав НАТО переваги гнучкості і викликав невпевненість у потенційного агресора щодо реакції НАТО на загрозу суверенітету або незалежності будь-якої з країн - членів Організації. Ця концепція була розроблена задля того, щоб агресія будь-якого типу розглядалась як така, що пов'язана з неприйнятним ризиком.

Усе це було викладено в секретних документах, які слугували рекомендаціями урядам країн і орієнтирами для планування військової діяльності. Вони не були призначені для поширення серед громадськості. Хоча базові концепції були добре відомі, публічне обговорення деталей було майже неможливе, тому що їхня ефективність великою мірою залежала від секретності. Ці документи відбивали реалії холодної війни, політичне розділення Європи і стан ідеологічної і військової конфронтації, який був типовим для відносин між Сходом і Заходом протягом багатьох років.

Але в міру продовження холодної війни Альянс намагався зменшити небезпеку і закласти підвалини для розвитку більш позитивних відносин з Радянським Союзом та іншими країнами-членами Варшавського пакту. У звіті Хармеля, від 1967 року оборона і діалог, що включає контроль над озброєннями, визначені як дві основи, на яких ґрунтується підхід Альянсу до безпеки.

По закінченні епохи холодної війни політична ситуація в Європі, так само, як і загальна військова обстановка, змінилась. Протягом двох років після падіння Берлінського муру була вироблена нова Стратегічна концепція. Вона пройшла обговорення і дебати в Альянсі і була остаточно ухвалена в листопаді 1991 року. Маючи мало спільного з попередніми концепціями, вона зосереджувалась на співпраці з колишніми супротивниками на противагу конфронтації. Безпека країн-членів залишалась головним завданням НАТО, але в новій концепції вона об'єднувалась із специфічними зобов'язаннями працювати над вдосконаленням і розширенням загальноєвропейської безпеки. Стратегічна концепція 1991 року радикально відрізнялась від попередніх документів і в іншому плані. Це був публічний документ, відкритий для обговорення і коментарів з боку парламентів, фахівців в галузі безпеки, журналістів і широкого загалу.

У 1997 році керівники країн - членів НАТО домовились про перегляд і оновлення Концепції, з тим, щоб вона віддзеркалила зміни, які відбулися в Європі за час, що пройшов з моменту її прийняття, і водночас підтвердила відданість Альянсу колективній обороні та трансатлантичним зв'язкам. Цей перегляд повинен був забезпечити повну відповідність стратегії новим викликам, що чекають на людство в ХХІ сторіччі. Альянс провів величезну роботу для того, щоб завершити перегляд до Вашингтонського саміту.

Як й інші справи Альянсу, ухвалення Концепції потребувало згоди усіх країн-членів як по суті, так і по мові документа. З огляду на вступ трьох нових членів, представники Польщі, Угорщини та Чеської Республіки були присутні на обговоренні з самого початку.

Стратегічна концепція - це авторитетна заява про цілі та завдання НАТО і вона є директивою вищого рівня щодо політичних та військових засобів, необхідних для досягнення цих цілей.

The 1999 Concept confirms that the Alliance's essential and enduring purpose is to safeguard the freedom and security of its members by political and military means. It affirms the values of democracy, human rights, and the rule of law and expresses the commitment of the Allies not only to common defence but to the peace and stability of the wider Euro-Atlantic area.

Концепція 1999 року підтверджує, що головною і непохитною метою Альянсу є збереження свободи і безпеки його членів політичними і військовими засобами. Вона підтверджує відданість Альянсу демократичним цінностям, правам людини, верховенству права і його прагнення забезпечити не тільки спільну оборону, але й мир і стабільність в євро-атлантичному регіоні в цілому.

Стратегія також визначає головні завдання Альянсу в галузі безпеки, як в плані колективної оборони, яка завжди була у фокусі його уваги, так і в плані нової діяльності з врегулювання криз та партнерства, якою Альянс займається заради посилення безпеки і стабільності в євро - атлантичному регіоні.

У концепції описано стратегічне середовище і надана оцінка передбачених у майбутньому ризиків і загроз безпеці. Відзначено, що останнім часом ситуація характеризується тривалими і в цілому позитивними перемінами і що Альянс відіграє важливу роль у посиленні євро - атлантичної безпеки, яке має місце по закінченні холодної війни. Що стосується ризиків, в документі підтверджується висновок, який був зроблений у Стратегічній концепції 1991 року про те, що загрози загальної війни в Європі практично вже не існує, але залишились інші ризики і нестабільність, з якими стикаються країни - члени Альянсу та інші держави євро - атлантичного регіону. Серед них: етнічні конфлікти, порушення прав людини, політична нестабільність, економічна вразливість, а також поширення ядерної, біологічної та хімічної зброї та засобів її доставки.

Однією з характерних рис стратегії Альянсу від 1991 року є об'єднання широкого підходу до безпеки, що включає політичні і військові засоби, які взаємодоповнюють один одного, з наголосом на співпраці з іншими країнами, які поділяють цілі Альянсу. Такий комплексний підхід залишається головною рисою нової Стратегічної концепції і включає такі важливі елементи:

Збереження трансатлантичного зв'язку. У Стратегічній концепції наголошується на неподільності безпеки Європи і Північної Америки, а відтак на міцному й динамічному партнерстві між Європою та Америкою.

Збереження ефективної обороноздатності. Стратегія потребує такого рівня обороноздатності, який забезпечив би ефективність за усіх можливих обставин, від стримування і колективної оборони до операцій з реагування на кризові ситуації. У Стратегічні концепції також вміщуються специфічні директиви щодо необхідних потужностей.

Розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони в межах Альянсу. В Стратегічній концепції підтверджується, що власне Європейська система безпеки і оборони продовжуватиме розвиватись в межах Альянсу на основі рішень, прийнятих міністрами закордонних справ країн-членів у 1996 році в Берліні й надалі. У ній проголошено, що цей процес потребуватиме тісної співпраці між НАТО, Західноєвропейським Союзом і, в разі необхідності, з Європейським Союзом. (¹)

У Концепції підтверджується, що цей процес надасть усім європейським членам Альянсу можливість робити більш спільний і ефективний внесок; він підсилить трансатлантичне партнерство і надасть можливість європейським членам Альянсу діяти самостійно, якщо цього потребуватимуть питання готовності Альянсу, ситуація в кожному конкретному випадку і консенсус, а також використовувати ресурси і можливості НАТО для операцій під проводом Європейського Союзу, до яких НАТО не залучено у військовому плані. При цьому європейські члени Альянсу, за бажанням, можуть брати в них широкомасштабну участь.

Запобігання конфліктам і врегулювання криз. Концепція надає Альянсу важливу роль у запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, оскільки операції з реагування на кризові ситуації, подібні до ситуацій у Боснії та у Косові, скоріш за все залишатимуться ключовим аспектом внеску, який Альянс робить у мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні.

Партнерство, співпраця і діалог. У Концепції підкреслюється рішуче бажання Альянсу продовжувати традиційну політику партнерства, співпраці та діалогу з усіма демократичними країнами євро - атлантичного регіону в ім'я збереження миру, розвитку демократії, процвітання та прогресу. В ній зазначено, що цей підхід спрямований на посилення безпеки усіх без винятку і він дає змогу подолати розбіжності, що можуть викликати конфлікт. У Концепції також описані Головні інструменти цієї політики - Рада євро - атлантичного партнерства, Партнерство заради миру, особливі відносини з Росією та Україною, і Середземноморський діалог..

Розширення. У Концепції підтверджена відкритість Альянсу для вступу нових членів відповідно до статті 10 Вашингтонського договору aі знову наголошено на тому, що НАТО припускає запрошення нових членів до вступу протягом наступних років.

Контроль за озброєннями, роззброєння і непоширення зброї масового знищення (ЗМЗ). І нарешті, в Стратегічній концепції визначається політика Альянсу в галузі підтримкиконтролю за озброєннями, роззброєння і непоширенням ЗМЗ. У ній підкреслені наміри Альянсу підтримувати цей аспект підходу до безпеки у гармонійному зв'язку з його підходом до оборони; а також підтверджується, що НАТО намагатиметься зміцнювати безпеку і стабільність, утримуючи якомога низький рівень сил, який дає змогу виконувати усі можливі місії.

У кінцевій частині Стратегічної концепції викладені директиви щодо збройних сил Альянсу, в яких цілі і завдання з попередніх розділів переводяться у практичну площину у вигляді загальних інструкцій силам НАТО і оперативних партнерів. Стратегія закликає до продовження розбудови військової потужності, необхідної для виконання усього спектра місій Альянсу, від колективної оборони, до діяльності з підтримки миру та інших операцій з реагування на кризові ситуації.

Серед найважливішого є спроможність ефективної боротьби з силами супротивника, мобільність і можливість швидкого розгортання за будь-яких умов, життєздатність сил та інфраструктури; сталість і взаємна сумісність, до якої належить і взаємна сумісність з підрозділами з країн-партнерів. Крім того, у Стратегії підкреслена невід'ємна роль, яку збройні сили Альянсу відіграють у боротьбі з поширенням ядерної, біологічної, хімічної зброї та засобами її доставки.

У Стратегічній концепції також передбачається, що Альянс і надалі утримуватиме відповідну пропорцію ядерних і звичайних озброєнь в Європі, які, в разі необхідності, будуть оновлюватись на мінімально достатньому рівні.

Загалом Стратегічна концепція готує Альянс до подолання викликів безпеці та скеровує його подальший політичний і військовий розвиток. Під час Лісабонського самміту в листопаді 2010 р. було опубліковано нову Стратегічну концепцію, в якій відображено зміни, що відбулися в сфері безпеки, та перетворення, що їх зазнав Альянс. Нові та такі, що формуються, загрози безпеці, зокрема після терактів 11 вересня, досвід НАТО у галузі кризового врегулювання на Балканах і в Афганістані, а також цінність й важливість спільної роботи з партнерами в усьому світі – все це підштовхнуло НАТО до переоцінки та аналізу своєї стратегічної побудови.

Реформування у широкому розумінні цього терміну є невід'ємною складовою НАТО. З часу свого заснування НАТО регулярно здійснює перегляд своїх завдань і цілей з огляду на зміни стратегічної обстановки. Підготовку найпершої Стратегічної концепції під назвою «Стратегічна концепція оборони Північноатлантичного регіону» було розпочато в жовтні 1949 року. Впродовж понад півстоліття Альянс і світ у цілому зазнали таких змін, які не могли передбачити засновники НАТО. Такі зміни були відображені у кожному стратегічному документі, які відтоді розроблялися НАТО.

 

II. Щодо операції операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ).

Україна також бере участь у операції операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ).

Практичне співробітництво в цій галузі тривалий час обмежувалося наданням повітряного простору України для прольоту літаків країн-контрибуторів МССБ та забезпеченням послуг з авіаційного перевезення (на комерційній основі) їх особового складу і вантажів.

Підписання Указу Президента України №47/2007 від 26.01.2007 «Про направлення миротворчого персоналу України для участі в операції міжнародних сил сприяння безпеці», який, зокрема, передбачає можливість направлення до Афганістану до десяти осіб українського миротворчого персоналу (УМП), надало нового імпульсу співпраці