Становлення системи правової охорони результатів інтелектуальної власності

Творчість людини виникла разом з людиною. Людина починає творити, як тільки вона усвідомлює навколишній світ і вирізняє се­бе із середовища, в якому живе.

Без будь-якого сумніву створене людиною навіть у дуже далекі часи, як особисто нею самою, так і тими, хто її оточував, усвідом­лювалося, як її власність. Уже в ті далекі часи власність визнавала­ся священною і недоторканною. Отже, з цього випливає, що уже в ті далекі часи існували засоби охорони своєї власності, у тому числі і результати своєї творчості. Відомо, що у Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися, а про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Якщо існували ці об'єкти, то існувала і їх охорона.

Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів на­уки, літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже іс­нувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не дістало відповід­ного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі нор­ми невідомі. У ті далекі часи ні в кого не було сумніву щодо при­належності створеного людиною — воно визнавалося власністю йо­го творця. І це було справедливо.

історії розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки тощо щодо їх охорони простежуються чотири етапи, які істотно відрізня­ються один від одного і послідовно змінюють один одного. Перший етап — найдавніший — фактично нам невідомий. Його правові за­сади в історичній літературі не простежуються. Ми можемо лише припускати, — якщо були результати творчості, то були і засоби їх охорони. Цей етап існував приблизно до XII ст.

Другий етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності характеризується привілеями. Цей період охоплює при­

близно XII—XVIII ст. Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, надавав їй певне виключне право, пев­ну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, нар, імператор, князь та ін.).

Привілей міг полягати у самих різноманітних перевагах, полег­шеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тошо.

Підставою для надання привілею також могли бути різні причи­ни. Це могло бути винайдення нового способу вироблення певних виробів, виявлення корисних копалин, удосконалення певної сис­теми тошо. За загальним правилом, підставою для надання приві­лею могла бути будь-яка новизна, шо приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.

Можновладці були заінтересовані в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому сприяли будь-яким діям, що були спря­мовані на розвиток виробництва, війська, зброї, пошук та добуван­ня корисних копалин тощо. Зазначені можновладці були заінтере­совані у заміні привізних товарів своїми власними і т. ін.

Мудрий владика завжди підтримував автора такої новизни і пе­редусім наданням йому привілею. Венеціанська Республіка у 1474 р. першою прийняла положення про привілеї «Парте Венеціана»¹.

Разом з наданням привілеїв почали складатися їх правові заса­ди. Основними з них були: корисність, новизна для держави, ви­ключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила; покарання порушника наданого привілею.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. В Англії привілеї почали надаватися вже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями підтри­мувалося заснування нових виробництв на імпортній технології. Зазначені привілеї передбачали виключне право на їх використан­ня і, безперечно, на одержані прибутки. Привілеї встановлювали достатній строк для впровадження зазначених технологій у вироб­ництво і, що було головним, сприяли поширенню цих технологій в

^{'Основи інтелектуальної власності. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 26.}

Англії. Такі привілеї передбачали досить ефективну охорону ви­ключних прав цих промисловців, незалежність і відчутні переваги перед іншими виробниками. Це була своєрідна винагорода за за­провадження в Англії нових виробництв. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв. Особли­во їх кількість зросла у зв'язку з промисловою революцією. Зрос­тання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань з боку королівсь­кої влади. Промисловці заявляли рішучі протести і королівська вла­да змушена була поступитися. Вона дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.

Подібні зловживання продовжувалися в Англії аж до 1628 р., ко­ли було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну досить принципову засаду охорони патентних прав. У Положенні було проголошено, що всі монополії позбавлялися будь-яких при­вілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком «усіх патентних грамот і надання привілеїв строком на чотирнадцять ро­ків або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких па­тентних грамот і надання прав»¹.

Цим Положенням був закладений конкретний принцип патент­ного права — виключність наданих прав — і чітко визначений строк їх чинності.

Для розвитку засад патентної форми охорони промислової влас­ності важливе значення мав судовий розгляд справ з приводу спо­рів, що виникали з привілеїв. У судовій справі «Сукновиробників з Іпсвіча» було постановлено: «Та якщо хтось вніс новий винахід і нове виробництво у королівстві з ризиком для свого життя і з за­тратою свого статку або запасів тошо, або хтось створив яке-небудь нове відкриття, то в таких випадках король за своєю прихильністю і милістю для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що лише він буде мати право користуватися таким виробництвом

^{'Цитовано за книгою «Основи інтелектуальної власності». — К.: Ін Юре, 1999. - С. 27.}

або торгівлею протягом певного часу, оскільки спочатку люди в ко­ролівстві не знають про нього і не мають знань та майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить його дію, ко­роль не може видати Його знову»¹.

Отже, система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяль­ності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв різних країнах розвивалися по-різному залежно від їх економічного роз­витку.

Так, у Росії перший нормативний акт про привілеї був прийня­тий у 1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фабрик». Цим актом певною мірою було упорядочено видання привілеїв. 17 червня 1812 р. було прийнято Закон Росії «О привиле­гиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах». Цим Законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років.

Становлення системи правової охорони творів науки, літератури і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Тому не можна погодитися з думкою, що ідея охорони авторсько­го права з'явилася з винайденням друкування. Задовго до часу ви­никнення друкування наука, література і мистецтво уже досягай високого розвитку. Зазначені об'єкти, безперечно, діставали певну правову охорону. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв дійсно почала складатися після виникнення друкування.

У зв'язку з виникненням друкування з'явилися фахівці цієї справи — виробники друкованої продукції та торгівці нею. Друку­вання книг вимагало вкладення у цю справу великих коштів — треба було закупити устаткування, необхідне для друкування, та папір, які коштували тоді досить дорого. Немало коштувала і най­мана робоча сила. Все це разом виливалося в солідні суми, що мог­ли бути компенсовані продажем книг. Але надрукована книга лег­ко діставалася недобросовісному конкуренту, який неправомірно використовував її для відтворення на своєму устаткуванні, не ви­трачаючи при цьому коштів на впровадження нового виробництва.

^{1 Цитовано за книгою «Основи інтелектуальної власності». — К.: Ін Юре, 1999. - С. 27.}

Тому підприємці у галузі друкування і недобросовісні конкуренти виявлялися в явно нерівному становищі. Були потрібні певні пра­вові засоби проти недобросовісних конкурентів, яким відтворення книг діставалося значно дешевше. За такої ситуації вкладення кош­тів у первісне друкування стало досить ризикованим. Підприємці-друкарі через неправомірне використання їх книг часто банкруту­вали.

Усе це зумовило потребу створення правової охорони друкова­ної продукції і вона почала складатися у формі привілеїв. Зазначені привілеї в Англії та Франції надавалися королівською владою, у Німеччині — князями. Надані привілеї передбачали охорону ви­ключних прав на друкування і поширення друкованої продукції на певний час. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодуван­ня заподіяних збитків.

Істотний недолік системи привілеїв як форми охорони виключ­них прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що за­значені привілеї надавали захист прав лише друкарів. Поза межами цієї охорони залишалися самі творці книг — їх автори. Весь прибу­ток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. На одержаний ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це виклика­ло справедливе обурення авторів творів і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.

У 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне по­ложення про захист прав авторів — Статут Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг. Основ­ним положенням цього Статуту було визнання за автором книги ви­ключного права на друкування й опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років і таким чином за життя автора строк охорони фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту Анни книга вже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут Анни проголошував твір власністю його автора.

Безперечно, свої виключні права автор твору міг будь-яким чи­ном відчужувати. Найчастіше мав місце продаж цих прав книгови­давцеві, який знову виявився у виграші — всі прибутки від опублі­кування книги та її продажу діставалися саме йому. Це викликало велику кількість судових спорів між авторами і книговидавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту Анни. Судові спра­ви виникали головним чином з приводу співвідношення авторсько­го права із загальним правом і авторського права із Статутом Ан­ни. У 1774 р. Палата лордів у справі Дональдсон проти Беккета виз­нала, що автор має виключне право на надрукування й опубліку­вання своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував це положення.

Система привілеїв існувала також і в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою самою. Велика Французька револю­ція скасувала всі привілеї, у тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) про­тягом усього його життя і 5 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам.

Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтво­рення Його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома де­кретами у Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшлося про права автора, а не видавців, як це було передбаче­но Статутом Анни.

Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнавали­ся як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цьо­го часу. Німеччина також визнала право власності на літературно-мистецькі твори, на шо певним чином вплинула філософія Канта.

Сполучені Штати Америки до 1976 р., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 р. на­давав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту Анни, за

якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєс­трації і депонуванню.

Норма про обов'язкову державну реєстрацію і депонування книг була важливою особливістю Статуту Анни. Опубліковані книги реєструвалися у Центрі книговидань, а їх копії депонувалися для використання університетами та бібліотеками.

Крім Англії і США, обов'язкової реєстрації опублікованих книг законодавство інших країн не вимагало. Ця принципова засада ав­торського права (необов'язковість спеціальної реєстрації та будь-якої експертизи творів) збереглася в усіх правових системах.

Становлення правової охорони торговельної марки (товарних зна­ків). Слід відразу підкреслити, що поняття «товарний знак» у сучасному значенні виникло лише у XIX ст. Проте вирізнення ви­робниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має давню історію. Спочатку такі позначення використовувалися як за­значення походження, приналежності виробу тому чи іншому ви­робникові. Потреба в індивідуалізації своїх виробів, робіт чи послуг у людей виникла давно. Історичні джерела наводять багато при­кладів стародавнього маркування виробів. Свої вироби маркували виробники цегли, шкіри, книг, зброї, кухонного посуду та інших речей ще у давніх культурах. Такі позначення мали форму окремих букв, як правило, першої букви імені виробника або його ініціалів чи інших символічних позначень. Широко застосовувалося тавру­вання. Але такі позначення ще не виконували функцій сучасного товарного знака.

Для споживачів товарний знак — це візитна картка, символ пев­ного виробника, гільдії, фірми тощо. Товарний знак — це певне по­значення, яким виробник чи особа, яка надає послуги, позначає (маркує) свої товари чи послуги з метою вирізнити їх від товарів і послуг такого самого виду, що виробляються або надаються інши­ми виробниками чи особами, які надають послуги чи виконують певну роботу. Позначення для вирізнення товарів виробників за допомогою певних знаків, якими ці товари позначаться виробника­ми чи купцями, майже завжди були свідченням високої якості то­варів, послуг чи робіт. Ця ідея не нова, вона виникла ще у старо­давні часи. Уже стародавні римляни, греки і єгиптяни користували-

Загальні п оложення про власність ся ярликами ремісників і художників, шо служили зазначеннями походження чи приналежності товарів певній майстерні або міста. Майже за 4 000 років до н. е. майстри Асірії і Вавілона вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Ці знаки, знайдені археологами у XX ст., можна вважати попередниками то­варних знаків. Прототипи сучасних знаків з'явилися в період рабо­власницького ладу.

Є підстави гадати, що знайдені у Греції знаки, які належать до другого тисячоліття до н. е. і складаються із букв або групи букв, утворювали певні словесні позначення¹, історичні джерела містять дані про те, що етруски позначали вироблений ними сир символом місяця. Ювенал писав: «Роки і бруд стирали позначення місця ви­робництва з багатьох пляшок». А в Помпеї була знайдена вивіска з позначенням м'ясника, де було зображено окорок, вивіска молоч­ника із зображенням кози, а також пекар на фоні млина та ін.

Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значен­ня клеймування товарів та позначення послуг. Цьому в значній мірі сприяла також поява дворянських гербів, що були родовими позна­ченнями. Такі знаки ставилися на різних предметах — на зброї, меблях, одязі тошо. Такими самими знаками стали користуватися ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами з'явилися це­хові позначення. Замість клейма майстра на виробах стали простав­ляти герб цеху або який-нсбудь із його елементів. У такий спосіб доход ремісників був поставлений у залежність від збуту виробле­ної ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був установлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було по­ставлене на неякісному виробові¹.

З поширенням виробництва паперу виникла потреба також пев­ним чином позначати папір виробника. У XIII ст. вже з'являються перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма во-

^{Бяаватская Т. В. Ахейская Греция во втором тысячелетии до н. э. — М., 1966. - С. 17.}

^{1Хекп Б., Шунда М. Товарные знаки и промышленные образцы. — М.: ЦНИИПИ, 1969. - С. 68.}

^{5 Щербина В. Геральдика производства // Наука и жизнь. — 1970. — № 7. — С. 69-73.}

даного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.

Стародавні германці цими знаками позначали збудовані ними будинки і двори, а також товари, що вироблялися у цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.

У середні віки широкого розвитку набули гільдії, що стали ос­новною формою ремісницького виробництва. Гільдії та окремі май­стри користувались різними позначеннями для вирізнення своїх виробів. Ці позначення часто були у формі печаток, що прикріплю­валися до матеріалу, а також пробірних клейм для виробів із доро­гоцінних металів. Такі позначення мали своєю функцією не тільки вирізнення виробів одного майстра чи гільдії від виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції товарних знаків таким позначенням були ще мало властиві.

Ці знаки уже чітко зазначали походження товарів, що діставало закріплення у правових нормах. Статути гільдій уже містили при­писи, за якими майстри золотих і олов'яних справ зобов'язані бу­ли застосовувати особисті клейма, що заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли лише члени гільдій.

Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції во­ни були ліквідовані законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені у 1835 р.

Підробка знаків або зловживання ними суворо каралися. Люди, які користувалися чужими позначеннями, піддавалися суворим по­каранням. Таким самим покаранням піддавалися і ті, хто своїм тав­ром позначав чужу худобу. Едиктом короля Карла П'ятого 1544 р. передбачалося виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смерт­ну кару за підробку маркування.

Отже, порівняно з іншими окремими об'єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають найдавнішу історію, їх виникнення можна від­нести до часів рабовласницького ладу, а перші привілеї на винахо­ди історія відносить лише до XII ст.

Проте найкращі умови для маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості та ін­ших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кіль­кості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився у складному становищі — як у масі товарів, шо заполонила ринок, вибрати найкращий, той, який йому потрібний. Гостра конку­ренція виробників зумовила потребу шукати свого споживача, сво­го покупця. Для цього треба було підвищити якість свого товару, а тому виникла потреба його позначення певними знаками. Отже, зазначені позначення товару вказували на його виробника, викону­вали рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх не -дуже якісних товарів стали використовувати чужі позначення. Виникла гостра потреба у правовій охороні по­значень товарів. З'явилися перші закони, метою яких була держав­на охорона товарних знаків. Спочатку з'явилися закони, шо вста­новлювали сувору кримінальну відповідальність за підробку товар­них знаків, а згодом дістала поширення їх цивільно-правова охоро­на. Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону то­варних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Фран­ції — в 1857 р., в США — у 1881 р., у Великій Британії — в 1883 р., Німеччині — в 1884 р.'

Проте у царській Росії такий закон був прийнятий ще раніше — у 1830 р.² За цим законом власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов'язані були мати спе­ціальні клейма, щоб позначати свої вироби. У 1838 р. в Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювала­ся кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Ос­таннім законом царської Росії про товарні знаки був Закон від 26 лютого 1896 р.³ Характерною рисою законодавства країн з роз-

^{'Свядосц Ю. И. Правовые вопросы регистрации и использования иностран­ных товарных знаков в СССР // Вопросы изобретательства. — 1969. — № В. - С. 31-35.}

^{2 Щербина В. Геральдика производства // Наука и жизнь. — 1970. — № 7. — С. 71.}

^{1Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. — С. 264.}

виненою ринковою економікою минулого століття є те, шо воно вирізнило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні зна­ки були визнані об'єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузьке значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.

В умовах ринкової економіки товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове забезпечення ефективності товарного ринку. Вони стали необхідним елементом товарообміну, своєрідним правовим інструментом, який певним способом регу­лює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, нагромаджен­ня товарів, їх знеособлення.

У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масшта­би. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах рішуче вступає у силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають Сполучені Штати Америки, у 1791 р. такий самий закон приймає Франція. Французький па­тентний закон заклав принципово важливу засаду. Стаття 1 фран­цузького патентного закону від 7 січня 1791 р. проголосила: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора; внаслідок цього закон повинен гарантувати йому всебічне і повне використання ним відповідно до умов і на строк, які будуть встановлені далі»¹. У вступній частині цього зако­ну підкреслювалося: «Будь-яка нова ідея, проголошення і здійснен­ня якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати промис­ловий винахід як власність його творця². Ідея визнання за творцем права власності на його творчий результат була ще раніше прого­лошена у США — в законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. зазначалося: «Немає власності, що належить людині, більшої, ніж

^{Цитується за книгою «Основи інтелектуальної власності». — К.: Ін Юре, 1999. - С. 27.}

^{Чіиленко А. Право изобретателя. — СПб, 1902. — Т. 1. — С. 84.}

та, яка є результатом її розумової праці»'. Цей пропрієтарний прин­цип дістав своє визнання також у законодавстві Саксонії, Пруси,

Данії, Норвегії та інших країн.

З принципу, закладеного у французькому патентному законі 1791 р., випливало кілька важливих засад: 1) будь-який творчий ре­зультат визнавався об'єктом права власності; 2) винаходом визна­вався творчий результат у будь-якому виді доцільної діяльності лю­дини за умови його відповідності вимогам закону; 3) держава га­рантувала охорону прав творця шляхом видачі охоронного доку­мента — патенту; 4) вводилася обов'язкова державна реєстрація ви­находів попередньою експертизою заявки по суті. Проте патентні закони тих часів були далеко не ідеальними. Та новела 1793 р., шо була внесена до патентного закону США, встановила правило, за яким патенти видавалися лише громадянам США. Французький патентний закон визнавав патент, виданий у Франції, недійсним, якщо цей самий запатентований у Франції винахід після цього па­тентувався в зарубіжній країні. Винахідниками визнавалися й ті особи, які лише запозичували зарубіжну техніку.

Промислова революція, що відбулася у ряді країн наприкінці XIX — на початку XX ст., зумовила різке зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також невпинно збільшуєть­ся. У період 1815—1820 рр. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а в період 1850—1854 рр. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.

Патентна система охорони промислової власності все більше по­ширюється у світі й одночасно удосконалюється. Промисловці, які просто завозили зарубіжну техніку і впроваджували у себе на бать­ківщині, перестали визнаватися винахідниками. Водночас розроб­ляється і впроваджується принцип новизни винаходу. Все ж патен­тування одного і того самого винаходу в кількох країнах здійсню­ється ще досить рідко.

Проте патентування мало і негативні наслідки. Воно певною мі­рою обмежувало свободу торгівлі, адже запатентовані вироби, в яких

^{'Азбука авторского права. - М.: ЮНЕСКО, 1982. - С. 22.}

було використано запатентований винахід, не можна було ввозити до країни патентування без дозволу патентовласника.

Так поступово виникали і складалися передумови ідеї міжнарод­ної охорони винаходів. Спочатку німецькі країни ще до об'єднан­ня і створення імперії утворили Митний союз німецьких держав. Відповідно до статуту цього союзу патентовласник втрачав право забороняти імпорт товарів, у яких використано його винахід, за умови, що ці товари були виготовлені в одній із країн зазначеного Митного союзу. Ідея міжнародної охорони винаходів вступила у гостру суперечку з принципом свободи міжнародної торгівлі. Зда­валося, патентна система охорони промислової власності рухне, не витримавши натиску торговців з Англії та інших країн. Рішучий опір цьому натиску організували промисловці разом із винахідника­ми, висунувши і стверджуючи ідею міжнародної охорони промисло­вої власності. Зазначена ідея була реалізована 20 березня 1883 р. у формі Паризької конвенції, якою було засновано Союз із промис­лової власності.

Наступний етап у розвитку системи правової охорони промис­лової власності характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принци­повими засадами Конвенції є національний режим, право пріори­тету, загальні правила.

Відповідно до положень про національний режим прирівнення Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кож­на із країн, що вступила до цього Союзу, зобов'язана надавати гро­мадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. За­значене правило поширюється також і на тих осіб, які не є грома­дянами країни-члена Союзу, але мають постійне місце проживан­ня або дійсне і неефективне промислове чи торговельне підпри­ємство у країні-члені Союзу.

Право пріоритету — принцип, закладений Паризькою конвен­цією, полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн-членів Па­ризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої за­явки до будь-якої країни-члена Паризького Союзу з пріоритетом за

першою заявкою. Це правило стосується також усіх інших ефектів промислової власності, але строки, протягом яких зберігається пра­во пріоритету, різні — 12 місяців для винаходів, 6 місяців для про­мислових зразків і товарних знаків.

Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо па­тентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн — 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, неза­лежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні-члені Союзу не зобов'язує інші країн и-член и Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого закін­чився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні-члені Союзу або для визнання його недійс­ним чи таким, у якого закінчився строк охорони.

Винахідник має право бути названим як такий у патенті. У ви­дачі патенту не може бути відмовлено чи патент визнано недійсним на тій підставі, що продаж запатентованого виробу чи виробу, ви­готовленого запатентованим способом, підпадає під заборону чи обмеження, що випливають із національного законодавства.

Конвенція передбачає певні обмеження і щодо інших об'єктів

промислової власності.

Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літера­турно-мистецької діяльності. У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, якою був за­снований Міжнародний союз про охорону літературних і художніх

творів.

Бсрнська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р. Станом на 15 січня 2001 р. учасницями цієї Конвенції були 147 держав.

Бернська конвенція ґрунтується на трьох принципах: 1) на принципі «національного режиму», відповідно до якого створені в одній із країн-учаснпць цього Союзу твори повинні от­римувати в усіх інших країнах-учасницях Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає своїм громадянам;

2) на принципі «автоматичної охорони», відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надасться у міру факту створення твору і не обумов­люється реєстрацією, депонуванням тощо;

3) на принципі «незалежності охорони», відповідно до якого во­лодіння наданими правами та їх реалізація не залежать від надання охорони в країні походження твору.

У 1952 р. в Женеві була підписана ще одна конвенція — Всесвіт­ня конвенція про авторське право. У 1971 р. в Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція цієї Конвенції, що набула чинності у 1974 р. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.

Більш ефективній міжнародній охороні результатів творчої діяль­ності сприяють багато інших міжнародних угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі бу­ла підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації інте­лектуальної власності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 р., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об'єд­наних Націй.

ВОІВ своїм завданням ставить:

♦ поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до су­веренітету і рівності;

♦ заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуаль­ної власності в усьому світі;

♦ модернізацію і підвищення ефективності адміністративної діяльності союзів договорів, створених у сфері охорони промисло­вої власності, а також охорони літературних і художніх творів за умови повної поваги до самостійності кожного із союзів.

Конвенція про утворення ВОІВ у понятті «інтелектуальна влас­ність» включає дві основні сфери прав: 1) промислову власність, що охоплює головним чином винаходи і товарні знаки; 2) авторсь­ке право, що стосується літературних, музичних, художніх і аудіо­візуальних творів.

За станом на травень 1998 р. членами ВОІВ були 169 держав, у тому числі й Україна.

Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була за­початкована Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, адже товарний знак вважався одним із об'єктів остан­ньої. Трохи пізніше була підписана Мадридська угода про міжна­родну реєстрацію знаків (1891 р.), якою був утворений спеціальний союз для країн-членів Паризької конвенції

Зазначена Угода передбачає міжнародну реєстрацію товарних знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. За цією Угодою таку реєстрацію може здійснити лише громадянин країни-члена Па­ризької конвенції або заявник, який має місце проживання чи дійсне і нефіктивне промислове або торговельне підприємство на території країни-члена Конвенції. Заявник спочатку повинен за­явити свій знак у національному чи регіональному (Бенілюкс) ві­домстві по товарних знаках у країні походження. Лише після цього заявка на міжнародну реєстрацію може бути подана через націо­нальне відомство.

Міжнародна реєстрація публікується органом, шо її здійснює (Міжнародне бюро ВОІВ), і про це повідомляються країни, в яких заявник бажає одержати охорону свого знака. Протягом року від дати реєстрації кожна з цих країн має право відмовити у наданні такої охорони, відповідним чином обґрунтувавши свою відмову. Якщо протягом року така відмова не буде заявлена Міжнародному бюро ВОІВ, реєстрація набуває чинності національної реєстрації у тих країнах, що були зазначені в заявці.

Міжнародна реєстрація надає власнику знака ряд переваг. За­мість заявок, які мав би подати заявник у кожну із країн, у яких він бажає одержати охорону своєму знаку, він подає лише одну заявку (французькою мовою), сплачуючи мито лише за однією заявкою. Міжнародна реєстрація може бути продовжена за таких самих умов на 20 років.