Поняття, особливості сучасної системи права між нар безпеки.

Поняття, особливості сучасної системи права між нар безпеки.

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь.

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча і заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попе­редження та припинення. У зв'язку із цим міжнародне пра­во передбачає створення державами систем безпеки (інди­відуальної та колективної), що закликані попереджувати війни, а в разі початку війни - як можна швидше її припи­нити, застосовуючи колективні заходи. Якщо в залежності від стадії розвитку конфлікту можна говорити про підтрим­ку чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інте­ресів, що втягуються в конфлікт, можна говорити про інди­відуальну, групову або колективну безпеку.

Система індивідуальної безпеки держав — це сукупність використовуваних державою індивідуальних гарантій за­безпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародно­го права, що визнають агресію міжнародним злочином, держави не відмовилися від власних засобів забезпечення своєї безпеки, а використовували міжнародно-правові за­соби як додаткові гарантії останньої.

Універсальна система колективної безпеки створена в рам­ках ООН, її головним завданням є підтримка та зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій дер­жав. Статут ООН передбачає за певних умов (розділ VIII) мож­ливість створення регіональних систем підтримки міжна­родного миру. Регіональні системи складають частину все­світньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтрим­ка миру та безпеки у визначених регіонах. Відповідно в регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних організацій. Рада Безпеки повинна бути цілком інформо­вана про дії не тільки розпочаті, а й ті, що плануються.

Основні принципи становлення нової системи міжнародної безпеки.

Принципи міжнародної політики й міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права та зобов'язаннями за міжнародними угодами. Це фундаментальні правила, які відображають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню й розвитку цих систем.
Своє втілення принципи міжнародної політики дістають у міждержавних угодах. Головним міжнародно-правовим документом є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий у 1945 р. 50ма державами-засновницями ООН., "Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй" (1970 p.). Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли й такі документи Генеральної Асамблеї ООН, як "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам" (1960 p.), "Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав" (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 p.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення міжнародних принципів значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю.
Принцип мирного співіснування - держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних засадах міжнародних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Елементами світового співтовариства, заснованого на засадах мирного співіснування, мають бути мир, правопорядок, безпека всіх держав незалежно від соціально-політичних ознак, поважання інтересів інших країн, право на розвиток, співпраця.
З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'язаний принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Як загальна вимога він був зафіксований у Статуті ООН: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином"1.
Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо відбувся збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, який тягне міжнародну правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.
Принцип суверенної рівності держав. Домовлятися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони грунтуються не на угодах, а на відвертому чи прихованому підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права (1970 р.) проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однаковий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Учасники Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів Заключного акту зазначили: "Д-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".
Принцип територіальної цілісності виключає насильницьке загарбання або зміну належності іноземних територій, а також забороняє протиправно використовувати іноземні території або завдавати їм шкоди.
У Статуті ООН принцип мирного врегулювання суперечок сформульований так: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".
Формування принципу невтручання. Статут ООН зобов'язує всі держави та інших суб'єктів МП не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої компетенції іншої країни.
Сучасну добу характеризує утвердження принципу поважання прав людини як одного з головних принципів міжнародного права. Цей принцип містить універсальне, тобто загальне для всіх, міжнародно-правове зобов'язання держав, незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, поважати й дотримувати права людини та головні свободи усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Вашингтонский договор

Вашингтонский договор, он же Североатлантический договор, является документом об основании НАТО, который 4 апреля 1949 года подписали в Вашингтоне десять стран Европы и Северной Америки — Бельгия, Голландия, Исландия, Италия, Канала, Люксембург, Норвегия, Португалия, Франция, Дания, США и Великобритания.

Договор заложил основу системы коллективной обороны государств-членов, рассматривающей вооруженное нападение на одного из членов НАТО нападением на всех союзников. Принцип совместной обороны Вашингтонского договора основан на 51-й статье Хартии ООН, согласно которой в случае вооруженного нападения государства имеют право на индивидуальную или коллективную самозащиту до тех пор, пока Совет безопасности ООН не предпримет необходимые меры для обеспечения международного мира и безопасности.

Статья 5 Вашингтонского договора предусматривает деятельность НАТО для достижения самой важной цели — обеспечения и защиты политическими, а при необходимости и военными средствами безопасности и свободы стран-членов.Также договор является документом об учреждении руководящего органа НАТО — Североатлантического совета, а также определяет процедуру присоединения к НАТО новых стран.

Ніцький дог.

Ніццький договір (англ. Treaty of Nice) — змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов'язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданніЄвропейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення.

Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.

Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року.

Лісабонський дог.

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційне підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1 грудня 2009 року.

Новий договір покликаний замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції набрали більшої повноти влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опинилися в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції. Договір покликаний допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію.

[ред.]Основні реформи

· введені посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

· посилена роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) відтепер скеровуються в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виносяться на прийняття в ЄС.

· кількість депутатів Європейського Парламенту мала зменшитися з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначається за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

· Європейська група набула статусу офіційного органу ЄС, наділеного функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

· в Європейському Суді створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну займає представник Польщі, що було зроблено на вимогу останньої.

· Хартія основних прав, яка набрала чинності в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження перетину зовнішніх кордонів».

План одержання членства, його основні постулати. Критерії для країн, що є претендентами на вступ у НАТО.

План действий по подготовке к членству в НАТО — ПДПЧ, реализация которого началась в апреле 1999 г., помогает странам, стремящимся к вступлению в НАТО, сосредоточить все свои усилия на достижении изложенных в нем целей и приоритетов.

Теперь вопросы реализации ПДПЧ касаются не только министров иностранных дел и министров обороны. В мероприятиях в рамках ПДПЧ участвуют девять стран, заявивших о своей заинтересованности в возможном присоединении к НАТО:Албания,Болгария,Латвия,Литва, бывшая югославская Республика Македония (1), Румыния, Словакия, Словения, Эстония.

ПДПЧ наглядно свидетельствует о приверженности НАТО к своей политике открытых дверей. Участие в ПДПЧ, однако, не является гарантией вступления в НАТО, а сам План не сводится к списку требований, которые должны быть выполнены странами, стремящимися к членству в этой организации. Решения о приглашении этих стран к началу переговоров о присоединении принимаются всеми союзниками по НАТО на индивидуальной основе по принципу консенсуса.

Механизмы реализации Плана

ПДПЧ предусматривает поддержание постоянной обратной связи между НАТО и кандидатами на вступление в НАТО, консультирование по конкретным вопросам, связанным с подготовкой к будущему членству, а также ряд мероприятий, направленных на повышение шансов каждого кандидата. ПДПЧ не заменяет собой программу "Партнерство ради мира" (ПрМ). Объем и характер участия каждого кандидата в ПрМ и в Процессе планирования и анализа (ППА) определяются, исходя из его конкретных потребностей.

Как и ПрМ, ПДПЧ основан на принципе самодифференциации: кандидаты вправе по своему усмотрению выбирать элементы ПДПЧ, которые максимально приближены к их национальным приоритетам и наилучшим образом соответствуют положению дел в их странах. Все кандидаты представили национальные годовые программы подготовки к возможному членству, охватывающие политические, экономические, оборонные/военные вопросы, ресурсы, вопросы безопасности и права. Они самостоятельно устанавливают себе цели и задачи и сроки их выполнения.

На ежегодных весенних заседаниях министров иностранных дел и министров обороны стран НАТО будет заслушиваться годовой сводный отчет о ходе реализации мероприятий в рамках ПДПЧ.

Комплексный характер Плана

Предполагается, что кандидаты добьются решения ряда известных задач в политической и экономической сферах. К ним относятся урегулирование всех международных, этнических или внешних территориальных споров мирными средствами; демонстрация приверженности верховенству закона и правам человека; установление демократического контроля за своими вооруженными силами; а также укрепление стабильности и благосостояния посредством экономической свободы, социальной справедливости и экологической ответственности.

В сфере безопасности предполагается получение от каждого кандидата гарантий реализации процедур, необходимых для защиты секретной информации.

С правовой точки зрения кандидаты должны обеспечить соответствие правил и договоренностей, регламентирующих сотрудничество в рамках НАТО, своим национальным законодательствам.

Политика "открытых дверей" НАТО

Политика "открытых дверей" НАТО запечатлена в Североатлантическом договоре: "Стороны могут в соответствии с достигнутым ими единогласным решением пригласить любое другое европейское государство, способное развивать принципы настоящего Договора и вносить свой вклад в укрепление безопасности Североатлантического региона, присоединиться к настоящему Договору. (...)"

На Брюссельской встрече на высшем уровне 1994 г. лидеры стран НАТО заявили, что они "ожидают и будут приветствовать расширение НАТО, которое будет направлено в сторону демократических государств к востоку от наших стран".

II. Щодо операції операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ).

Україна також бере участь у операції операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ).

Практичне співробітництво в цій галузі тривалий час обмежувалося наданням повітряного простору України для прольоту літаків країн-контрибуторів МССБ та забезпеченням послуг з авіаційного перевезення (на комерційній основі) їх особового складу і вантажів.

15 січня 2010 р. Президент України підписав Указ „Про направлення додаткового миротворчого персоналу України для участі в операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан”, який передбачає збільшення миротворчого персоналу в МССБ граничною кількістю до 30 осіб. Станом на сьогодні загальна чисельність персоналу ЗС України в МССБ в Афганістані складає 20 чоловік.

III. Щодо участі в операції НАТО “Активні зусилля“

Важливим аспектом співпраці Україна-НАТО в галузі боротьби з міжнародним тероризмом є участь України в антитерористичній операції Альянсу в Середземному морі «Активні зусилля» (ОАЗ).

Третій корабель ВМС ЗС України - фрегат “Гетьман Сагайдачний”, зі штатним палубним гелікоптером,10.05.2008 покинув порт м. Севастополь для проведення заключного етапу підготовки та сертифікації, після успішного походження яких, 31.05.2008 розпочав безпосередню участь у виконанні практичних завдань в рамках ОАЗ та 10.08.08 повернувся до порту базування. Участь фрегату«Гетьман Сагайдачний» в операції - є найбільш тривалою в історії відносин Україна-НАТО. Починаючи з 11 листопада 2008 року корвет “Тернопіль”, з 109 військовослужбовцями на борту, почав участь у осінній активації операції. Після місячної участі в операції, 10 грудня 2008 року, корвет успішно повернувся до порту базування в м. Севастополь, а згодом взяв участь в осінній активації ОАЗ з 22 жовтня до 23 листопада 2009 р.

Україна висловила готовність до подальшої взаємодії у боротьбі з піратством.

Все направления, в рамках которых осуществляется сотрудничествостран-участниц СНГ, важны и выделить из них приоритетное достаточно сложно. Но бесспорно, что основой для любого сотрудничества, является обеспечение безопасности.

— В последние годы постсоветское пространство можно считать единыммеждународно-политическим регионом уже с некоторой натяжкой: самоидентификация отдельных государств происходит не по региональному, а по субрегиональному принципу, причем отдельные страны СНГ часто относят себя более чем к одному субрегиону, что позволяет им проводить многовекторную политику балансирования между интересами различных региональных держав. Так, например, Россия, Казахстан, Киргизия, Таджикистан, Узбекистан одновременно состоят в Организации Договора о коллективной безопасности (ОДКБ) и в Шанхайской организации сотрудничества (ШОС), которые имеют во многом совпадающие цели по борьбе с так называемыми новыми вызовами и угрозами. В сферу моих интересов как раз входит исследование региональных организаций безопасности на постсоветском пространстве.

— ОДКБ создавалась на основе подписанного еще в 1992 году Договора о коллективной безопасности, то есть изначально это — организация для отражения внешнего нападения, по сути, военный союз. Однако в настоящее время ОДКБ представляет собой многофункциональную региональную организацию безопасности, которая готова бороться и с такими вызовами и угрозами, как терроризм и экстремизм, наркотрафик, нелегальная миграция из третьих стран, природные и техногенные катастрофы, а также имеет миротворческие силы для урегулирования региональных конфликтов.

— Деятельность ОДКБ по многим направлениям очень эффективна, однако углубление сотрудничества часто тормозится из-за отсутствия консенсуса государств-членов: не все страны одинаково заинтересованы в развитии тех или иных сфер взаимодействия, например, несколько лет согласовывались документы по миротворчеству.

Поняття, особливості сучасної системи права між нар безпеки.

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження й скорочення озброєнь.

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча і заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попе­редження та припинення. У зв'язку із цим міжнародне пра­во передбачає створення державами систем безпеки (інди­відуальної та колективної), що закликані попереджувати війни, а в разі початку війни - як можна швидше її припи­нити, застосовуючи колективні заходи. Якщо в залежності від стадії розвитку конфлікту можна говорити про підтрим­ку чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інте­ресів, що втягуються в конфлікт, можна говорити про інди­відуальну, групову або колективну безпеку.

Система індивідуальної безпеки держав — це сукупність використовуваних державою індивідуальних гарантій за­безпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародно­го права, що визнають агресію міжнародним злочином, держави не відмовилися від власних засобів забезпечення своєї безпеки, а використовували міжнародно-правові за­соби як додаткові гарантії останньої.

Універсальна система колективної безпеки створена в рам­ках ООН, її головним завданням є підтримка та зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій дер­жав. Статут ООН передбачає за певних умов (розділ VIII) мож­ливість створення регіональних систем підтримки міжна­родного миру. Регіональні системи складають частину все­світньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтрим­ка миру та безпеки у визначених регіонах. Відповідно в регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних організацій. Рада Безпеки повинна бути цілком інформо­вана про дії не тільки розпочаті, а й ті, що плануються.