Какие же изменения привнес в «интеграционную конструкцию» маастрихтский договор.

1. Прежде всего была создана новая интеграционная организация—Европейский Союз — деятельность, которая охватывает все основные сферы общественной жизни. К ним относятся не только экономическая интеграция (уже проводимая с 1950-х гг. в рамках Сообществ) и общая внешняя политика и политика безопасности Союза (бывшее ЕПС), но также осуществление правоохранительной функции посредством координации соответствующих действий государств-членов — сотрудничество в области правосудия и внутренних дел. Одновременно руководящие органы (институты) Европейских сообществ были преобразованы в институты Союза в целом, коих стало пять (к уже существующим четырем институтам Договор о Европейском Союзе добавил Счетную палату). Граждане государств-членов отныне наряду с национальным гражданством получили также гражданство Европейского Союза.

2. Договор о Европейском Союзе не только соединил и синтезировал в рамках единой организационной «структуры» разные сферы интеграционного процесса. Цель этого документа — обозначить «новый этап в создании как можно более тесного союза народов Европы» —обусловила новые ограничения государственного суверенитета и расширение предметов ведения уже существующих Европейских сообществ.

3. Особое значение имел вклад Договора о Европейском Союзе в процесс углубления экономической интеграции. Нормы, инкорпорированные в 1992 г. в Договор о Европейском сообществе, юридически закрепили переход ЕС на новую, более высокую форму интеграционного процесса — экономический и валютный союз, который предполагает введение единой валюты, заменяющей национальные денежные единицы и находящейся под управлением наднациональных органов и учреждений (главное среди них — Европейский центральный банк).

4. Как и его предшественник (ЕЕА), Маастрихтский договор продолжил реформу институтов Сообществ, выступающих теперь как институты всего Европейского Союза.

Введение новой законодательной процедуры — процедуры совместного принятия решения превратило Европейский парламент наряду с Советом во второй орган законодательной власти Европейского Союза. Парламент получил также право утверждать посредством вотума доверия новый состав Европейской комиссии — главного исполнительного органа ЕС (правом выражать ей вотум недоверия он располагал изначально).

5. Наконец, Маастрихтский договор впервые на уровне учредительных документов признал обязанность Союза в целом соблюдать основные права и свободы человека и гражданина, прежде всего те, которые закреплены в Конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г. Одновременно с введением института гражданства Союза в «конституции» ЕС был закреплен перечень основных прав гражданина: свобода передвижения, избирательные права, право петиций и др.

16. Активізація у сфері СЗБП наприкінці 90-х. Значення саміту ЄС у Гельсинкі 1999 р.
Активізація зусиль ЄС у сфері зовнішньої політики та політики безпеки була спричинена неспроможністю ЄС самостійно врегулювати конфлікт на Балканах, ігноруванням думки ЄС щодо антитерористичної операції в Іраку, усвідомленням власної військово-технологічної відсталості, розумінням змін, що відбулися у змісті і масштабах загроз та визнанням необхідності побудови відповідної стратегії реагування.

Передусім відбулося розширення політико-правового механізму забезпечення європейської безпеки – Спільної зовнішньої та безпекової політики - через впровадження доповнюючої ініціативи – Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) (Common European Security and Defence Policy (ESDP). Дана ініціатива була ухвалена на саміті ЄС в Кельні 1999 року.

Наприкінці ХХ століття, незважаючи на співпрацю європейських країн з метою реалізації власної політики у сфері безпеки та оборони, колективну безпеку в межах Європи за загальною згодою гарантувала Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО). Це чітко продемонструвала неспроможність ЄС самостійно, без військової підтримки США, вирішити міжнаціональний конфлікт (Боснія і Герцеговина), що спалахнув у Європі. Очевидною стала необхідність формування військових ресурсів, на які могли б спиратися європейські країни для реалізації власних рішень у сфері безпеки та оборони. Наступні зусилля були зосереджені на розвитку матеріальної бази ЄПБО – створенні військових контингентів та консолідації відповідних ресурсів.

Під час саміту ЄС у грудні 1999 року (Гельсінкі) був визначений напрям розвитку військової сфери, відомий як Гельсінська Основна Мета, або Основна Мета 2003. Відповідно до неї країни-члени ЄС мали досягти оперативної спроможності розгортати протягом 60 діб військовий контингент чисельністю 50–60 тисяч осіб і підтримувати їх протягом року з метою виконання Петерсберзьких завдань (Petersberg Tasks, 1992 р.). Ці завдання передбачають гуманітарні, рятувальні та миротворчі місії, залучення військових сил до врегулювання криз, зокрема заходи, спрямовані на встановлення миру.

Після попередніх досліджень доступних, очікуваних та необхідних сил та ресурсів сторони визначили максимальні вимоги до ресурсного забезпечення реалізації Основної Мети 2003:

· 100 000 особового військового складу;

· 400 одиниць військової авіаційної техніки;

· 100 кораблів воєнно-морського флоту.

Наступний етап реалізації ЄПБО розпочався з прийняття у грудні 2003 року Європейської стратегії безпеки, що продемонструвало успішне подолання державами-членами ЄС кризи неузгодженості з питань спільної зовнішньої політики.

Цей документ окреслив основні загрози та визначив головні напрями діяльності ЄС щодо попередження нових загроз. Зокрема стверджувалося, що, оскільки широкомасштабна агресія проти окремої держави-члена ЄС наразі є неможливою, Європа постає перед потенційними загрозами тероризму, розповсюдження зброї масового знищення, регіональних конфліктів і незаконної міграції, неефективності дій інституту держави (системи державного управління), організованої злочинності,

Відповідно до визначених загроз було окреслено цілі, яких Європа має прагнути, щоб захистити власну безпеку: реагування на загрози – створення механізмів попередження та реагування, у тому числі у сфері активного кризового менеджменту і міжнародного співробітництва; побудова безпеки в найближчому оточенні – реагування на загрозливі тенденції в найближчому оточенні з метою попередження і недопущення конфліктів та криз; побудова міжнародного порядку, заснованого на ефективному багатосторонньому співробітництві – активне співробітництво з іншими впливовими гравцями на міжнародній арені, зокрема з впливовими світовими організаціями.

Завдань реалізації Основної Мети 2010 можна зазначити такі:

· заснування цивільно-військового органу в рамках Військового штабу Європейського Союзу: цей орган має миттєво брати на себе функції операційного центру у разі проведення певних операцій (на стадії становлення);

· заснування Європейського оборонного агентства (ЄОА) (European Defence Agency (EDA) (засновано у липні 2004 року);

· посилення координації спільних дій держав-членів ЄС (процес розпочато 2004 року);

· розвиток дієвого Європейського управління повітряних перевезень для членів ЄС, які хочуть брати в ньому участь (процес розпочато у 2004 році);

· завершення формування Сил швидкого реагування ЄС (повна оперативна боєздатність досягнута на 1 січня 2007 року);

· забезпечення боєздатності авіаносця з відповідним повним забезпеченням та супроводом на 2008 рік.

Для полегшення визначення напрямів розвитку військових потужностей відповідно до Основної Мети 2010 було окреслено п’ять показових сценаріїв розвитку подій, що фактично і визначило основні сфери застосування збройних сил ЄС.

1. Розділення ворогуючих сторін за допомогою сили – миротворчі операції.

2. Стабілізація, реконструкція та військові консультації для третіх країн.

3. Попередження конфлікту.

4. Операції з евакуації.

5. Допомога під час гуманітарних операцій.

Разом з військовим активно розвивається цивільний сегмент ЄПБО (поліцейські, адміністративні, експертні структури). На саміті в червні 2000 року держави-члени ЄС зробили перші кроки на шляху посилення цивільного кризового менеджменту (як на загальноєвропейському, так і на національному рівні). На сьогодні Сили цивільного реагування (СЦР) завданнями СЦР є такі:

· оцінка та проведення розслідування в кризовій ситуації або в такій, що загрожує перерости у кризову;

· розгортання сил з метою налагодження відносин перед початком повномасштабної місії в рамках ЄПБО;

· посилення існуючих механізмів врегулювання криз під егідою ЄС (наприклад, підтримка відповідної експертизи у сферах посередництва та моніторингу).

На сьогоднішній день ЄС має у власному активі 17 операцій в Європі та поза її межами: 7 вже завершені, з них 3 воєнні операції, 4 цивільні (поліцейські війська та консультативні місії); 10 операцій ще тривають, з них 2 воєнні, 8 цивільних.

На даний момент в ЄС пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що у свою чергу висуває перед державами-членами ЄС такі завдання: 1) досягнення консенсусу у всіх аспектах спільної політики безпеки та оборони; 2) вироблення і засвоєння нової методології кризового менеджменту; 3) ефективне використання можливостей міжнародного співробітництва; 4) посилення оборонної промисловості та військових технологій.

Ніцький дог.

Ніццький договір (англ. Treaty of Nice) — змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов'язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданніЄвропейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення.

Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.

Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року.