Формування спільної оборонної політики ЄС. Представництво ЄС на міжнародній арені.

Починаючи з другої половини XX ст.,система європейської безпеки має складний інтегрований трансатлантичний характер.

Питання посилення європейської оборонної ідентичності не є абсо­лютно новим для Північноатлантичного альянсу. Єврогрупа НАТО була створена ще наприкінці 1968 р. (за її межами з європейських країн — членів НАТО перебуває лише Ісландія), Франція повернулась до її складу у 1995 р. Нову якість ця проблема набула в умовах формування сучасної системи європейської безпеки. На початку 1990-х років розпочалася діяльність німецько-французь­кого Європейського корпусу, у вересні 1998 р. було створено німецько- датсько-польський військовий корпус, в травні 2001 р. мова зайшла про за- початкування польсько-чесько-словацького спільного корпусу. Ці тенденції по суті є першим кроком до створення в недалекому майбутньому єдиної європейської професійної армії. Починаючи з 1996 р., ЗЄС проводить власні командно-штабні навчання, але поки що не має в своєму розпорядженні збройних сил, які можна вико­ристовувати без санкції НАТО. Тому виник проект створення до2003 р. власних сил швидкого реагування чисельністю 60 тис. вояків, які має очо­лити фінський генерал ГуставХегглунд. Однак впродовж 1999-2001 рр. Туреччина, занепокоєна своєю ізоляцією від формування спільної зовніш­ньої та оборонної політики ЄС, блокує можливість використання силами ЗЄС військового потенціалу та ресурсів НАТО.

Важливе значення в процесі формування та реалізації спільної зовні­шньої та оборонної політики ЄС має трансформація позиції країн-членів, які традиційно дотримуються політики нейтралітету. Наприклад, Австрія, яка1955 р. проголосила політику постійного нейтралітету, ставши 1995 р. членом Європейського Союзу, визнала необхідність координації своєї полі­тики безпеки з ЄС. Водночас спільна оборонна політика вимагатиме більших фінансо­вих витрат, що стимулює в певних політичних колах негативне ставлення до СЗОП.

Важливим напрямом оборонного інтеграційного розвитку є посилен­ня військово-промислової кооперації. Серед практичних кроків з формування спільної оборонної політики назвемо спроби поступового встановлення контролю Європей­ського Союзу за експортом зброї європейських виробників.

Можливо, з огляду на гіпотетичну перспективу реалізації ефективної спільної оборонної політики, Євросоюзу не варто ховатися під американським щитом, оскільки це поглибить його технологічну та інформаційну залежність від Сполучених Штатів. США зали­шатимуться країною, чий річний військовий бюджет дорівнює сумарним витратам на оборону шести наступних за цим показником держав світу. Майбутнє трансатлантичної солідарності вирішальним чином зале­жить від відносин між Європейським Союзом та Сполученими Штатами.

Військова присутність на Старому континенті дає можливість США вирішувати головне геостратегічне завдання — конт­роль Євразії³⁶. Водночас європейці, скаржачись на американську гегемо­нію, почувалися впродовж десятиліть "холодної війни" зручно під амери­канською військово-політичною парасолькою. На межі XXI століття, коли США посилюють свою роль єдиної наддержави, для Вашингтона важливе значення має сильна Європа, спроможна брати на себе левову частку фінансової та військово-політичної відповідальності за зміцнення транс­атлантичної безпеки.

Сполученні Штати мають в Європі надійних союзників (Великобританія, певною мірою Німеччина), які виступають за збереження на найближчу перспективу американської присутності.

З приходом у січні 2001 р. до Білого дому адміністрації президента Дж. Буша визначилися нові питання на порядку денному європейсько- американських відносин.

Проте найбільш дискусійним стало питання розгортання американ­ської Національної системи протиракетної оборони (НПРО). Вашингтон мотивує своє рішення вийти з режиму Договору про системи протиракетної оборони від 1972 р. бажанням адаптувати власну систему безпеки до принципово нових викликів доби широкого поширення ядерних та ракет­них технологій.

Основні засади спільної політики ЄС щодо Росії та України. Зважаючи на близьку історичну перспективу розширення Європейського Союзу, коли тисячі кілометрів його кордонів стануть спільними з Україною та Ро­сією, відносини Брюсселя з Києвом та Москвою набувають стратегічно важливого значення.

Тому Україна та Росія — поки єдині країни, щодо яких прийняті відповідні спільні стратегії Європейського Союзу. Названі документи за­прошують приєднатися до певних заходів та позицій, ухвалених в рамках спільної зовнішньої та оборонної політики³⁸.

Угоди про партнерство та співробітництво (1994) створили правове поле відносин ЄС з Україною, з одного боку, та Росією, з другого. інтеграція навіть демократичної та процвітаючої Росії є немож­ливою з огляду на її континентальний вимір та власне самоусвідомлення. Україна офіційно проголошує стратегічну мету вступу до Європейського Союзу.

Після вступу 1995 р. Фінляндії до Євросоюзу Росія вже має спільний кордон із ЄС. Взагалі, Скандинавські країни наполягають на ширшому за­лученні Росії до співробітництва з європейськими інтеграційними структу­рами, хоча, наприклад, Швеція досить гостро критикує Москву за військову операцію в Чечні.

Спільна стратегія наголошує, що двері для України залишаються відкритими, наскільки широко — це залежить значною мірою від неї самої.

У 2004 р. закінчується термін дії угоди про партнерство та співробіт­ництво з ЄС, настане час розробки нової правової бази взаємодії, що за умов прогресу в системному реформуванні України може стати нагодою для започаткування переговорів про асоційоване членство в Євросоюзі.

25 Історико-правові аспекти становлення й розвитку ОБСЄ.
У 1954 році на зустрічі міністрів закордонних справ чотирьох великих держав (США, Великобританії, Франції і СРСР) СРСР вперше запропонував провести нараду з безпеки в Європі. США та їхні союзники відкинули цю пропозицію, оскільки воно було висунуто в якості альтернативи НАТО і не передбачало участі США. Однак при поліпшенні політичного клімату в кінці 60-х, держави НАТО приступили до розгляду питання про розширення процесу розрядки міжнародної напруженості в Європі.

Ключова передумова НАТО для проведення наради з безпеки в Європі виникла кілька років потому, в 1971 році, при підписанні Чотирьохсторонього угоди між США, Великобританією, Францією і СРСР. У 1972-1975 роках в Женеві і Гельсінкі пройшли консультації, які створили основу для формування дипломатичного форуму в складі 35 держав, включаючи практично всі країни Європи, а також США і Канаду. Унікальність форуму, що отримав назву Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), полягала в тому, що країни, які відносились до різних суспільно-політичних систем і входили до протистоять один одному військові структури - НАТО та Організації Варшавського договору (ОВД), а також нейтральні і не приєдналися держави зуміли організувати постійний процес діалогу і переговорів з актуальних проблем забезпечення миру і стабільності на континенті.

Першим значущим результатом діяльності НБСЄ став Заключний Акт, прийнятий в Хельсінкі в 1975 р., який визначив принципи взаємовідносин між державами («Гельсінський діалог»).

Продовженням цієї лінії стали зустрічі представників держав НБСЄ в Белграді (1977-1978 рр..), Мадриді (1980-1983 рр..), Відні (1986-1989 рр..), Організація наукового (Бонн, 1980 р.) і культурного (Будапешт, 1985 р.) форумів, проведення конференцій з економічного співробітництва (Бонн, 1990 р.), з людського виміру (Копенгаген, 1990 р.; Москва, 1991 р.), по Середземномор'ю (Пальма-де-Майорка, 1990 р.).

В рамках НБСЄ вперше були вироблені принципи загальної та неподільної безпеки, заснованої на співробітництві, коли безпеку однієї держави по всіх вимірах нерозривно пов'язана з безпекою всіх ін країн-учасниц Організації.

На історичному, поворотному Саміті 1990 року було ухвалено Паризька хартія для нової Європи, перший багатосторонній документ, в якому підбивали підсумки «холодної війни», і проголошувалося початок нової ери у відносинах між Сходом і Заходом на європейському континенті. У Хартії також відбилося рішення про інституціоналізації НБСЄ. Були створені Рада міністрів закордонних справ, Постійна рада, Форум з співробітництва в галузі безпеки, Парламентська Асамблея, інститут Діючого голови, Секретаріат, БДІПЛ та інші інститути, які надали роботі Наради системний характер.

Конкретні заходи щодо підвищення взаємної довіри у військовій області були визначені Гельсінським Заключним Актом; їх подальший розвиток і поглиблення передбачалися відповідними документами, прийнятими в Стокгольмі (1986 р.) та Відні (1990 р.). В рамках НБСЄ велися переговори за Договором про звичайні збройні сили в Європі (1990 р.), підписання якого стало етапною подією в справі зміцнення стабільності на континенті.

Поряд з роботою в області заходів зміцнення довіри і контролю над озброєннями НБСЄ прийняла на себе нові функції сприяння врегулюванню конфліктів в колишньому СРСР і на Західних Балканах, а також підтримки політичних процесів в країнах Центральної Європи та Євразії.

Другий етап діяльності Наради охоплює дев'яності роки минулого століття, ознаменувалися прийняттям нових членів і інституціональним розвитком. Були зроблені кроки по організаційному зміцненню НБСЄ та його структурної консолідації. На це, зокрема, націлювали рішення Паризького саміту (1990 р.). У 1992 році на саміті в Хельсінкі були прийнято документ «Виклик часу змін» і пакет рішень організаційного характеру. У 1994 році на Будапештському нараді у верхах було вирішено перетворити НБСЄ з переговорного форуму в постійно діючу організацію та іменувати її з 1995 року Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Відбулося значне розширення кола учасників ОБСЄ. До складу Організації були прийняті всі пострадянські держави, а також країни, що виникли на території колишньої Югославії. У результаті в даний час учасниками ОБСЄ є 56 держав.

На Стамбульському Самміті 1999 р. була прийнята Хартія європейської безпеки, що передбачає вдосконалення оперативних можливостей ОБСЄ. Тоді ж 30 держав-учасниць Організації підписали Угоду про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі.

З початку 2000 років наступив третій етап у діяльності ОБСЄ. У цей період почалася активна робота з усунення дисбалансів у роботі Організації, адаптації її порядку денного до новим викликам і загрозам безпеки, в тому числі, міжнародному тероризму, щодо реформування інститутів для додання їх роботі більшій скоординованості. Принцип рівноправності держав закріплений правилом консенсусу при ухваленні рішень.

В даний час ОБСЄ займає особливе становище порівняно з іншими структурами в Європі. Організація займається широким колом питань, пов'язаних із зміцненням безпеки, включаючи контроль над озброєннями, превентивну дипломатію, заходи зміцнення довіри та безпеки, постконфліктна врегулювання, економічну і екологічну безпеку, права людини, спостереження за виборами.

Для сприяння переговорному процесу по врегулюванню грузино-південноосетинського і грузино-абхазького конфліктів в грудні 1992 року була заснована місія ОБСЄ в Грузії (при цьому, центральну роль в грузино-абхазькому врегулюванні відіграє ООН).

У 1998 році ОБСЄ заснувала місію в Косово, завданнями якої стало сприяння у виконанні резолюцій Ради Безпеки ООН № № 1160 і 1199.

За останні 30 років державами-учасницями ОБСЄ напрацьований всеосяжний комплекс стандартів і узгоджених зобов'язань, здатних служити основою співпраці, що охоплює військово-політичне, економіко-екологічне та людське вимірювання. ОБСЄ стала орієнтиром і контактним центром для своїх держав-учасниць, які звертаються до неї в найделікатніші моменти своєї сучасної історії.

Завдяки зусиллям ОБСЄ, вдалося досягти мирного вирішення у 1992 році питання присутності російських (раніше радянських) військових підрозділів на території Балтійських держав.

ОБСЄ зіграла і продовжує відігравати велику роль у дотриманні Спільного рамкової угоди про мир у Боснії і Герцеговині («Дейтонські угоди»).

У 2006 р. ОБСЄ зіграла життєво важливу роль у мирному появі на світ Республіки Чорногорія - 56-го за рахунком держави-учасниці Організації та наймолодшого члена сім'ї європейських держав.