Наукові методи викладу тексту.

Дедуктивний (лат. deductio — виведення) метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому узагальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосування цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручнику з української (російської) мови: Іменником називається частина мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу визначає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організовує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор.

Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини: фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'ятати, спираючись на факти.

Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відповідає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія дедукції побудована саме на дедуктивному методі.

Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках.

Індуктивний метод (лат. inductio — збудження) є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку — від конкретного до загального.

В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (petitito principii). Промова починалася з часткового факту і слухачі мали бути заінтриговані: куди "хилить" промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками.

Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовисновком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності.

Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка "визріває" на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен "пройти" свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі "за" і "проти" матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети.

Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі.

 

Особливості дизайну та оформлення науково-популярних видань.

Науково-популярними прийнято називати такі видання, які, як і наукові, містять результати теоретичних чи експериментальних досліджень у галузях науки, культури, мистецтва і техніки, однак матеріал у яких викладений у доступній для читача-неспеціаліста формі. Основне призначення таких видань — популярно подати нефахівцям з даної проблематики певні наукові знання.

На початку підготовки до друку кожного такого видання редакторові важливо уявити коло потенційних читачів (покупців, споживачів) нового видавничого продукту. Як правило, це неспеціалісти із тієї галузі знань, якій присвячена книга. Коло таких читачів-неспеціалістів може бути надзвичайно широке як за віковими категоріями, так і рівнем професійної підготовки.

См. билет 62

 

66. Типологічний ряд навчальних видань.

Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером

інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки.

. Отож, навчальні видання поділяються на такі види:

• підручник;

• навчальний посібник;

• наочний посібник;

• курс лекцій;

• практикум;

• збірник вправ (або задач);

• хрестоматія;

• книга для читання.

Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці:

• навчальна програма;

• методичні вказівки;

• методичні рекомендації.

Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення).

 

Процедура грифування та організація роботи редактора щодо

Експертизи навчальної літератури, що претендує на одержання відповідного грифа.

Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне видання, виконує його редактор.

Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:

• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;

• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.

 

Методика роботи редактора з навчальними виданнями. Функції

Навчальної літератури

Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.

Редактору слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа. У більшості видавництв, які спеціалізуються на виданні навчальної літератури, всю організаційну роботу, пов'язану з отриманням грифа на конкретне видання, виконує його редактор.

Процедуру грифування та організацію роботи щодо експертизи підручників та навчальних посібників здійснюють структурні підрозділи відповідних міністерств. Туди видавництво має підготувати й подати такі документи:

• авторський або видавничий оригінал підручника (посібника), роздрукованого на папері;

• дві рецензії на оригінал авторитетних фахівців, які не працюють у навчальному закладі, де виконувалася ця робота.

Одним з найважливіших принципів роботи редактора навчальних видань є комплексність методики редагування, аналіз особливостей всіх видань, які входять у комплекс з даної дисципліни.

Приступаючи до редагування, редактору, перш за все, потрібно добре ознайомитись з даним видом навчального видання, адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму.

Найважливішим є аналіз фактичного матеріалу. В навчальній літературі особливо важливі точність наведених відомостей, їх якість (яскравість, запам'ятовування, наглядність, конкретність і практичність). Треба пам'ятати, що за цим матеріалом будуть навчатись діти, тому треба зробити його якомога доступнішим.

Важливе значення мають ілюстрації в навчальному тексті. Вивчаючи предмет, школяр, студент поступово опановують знаннями, зупиняючи увагу на ілюстраціях, розглядаючи їх. При цьому пригадується текст, що має відношення до даної ілюстрації, що сприяє закріпленню знань, уточнення навичок. Доцільно давати ілюстрації не тільки у співвідношенні з текстом, але і в поєднанні один з одним. Ілюстративний ряд повинен забезпечити цілісність видання. Уже на етапі розробки концепції оформлення видання необхідно визначити, за рахунок чого буде забезпечуватися єдність візуального ряду.