Теорія ієрархії потреб Маслоу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Теорія ієрархії потреб Маслоу



Фізіологічні потреби і потреби безпеки згідно з теорією Маслоу є первинними, природженими. Інші групи потреб належать до вторинних, які є психологічними за своєю природою.

Фізіологічні потреби. Це потреби в їжі, воді, одязі, повітрі тощо, тобто ті знадуби, які людина має задовольняти, щоб підтримувати організм у життєдіяльному стані, оскільки вони породжені фізіологією людини.
Люди, які працюють тільки для задоволення фізіологічних потреб, мало цікавляться змістом роботи чи задоволенням вторинних потреб, котрі перебувають ближче до вершини «піраміди». Вони концентрують свою увагу на оплаті та умовах праці.
Потреби безпеки. Ці потреби пов’язано з прагненням і бажанням людей досягти стабільного й безпечного способу життя. Вони включають потреби в захисті від фізіологічних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу й упевненість у тому, що фізіологічні та інші пріоритетні потреби людини задовольнятимуться належною мірою і в майбутньому. Люди, які приділяють підвищену увагу цій групі потреб, намагаються уникнути хвилювань, полюбляють порядок, розмірений ритм роботи, чіткі правила. Для них важливими є гарантії зайнятості, медичного обслуговування, пенсійного забезпечення. Працівники із загостреними потребами в безпеці прагнуть уникнути ризику, неохоче сприймають нововведення. Для управління такими людьми слід застосовувати чіткі правила регулювання їхньої діяльності, систему планування кар’єри; їх бажано не використовувати на роботах, пов’язаних із ризиком, нововведеннями, прийняттям неординарних рішень.
Потреби належності і причетності. Потреби цієї групи включають прагнення людини до участі у спільних з іншими діях, входження в певні об’єднання людей. Кожна людина бажає дружби, любові, вона прихильна до певного оточення. Перелік потреб належності й причетності досить широкий, але їх не можна недооцінювати. Якщо для людини потреби цієї групи є провідними, вона розглядає свою роботу, по-перше, як належність до певного колективу і, по-друге, як можливість установити добрі, дружні стосунки зі своїми колегами та безпосередніми керівниками. Керування такими людьми має передбачати запровадження партнерських відносин між керівниками і підлеглими, групових форм організації праці, колективних заходів, що виходять за рамки роботи. Таких людей бажано залучати до громадської роботи.
Потреби визнання і самоствердження. Ця група потреб відображає бажання людей бути впевненими в собі, компетентними, мати високу конкурентоспроможність, визнання і повагу оточення.
Люди з яскраво вираженими потребами цієї групи тяжіють до лідерства, визнання авторитету в колективі. Керування такими людьми має передбачати використання різноманітних форм визнання їхніх заслуг, внеску в діяльність організації, причому найважливішими для них є форми морального заохочення.
Потреби самовираження. Ця група об’єднує потреби, пов’язані з прагненням людини до якнайповнішого використання своїх знань, умінь, здібностей, навичок, особистого потенціалу. Потреби в самовираженні мають суто індивідуальний характер. Їх можна кваліфікувати як потреби людини в творчості в найширшому розумінні цього слова. Кваліфікований працівник відчуває потребу в реалізації своїх потенційних можливостей, у зростанні як особистості. Люди із сильною потребою самовираження творчі й незалежні, вони відкриті до сприйняття самих себе і оточення, перебувають у постійному пошуку. Вторинні потреби в цілому і потреби самовираження зокрема для цих людей є пріоритетними проти первинних. Людям з такими потребами слід доручати роботу творчого характеру, оригінальні завдання, давати якомога більше свободи у виборі засобів, способів виконання завдань.

Згідно з цією мотиваційною теорією, спонукання працівників до продуктивної та якісної праці пов'язане з потребами людини. За гіпотезою А. Маслоу, потреби можуть бути зведені до чіткої ієрархії: а) фізіологічні потреби (їжа, вода, одяг, секс тощо); б) потреби в безпеці й захищеності (забезпеченість на "завтрашній день"); в) соціальні потреби (сім'я, колеги по роботі); г) потреби в повазі з боку інших (начальників, підлеглих); д) потреби в самовираженні (реалізація власних здібностей і можливостей). Перші дві групи потреб є первинними, бо потребують першочергового задоволення, а останні три - вторинними. Вони виявляються в людини за порядком черговості й утворюють своєрідну піраміду, як це зображено на рис. 7.6.

Ораторське мистецтво

Оратор – це слів організатор, а організація слів буває інколи важча, ніж організація людей. Ораторське мистецтво – це мистецтво підготовки та вимовляння публічної промови з конкретною метою впливу на розум, почуття і волю слухачів.
Отже, перед ораторомстоїть потрійне завдання:
1. Переконати.
2. Проникнути в розум слухача, примусити пережити те, про що він говорить.
3. Вплинути на волю, тобто викликати визначені дії у відповідності з тим, що сказав оратор.

Професія педагога, юриста, лікаря вимагає вміння володіти словом – ораторським мистецтвом. Це обов’язкова ознака їх ділової кваліфікації. Але оратори бувають різні. Одних слухати можна, інших, на жаль, слухати не можна. Але є й такі, яких не можна не слухати, – це і є справжні майстри ораторського мистецтва.
Ораторське мистецтво – це найбільш стародавнє мистецтво в історії людства. Кажуть, що воно народилося в древній Греції, пізніше Рим приклав свою могутню руку до нового підйому ораторського мистецтва. Відомий давньоримський політик, оратор Цицерон так визначив поняття «оратор»: «оратор тот, кто любой вопрос изложит со знанием дела, стройно и изящно, с соблюдением достоинства при исполнении».
Отже, Цицерон на перше місце поставив знання справи. Це головне, це вирішальне. Ніякі ораторські здібності, ніякий талант не допоможуть, якщо людина погано знає те, про що говорить. Натхнення не приходить до людини, яка погано розуміється на своїй темі.
На друге місце Цицерон поставив внутрішню форму мови. А форма ораторської мови має дві сторони: внутрішню і зовнішню. Внутрішня сторона мови – це її побудова, розбивка на складові частини, взаємозв’язок між вступом, головною частиною та заключенням.
Відносно внутрішньої сторони Цицерон висуває дві головні вимоги: стрункість – перша вимога, витонченість – друга вимога. А потім йде зовнішня сторона форми – це виконання, вимовляння. До цього включається мова, яка знаходиться ніби на стику між внутрішньою і зовнішньою формами. Сюди відносяться манери, зорові та слухові елементи мови.

Ораторське мистецтво – це одна з форм керівництва людьми. Одна з форм управління. А тому оволодіти всіма тонкощами, усім мистецтвом цієї форми – це важливе завдання всіх тих, хто має справу з людьми.
Як і будь-яке інше мистецтво, ораторське мистецтво має свої закономірності. Перша закономірність ораторського мистецтва складається в тому, що це мистецтво – явище історичне. Кожна епоха кличе на трибуну свого оратора. Ось чому важко буває відповісти на питання: «А хто був найвидатнішим оратором в світі?» А чи можна відповісти на це запитання? Бо кожна епоха складала свій образ, накладала свій відбиток на «обличчя» оратора.
Наприклад, Діосфен скинув би плаща, почав руками рвати одежу на грудях, голосно кричати, а в кульмінаційному пункті промови навіть підстрибнув би у повітря! В наш час всі б, безумовно, розсміялися. Наші оратори не стрибають у повітря, навіть коли вони розсерджені.
Ще при Петрі І в «Духовному регламенті» виданому у 1721 році говорилося про те, що «не надобно проповеднику шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в боки упираться, подскакивать, смеяться, но и не надобно рыдать». («Духовный регламент» М., Синодальная типография, 1904. С.70)
Так що ж, нам немає чому вчитися у Діосфена? Ні, це невірно. В історії є попіл і є вогонь. Відкинемо попіл, візьмемо вогонь. Вогонь Діосфена – це праця, велика праця, що зробила його оратором. Фізичні недоліки, як і були притаманні йому від природи, завдяки впертій праці він зумів перемогти. У Діосфена ми вчимося патріотизму, палкої любові до Вітчизни, яка рухала його промовами. Він говорив, що не слова і не звуки голосу роблять людину добрим оратором. Це напрямок його політики, любові або ненависті до тих, хто не поважає його Вітчизну.
Ораторське мистецтво – це не тільки явище історичне, але національне. У кожного народу, у будь-якої нації є свої особливості в області ораторського мистецтва.
Деякі теоретики ораторського мистецтва навіть встановлюють пряму залежність між тим, де живе людина і яким вона є оратором. Вони стверджують, що люди півночі бувають більш стриманими ораторами, а люди півдня навпаки – гарячі, емоційні. Наприклад, багато хто відмічає суху гумористичну манеру англійців.
Якщо в італійській аудиторії оратор затягує понад міру свій виступ і його необхідно зупинити, то чоловіки починають гладити рукою свою щоку. Такий жест змушує оратора одразу ж покинути трибуну. Він означає: «Ти говориш так довго, що в мене вже борода виросла!» На нашого слов’янського оратора цей жест не подіє.
Третя закономірність полягає у тому, що ораторське мистецтво є явище світоглядне, моральне. Кожен прошарок населення має свого чудового оратора. Але якщо він попадає в аудиторію протилежного світогляду, інших моральних позицій, поглядів, він змушений безславно покинути трибуну.
В ораторському мистецтві найголовніше – світоглядна позиція оратора. Це головний, вихідний момент. Важливо, хто говорить, і важливо, що говорить. Безумовно, важливо і як говорить, але все ж таки саме головне – хто що сказав.
Особистість – визначає його мова. І напрямок мови оратора всебічно і виключно визначається ним самим, його світоглядом. Дуже важливо, щоб ця особистість мала суспільне становище, науковий, громадський авторитет. Така особистість оратора одразу ж дуже часто приваблює слухачів. Він ще не почав говорити, а ви вже відчуваєте прихильність до нього, тому що ця особа вам добре відома. Вона вже вселяє авторитет. А якщо перед вами ворожа вашому світогляду особистість – відбувається навпаки, вона вже наперед відштовхує вас, ви вже з упередженням будете сприймати його виступ.
Ще філософ Кант справедливо говорив, що ораторське мистецтвобайдуже до істини. Воно однаково може служити як правді, так і брехні. Що це саме так, говорить досвід Гітлера, який використав ораторське мистецтво для проповідування людиноненависті, масових вбивств.

Але Кант не правий, коли говорить, що якщо ораторське мистецтво може слугувати і правді і неправді, добру і злу, то ораторське мистецтво – це мистецтво аморальне. Ось це невірно. Невірно тому, що будь яке мистецтво може бути використане і в моральних, і в аморальних цілях. За допомогою будь-якого мистецтва можна проповідувати істину, а можна сіяти брехню. Чи літературу, живопис і інші види мистецтва не можна використати для пропаганди брехні та шкідливих ідей? На цій основі оголошувати мистецтво взагалі аморальним – невірно. Необхідно говорити про велике значення моральної позиції оратора. Ось ця моральна позиція оратора, здібність говорити правду і тільки правду, одну правду, робить людину корисним оратором і навпаки, аморальність, безпринципність, здібність проповідувати брехню, сповідувати і пропагувати шкідливі ідеї робить оратора ворогом народу. Саме така особлива роль ораторського мистецтва.
Ораторську мову складають двоє – оратор і аудиторія. Оратор – батько, а аудиторія – мати ораторської мови. Оратор зароджує мову, аудиторія її сприймає, плекає і дає їй життя. І, нарешті, остання закономірність, яка притаманна ораторському мистецтву, складається в тому, що це мистецтво синтетичне. Воно спирається не тільки на Гегелівське (теза, антитеза, синтез) не тільки на наукові знання, але і на такі духовні прояви як мистецтво, надії, знання, очікування, а також на чуттєве, підсвідоме, надсвідоме у вигляді інтуїції, і в якому наукові знання є лише певним елементом.
Оратор, безумовно, психолог. Тому що якщо він не розуміє психологічно своїх слухачів, то не зможе вірно побудувати свою мову. Дуже важливо, коли ви звертаєтесь до фахівців, глибоко розуміти природу їх роботи. Якщо такого розуміння немає, важко побудувати мову, яка б дійшла до розуму і серця слухачів.
Необхідно звертати увагу на формування мовної культури. Скрізь у світі державний чиновник, викладач, лікар зобов’язаний володіти держаною мовою.
Оратор повинен володіти логікою. Традиційна аристотелівська логіка вимагає правильної побудови процесу мислення, перехід одних висловлювань до інших. Оратор повинен вміти доводити. Доведення – це м’язи мови. Вони роблять мову твердою і надають їй силу. Недаремно в народі кажуть, що на слово вірять тільки дурні.
Оратор в деякій мірі артист. І якщо він не володіє інтонацією, якщо у нього погана дикція, якщо він не володіє жестом, якщо у нього не вироблені добрі манери, то все це буде перепоною для сприймання змісту промови. Коли слухаєш погану дикцію оратора, здається, що читаєш книгу із відірваними сторінками.
Також оратор якоюсь мірою поет. Не тому, що він пише вірші, а тому що він вміє переводити слова в образи, знайти потрібний, гострий, красивий епітет. А як важливо, якщо мова прикрашена образами!
В мові потрібна стрункість, але необхідна і образність, епітети, метафори, порівняння. І чим більше цієї мовної наочності, тим міцніше врізається мова у свідомість слухачів.
Нарешті, в ораторському мистецтвівелику роль відіграє імпровізація. А що таке імпровізація? Це виступ без видимої підготовки. Без видимої, тому що по суті абсолютної імпровізації не буває. Є відносна імпровізація. Відношення між планом і імпровізацією, між контекстом і новими моментами, які народжуються в час промови, може змінюватися, іноді в сторону плану. Але у будь-якого справжнього оратора, навіть якщо він промовляє одне й теж саме вже десятий раз поспіль, завжди будуть елементи імпровізації.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.84.188 (0.028 с.)