Модуль 11. Традиція бароко в ХХ ст

Лекція ЗМ 50

Тема: Література „українського бароко” ХХ ст.

Валерій Шевчук. „Дім на горі ”(оглядово)

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю письменника, зацікавити ними; розвивати на­вички самостійної роботи із джерелами інформації, виділення головного в прочитаному та почутому; поглиблювати вміння висловлювати власні думки, аналізувати й порівню­вати літературні явища; виховувати любов до літератури, повагу до митців, естетичний смак.

План

Життєвий та творчий шлях.

2. Ідейно-художній аналіз роману „Дім на горі ”

 

Життєвий та творчий шлях

 

В. Шевчук є представником інтелектуально-філософської, психоло­гічної прози в українській літературі XX ст., започаткованої свого часу І. Франком (його твори про інтелігенцію), яка досить успішно розвивалася у 20-х роках (твори В. Винниченка, В. Підмогильного, В. Домонтовича).

Твори письменника непрості, елітарні, для підготовленого чита­ча, але від того не менш цікаві кожному, хто прагне до вищої духовної «планки».

Звідки у Шевчука, сина простого шевця, така любов до літерату­ри, такий талант? Звичайно, від Бога, а ще — від родини.

Біографія

Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі в сім'ї шевця. 1956 року, закінчивши середню школу, всту­пив на історико-філософський факультет Київського університету. Після його закінчення 1963-го працював у Житомирі кореспондентом газети «Молода гвардія». Восени того ж року В. Шевчука, вже доволі відомого письменника, забрали до армії (довелося служити аж під Мурманськом). Це в українському суспільстві було сприйняте як покарання волелюб­ного й талановитого прозаїка. Після демобілізації 1965 року працював у методичному відділі музеєзнавства при історичному музеї, який міс­тився в Києво-Печерській лаврі.

Перші новели В. Шевчука були надруковані в журналі «Вітчизна» і газеті «Літературна Україна» ще під час навчання в університеті, але окремі збірки повістей та оповідань вийшли тільки у другій половині 60-х років («Серед тижня» (1967), «Середхрестя» (1968)). Перший роман письменника «Набережна 12» (1968) викликав зливу негативної кри­тики. Це призвело до того, що В. Шевчуку доводилося протягом понад десяти років писати «в шухляду», вряди-годи друкуючи окремі твори в періодиці. Тому він заглибився у наукову діяльність, досліджуючи як історик епоху українського бароко. Пізніше він видасть антології власних перекладів української поезії XI—XIX ст., творів Г. Сковороди, І. Вишенського, літопису Самійла Величка.

Лише на початку 1980-х почали виходити твори В. Шевчука («На полі смиренному» (1982), «Дім на горі» (1982), «Дзиґар одвічний» (1990), «Три листки за вікном» (1986)), що принесли йому як одному з найталановитіших представників української інтелектуально-філософської, психологічної прози популярність серед читачів та визнання крити­ки. Роман «Три листки за вікном» був удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. У наші дні В. Шевчук активно працює як письменник (повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», «Горбунка Зоя», «Срібне молоко», епопея «Стеж­ка в траві» (Житомирська сага), роман «Юнаки з огненної печі») і літе­ратурознавець, досліджуючи творчість Т. Шевченка, М. Філянського, В. Підмогильного та ін. Твори В. Шевчука перекладалися англійською, польською, словацькою, російською, литовською, грузинською, казах­ською та іншими мовами.

Тематика творчості.

Умовно доробок В. Шевчука можна поділити таким чином:

ü твори про сучасність;

ü історичні твори;

ü філософські та літературознавчі.

Але чіткої грані між ними немає, усі вони об'єднані індивідуальним стилем.

Невід'ємними рисами індивідуального стилю письменника є:

ü фі­лософічність;

ü книжність;

ü притчевість, зокрема біблійна (наприклад, у багатьох творах присутній мотив притчі про блудного сина).

Особливо вплинула на митця традиція культури бароко.

БАРОКО

У XVIII ст. слово «бароко» вживалося для характеристики, часто негатив­ної, літературних творів складної форми. Проте його походження точно не вста­новлене, незважаючи на побутування в кількох мовах. У португальській вираз perola barroca — перлина неправильної форми. Латинське слово Barroco — це тер­мін логіки, особливо складний вид висновку. У перекладі з італійської Barroco — вигадливий, примхливий. Терміном «бароко» при­йнято називати напрям і домінуючий стиль у мистецтві середини XVI — початку XVIII ст., що виник спершу в архітектурі, живописі, а пізніше — і в літературі.

Художні особливості барокко:

1. Відмова від принципу наслідування життя та його відображення. Створення власного світу за певними законами, мета яких — вразити читача.

2. Інтерес до усклад­неної художньої форми. Реальний світ — це ілюзія, а його предмети — символи та алегорії, які необхідно пояснити.

3. Контрастність. Вона виявляється, зокрема, у зо­браженні героїв і в щасті, і в горі, у протиставленні земного й неземного. Названі риси бароко яскраво розкриваються у відповідних метафорах, символах, алегорі­ях: життя людини нагадує квітку, що губить пелюстки, сама людина — це скло; Смерть, Доля, Віра стають досить поширеними алегоричними персонажами.

4. Захоплення барокових письменників ускладненою формою, химерним, дивним виявилося в нанизуванні метафор, порівнянь, антитез, зверненні до фі­гурної поезії, акростихів - віршів, у яких перші літери кожного рядка утворю­ють слово або речення; мезостихів — поезій, всередині яких приховано якесь особливе значення, найчастіше ім'я адресата; бурим е — літературної гри, суть якої — написання жартівливих віршів-експромтів на заздалегідь визначену тему або відповідно до наперед визначених рим. Усе це підпорядковується завдан­ню вразити, здивувати читача. Звідси — незвичайний вигляд віршів: у формах хреста, колони, ромба, зірки, серця тощо. Усі ці художні засоби декоративно прикрашають твір, роблять його пишним, химерним, монументальним.

Найвидатніші представники бароко — П. Кальдерон в Іспанії, Д. Маріно і Т. Тассо в Італії, X. Гріммельсхаузен у Німеччині.

Літературне бароко в Європі розвивалося нерівномірно, несинхронно: його початок припадає на середину XVI ст. (Іспанія, Італія), а розквіт у слов'янських країнах — на XVII—XVIII ст.

Першим українським письменником, творчість якого була позначена ри­сами бароко, вважається І. Вишенський. Проте утвердження бароко у вітчизня­ній літературі пов'язується з іменами Мелетія Смотрицького та Кирила Транк- віліона. Значну роль у становленні цього стилю відіграла Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія), його професори організували своєрідні курси поезії, на яких приділяли значну увагу характеристиці курйозних, фігурних, панегіричних віршів. Науку віршування вивчали не лише теоретично, а й на практиці вправлялися в складанні віршів. Останнім великим українським пись­менником епохи бароко був Г. Сковорода, із творчістю якого, за твердженням Д. Чижевського, «літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум'ям до кінця та враз згасло».

 

2.Ідейно-художній аналіз роману „Дім на горі ”

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі».

Літературний рід — ліро-епічний твір із фольклорно-фантас­тичним елементом.

Жанр — Роман-балада (жанр ліро-епосу, якому притаманні великий розмір, великий просторово-часовий обсяг, велика кількість персонажів і сюжетних ліній та наявність метаморфози (перетворення людини в тварину, рослину, в даному випадку в птаха).

Тема — ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового поко­ління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так переві­ряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

Головна ідея — розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою націо­нальної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.

Проблематика

• сутність добра і зла;

• протиборство між світлом і тінню;

• відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі;

• пошук сенсу свого буття, самого себе;

• прагнення розібратися в довколишньому світі;

• душевна роздвоєність людини;

• відповідальність кожного за свої вчинки;

• прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним еле­ментом.

Роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі» — твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне й високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що симво­лічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем твор­чого осяяння,— той стан, що його однаково переживають козо- пас Іван та його внук.

Історія створення роману

Створювався він протягом 1966-1980 років, а вийшов у світ 1983-го.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне опо­відання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш — не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину — роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних ко­ментарів». (Сучасність.— 1992.— № 3.— С. 55)

Композиція твору

Твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і дру­гої частини, яка має назву «Голос трави». Оповідання, написані козопасом Іва­ном Шевчуком і «приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» й об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, В. Шевчук не замислю­вався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світоспри­йняття, яке відбилося вже на самій композиції твору.

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Три­надцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реаль­не життя. Їх фольклорно-міфологічна основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших пред­ків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина по­стійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання — своє­рідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Ця проблема хвилювала ще й давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погуби­ти («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).

Сюжет твору.

Сюжет повісті-преамбули розгортається довкола дому на горі побіля річки Тетерів. Цей дім уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загад­ковий і недоступний декому. Зате традиція дому, за легендою, є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються двома шляхами. Ті, хто піднімається з підніжжя і, втомившись, нап’ються з рук молодої господині води – стають законними чоловіками, від шлюбу народжуються дівчатка. Інші, таємничі прибульці - «джигуни», з’являються невідомо звідки у подобі сірого птаха, що перетворюється у красеня. Вони зваблюють жінок усупереч їхній волі, а потім так само таємничо зникають, залишаючи по собі нащадків – хлопців. Які досягнувши повноліття вирушають у світ у пошуках себе. Їм належить доля блудних синів. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті опові­дання «приладить до літературного вжитку».

Завдання. Переказ ключових епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».

У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все — і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір'я, сторож поставився до нього недовірливо, аж поки не поди­вився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита — і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір'ї в домі на горі жінку, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.

Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Ці­лий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита. Володимир сидів на постелі, розтираючи на­бряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.

Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милу­валася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть,— осо­бливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з'являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри. Якщо ж чо­ловік приходив знизу і просив води — залишався, від нього народжувалися дів­чатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх рук, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях.

У Олександри Панасівни п'ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом — хлоп­чики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір'ї.

Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що, раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п'ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.

Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: «Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність нада­вати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий». Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася по­вірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.

Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він поки­нув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителю­вати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, за­вжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала. Вони милувалися заходом сонця щодня, і кожного разу він був різний. «Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине.»

Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця — який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що по­каже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її в підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров'ю.

Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — «Пугач».

Іван-козопас дописував свій п'ятий зошит. І снилися йому чорняві, тем­ноокі ненароджені його сини, кликали до себе.

Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався до­дому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам'ятав до дрібниць. З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдо­ма. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина — змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.

Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.

Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попроси­ла поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка їй завжди дуже допомагала. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.

Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, їх скла­дав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.

Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджу- рик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, зму­шена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з'явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з джен- джуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.

А Хлопець сидів обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому пе­ред очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очи­ма. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди від­чуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принци­пом світу все-таки є любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, за­непокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати,— прошепотів він.— Тільки не поспішати.

 

Сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних).

Ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які прони­зують твір.

Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючись крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію — він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе ви­гнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість по­вернення — знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а до­рога, яка веде з цього дому,— прокляття.(За Р. Мовчан)

В. Шевчук у романі-баладі «Дім на горі» широко використовує традиції європейської балади, зокрема сюжет кохання жінки і демоніч­ної сили, трагізм, поєднуючи їх із р исами бароко:

- поєднання високого (духовного) і низького (буденного): дім на горі як фортеця нашої духовності, душі, підніжжя гори як поле боротьби добра і зла, світла і темряви;

— притчеві мотиви і символи: самотність, роздвоєння людини, блудний син, дорога;

— жіноче і чоловіче першоджерела;

— нагромадження художніх засобів.

У героях твору поєднуються високі поривання, мрії, прагнення з буденним життям; вони вміють бачити красу, незвичність у звичайно­му. Так, Володимирові вчителька Олександра Опанасівна, мати п'ятьох дітей, здається Вітром, який може одночасно бути в кількох місцях і ви­конувати кілька робіт одразу. Галя, мати-одиначка, кинута зрадливим «сірим птахом», інколи відчуває себе богинею.

«Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; на­кидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовува­ла. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно і щоб падало в її кімнату сонце.

Ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. Здавалося, що цей ніс — головна вада її обличчя, тож приплющувала його і про­бувала уявити себе із носом прямим і тоненьким. Але тоді її обличчя гасло, і вона милостиво дозволяла своєму носикові задиратися, як собі хоче,— з'являлися тоді на щоках дві розчудові ямки, і вона не могла не всміхатися. "Отака собі Галя!" — казала й тішилася, хотіла ж бо бути отакою собі Галею. В такі хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно ніч, і хоч не була вона короткопам'ятна (взя­ти б хоча згадки про Анатоля — постійна темна хмарка серед неба), в ті ранки розвітрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якій небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Здавалося їй тоді — впливала до неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона — їй аж подих забивало від такої зухвалості».

Самотній серед людей, заглиблений у себе і свою творчість ко- зопас Іван, його дружина мріє віддати «першачкам» нерозтрачений запас любові. Повертається з далеких воєнних доріг Володимир; після стількох років прибивається до рідного дому й тепер уже дорослий Хлопець. Він же продовжує справу діда Івана, що писав напівфантастичні оповідання.

Дорога присутня постійно: Володимира — на гору, до дому й до серця Галини; Галини — до віри у справжнього чоловіка; Хлопця — до свого кохання, до здобутого життєвого досвіду.

Чітко прослідковується жіноче й чоловіче першоджерела. Жінки в «домі на горі» — продовжувачки роду і його охоронниці. Чоловіки — часто «блудні сини». Від «джиґунів», «сірих птахів», які з'являються «згори», зваблюють жінок, народжуються хлопчики. Їхня доля — манд­ри, творчість (так з'являються Іван-козопас, син Галини Хлопець). По­стає питання: то яка ж сила живить поетів, художників?

Від тих, хто прийшов знизу й напився з рук жінки води, народжу­ються дівчата, і так іде життя по одвічному колу.

У повісті-преамбулі до роману-балади «Дім на горі» постійно тра­пляються багатобарвні барокові нанизування художніх засобів. Напри­клад: «Минулий день стояв за їхніми спинами, як величезна істота, теж випасла й випила свій сік, наслідком чого й став цей вечір, це молоко у філіжанках і ця тиша, що росте навколо, як квіти» (три метафори, два порівняння, епітет, персоніфікація, повтор).

«Не бачив у ній звичайних жіночих принад, пізніше, коли спус­тився він у долину, не міг сказати, чорні чи сині були в неї очі. Пам'ятав тільки голубу барву, відчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч із тим якийсь острах, наче був він метеликом, а вона огнем, і він, сидячи тут, на горі, з квартою в руках і отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жінку, раптом повірив, що всі людські казки — це таке ж життя, як і те, що реально бачать наші очі. Йому захотілося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається він у хвилях такого п'янкого гіпнозу — не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись».

Яким саме чином виникає любов між людьми, не знає, мабуть, ніхто. В. Шевчук за допомогою контрастів і барв майстерно передає від­чуття, яке виникає у героя (метелик — вогонь, незнайома — близька, казки — життя, реальність; не мав сили не дивитись — не мав сили й дивитись). І в цьому вічна загадка, таїна виникнення кохання.

«Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений суті­нок, що розсвітився несподівано,— там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, при­ставляли долоні дашком і вдивлялися.

Ніхто не знав про його хід цією дорогою, і ніхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острівців з-під дашків долонь сумні матері, коло них — матері інші, а далі ще і ще — довга низка матерів. Довга низка й батьків — безконечний ряд,— що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподівалася. Постаті складали довгі лави, що були наче смужки чи гілля,— безконечне дерево, розгалужене навсібіч, з'єднувалося, роз­ходилося, ніде не починалось і не кінчалося. Початки без кінця і кін­ці без початків побачив самотній подорожній на своїй дорозі. Тяглася, драглиста і тремтлива, і впечатувались у неї білі й круглі світляки зір. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерівських греблях, за­вертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив,— п'ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хаті біля Тетерева, і зробилися раптом серйозні-серйозні — великий всесвіт навідався до їхніх душ і за­сіяв їх своїм попелом. Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олексан­дра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й по­чати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала,— була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень.»

Химерним, таємничим і незбагненим є потойбічний світ. Відчуття люблячих людей по різні боки буття й небуття — дивовижні. Перепле­тіння цих відчуттів, як і всього, пройденого життєвою дорогою кожним із них, з майстерністю вибудовує автор у бароково-притчевій манері.

 

Завдання. Опрацювати таблицю. Заповнити родинно-соціальні відношення реальних образів.

РЕАЛЬНІ ТА АЛЕГОРИЧНО-СИМВОЛІЧНІ ОБРАЗИ ТВОРУ В. ШЕВЧУКА

Реальні образи	Родинно-соціальні зв’язки	Алегорично-символічні	Значення
Володимир Володимирович	Чоловік Галини Іванівни, директор школи	дім на горі	фортеця, храм душі
Галина Іванівна		«сірий птах»	диявольська сила,звабник
Оксана		дорога	життєвий шлях, шлях до серця
Хлопець		Хлопець	чоловіче першоджерело
Іван Шевчук — козопас		Дівчина	жіноче першоджерело
Марія Яківна
Олександра Опанасівна
Микола Ващенко
Неоніла

 

Завдання. 1. Спробуйте «розшифрувати» епізод із повісті.

2. Поясніть прикінцевий епізод повісті.

«Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.

Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став джен- джурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадій­но чекав. І тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.

Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красу­ня. Обличчя її полум'яніло й світилося, а вуста щось неспокійно шепотіли.

Птах ударив із розпачем крильми об шибки і на мить притемнив оте чу­довне видиво. Розвернувся й повільно поплив над сонним обійстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помітною крапкою. Тоді освітило його перше світло, і він умер раптом, загаснувши серед безмежного простору на ще одну з мільярдів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися од землі.

Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона ті­кала від нього, а він здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летіла, а дженджурик біг за нею слідом і тяг угору руки. Обличчя його було спотворене від розпачу, і в її грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. На мент їй стало жаль і дженджурика, і брата, захотілося кинутися поміж них і розборонити. Вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара як світ бабуся. В небі плавали великі сферичні тіла, і в тих сферах проглядали людські подобенства: витягнуті й зміщені, наче у кривих дзеркалах. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях — світ колишніх людей та відлетіле життя. Ішла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче піщані яблука, під ногами зорі, і їй раптом здалося, що душа її ширшає і стає необмежена, що вона проростає в увесь цей світ, над усі ті постаті, котрі сомнамбулічно блукають довкола. Тоді дівчина раптом злякалася свого розросту й цієї дороги — помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкі тіла зір. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги».

 

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкажіть про ранні роки життя Шевчука.

2. Пригадайте професійну діяльність.

3. Охарактеризуйте творчу діяльність.

4. Згадайте тематику і невід’ємні риси творчості.

5. Назвіть художні особливості бароко.

6. Пригадайте історію створення роману «Дім на горі».

7. Розкажіть про композицію твору.

8. Назвіть барокові-притчеві мотиви.

9. Перерахуйте основні сюжетні лінії.

10. Визначте риси бароко в романі.

11. Розкрийте образи-символи роману.

 

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Прочитати пов<