Олександр Ірванець (“До французького шансоньє”,

“Тінь великого класика”)

Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу.Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур'єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п'єса «RE-CORDING» О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення...» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереопитами, кічевої культури. Ірванцева «Маленька п'єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох сценах Німеччини.

 

О. ІРВАНЕЦЬ

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з уст в уста.

 

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

 

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну кому?..

 

Вдягайся млдно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

Глухонімому Нотр-Дам.

 

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

 

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

 

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

 

2.5. Василь Махно

 

До цікавих поетів-постмодерністів належить Василь Махно. Він народився 8 жовтня 1964 року в місті Чорткові на Тернопіль­щині. Оприлюднив поетичні збірки «Схима», «Самотність цеза­ря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Согпеїіа зігееі саіе» («Кафе на вулиці Корнелії»). Василь Махно — майстер версифікації. Він застосовує верлібр і тради­ційну систему віршування, яка під його пером вирізьблюється новими виражальними можливостями. Поет випробовує різні жанри лірики: монолог, діалог, сповідь, медитацію, притчу. Естетика сюрреалізму з його ускладненістю, сполучення уяви й реальності властиві митцеві й вибудовують його модель світу.

У поезії «Хто плакав, а хто потирав руки», присвяченій пам'яті Григора Тютюнника, Махно змальовує трагічну долю українського митця, усвідомлює свою спадкоємність і причетність до українства: «Коли доля його згоріла / в ароматі вкраїнських лип, / і тополі чорніли, / і дощ до опівночі ливсь, / я зійшов на його сходи, / і, як перед Богом, клінчав, / я був тим малим народом, / що доріс до його плеча». У поезії «Батьківщина», написаній верлі­бром, поет майстерно поєднав три часові площини: буття дідове,' своє власне і донечки Христинки, що символізує безперервну, духовну спадкоємність народу. Відтворено давній обряд україн­ців, що зберігся до наших днів, — освячення перед Різдвом своєї, садиби. Так постає образ Вітчизни, незнищенного українського світу: «батьківщина — се мій дід о і я, / що / перед Водохрещем ходимо / по оборі, освячуючи / наші тяжко зароблені ним / маєт­ки, / я ношу велику миску з водою, / немов повний місяць, не роз­хлюпуючи ні краплі, / батьківщина — се маленька / дівчинка на піщаному березі. /1 видно лише пташині рухи їі / тіла, / і вона чомусь схожа... / на мою дочку».

 

Київська школа поезії

Київська поетична школа сформувалась у другій половині 60-х років XX століття в середовищі студентів Київського університету (сама назва виникла 1969 року). Її представляють В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Савченко, В. Отрощенко, Н. Кир'ян, М. Григорів, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля.

«Поезія Київської школи і та, що нині розвивається в означеному нею напрямі, ніколи не була і не буде в прямому значенні цього слова популярною, і немає чого комусь дорікати за це або дошукуватися причин цього за­кономірного стану в якихось сторонніх чинниках. Бо ці чинники — в самій цій поезії, в її "вийнятості" із суєтного (актуального!) будення, в зосередженості на тому, що не може повсякчас обходити "широкого читача", заклопо­таного здобуванням насущного хліба. Її вплив на загальносуспільну естетич­ну свідомість тихий і непомітний, зате сталий, не шоковий, "хірургічний", а "гомеопатичний". І в цьому запорука тривалості, духовної питомості цієї поезії, повсякчас відкритої читачеві, готової для внутрішньої роботи. Істинна свобода, що її обрали для себе ці поети, і популярність — несумісні».

Поети київської школи розвинули культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, створювали петиції на захист української культури. До маніфестів київська школа не вдавалася. Представники групи намагалися відновити традиції класичної дореволюційної інтелігенції, їй були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість. Вони відстоювали ідеали громадянського суспільства та служіння народу, на компроміси із владою поети не йшли, тому належать до «витісненого покоління».

 

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

(НАР. 1945 Р.)

БАЛЯДА ПРО КРИВАВИХ СОЛОВ'ЇВ

Те, що почалося глибоко під

землею о першій годині ночі,—

не має закінчення.

Вони довго жили у клітці тіла

Ті криваві, як маки, солов’ї,

і от вони вирвалися на волю

крізь криваві отвори ран.

Ой, як вони радісно защебетали;

як радісно полетіли між дерев!

(Деревами стали люди,

а на них листя чорного мовчання).

Полетіли криваві солов'ї,

сіли на гілки рук

і відбилися у круглих криницях очей.

А людям страшно було дивитися

на тих солов'їв —

вони затулили очі руками,

але не вистачило рук,

і очі все одно бачили,

як літали криваві солов'ї!

Люди затуляли вуха руками,

але не вистачало рук,

і вуха, все одно чули,

як щебетали криваві солов'ї...

А він лежав на землі.

(Це його тіло було кліткою кривавим солов'ям).

Він лежав,

як лежать на ліжкові після роботи,

як лежать на траві у садку,

або як на зерні у кузові грузовика.

А над ним щебетали криваві солов'ї,

що мати не дочекається сьогодні сина,

що жінка не дочекається сьогодні чоловіка,

що діти не дочекаються сьогодні батька...

Зашелестіли дерева:

— Ой, що ж ми стоїмо,

давайте закривати рани

та не випускати кривавих солов'їв!..

Почали кидати в рани:

хто сорочку,

хто яблуко,

хто хату,

хто чотири дороги, хто кулю Земну —

все рівно вилітали криваві солов'ї,

і нічого не могли подіяти дерева.

З них падало чорне листя,

оголюючи крик.

І щебетали криваві солов'ї...

А потім, потім

чорні річки потекли по вулицях,

стікаючи в одну ріку.

У тієї ріки на спині

маленький човник хитається.

І в тому човнику

пливе в останню путь він,

чиє тіло було кліткою

кривавим солов'ям.

Люди течуть

і б'ються, як хвилі, об береги:

об білі хати,

об соняшникові золоті голови,

об дроти на стовпах,

об рожеві обличчя троянд,

як лягає зеленим неспокоєм піна здихань.

І над річкою чорною,

і над човником білим — криваві солов'ї.

Людям страшно підвести очі догори,

вони дивляться в землю,

а по чорній землі

червоні тіні кривавих солов'їв

уплітаються під ноги,

Аж спотикаються люди...

Кричать труби,

труби кричать,

голосно так кричать.

але їм не перекричати плачу матері.

Але їм не перекричати

щебету кривавих солов'їв.

Ні, нізащо не перекричати!

Як не зачинити благенькими дверцятами промов,

як не накрити пам'ятником

чи прапорами,

як не засипати землею.

Віками щебетатимуть солов'ї..

Віками плакатимуть матері.

НАША МОВА

Кожне слово нашої мови

проспіване у Пісні

тож пісенними словами

з побратимами

у товаристві розмовляємо

 

Кожне слово нашої мови

Записане у Літописі

тож хай знають наші вороги

якими словами

на самоті мовчимо

 

САМОВБИВЦІ

Ми — репані жителі Хохландії,

ми — хохли з обвислими вусами,

ми — ледарі і боягузи,

ми — куркулі і підкуркульники,

ми — бандити, зрадники, поліцаї,

ми — мазепинці,

ми — петлюрівці,

ми — бандерівці,—

нам нічим оборонятися від нападів,

від будь-яких образ,

кинутих нам ким не заманеться:

наша артилерія — чумацькі випряжені вози,

що поціляють задертими догори дишлами

у ворога,

який наступає на нас нізвідки і звідусіль,

наша авіація — вітряки,

сконцентровані на одному бойовому аеродромі –

у музеї народної архітектури просто неба.

Нам немає місця на своїй землі,

нам нікуди подітися у цьому світі:

ми емігруємо лише до давньої Греції,

розгорнувши Гомерову «Іліаду» —

аби вижити— ми себе вбиваємо:

стираємо своє ім'я — ім'я українця — з лиця землі

як власний плювок,

ми відмовляємося від своєї мови,-

як від якогось нездійсненого злочину,

у якому нас ніби звинувачують,

ми відмовляємося від рідної домівки,

стіни якої уже не захищають,—

ми — самовбивці.

МИКОЛА В0РОБЙОВ

(НАР. 1941 Р.)

ЛІС

Ходив ліс золотий до міста.

Підійде до скляної стіни,

підструже золотого олівця,

малює на скляній стіні.

А вчора ліс не прийшов.

Лежить золотий олівець у яру.

Забрів у місто чорний ліс.

 

ВІКТОР КОРДУН

(НАР. 1946 Р.)

ВЕСНОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ З ВИРІЮ

Весною повертаються з вирію

спершу дими зі шпаками

і сідають на пробуджену землю,

а за ними приходять до нас

їхні зелені образи

у смолистих бруньках та цвітнінні:

чи ці дими зі шпаками

тільки повторюють ще раз

проминулі видива

самітніх дерев і лячного листя?

 

Верлібр — неримований вірш, ритміка якого заснована на інто­наційно-синтаксичних повторах. Його витоки сягають фольклору, передусім народних замовлянь. Верлібр як лі­тературне явище виник у Німеччині — до-нього вперше звернувся видатний поет Г. Гейне. Поява верлібру не була явищем випадкового характеру. Такий вірш відобразив фор­мування певного поетичного світогляду, здатного осягнути життя в усій його складності й мінливості. В українській літературі другої половини XX століття верлібром активно послуговувались поети Київської школи.

 

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ

1. Сформулюйте загальну характеристику сучасної поезії

2. Які згромадження сучасної української літератури(СУЛ) вам відомі?

3. Надайте коротку характеристику згромаджень та назвіть їх представників.

4. Розкрийте проблематику сучасної поезії.

5. Опишіть тематику поезій.

6. Назвіть художні особливості.

7. Що ви знаєте про київську школу поезії.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати конспект.

2. Провести словникову роботу. З’ясувати значення невідомих термінів за словником.

3. Написати повідомлення на одну з тем:

1. Мультимедія та вірші СУЛ, покладні на музику.

2. Сучасна поезія на прикладі 3 представників.

3. Творчість представників київської школи поезії (В. Голобородько, В. Кордун, М. Воробйов,

І. Калинець)

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень.

2. Паращич В.В. Українська література

3. Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.

4. Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)

Лекція ЗМ 54

Тема: Сучасна проза

Мета: ознайомити студентів з історико-культурною картиною літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей.

План