Ігор Римарук (“Різдво”, “Зірка”, “Обнови)

Розширював зображальні й виражальні можливості лірики Ігор Римарук (1958—2008). Це поет-філософ, удостоєний Шевченківської премії 2002 року. Його поетичні образи тонко відшліфовані, асоціації різнопланові, наповнені історичними й міфологічними деталями. Римарук прагнув зобразити безмежні духовні пошуки людини в сучасному світі й історії, виразити не тільки швидку мінливість, а й стабільність буття і передусім — гуманістичних цінностей. Образ «високої води» в першій збірці, стає символом плинності часу, пам'яті, крізь обшири якої вима­льовується поступ Вітчизни, тих поколінь борців, які захищали полю, трударів, що засівали поля та будували ракети. Вода стає дзеркалом, що відсвідчує «тишу віків», «відблиски юності сині на гіллі сосновім. / Те, що здалося пам'яттю, тишею, словом, — / лиш течія, Лиш любові й віків течія» (цикл сонетів «Сліди неминущі»).

Ігор Римарук відчував слово у барвах і звуках, висвічував (того глибинні смисли: «Я сказав: «Цей затемний сад / не вродив золотими плодами. / Листопад, лиш один листопад — перед нами, під нами, над нами...» // Ти сказала: «Тоді, як льоди / відітнуть од землі наші тіні, — не плоди, а листки, мов сліди золотітимуть у безгомінні». Поетичний ефект досягається звукописом. Схильний до інтелектуальних обра­зів митець водночас зберігав свободу й духовність, ліризм і прозріння, бурхливий голос тривоги і розпачу. У художньому світі Римарука живе багато «я», які від­чувають і говорять по-різному. У циклі сонетів «Сліди неминущі» це — філо­соф, який роздумує над сенсом життя; у циклі «Камінне дзеркало» — розваж­ливий співбесідник, який вслухається в музику Всесвіту і людської душі; у циклі «Мить листопаду» — мрійливий і закоханий юнак; у поезії «Перед «Авто­портретом зі свічкою» Тараса Шевчен­ка» — поет-трибун, спадкоємець бун­тівливої поезії Кобзаря: «Ви хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив — не кляніться Шевченком // хоч насунули смушком собі на чоло / правдолюбів кволе / там де триста як скло товариства лягло [ не було вас ніколи».

ЗІРКА

Може, так би невидимо й жив — та котроїсь липневої ночі ' впала зірка з високих верхів у дитячі незамкнені очі,

пропекла борозну межи брів і засіяла пам'ять золою...

Затулитись од неї хотів — та долоня була замалою.

Коментар

Дитинство — пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що дитяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійсненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисного не зробила, нікого не підтримала, не допомогла.

ОБНОВИ

молодій душе

радій обновам —

лавровий вінок стає терновим

стражники у мученики пруть,

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консулаті

задивились коники крилаті

 

а буланий змій

а вороний —

де ви нині

в упряжі якій

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка візника

і твоя

душе

зоря одвічна

в небесах оновлених зника

Коментар

У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезыъ жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» — мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості», лету до осяйних небес.

 

Юрій Андрухович (“Пісня мандрівного спудея”,

“Казкар”, “Балада повернення”)

Юрія Андруховича часто називають «патріархом модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом».

2004 р. вийшла друком перша за останні десятилі збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», з оригінальних віршів-верлібрів, у яких коженперший рядокнаписано англійською мовою. Насправді головною темою є вічна тема любові й смерті.

Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і росли» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії.

 

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ

Слова: Юрій Андрухович

Обробка слів, переклад: Мертвий півень

Агов, мої маленькі

чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ

туди, де кров з любов'ю

черленяться,

де пристрастей і пропастей

сувій...

Я — ваш отець, тож будьте мені

вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші —

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

Отож — на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

3 риторик і поетик академій —

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу -

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже

прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись,

наслухало,

щоб завше був натхненний

соловій...

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів

благословіть!..

Отож — на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

Коментар

«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

 

Віктор Неборак (“Сад”, “Генезис літаючої голови”, “Гра”)

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року. Живе і працює у Львові. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Аltег Еgо» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Рябчук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою... з питанням з-поміж питань у клініці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Трете тисячоліття» - серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

В. НЕБОРАК

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе, слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГО ЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛОЮАЯ

АОАО

Коментар

Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії — це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати річного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, (прозоі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.