Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років.

8. Вияв постмодернізму в сучасній українській літературі

9. Аналіз сучасних часописів та альманахів.

 

1. Особливості літературного процесу кінця

XX — початку XXI століття.

У 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР і проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в рамках соцреалізму й відбувався інтенсивний пошук нових способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила письменників старшого покоління і спричинила появу генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагну­ла «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідео­логічних втручань у художню творчість, зробити його самодостат­нім.

Основні тенденції розвитку сучас­ної української літератури:

1. Розвиток літературно-мистецьких і гуманітарних часопи­сів в умовах свободи творчого самовиявлення («Основа», «ї», «Вежа», «Кур'єр Кривбасу» та ін.).

2. Повернення до літературного життя творів раніше заборо­нених авторів різних періодів української літератури.

3. Співтворчість у єдиному літературному контексті авторів вітчизняних і діаспори,

4. Співіснування різних мистецьких течій, шкіл, напрямів.

5. Подолання тематичної «неповноти» літератури, спроби вийти у світовий контекст, віддаючи належне глобальним проблемам людства й конкретної людини.

 

 

2. Нова авторська письменницька генерація

Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншо­вартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією.

Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свободи особи. Вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке поставило за мету вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, зорієнтовані на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана 3абужко, Микола Рябчук, Василь Махно) і «ґрунтівці», які відтворювали національну самобутність мис­тецтва і сприймали село як метафору світу, де живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук). Відомо, що село в сучасній захід­ній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.

У літературному процесі кінця XX — початку XXI століття відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крить'якевича, Наталїї Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. Їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли друком раніше забороне­ні твори

Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного відродження» — Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Гната Михайличенка, Воло­димира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филитьовича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари, Валер'яна Поліщука, Андрія Чужого та інших. Перевидано «Історію української літе­ратури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письмен­ства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923— 1929» Сергія Єфремова. Читачі ознайомилися з творчістю митців української діаспори: У ласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Юрія Шевельова, Юрія Луцького,МаркаПавлишина.

1991 року в Києві було проведено Міжнародний фести­валь української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997) репрезентували надзвичайно багату ліри­ку XX століття, створену представниками різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

 

Типи літературних дискурсів

 

Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Як ви вже знаєте, дискурси — це способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти, стилі.

У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний, феміністичний. Зокрема, заповідально-селянсь­кий дискурс базується на реалістичній традиції із певними вкрап­леннями романтизму та модернізму, будується на селянському способі мислення і ментальності. Цей дискурс плекає свої сим­воли й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), зросійщення, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з'явився в кінці 80-х років XX століття і має характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, від­критість, гротескність, карнавал, гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Термін дискурс уживається і як індивідуальний стиль митця, і як творчий стиль певної групи письменників. Тож існують окремі дискурси, пов'язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Оксани 3абужко, Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «київської школи» тощо.

Феміністичний дискурс (лат. femina—жінка) — оригінальне художнє явище в сучасній українській літературі. На І курсі, вивчаючи творчість Ольги Кобилянської, ви ознайомилися з фемі­ністичним рухом в українському письменстві XIX — початку XX століття, з яскравими образами емансипованих жінок у повістях «Людина», «Царівна». Наприкінці XX століття цей дискурс став помітною течією постмодернізму. До феміністичного дискурсу належать Ніла Зборовська, Оксана 3абужко, Марія Матіос, Галина Пагутяк, Любов Пономаренко, Людмила Таран, Софія Майданська, Мар'яна Савка, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа та інші. їхні твори характеризуються увагою до жінки, порушен­ням екзистенційних питань буття, самоідентичності жінки як духовного оберега нації. Його представники захищають концеп­цію «інакості жінки», «жіночого письма», відбивають жіночий погляд на стан речей у суспільстві. Одним із аспектів творчості є зображення ґендерних (англ. £епс1ег — рід) стосунків представ­ників обох статей, тому жінки-письменниці розрізняють поняття «фемінність» (жіночність) і «маскулінність» (чоловічність). У творах письменниць фемінність є опозиційною до маскулінності та патріархальної культури, яка відводила жінці обмежені мож­ливості для самореалізації. До змалювання стосунків представ­ників двох статей звертаються Валерій Шевчук («Закон зла», «Чортиця», «Місяцева зозулька із Ластів'ячого гнізда»), Юрій Андрухович («Перверзія») та інші.

 

4. Літературні угруповання

 

Характерною особливістю роз­витку художнього процесу кінця 80-х — 90-х років XX сто­ліття в Україні стала поява нових літературних угруповань та об'єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства.

Поява нових літературних угруповань — характерна озна­ка цієї доби. Пошук митцями нових художніх форм, орієнта­ція на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму визначає пафос їхніх творчих зусиль.

Літературні зрушення започаткували угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «Захід­ний вітер», «ЛуГоСад», «Червона фіра». Вони загалом твори­ли у постмодерному дискурсі, характерною ознакою якого на перших порах було іронічне, серйозно-сміхове світорозуміння, епатаж, перенесення в стилістику, образність протилежних відображенню контекстів (травестії, бурлеску і патетики, футу­ризму й символізму, гротескних і реалістичних образів).

Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслі­док розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки колоніаль­ної людини, що супроводжується двома чинниками — суспіль­ною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звертаються до поетики карнавальності, культивують необародо на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову бароко­ву драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського, поетичне кабаре перших десятиліть XX століття, витворивши новий різ­новид віршованої поезії — поетичне шоу. Тут позитивним геро­єм, як у безсмертних «Енеїді» Івана Котляревського та «Реві­зорі» Миколи Гоголя, є Сміх. У 1995 році побачила світ книга «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри». Найвиразніший представник групи Юрій Андрухович — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один з найбільш знаних у Європі сучасних українських письменників, лауреат премії Фундації Антоновичів 2001 року.

«Новадегенерація» (Івано-Франківськ)виниклав 1992році. Її складають троє цікавих митців: Степан Процюк (нар. 1964 року), Іван Ципердюк (нар. 1969 року) та Іван Андрусяк (нар. 1968 року), які оприлюднили свої твори у збірці поезій «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми — діти здегенерованої країни і здегенерованого часу». Вони повстали проти свідомості коло­ніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегенерації» на почат­ку 90-х років. За їхньою концепцією, цей несправедливий світ — трагічний і абсурдний, консервативний і хаотичний. Тож молоді поети б'ють на сполох: «Покидає нас Бог. [ Поки­дають нас звірі. / Заростається тернами світ» (Степан Про­цюк). Коли відбувалося руйнування художніх систем і народ­ження нових, незбагненних, молодим митцям хотілося втекти від цього хаосу хоч би у витворений власною уявою світ. Кожен з митців реалізувався по-своєму. Степан Процюк видав поетичні збірки «На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку», книжку повістей «Переступ у вакуумі».

В іронічному, бурлескно-травестійному стилі працюють Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь — митці київ­ської групи «Пропала грамота». У 1991 році вони видали пое­тичну збірку під цією ж назвою. У їхніх творах спроби знайти серед урбаністичної юрби живі людські душі зазнають поразки. Юрко Позаяк, використовуючи класичні форми поезій, пише авангардні твори, шокує обивателя, застосовуючи алогічність, жаргонізми й фразеологізми. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. Автори культивують персонажну (рольову) лірику, у їхніх творах висловлюються персонажі, які саркастично ставляться до «найсправедливішого на землі суспільства», — хіпі, «бомжі», дисиденти тощо.

Тернопільське угруповання «Західний вітер» (1992) склада­ють поети Василь Махно (нар. 1964 року), Борис Щавурський (нар. 1964 року), Віталій Гайда (нар. 1970 року), Гордій Безкоровайний (нар. 1969 року). У 1994 році вони оприлюднили альманах «Західний вітер». їхній лідер Василь Махно у мані­фесті «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголо­сив «літературу самодостатньою цінністю будь-якої нації і великою потугою людської свідомості», підкресливши дво­їсту сутність мистецтва слова. «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію — реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна твор­чість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутріш­нім опором творчого індивіду». Поет заявив не про заперечення традицій, а про творення нового мистецтва як самодостатньої величини, прагнучи «віднайти ключ суспільних, мистецьких і особистих критеріїв сучасного мистецтва».

Львівський гурт «ЛуГоСад» складають поети Іван Лучук (нар. 1965 року), Назар Гончар (нар. 1964 року), Роман Садловський (нар. 1964 року). У 1986 році вони видали альманах «ЛуГоСад».[1] Ці неоавангардисти із традиційного надбання бурлеску використовують передусім епатажний, пародійно- знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних-цінї-юстей новій історичній ситуації. їхній стиль не має обмежень. І політика, й економіка, й мистецтво можуть стати об'єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя.[7] Митці захищали теорію поетичного ар'єргарду, охо­роняючи «з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «Лугосад»: канва канону». Це типова постмодер- ністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні зна­хідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми. Ви, напевно, пригадуєте, що це віртуозні тексти, в яких слова, фрази, речення читають зліва направо і навпаки (око, потоп). Роман Садловський, автор збірки «Два вікна» (1999), творить візуальну (зорову) поезію. Назар Гончар запроваджує жанрові форми давньої віршової поезії Близького й Середнього Сходу, що будується як діалог з уявним суперником.

У Києві функціонує творча асоціація «500» (її очолює поет і політолог Максим Розумний), молоді митці якої гуртуються навколо видавництва «Смолоскип», де публікують свої твори окремими збірками та в альманахах «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти. Антологія прози» (1995), «Іменник. Антологія дев'яностих» (1997).

Літературне угруповання «Червона фіра» (1991) склада­ють харківські поети Сергій Жадан (нар. 1974 року), Ростислав Мельників (нар. 1973 року), Іван Пилипчук (нар. 1974 року). Учасники групи задекларували себе спадкоємцями українського футуризму 20-х років XX століття, назвавшись неофутурис• тами. Вони творять у річищі постмодерного дискурсу, зокрема проповідують деконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні вірші. Невтомними пошуками й експериментами виді- ллється Сергій Жадан, вчителями якого є Михайль Семенко та львівські «бубабісти». Він — автор збірок «Рожевий дегенерат», «Генерал Юда», «Цитатник», «Балади про війну і відбудову», в яких ліричний герой живе немов у ляльковому театрі, приміряє до свого обличчя то одну, то іншу маски. Поезія Жадана — це постійна гра зі словом, травестія, виклик публічним смакам, опис гротескних ситуацій.

Можна назвати ще низку літера­турних об'єднань, як-от творча асоціація «500», «Пропала грамота», «ОЧІ», «Пси Святого Юра», «Музейний провулок, 8» та ін.

 

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвіть основні тенденції розвитку сучасної української літератури.

2. Назвіть представників нової генерації письменників цього періоду.

3. Що таке літературний дискурс? Його типи?

4. Які літературні угрупування ви пам’ятаєте. Коротка характеристика.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати матеріал конспекту.

2. Підготувати повідомлення про творчість письменників цього періоду (Г. Пагутяк, І. Римарука, В. Слапчука та ін.)

 

 

5. Утворення АУП (Асоціації українських письменників).

Своєрідною опозицією до Спілки письменників України стала створена у 1997 році АУП — Асоціація українських письменників. 118 її учасників про­голосили своїми критеріями фаховість, подолання колоніального син­дрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст.

Оновлена в 1991 році на X з'їзді, СПУ відокремилась від СП СРСР (тому цей з'їзд вирішили вважати І з'їздом письменників незалежної держави). II з'їзд відбувся в листопаді 1996 року і спілка одержала назву Національної спілки письменників України, III з'їзд — у вересні 2001 року. П'ятнадцять років Спілку письменників очолював видатний прозаїк Юрій Мушкетик, на III з'їзді письменників головою НСПУ було обрано відомого прозаїка і політика Володимира Яворівського. НСПУ охоплює понад півтори тисячі майстрів красного письменства. У 90-х роках цю організацію поповнили українські письмен­ники діаспори. У березні 1997 року відбувся установчий з'їзд нової письменницької організації — Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано прозаїка й критика Юрія Покальчука, згодом — відомого поета Ігоря Римарука, нині її очолює поет і прозаїк Тарас Федюк.

З появою асоціації «Нова література», лідерами якої сгали прозаїк Євген Пашковський (нар. 1962 року), поет Володимир Цибулько (нар. 1964 року), виникла дещо некоректна літературна дискусія між молодшим і старшим поколіннями. Мидоді письменники критикували художню спадщину митців, які творили в умовах радянської імперії. Відкидаючи догма­тизм і етнографізм, «шароварництво» у мистецтві, епігонство й комплекс меншовартості, вони пародіювали твори, що стали класикою. У такий спосіб утверджувалася постмодерністська деконструкція, яка дозволяє сміятися зі сліпої віри у псевдоідеали. Але дискусія мала і позитивні наслідки, допомагаючи старшим митцям переоцінити минуле, звернути утвагу на творчі шукання молоді.[1]