Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Барокова архітектура в УкраїніСодержание книги Поиск на нашем сайте
Барокове мистецтво відображає уявлення про вічний рух Всесвіту, про ілюзорність і ірраціональність простору. Оптичні ефекти здатні «збити з пантелику» глядача, підірвати впевненість у тому, що людина спроможна розрізняти велике й мале, далеке й близьке, матеріальне й нематеріальне, стан спокою і стрімкого руху. Архітектори, скульптори, художники використовують спеціальні засоби для того, аби щільні маси (кам’яні блоки, стіни, склепіння тощо) перетворилися на легкі, прозорі, рухливі повітряно-вогняні чи інші субстанції. Митці доби Бароко виразно демонструють, як ці неконтрольовані стихії – потоки води й повітря, хмари чи промені світла виплескуються через край, розмивають кордони й линуть у безмежність. Архітектура доби Бароко послуговується такими формами й елементами, які, порушуючи прямі лінії й рівні поверхні, зіштовхуються з іншими компонентами, з силою випирають назовні, закручуються спіралями й випростуються, мов пружина, тим самим виражаючи не спокійну й логічну роботу архітектурного тіла, а живі бурхливі енергії Всесвіту, які закипають у замкненому просторі, проривають кордони, порушують рівновагу. Це можуть бути спіралеподібні колони, різноманітні волюти, вигнуті контури обрамлень, розірвані фронтони тощо. Розірваний фронтон – досить характерна для барокової архітектури деталь, яка, ніби розпадаючись на очах у глядача, нагадує про ті просторові виміри, що є непідвладними людині. Уявлення про безмежний бурхливий простір втілюють і розкішні барокові інтер’єри з розписаними плафонами, які створюють враження запаморочливої висоти; і каскади фонтанів, які своїм падінням тяжіють до хтонічних глибин. Образ ірраціонального безкінечного простору створюють і українські козацькі барокові храми (наприклад, Преображенський собор у Великих Сорочинцях, Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Юріївська церква Видубицького монастиря в Києві). Не маючи яскраво вираженого центрального фасаду, такі споруди ніби обертаються навколо своєї осі назустріч людині, не даючи обійти себе по колу, викликають своєрідний «ефект запаморочення»: здається, що обійти такий храм неможливо, як неможливо пережити вічність.
Види парсуни в українському мистецтві Особливим явищем українського барокового мистецтва є парсуна – живописний твір, який поєднує в собі елементи середньовічного іконописного канону й західноєвропейського портретного мистецтва. До живопису парсунного типу належать ікони цього періоду, а також світський живопис – портети державних діячів, отців церкви, представників козацтва. Основними видами портретів парсунного типу є: 1. Сарматський портрет (назва походить від войовничого племені сарматів, а традиція написання таких портретів – із Польщі. Польські шляхтичі, пишаючись своїм родоводом, влаштовували у себе вдома цілі галереї портретів своїх предків. Цю традицію перейняли представники козацької верхівки, прагнучи довести своє родовите походження. 2. Ктиторський портрет (ктитори – це люди, які надали матеріальну допомогу церкві, за що вдячна церква їх вшановувала). 3. Портрет-епітафія (написаний на згадку про померлу людину). Оскільки парсуна створювалася в епоху Бароко, художник як представник цієї епохи втілював у своєму творі барокове світовідчуття, яке ми можемо простежити, аналізуючи композицію твору, його колорит, особливості зображення зовнішності людини, розкриття її внутрішнього світу. Парсуна – це портрет людини, яка жила безпосередньо в епоху Бароко. Отже, парсуна уособлює людину доби Бароко – і в образі портретованої особи, і в образі самого художника, який цей образ створив і сам незримо присутній на картині. Портрет Василя Дудіна-Борковського – один із кращих зразків втілення козацького ідеалу. Перед нами – не рядовий козак, а саме козацький старшина (обозний – командувач артилерії, друга особа після гетьмана й нерідко – його замісник). Заслужити таку високу посаду могла тільки винятково хоробра й мудра (але не стара) людина, яка користувалася повагою й авторитетом усього війська. Саме таким зобразив обозного художник. Обозний виглядає спокійним і впевненим. Він жив достойно, йому немає чого соромитися. Про його діяння й помисли відає сама Богородиця, чий образ ми бачимо у верхньому куті картини. Для прикрашення цього образу Борковський зробив за свій кошт золоту корону з коштовним камінням, а також пожертвував золоті ланцюжки та інші дорогі речі (саме тому цей портрет є ктиторським. Окремий різновид живописних творів парсунного типу становлять портрети-епітафії. Такі твори писалися на згадку про померлу людину, тому такий відчутний тут настрій печалі, скорботи, а конфлікт між життям і смертю відчувається особливо гостро. Для портретів-епітафій характерна така композиція: померла людина стоїть з молитовно складеними руками, звертаючись з молитвою до Богородиці чи Іісуса, які зображені у верхньому куті картини. Портрет Євдокії Журавки з дітьми не був задуманий як епітафія, це був портрет вагітної жінки, яка чекала четверту дитину. Однак жінка померла під час пологів, і художнику довелося переробити портрет на епітафію, дописавши маленькі фігурки дітей. Крім згаданих вище контрастів, на картині простежується ще й контраст почуттів: діти тягнуться до матері, а вона їх зовсім не помічаєПростір картини є умовним, ілюзорним, незвичайним – це ніби якась темна кімната, причому глибини простору майже немає, але розп’яття в рамці на стіні нагадує вікно, через яке розкривається безмежний простір. Можливо, це своєрідний натяк на обмеженість людського життя порівняно з вічністю. У такому сенсі життя реальних людей видається ілюзією, а ілюзорна безмежність – реальністю. Живопис період класицизму Класицизм (фр. classicisme, Від лат. classicus - Зразковий) - художній стиль і естетичний напрям в європейському мистецтві XVII - XIX ст. В основі класицизму лежать ідеї раціоналізму, які формувалися одночасно з такими ж ідеями в філософії Декарта. Художній твір, з точки зору класицизму, має будуватися на підставі строгих канонів, тим самим виявляючи стрункість і логічність самого світобудови. Інтерес для класицизму представляє тільки вічне, незмінне - в кожному явищі він прагне розпізнати лише суттєві, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки. Естетика класицизму надає величезного значення суспільно-виховної функції мистецтва. Багато правила і канони класицизм бере з античного мистецтва (Аристотель, Горацій). Класицизм встановлює сувору ієрархію жанрів, які діляться на високі (ода, трагедія, епопея) і низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр має строго певні ознаки, змішування яких не допускається. Як певний напрям сформувався у Франції, в XVII столітті. Французький класицизм стверджував особистість людини як вищу цінність буття, звільняючи його від релігійно-церковного впливу. Російський класицизм не просто сприйняв теорію західноєвропейську, а й збагатив її національними особливостями. Інтерес до мистецтва античної Греції та Риму проявився ще в епоху Відродження, яка після століть середньовіччя звернулася до форм, мотивів і сюжетів античності. Найбільший теоретик Ренесансу, Леон Батіста Альберті, ще в XV ст. висловив ідеї, які віщували окремі принципи класицизму і повною мірою проявилися у фресці Рафаеля " Афінська школа "(1511). Систематизація і закріплення досягнень великих художників Відродження, особливо флорентійських на чолі з Рафаелем і його учнем Джуліо Романо, склали програму болонської школи кінця XVI століття, найбільш характерними представниками якої були брати Карраччи. У своїй впливової Академії мистецтв болонца проповідували, що шлях до вершин мистецтва лежить через скрупульозне вивчення спадщини Рафаеля і Мікеланджело, імітацію їхньої майстерності лінії і композиції. На початку XVII століття для знайомства зі спадщиною античності та Відродження в Рим стікаються молоді іноземці. Найбільш помітне місце серед них зайняв француз Нікола Пуссен, у своїх живописних творах, переважно на теми античної давнини і міфології, що дав неперевершені зразки геометрично точної композиції і продуманого співвідношення колірних груп. Інший француз, Клод Лоррен, у своїх антіквізірованних пейзажах околиць "вічного міста" упорядковував картини природи шляхом гармонізації їх світлом сонця і введенням своєрідних архітектурних лаштунків. Холодно-розумовий нормативізм Пуссена викликав схвалення версальського двору і був продовжений придворними художниками на зразок Лебрена, які бачили в класицистичної живопису ідеальний художня мова для вихваляння абсолютистського держави " короля-сонця ". Хоча приватні замовники воліли різні варіанти бароко і рококо, французька монархія підтримувала класицизм на плаву за рахунок фінансування таких академічних установ, як Школа образотворчих мистецтв. Римська премія надавала найбільш талановитим учням можливість відвідати Рим для безпосереднього знайомства з великими творами давнини. Відкриття "справжньої" античної живопису при розкопках Помпей, обожнювання античності німецьким мистецтвознавцем Вінкельманн і культ Рафаеля, проповідує близьким до нього за поглядами художником Менгс, у другій половині XVIII століття вдихнули в класицизм нове дихання (у західній літературі цей етап називається неокласицизмом). Найбільшим представником "нового класицизму" з'явився Жак-Луї Давид, його гранично лаконічний і драматичний художню мову з рівним успіхом служив пропаганді ідеалів Французької революції (" Смерть Марата ") і Першої імперії (" Посвячення імператора Наполеона I "). У XIX столітті живопис класицизму вступає в смугу кризи і стає силою, яка стримує розвиток мистецтва, причому не тільки у Франції, але і в інших країнах. Художню лінію Давида з успіхом продовжував Енгр, при збереженні мови класицизму в своїх творах часто звертався до романтичних сюжетів зі східним колоритом (" Турецькі лазні "); його портретні роботи відзначені тонкою ідеалізацією моделі. Художники в інших країнах (як, напр., Карл Брюллов) також наповнювали класицистичні за формою твори духом відчайдушного романтизму; це поєднання отримало назву академізму. Його розсадниками служили численні академії мистецтв. У середині XIX століття проти консерватизму академічного істеблішменту бунтувало тяжіє до реалізму молоде покоління, представлене у Франції гуртком Курбе, а в Росії - передвижниками.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 409; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.117.156.170 (0.011 с.) |