Гіпотези і наукове передбачення.

Передбачення майбутнього — важлива функція людського пізнання, одне з завдань наукового пізнання. Будь-яка галузь науки не обмежується збиранням фактів, а дає їх пояснення, розкриває закономірний зв’язок явищ, включає елементи передбачення.

Формально-логічні закони мислення також роблять свій внесок у методику наукового передбачення, складають елементарну передумову його побудови. Результатом передбачення як логічного процесу може стати здогадка (передбачення чи гіпотеза), яка дає науково достовірний прогноз. Наукове передбачення і прогнозування тісно пов’язане між собою. Це однорідні, але не тотожні поняття. Прогнозування відрізняється від наукового передбачення тим, що воно, як правило, вирішує вужчі, практичні, завдання.

Роль індукції,дедукції і гіпотези в прогнозуванні розвитку суспільства.

Індукція і дедукція у процесі пізнання перебувають у нерозривному зв'язку і єдності. Проте в домарксистській філософії і логіці індукція і дедукція метафізично розвивалися і протиставлялися одна одній, одна форма умовиводу переоцінювалася за рахунок применшення ролі другої. Деякі логіки (так звані все індуктивісти — В. Уевель, Д. С. Мілль та ін.) абсолютували індукцію і заперечували пізнавальне значення дедукції, розглядали останню лише як момент індукції. Всеіндуктивісти вимагали в пізнанні йти тільки одним шляхом — від одиничного до загального, тому індукцію вони оголосили єдиним і безгрішним методом. Ця лінія веде до емпіризму в науці, заперечення ролі теорії і світогляду в цілому. Інші логіки, навпаки, возвеличували дедукцію і принижували індукцію, применшуючи роль досвіду, практики в пізнанні фактів дійсності і тим самим відривали мислення від об'єктивного світу, зводили пізнання до суто умогляду.
Індукція і дедукція — це дві нерозривні сторони єдиного процесу пізнання, обидві вони важливі і необхідні, одна без другої втрачає своє значення і не може служити дієвим знаряддям пізнання.
Без попередньої індукції не була б можлива ніяка дедукція. Щоб здобути дедуктивний висновок, треба мати загальне положення, більший засновок. Але загальне положення не дане нам у готовому вигляді, воно є результатом дослідження і узагальнення одиничних фактів. У формуванні загального положення або правила завжди так чи інакше бере участь індукція. Тому у відомому розумінні можпа сказати, що індукція передує дедукції. У свою чергу, індукція неможлива без дедукції. В індуктивному узагальненні фактів завжди бере участь і дедукція: під час дослідження і потім узагальнення часткових фактів ми обов'язково орієнтуємося на те чи інше загальне положення. Так, щоб зробити загальний висновок про те, що всі метали проводять електрику на основі дослідження, наприклад, заліза, міді, цинку, олова, срібла, слід уже мати знання того загального, що всі перелічені хімічні елементи відносяться до класу металів. Саме таке узагальнення окремих фактів під час розслідування кримінальної справи припускає знання того, що зібрані факти відносяться до цієї злочинної події, є її ознаками. Щоб розібратися у зібраному фактичному матеріалі і зробити з нього узагальнюючий висновок, слід керуватися певною теорією, вихідними принципами. Слідчий, наприклад, вивчаючи й узагальнюючи окремі факти під час розслідування злочину, обов'язково керується законом, положенням науки і судової практики. Просте індуктивне узагальнення фактів втрачає всякий смисл, якщо воно не пов'язується з їхнім глибоким теоретичним аналізом, не підтверджене раніше установленими і перевіреними на практиці іншими положеннями, законами науки.Отже, не буває такого, щоб пізнання здійснювалося тільки індуктивно або тільки дедуктивно. Кожен більше чи менше складний мислений процес є завжди індуктивно-дедуктивним. Але в конкретному пізнавальному акті індукція і дедукція можуть по черзі виступати па перший план. Так, слідчий, маючи на початку розслідування кримінальної справи первісні факти — сліди злочину, має відтворити на їхній основі злочинну подію в цілому досить часто у формі індукції. Але, висловивши індуктивним шляхом припущення про те, що таке ця злочинна подія, ким вона вчинена, він неминуче користується потім дедукцією: з цього припущення виводить наслідки (інші факти — ознаки злочинної події), котрі перевіряють потім на практиці.Те ж саме ми спостерігаємо, коли порівняємо два такі моменти, як висування версії і юридичну оцінку (правову кваліфікацію) учиненого. Висування версії відбувається досить часто у формі індукції. Кримінально-правова кваліфікація учиненого — це процес дедуктивний і не може відбуватись у формі індукції. Але й тут індукція і дедукція не "вільні" одна від одної, не відірвані, а взаємопов'язані. Без дедукції не було б завершено процесу пізнання, який розпочався у формі індукції.

Поняття доведення та його логічна структура.

Доведення (доказ) – форма мислення, що обґрунтовує правильність суджень,істинність яких не є очевидною шляхом перетворення їх на судження безпосередньо очевидні. Іншими словами, доказ – форма мислення, за допомогою якої розкривається істинність одних суджень і хибність інших.

Структура доведення включає три складові:

1.Теза – судження, істинність якого має бути доведена. В якості тез можуть виступати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. В науках це різноманітні положення (теореми – в геометрії, факти і обставини –в юридичній практиці), у повсякденній практиці – певні переконання, чужі і власні думки.

2.Аргументи – базові параметри доведення, судження, за допомогою яких доводиться теза. Це положення, з яких виводиться істинність або хибність тези.

3.Форма доведення (аргументація). Наявність тези і аргументів ще не означає, що доведення є наявним. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це не означає, що вони є вже готовим автомобілем. Для того, щоб доведення було завершеним, необхідно встановити логічний зв’язок тез і аргументів, чим і є, власне,аргументація. Тобто потрібний несуперечливий ланцюг між тезою, системою аргументів і висновко умовиводу. Щоб цей логічний ланцюг був несуперечливим, людині потрібно знати і дотримуватися законів логіки.

Умовивід і доведення.

Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того, як судження репрезентує себе у вигляді зв’язку понять, а умовиводи у формі зв’язку суджень, так і доведення репрезентує собою зв’язок умовиводів (а, відповідно, суджень і понять).

Види доведення.

Поділ доведення на види є певною умовністю – вони можуть переходити один в інший. Разом з цим виділяють такі види доказів:

прямий доказ – істинність тези доводиться безпосередньо з істинності аргументів. Простий приклад: “Холодильник є робочим, тому, що при ввімкненні у мережу у його камері температура повітря знижується згідно встановлених виробником параметрам”; “Анатолій Карпов – видатний шахіст світу тому, що він виграв понад 150 турнірів та матчів”.

непрямий доказ - істинність тези виводиться з деяких інших суджень. Він відрізняється тим, що доводи в ньому обґрунтовують істинність тези опосередковано через обґрунтування хибності іншої, протилежної тези.

Непряме доведення має два різновиди: апогогічне доведення (від протилежного) і доведення методом поділу. Апогогічне полягає в тому, що спочатку приймається доведення тези, яка протирічить вихідній. Далі ця теза доводиться до абсурду, або до протиріччя з певними істинами – потім з хибності такої тези випливає істинність вихідної. Непряме доведення методом поділу полягає в тому, що з кількох можливих тез методом виключення доводиться одна. Наприклад, юристові відомо, що даний кримінальний злочин здійснили або ім’ярек Іванов, або Петров, або,скажімо, Бендер-Задунайський (і ніхто інший). Тому задача правознавця полягає в тому, щоб поступово відсікати хибні тези для встановлення однієї особи, винної у даному злочинові.

За способом аргументації розрізняють два види доведення висунутого положення: пряме і непряме (опосередковане).

Правила доведення.

Правила тези

-Теза - центральний пункт доказу і вимоги пред’являються насамперед до неї.

-Теза може бути доведена лише тоді, коли вона істинна. В доведенні істинність тези не народжується, а лише встановлюється, виявляється.

-Іншими словами, невірно буде брати хибну тезу, хибність якої відома і намагатися її довести (це називається софістика).

-Теза має бути чітко визначена - суб’єкти, предикати, модальність,квантори тези як судження мають бути чіткими і недвозначними.

-Теза має залишатися однією протягом всього доведення.

Правила аргументів

-Аргументи мають бути істинними. Це правило безпосередньо пов’язане з правилом № 1. Істинність посилок - необхідна, хоча і недостатня умова для отримання істинного умовиводу.

-Істинність аргументів має бути (за потреби) обґрунтована незалежно від істинності тези. Це значить, що у аргументів мають бути власні докази.

-Аргументи не повинні бути протилежними один одному – одночасне ствердження або спростування є неможливим за законами логіки.

-Кожен з аргументів має бути необхідним, а їх сукупність достатньою для обґрунтування тези. -Іншими словами, у доведенні не повинно бути нічого зайвого і нічого випущеного.

Правило щодо форми доведення (головне правило):

- Теза повинна з логічною необхідністю (за законами логіки) узгоджуватися з аргументами як висновок з посилок.