Сучасний стан розвитку політології в Україні.

Останні десятиріччя відбувається становлення політології – нової для нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Здобувши незалежність, Украї­на вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави. Актуалізація політичного знання потрібна сьогодні як умова і чинник розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, і як органічна частина гуманітарної освіти. Це закономірно. Так завжди буває там і тоді, де і коли будь-який суспільний організм набуває трансформаційних процесів, змінює одні, багато в чому застарілі, а тому неефективні духовно-культурні, державницько-політичні та соціально-економічні засади власного функціонування і створює інші, такі, що відповідають вимогам часу.

Останніми роками в Україні вийшли друком понад 100 наукових і навчальних книг з політології, серед них: В. Д. Бабкін, В. Н. Селіванов «Народ і влада»; В. П. Горбатенко «Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть»; І. Ф. Курас «Етнополітика: історія і сучасність»; Ю. А. Левенець «Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX – початок XX століття)»; Ю. Шаповал «Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії»; М.І. Михальченко «Украинское общество: трансформация или лимитроф Украины?»; Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут «Інформаційна політика»; Б. Кухта «Політична влада та її рішення», А. Колодій «На шляху до громадянського суспільства», А. Романюк «Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір» та багато інших. Розвиток політичної науки в Україні став об’єктом наукових зацікавлень О. Габрієляна, Ф. Рудича, А. Коваленка, Б. Кравченка, Є. Камінського, А. Лузана тощо.

Наприкінці XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Від 1990 р. політологію почали впроваджувати як навчальну дисципліну у вищих навчальних закладах. Поступово були реформовані ста­рі й створені нові кафедри політології у вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Важливим для політологічного відродження України став досвід світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну дум­ку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні по­літичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави (Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Український науковий інститут у Берліні, філіал Берлінського університету Фрідріха-Вільгельма, Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського).

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і новостворені вітчизняні політологічні центри, що розгорнули свою діяльність: Інститутдержави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українська асоціація політологів, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Українська академія політичної науки, Філософська ліга України та Соціологічна асоціація України, Асоціація політичних психологів України, Український центр політичного менеджменту та Центр соціологічних і політичних досліджень «Соціополіс», Асоціація студентів-політологів України

Утвердженню політичної науки в українському сус­пільстві у сучасних умовах сприяє систе­ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зорієнтована на поширення політичних знань у молодіж­ному середовищі. Сучасний стан політичної науки в Україні можна схарактеризувати як вихід на рівень стабільного розвитку політології. Здійснено її інституціональне оформлення: перейменовано інститути й кафедри, визначено нові спеціальності у реєстрі ВАКу, введено нову спеціальність до державного реєстру Міністерства освіти і на­уки України.

В Україні вже 16 вищих навчальних закладів, де є кафедри політичних наук, що випускають політологів, тобто ті, які отримали ліцензію Міністерства освіти і науки на підготовку фахівців за спеціальністю “Політологія”. Слід зазначити, що більшість із цих вузів – це Національні університети, а ті, що перебувають у приватному секторі, є грандами вищої освіти України. Проте, багато малих приватних вузів також намагається готувати майбутні Отже, головним завданням сучасної політології є навчально-просвітницька діяльність, формування нової політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє важливу роль. Невідкладне завдання – поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян – усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури. Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів та організацій.

Еволюції політології, переходу її до вищого рівня також сприяло створення нових і перейменування на­укових та науково-публіцистичних видань, розроблення навчальних програм й випуск відповідних підручників (від 1991 року в Україні підготовлено понад двадцять підручників з політології, що в загалом забезпечують викладання політичної науки, і частина з них вже витримала кілька перевидань. Це підручники С. Гелея і С. Рутара, О. Бабкіної і В. Горбатенка, В. Бебика, Ф. Кирилюка, Б. Кухти, А. Колодій, П. Шляхтуна та ін.), словники, енциклопедії та монографії.

У становленні та розвитку політології важливим було заснування наукових журналів: «Політологічні читання», «Політична думка», «Нова політика», «Людина і політика», «Людина і влада», «Український соціум», «Політичний менеджмент». Політична тематика з'явилася на сторінках таких суспільно-політичних журналів, як «Віче», «Сучасність», «Політика і час», «Персонал», «Політика і культура», «Розбудова держави», «Політичний портрет України» та ін.

Отже, політична наука в Україні поступово посідає чільне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні трансформаційні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного розвитку. Це, звичайно, не означає, що нема проблем у становленні і розвитку політичної науки. Розвиткові науки взагалі, а політології зокрема, перешкоджає не стабільність політичної, соціальної і економічної ситуації у країні. Водночас існують чинники, що сприяють рухові політології до сучасного рівня. Це відповідна інституціональна база, про яку згадувалося вище, та чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів.

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для так званого цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично-організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна з класичного погляду західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Саме період трансформації, зазвичай, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. У цьому процесі, на нашу думку, вирішальне слово належить політології, яка зі свого боку має вели­кий вплив на вдосконалення якісних характеристик україн­ського суспільства, його державності та культури.

Сутність політики.

 

Об'єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне. За демокра­тизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов'я­зують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релі­гійною диференціацією суспільства. Покликали її до жит­тя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокре­милися групи людей з підвищеною конфліктністю, непри­миренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мис­тецтво суспільного існування, необхідний чинник збере­ження цілісності диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд – це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних тер­мінів. Це виявляється насамперед у повсякденному жит­ті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і корис­толюбних прагнень людей тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого – високоморальне й творче, притаманне "справжнім аристократам духу", як говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним (давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи – мистецтва державного управління, покликаного об'єднати суспільство навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику по­в'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політи­ка постає як:

· – одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

· – сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства;

· – спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому і обов’язковому;

· – рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства;

· – чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

· – система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою;

· – сукупність дій, за­ходів, установ, за допомогою яких узгоджуються ін­тереси різних верств населення;

· – прагнення здобуття і ви­користання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї;

· – участь у справах держави, у визначенні форм, за­вдань, змісту її діяльності;

· – наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

· – прояви хитрощів, обере­жності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в наступному: "мистецтво можливого", "після нас хоч потоп", виправдання збройної боротьби за "життєвий простір" та ін. Проте, таке розуміння політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичер­пують багатоманітності її визначень, а лише відобража­ють найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне ви­значення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспіль­ства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих ін­тересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.

 

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика — сфера владних відносин.

 

Функції політики.

 

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

• керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;
• забезпечення захисту основних прав людини;
• управлінська (політичне керівництво суспільством);
• інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;
• регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;
• теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;
• сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;
• нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;
• соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;
• забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;
• забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;
• гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

Сутність поняття «влада»

 

Політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів, включаючи і примус. Звідси стає зрозумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

У своєму загальному значенні поняття “влада” означає право і можливість одних веліти, розпоряджатися і керувати іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їхнє поводження і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.

Владу можна класифікувати за різними підставами: а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу; б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах, — державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань тощо.

Отже, політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями.

Політична влада як, один з найважливіших проявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політику. Поняття політичної влади ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але й в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т.д.