Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація.

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

При з´ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов´язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етно-логічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв´язками.

Схематично діалектику його формування можна змо-делювати у такий спосіб: з сім´ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем´я, плем´я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов´янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов´ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов´язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.

Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов´язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народ и-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних СИТА, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб´єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв´язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб´єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід´ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов´язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному зв´язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історчиних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна

гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних — визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.

Ознаки держави.

Ідея держави прийшла із глибокої давнини. На різних етапах розвитку народи й племена приходили, часто незалежно одні від одних, до загального висновку про необхідність створення органа з охорони своєї безпеки, прав і свобод. Основною причиною появи держави в різних народів стала усвідомлена необхідність спільного управління для дотримання життєво важливих умов існування. У державі народ має можливості об'єднати свої сили, дисциплінувати їх і направити на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.

Держава виникла як закономірний, об'єктивний результат природного розвитку суспільства на певному щаблі його зрілості. Держава виділилася із суспільства в процесі розкладання первісно-общинного ладу.

Термін «держава» зазвичай вживається у двох значеннях. У широкому змісті він трактується як країна, суспільство, розташоване на певній території й кероване органами вищої влади. У вузькому, власному значенні, держава – це історично сформована організація, або політичний інститут, що володіє верховною владою на даній території.

Держава є основним інститутом політичної системи, що організовує, направляє і контролює спільну діяльність і відносини людей, соціальних груп, класів і асоціацій.

Глибше і всебічно зрозуміти сутність держави дозволяє виділення його найважливіших ознак:

1. Відділення публічної влади від суспільства, її розбіжність із організацією всього населення, поява верстви професіоналів-керівників. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату, тобто верстві політичної еліти, яка практично здійснює владу у державі.

2. Суверенітет, тобто верховна влада на певній території. У будь-якім суспільстві є багато влад, наприклад, партійна, виробнича, сімейна тощо. Але вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, володіє лише держава.

3. Територія, що окреслює кордони держави. Вона становить фізичну, матеріальну основу держави. Територія держави – це простір, на який поширюється її юрисдикція. Крім поверхні суші, у поняття «державної території» входять надра, повітряний простір, територіальні води. Територія як ознака держави нероздільна, недоторканна, виняткова (на території панує влада тільки цієї держави), невідчужувана (держава, що втратила територію, перестає бути державою).

4. Населення – це сукупність людей, що проживають на території держави і підпорядковуються її владі. Владні повноваження держави над населенням мають загальний характер. Кожний громадянин держави, а також іноземні громадяни зобов'язані підкорятися єдиній державній владі. Населення може складатися як з однієї, так і з декількох націй і народностей. Незважаючи на існуючі соціальні відмінності, населення країни становить єдине співтовариство, народ, що виступає як джерело й носій влади в державі. Постійне населення цієї території має, як правило, стійкий зв'язок з державою у формі підданства або громадянства й користується її захистом усередині країни й за її межами.

5. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей, якими є життя й свобода, визначає особливу дієвість державної влади. Для виконання функції примусу в держави є спеціальні засоби (зброя, гроші, ЗМІ) і органи (армія, поліція, служби безпеки, суд, прокуратура, в'язниця).

6. Виняткове право на видання законів і норм, обов'язкових для всього населення. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя з допомогою права й законів. З допомогою права держава закріплює певний порядок суспільних відносин, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.

7. Право на стягнення податків і зборів з населення. Податки є обов'язковими платежами із громадян і комерційних організацій, які стягуються публічною владою для покриття витрат держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки необхідні для утримання численних державних службовців, а також для матеріального забезпечення державної політики: економічної, соціальної, оборонної тощо.

Ці найбільш загальні ознаки притаманні всім державам. Але з погляду змісту й механізмів реалізації владної волі при різних політичних режимах, формах державного правління, вони мають істотні відмінності.

На підставі вищевикладеного можна дати таке визначення держави. Держава – це особлива форма політичної організації влади, утворена національною або багатонаціональною спільностями на певній території, що володіє суверенітетом і здійснює керування суспільством на основах права з допомогою спеціального механізму (державного апарату) і матеріально-фінансових ресурсів (податків).