Основні форми державного устрою.

Формою державного устрою є адміністративна й національно-територіальна організаційна структура держави. За цією ознакою держави можуть бути унітарними, федеративними, конфедеративними або імперіями.

Унітарна держава характеризується єдністю території, конституції, громадянства, вищих органів влади, судової системи, армії, правоохоронних органів. Адміністративні території, з яких складається держава, не є політично самостійними, хоча й мають органи місцевого самоврядування. До таких держав належать: Китай, Японія, Англія, Франція, Італія, Індія й ін.

Федерація – це союзна держава, що складається з державних утворень із певним внутрішнім суверенітетом на своїй території, власними органами виконавчої й законодавчої влади. У таких державах існують єдине громадянство, територія, конституція, кордони, вищі органи влади. Міжнародного суверенітету суб'єкти федерації не мають. Не можуть вони також вийти зі складу єдиної держави. Суб'єкти федерації повинні мати рівні права й обов'язки. Повноваження між ними й центральними органами влади мають бути чітко розмежовані. До федеративних держав належать: США, Росія, Канада, Мексика та ін.

Конфедерація – це постійний союз незалежних держав на добровільній основі, створений для досягнення загальних політичних, економічних, оборонних цілей. Держави, що входять у конфедерацію, зберігають свою незалежність, мають власні вищі органи влади. Разом з тим частину своїх повноважень, наприклад, зовнішньополітичних і оборонних, вони передають загальній центральній владі конфедерації. Спільні рішення набувають чинності тільки після їхньої ратифікації всіма членами державного союзу. Конфедерації не є міцними утвореннями й існують доти, поки інтереси союзників збігаються. У протилежному випадку вони розпадаються. Так трапилося з Об'єднаною Арабською Республікою, у котру входили Єгипет і Сирія. Зараз це дві абсолютно незалежних одна від одної держави. Сучасними прикладами конфедерацій є Британська Співдружність націй, Європейський Союз, почасти СНД – Співдружність Незалежних Держав.

Імперії – це своєрідні державні утворення, для яких характерні: велика територія, багатонаціональний склад населення при обов'язковій наявності державоутворюючої нації, сильна централізована влада. В історії людства відомі Китайська, Монгольська, Римська, Візантійська, Німецька, Французька, Англійська, Російська й інші імперії. Більшість імперій виникли внаслідок переважно насильницького приєднання нових територій до сильної національної держави. При цьому державоутворюючий імперський народ панував над скореними народами, жив за їхній рахунок.

Імперією частина політологів називає державу, яка володіє колоніями або здійснює політичну й економічну гегемонію над іншими країнами поза залежністю від форми правління в метрополії. Світовий досвід тоталітаризму в різних його формах додає певний диктаторський відтінок імперській владі, що є прямою протилежністю принципам демократії, суверенітету народів, громадянського суспільства й правової держави. Разом з тим імперія зовсім не обов'язково означає деспотію.

Основні характеристики правової держави.

Державна влада існує як система формально певних і загальнообов'язкових норм поведінки, які є регулятором суспільних відносин. З допомогою юридичних правових норм держава здійснює свої функції. Право є необхідною зброєю примусу в руках держави і його основною ознакою. Разом з тим далеко не кожна держава може насправді бути правовою. Ідея правової держави зародилася в далекій давнині. Грецькі філософи Арістотель і Платон стверджували, що держава має встановлювати обов'язкові для всіх громадян норми життя в суспільстві. Закони повинні панувати в суспільстві й захищати його громадян від сваволі правителів.

В XVIII – XIX ст. у Європі сформувалася цілісна концепція правової держави. Французькі філософи Ш. Монтеск'є й Ж.-Ж. Руссо вважали, що в природі й суспільстві діють природні об'єктивні закони. Закони в державі регулюють відносини між людьми, народами й правителями. З допомогою суспільного договору люди делегують державі частину своїх прав і свобод, одержуючи натомість чіткі правові гарантії від держави недоторканості особи й захист від сваволі. Розвиваючи ідею про суспільний договір, німецький філософ І. Кант указував, що в правовій державі буде постійно розширюватися практичне застосування принципів свободи і соціальної справедливості.

У загальному вигляді визначення правової держави може бути таким. Правова держава – це така держава, де на практиці забезпечена вища влада закону, де влада заснована на праві, ним обмежується й через нього реалізується.

Основними принципами правової держави є.

1. Верховенство правового закону у всіх сферах суспільного життя. Це означає, що всі проблеми суспільства повинні розв’язуватися демократичним шляхом на основі Конституції.

2. Гарантована захищеність державою свободи особи, її прав і інтересів. Держава не тільки охороняє права кожного громадянина, але й з метою дотримання порядку в суспільстві допускає певні обмеження громадських прав і свобод.

3. Взаємна відповідальність і довіра держави до особистості. Державна влада, суспільство, окремі громадяни повинні дотримуватися певних правил поведінки й не порушувати їх. Верховна влада сильна довірою народу і його підтримкою. Тільки в цьому випадку вона може бути легітимною.

4. Поділ влади на виконавчу, законодавчу й судову є необхідною умовою існування правової держави. Вища влада повинна бути єдиною, але її окремі структури виконують різні взаємодоповнюючі владні функції. Основна мета зазначеного принципу полягає в створенні умов, які виключають монополізацію влади будь-якими її частинами.

5. Ефективні форми контролю й нагляду за здійсненням закону. Конкретне здійснення цього принципу державою й суспільством покладає на органи суду, прокуратури, арбітраж, податкові служби, правозахисні організації.

Правова держава виконує певні функції:

1. Економічна функція полягає в певнім регулюванні державою ринкових відносин, підтримці багатоукладності економіки і її аграрного сектора. Державне регулювання економіки має забезпечувати економічну й продовольчу безпеку, зберегти в руках держави зовнішню торгівлю, зміцнювати національну грошову систему, захищати власних товаровиробників від несумлінної конкуренції з боку іноземних компаній.

2. Правоохоронна функція правової держави зводиться до гарантованої охорони прав і свобод громадян, підтримки власного порядку, спостереження за неухильним дотриманням законів не тільки громадянами, але й владними структурами.

3. Соціальна функція правової держави полягає в забезпеченні гарантій, рівноправності різних соціальних верств, класів, груп населення. У всіх громадян повинні бути рівні можливості для одержання освіти, медичного обслуговування, соціальної допомоги. Держава не повинна допускати зниження життєвого рівня населення, погіршення умов праці і її оплати.

4. Політична функція правової держави гарантує громадянам політичні права й свободи, рівний доступ до участі в державних і суспільних справах. Держава дотримується принципу поділу влади, багатопартійності, підтримує місцеве самоврядування.

5. У духовній сфері вища влада формує загальнодержавну ідеологію, допускає плюралізм думок і світогляду у межах закону. Разом з тим держава має боротися з різними формами расової, національної, релігійної нерівності, екстремізмом, тероризмом і сепаратизмом.

Поняття «політична партія».

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

• право висувати кандидатів на виборні посади;
• право на критику уряду;
• право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;
• право на свободу внутрішньопартійного життя;
• право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;
• право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

• обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;
• обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

• вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;
• бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.