К.і.н., Лазуренко Юрій Миколайович

К.і.н., Лазуренко Юрій Миколайович

Екзаменаційні (залікові) питання з курсу політології

 

1. Місце політології в системі сучасного суспільства.

2. Предмет і методи політології.

3. Функції політології, її значення.

4. Стадії розвитку політології.

5. Політична думка Стародавнього світу (Конфуцій, Шан-Ян, Платон, Аристотель).

6. Особливості політичної думки Стародавнього світу (Цицерон, Лукрецій Кар).

7. Середньовічні релігійно-політичні концепції (Аврелій Августин, Фома Аквінський).

8. Політичні вчення Нового часу: загальна характеристика.

9. Політичні погляди Нікколо Макіавеллі.

10. Політичні погляди Джона Локка.

11. Утвердження марксизму та його внесок у політологію.

12. Політична думка Київської Русі.

13. Основні політико–світоглядні уявлення в Україні XIV- I пол. XVII ст. на Україні.

14. Політична думка України в період Національної революції середини XVII ст.

15. Політична думка України в сер. XVII- XVIII ст.

16. Політична концепція Х. Філалета.

17. Особливості української політичної думки XIX-XX ст.

18. Сучасний стан розвитку політології в Україні.

19. Сутність політики.

20. Функції політики.

21. Сутність поняття “влада”.

22. Основні ознаки і функції влади.

23. Політичне життя та його характерні риси.

24. Політична діяльність.

25. Сутність і структура політичного процесу.

26. Поняття суб`єктів та об`єктів політики.

27. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація.

28. Ознаки держави.

29. Функції держави.

30. Внутрішні функції держави.

31. Зовнішні функції держави.

32. Головні стадії процесу законодавства.

33. Поняття “виконавча влада”.

34. Основні форми державного устрою.

35. Основні характеристики правової держави.

36. Поняття “політична партія”.

37. Причини виникнення політичних партій.

38. Способи утворення політичних партій.

39. Функції політичних партій.

40. Класифікації партій (за класовою визначеністю, за ставленням до суспільного прогресу, за ставленням до влади).

41. Класифікації партій (за формами і методами правління, за принципами організації та членства у системі влади).

42. Класифікації партій (за ідеологічним спрямуванням, за віросповіданням).

43. Типи партій в Україні.

44. Поняття громадсько-політичних організацій та рухів.

45. Класифікація громадсько-політичних організацій та рухів (за економічними інтересами, за методами діяльності та правового статусу, за видом діяльності).

46. Типи політичних рухів.

47. Політична свідомість: сутність та основні характеристики.

48. Політична культура як явище політичного життя.

49. Функції політичної свідомості.

50. Типи політичної культури (за Алмондом).

51. Загальна характеристика основних соціально-політичних доктрин сучасності.

52. Сутність консерватизму, його походження та основні риси.

53. Неоконсерватизм, його сутність.

54. Лібералізм і неолібералізм.

55. Соціалізм. Соціал-демократична політична доктрина, її сутність.

56. Основні течії сучасного радикалізму.

57. Сучасний екстремізм.

58. Міжнародні відносини: їх сутність і принципи.

59. Система міжнародного права.

60. Головні принципи сучасної міжнародної політики і міжнародного права.

61. Основні форми співробітництва між державами в сучасних умовах.

62. Особливості сучасного етапу міжнародних відносин.

63. Національні інтереси України.

64. Україна в сучасному геополітичному процесі.

65. Глобальні проблеми сучасності, їх характеристика.

66. Критерії глобальних проблем.

67. Основні глобальні проблеми.

68. Глобальні проблеми і політика.

69. Роль міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

70. Проблеми війни і миру в сучасних умовах.

71. Сутність і роль політичної ідеології в житті суспільства.

72. Місце і роль політичного лідера в суспільному житті.

73. Культ особи як політичний феномен.

74. Права і обов`язки людини в сучасному світі.

75. Конституція України про права, свободи та обов`язки громадян України.

 

 

Місце політології в системі сучасного суспільства.

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою.

Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж.Бюрдо, "реальність нейтральна, політичною ж є свідомість".

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

 

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити.

 

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та ін.).

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія, оскільки без неї не можна зрозуміти природи соціальних суб'єктів, громадянського суспільства.

 

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації як засоби діяльності соціальних суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних (політичних) відносин між ними. Надзвичайно важливими є методологічні розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед опитувань громадської думки.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей. Особливого значення набувають ці дослідження під час вивчення громадської думки, політичної соціалізації, конфліктів, електоральної поведінки і т. ін.

Політична географія вивчає територіальні аспекти політичного життя суспільства, що розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів, суспільних інститутів.

Політична антропологія (етнодержавознавство), яка своїм предметом мала інститути управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах, зокрема у примітивних суспільствах і таких, що розвиваються. Завдяки таким дослідженням стає можливим порівнювати різні політичні системи, виокремлюючи етнічні чинники, які визначають політичну поведінку людей.

 

Політична наука розвивається в тісному зв'язку з іншими соціальними науками і залишиться творчою галуззю знання лише у тому випадку, якщо збереже таку відкритість у майбутньому.

І хоча в кожній країні політологія, поряд із іншими суспільними науками, "прив'язана" до національної специфіки, проте буде штучним протиставлення світовому вченню про політику виділення окремої науки – української політології, адже це свідоме відокремлення від світового політичного процесу.

 

Стадії розвитку політології.

Сутність політики.

 

Об'єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне. За демокра­тизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов'я­зують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релі­гійною диференціацією суспільства. Покликали її до жит­тя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокре­милися групи людей з підвищеною конфліктністю, непри­миренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мис­тецтво суспільного існування, необхідний чинник збере­ження цілісності диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд – це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних тер­мінів. Це виявляється насамперед у повсякденному жит­ті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і корис­толюбних прагнень людей тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого – високоморальне й творче, притаманне "справжнім аристократам духу", як говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним (давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи – мистецтва державного управління, покликаного об'єднати суспільство навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику по­в'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політи­ка постає як:

· – одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

· – сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства;

· – спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому і обов’язковому;

· – рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства;

· – чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

· – система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою;

· – сукупність дій, за­ходів, установ, за допомогою яких узгоджуються ін­тереси різних верств населення;

· – прагнення здобуття і ви­користання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї;

· – участь у справах держави, у визначенні форм, за­вдань, змісту її діяльності;

· – наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

· – прояви хитрощів, обере­жності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в наступному: "мистецтво можливого", "після нас хоч потоп", виправдання збройної боротьби за "життєвий простір" та ін. Проте, таке розуміння політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичер­пують багатоманітності її визначень, а лише відобража­ють найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне ви­значення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспіль­ства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих ін­тересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.

 

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика — сфера владних відносин.

 

Функції політики.

 

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

• керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;
• забезпечення захисту основних прав людини;
• управлінська (політичне керівництво суспільством);
• інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;
• регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;
• теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;
• сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;
• нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;
• соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;
• забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;
• забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;
• гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

Сутність поняття «влада»

 

Політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів, включаючи і примус. Звідси стає зрозумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

У своєму загальному значенні поняття “влада” означає право і можливість одних веліти, розпоряджатися і керувати іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їхнє поводження і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.

Владу можна класифікувати за різними підставами: а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу; б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах, — державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань тощо.

Отже, політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями.

Політична влада як, один з найважливіших проявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політику. Поняття політичної влади ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але й в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т.д.

Політична діяльність.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опо­середковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність— це методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.

Для теоретичної основними формами є:

- пізнавальна;

- прогностична;

- ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті суспільства партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів. Основні її форми:

§ увалення політичного рішення;

§ вибори;

§ політична реформа;

§ страйк;

§ демонстрація;

§ дипломатичні, міжурядові переговори;

§ офіційний візит тощо.

 

Ознаки держави.

Ідея держави прийшла із глибокої давнини. На різних етапах розвитку народи й племена приходили, часто незалежно одні від одних, до загального висновку про необхідність створення органа з охорони своєї безпеки, прав і свобод. Основною причиною появи держави в різних народів стала усвідомлена необхідність спільного управління для дотримання життєво важливих умов існування. У державі народ має можливості об'єднати свої сили, дисциплінувати їх і направити на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.

Держава виникла як закономірний, об'єктивний результат природного розвитку суспільства на певному щаблі його зрілості. Держава виділилася із суспільства в процесі розкладання первісно-общинного ладу.

Термін «держава» зазвичай вживається у двох значеннях. У широкому змісті він трактується як країна, суспільство, розташоване на певній території й кероване органами вищої влади. У вузькому, власному значенні, держава – це історично сформована організація, або політичний інститут, що володіє верховною владою на даній території.

Держава є основним інститутом політичної системи, що організовує, направляє і контролює спільну діяльність і відносини людей, соціальних груп, класів і асоціацій.

Глибше і всебічно зрозуміти сутність держави дозволяє виділення його найважливіших ознак:

1. Відділення публічної влади від суспільства, її розбіжність із організацією всього населення, поява верстви професіоналів-керівників. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату, тобто верстві політичної еліти, яка практично здійснює владу у державі.

2. Суверенітет, тобто верховна влада на певній території. У будь-якім суспільстві є багато влад, наприклад, партійна, виробнича, сімейна тощо. Але вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, володіє лише держава.

3. Територія, що окреслює кордони держави. Вона становить фізичну, матеріальну основу держави. Територія держави – це простір, на який поширюється її юрисдикція. Крім поверхні суші, у поняття «державної території» входять надра, повітряний простір, територіальні води. Територія як ознака держави нероздільна, недоторканна, виняткова (на території панує влада тільки цієї держави), невідчужувана (держава, що втратила територію, перестає бути державою).

4. Населення – це сукупність людей, що проживають на території держави і підпорядковуються її владі. Владні повноваження держави над населенням мають загальний характер. Кожний громадянин держави, а також іноземні громадяни зобов'язані підкорятися єдиній державній владі. Населення може складатися як з однієї, так і з декількох націй і народностей. Незважаючи на існуючі соціальні відмінності, населення країни становить єдине співтовариство, народ, що виступає як джерело й носій влади в державі. Постійне населення цієї території має, як правило, стійкий зв'язок з державою у формі підданства або громадянства й користується її захистом усередині країни й за її межами.

5. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей, якими є життя й свобода, визначає особливу дієвість державної влади. Для виконання функції примусу в держави є спеціальні засоби (зброя, гроші, ЗМІ) і органи (армія, поліція, служби безпеки, суд, прокуратура, в'язниця).

6. Виняткове право на видання законів і норм, обов'язкових для всього населення. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя з допомогою права й законів. З допомогою права держава закріплює певний порядок суспільних відносин, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.

7. Право на стягнення податків і зборів з населення. Податки є обов'язковими платежами із громадян і комерційних організацій, які стягуються публічною владою для покриття витрат держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки необхідні для утримання численних державних службовців, а також для матеріального забезпечення державної політики: економічної, соціальної, оборонної тощо.

Ці найбільш загальні ознаки притаманні всім державам. Але з погляду змісту й механізмів реалізації владної волі при різних політичних режимах, формах державного правління, вони мають істотні відмінності.

На підставі вищевикладеного можна дати таке визначення держави. Держава – це особлива форма політичної організації влади, утворена національною або багатонаціональною спільностями на певній території, що володіє суверенітетом і здійснює керування суспільством на основах права з допомогою спеціального механізму (державного апарату) і матеріально-фінансових ресурсів (податків).

 

Поняття «виконавча влада»

Викона́вча вла́да — одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та управляє сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада. Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження. Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат. Найбільш значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім, власне, регламентарної влади, уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес. За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність, уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і, за загальним правилом, до його заміни новим. Проте уряд (з метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, вдатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів. В усіх країнах передбачається можливість притягнення голови уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту. Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначених центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно, керівництво місцевими справами доручається призначеному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарату державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади...

Поняття «політична партія».

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

• право висувати кандидатів на виборні посади;
• право на критику уряду;
• право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;
• право на свободу внутрішньопартійного життя;
• право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;
• право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

• обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;
• обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

• вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;
• бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Типи партій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;
• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;
• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи -опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);
• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

 

Типи політичних рухів.

 

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

• рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;
• рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;
• міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашист<