Захворювання туристів, які відвідали країни

Країна	% тих, хто захворів	Країна	% тих, хто захворів
Індія		Кенія
Єгипет		Туреччина
Марокко		Індонезія
Гамбія		Китай
Туніс		Китай

 

Для того, щоб уникнути небезпечних інфекційних захворювань, у турпоїздках існують певні медико-санітарні правила:

· вживати питну воду і напої гарантованої якості;

· використовувати в їжу тільки продукти промислового виготовлення; забороняється вживати в їжу нетрадиційні страви, включаючи гарячі бутерброди, купувати продукти з яток у роздрібній вуличній торгівлі без сертифікаційних свідоцтв, а також із закінченим терміном придатності на упакуванні;

· проживати в приміщеннях, забезпечених централізованим водопостачанням і каналізацією;

· ретельно мити овочі і фрукти, а також руки, водою з водопроводу, користуватися тільки індивідуальним посудом;

· купаючись у водоймах, не допускати потрапляння води в ротову порожнину.

Із появою перших симптомів захворювання (зазвичай, це нудота, блювота, рідкий стілець, запаморочення і т.д.) слід негайно звернутися до лікаря. Самолікування в таких випадках тільки поглиблює хворобу і може призвести до найважчих наслідків.

Загальні рекомендації ВТО і ВООЗ з надання медичної допомоги такі:

· бажані угоди на двосторонній основі або багатосторонні договори з медичного страхування і медичної допомоги туристам;

· надавати невідкладну медичну допомогу всім туристам;

· при гострій формі хвороби або у випадку смерті туриста негайно сповістити консульство і родичів (у поїздці в одного з членів тургрупи обов'язково повинні бути їхні адреси і телефони, про це мають подбати самі турфірми);

· перевозити тіла чи здійснювати їх поховання (за оплату);

· швидко видавати всі потрібні у таких випадках документи.

 

Психофізіологічні навантаження

Психофізіологічні чинники ризику: фізичні та нервово-психічні перенавантаження.

Вилучення або зниження впливу психофізіологічних чинників ризику досягається:

· раціональною побудовою програми обслуговування туристів, графіків переміщення за маршрутом, що передбачають належні умови для нормальної життєдіяльності людини (сну, приймання їжі, задоволення санітарних і побутових потреб);

· врахуванням психофізіологічних особливостей туристів під час формування туристської групи;

· дотриманням ергономічних вимог до туристського спорядження й інвентаря, що використовується, транспортних засобів, меблів.

Турист намагається відпочити дуже інтенсивно. Втім у повсякденному житті ніхто з нормальних людей не купається в морі п'ять разів на день, не ходить щодня у спеку на багатогодинні екскурсії, не танцює і не співає сім днів поспіль до ранку, не їсть різноманітної і незвичної їжі і т.д. Тобто на відпочинку організм піддається перенавантаженням (за умови, якщо це не оздоровлювальний тур під спостереженням лікарів і з дотриманням особливого режиму). Багато екскурсій, наприклад, похід у гори, морські й тривалі автобусні екскурсії, розраховані на фізично здорових людей, спроможних витримати короткочасні перенавантаження. Людям похилого віку, дітям, людям з ослабленим організмом, хронічними захворюваннями, тим, хто боїться висоти або не переносить морської хитавиці, варто порадитися з лікарем і, можливо, відмовитися від участі в таких походах і турах. Для окремих турів варто вимагати від туристів медичної довідки від лікаря, що підтверджує можливість здійснювати таку подорож.

У проектуванні маршруту варто враховувати реальну спроможність людей сприймати інформаційні потоки, надавати їм вільний час для відпочинку і самостійного ознайомлення з туристичними ресурсами. Варто старанно до хвилин планувати програму, графік переміщення, проведення заходів, а також потрібні та достатні тимчасові проміжки для забезпечення нормальної життєдіяльності людини. Визначаючи складність екскурсійної програми, слід враховувати і підготовку туристів, їхній інтелектуальний рівень, психофізичні особливості групи туристів, а також їхні традиції, звичаї, релігію.

 

Небезпечні випромінювання

Небезпечними випромінюваннями є: підвищений рівень ультрафіолетового та радіологічного випромінювання.

Запобігти небезпеці ультрафіолетової радіації на туристських маршрутах можна, якщо:

· інформувати туристів про вплив ультрафіолетового випромінювання на людину (сонячний опік, тепловий удар);

· використовувати засоби індивідуального захисту (захисні маски, креми, одяг, що закриває тіло, руки, ноги туристів, сонцезахисні окуляри).

Слід враховувати дію цього чинника ризику у плануванні графіка руху за маршрутом (відкритими, незатіненими ділянками маршруту в гірських, водних, лижних та інших походах).

Туристські маршрути можна прокладати й експлуатувати тільки в місцевостях із сприятливими характеристиками радіологічного стану.

 

Хімічні чинники

Хімічні чинники: токсичні, подразнювальні (дратівливі), сенсибілізуючі.

Запобігати дії цих чинників ризику в обслуговуванні туристів можна, якщо:

· регулярно контролювати вміст шкідливих хімічних речовин у повітрі, воді, ґрунті, продуктах харчування й інших біологічних середовищ;

· будувати і розміщувати об'єкти для обслуговування туристів у; сприятливому щодо дії хімічних чинників ризику, середовищі;

· застосовувати препарати для дезінфекції і дезінсекції згідно з інструкцією щодо використання, усунувши можливість контакту туристів з цими засобами.

 

Етап перевезення

Транспортні засоби є джерелом підвищеної небезпеки, незважаючи на те, що безпека - один із найважливіших моментів в усіх варіантах перевезення, значна частина несприятливих подій відбувається саме на етапі перевезення. Автобуси потрапляють у дорожні аварії, залізничні поїзди (навіть суперсучасних ліній) сходять із рейок, морські й річкові судна тонуть, а літаки всіх марок і конструкцій падають на землю й у море. Причини катастроф здебільшого мають технічний або природний характер, але нерідко це роблять і терористи. Щотижня світ здригається від жахливих повідомлень та демонстрації несамовитих сцен одночасної загибелі десятків, а то й сотень туристів. Проте в загальному обсязі перевезень це достатньо низький відсоток випадків, інакше ніхто б нікуди не їздив, а боячись, сидів би вдома. Крім того, кожен турист, зрозуміло, відправляючись у подорож, вважає, що саме з ним нічого такого не трапиться.

На кожному виді транспорту діють свої правила перевезення пасажирів й інститут страхування пасажирів та їхнього багажу. Прийнято міжнародні Конвенції про повітряні, морські, автомобільні та залізничні перевезення, у котрих правила безпеки займають центральне місце.

 

Специфічні чинники ризику

Специфічні чинники ризику в туризмі зумовлені:

· можливістю виникнення природних і техногенних катастроф у зоні розміщення туристського підприємства або маршруту, а також інших надзвичайних ситуацій (також пов'язаних зі станом громадського порядку в районі обслуговування туристів);

· технічним станом використовуваних об'єктів матеріально-технічної бази (туристських готелів, баз, кемпінгів, канатних доріг і бугельних підйомників, туристських трас, серед них гірсько-пішохідних, лижних, гірськолижних, водних, верхових і в'ючних тварин, різноманітних транспортних засобів, велосипедів, маломірних і гребних суден, архітектурних, природних пам'яток);

· складним рельєфом місцевості (річковими порогами, гірськими схилами, скельними, льодовими ділянками туристських трас тощо);

· рівнем професійної підготовленості персоналу (інструкторів, екскурсоводів тощо);

· підготовкою туристів до пересування за маршрутом певного виду і категорії складності (інструктаж, екіпірування тощо);

· інформаційним забезпеченням (гідрометеорологічні прогнози, маркування трас туристських маршрутів).

При виникненні надзвичайних ситуацій (стихійні лиха: виверження вулканів, шторми, урагани, зливи і повені, землетруси, спалахи небезпечних інфекційних захворювань) спеціальні національні та міжнародні органи і служби вживають негайних заходів з порятунку людей, зокрема туристів, і вивезення їх із небезпечних районів, спрямовують особливі рятувальні загони або бригади швидкого реагування. В Україні ці питання вирішує Міністерство з питань надзвичайних ситуацій (МНС).

В Україні діє Закон України „Про туризм", що передбачає систему гарантування безпеки туристів та порядок продажу туристичних послуг, включаючи розгляд усіляких ризиків, що можуть спричинити несприятливі наслідки і завдати шкоди здоров'ю туриста і його майну.

 

РОЗДІЛ 5

Менеджмент у туризмі

 

Термін „менеджмент" поширений у всьому світі. В основі цього слова лежить англійське дієслово „to manage" (управляти, керувати), яке походить від латинського „manus" (рука). Звідси термін „менеджмент" буквально означає „керування людьми". Можна сказати, що менеджмент - це система управління організацією, щоб досягнути цілей за посередництвом інших людей.

Основна мета цього розділу - показати верховенство людського чинника в управлінні ринковою економікою, на розвиток якої спрямований менеджмент. У суворих умовах ринкової конкуренції лише ставка на людину дає змогу постійно підтримувати високий темп виробництва. За суттю менеджмент - це система управління, яку виробила людина і яка найбільше підходить для ринкових умов розвитку економіки.

Нерідко нам доводиться чути, що поняття „управління" та „менеджмент" за своїм змістом тотожні, що це лише своєрідні „примхи" наших економістів у „копіюванні" Заходу призвели до підміни управління менеджментом.

Управління - це цілеспрямована дія на об'єкт, щоб змінити його стан або поведінку у зв'язку зі зміною певних обставин (матеріальні, енергетичні, фінансові, трудові ресурси тощо). Але ефективний результат буде досягнутий лише за умови правильного, розумного, наукового керівництва всім залученим до цього персоналом, узгодженими його діями. Отже, управління - це процес пов'язування всіх неодмінних компонентів для досягнення певного результату, а менеджмент - це інструмент, система організації праці, яка забезпечує існування такого пов'язування. Менеджмент є частиною управління. Його реалізовують лише люди, керівники, тоді як управління можливе й за допомогою технічних засобів (роботів, електронних систем, наприклад, коли мова йде про управління певним технологічним процесом, машиною тощо).

Наведімо слова Пітера Друкера (США) - „Менеджмент - це особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп в ефективну й продуктивну групу..."

Отже, якщо управляти можна всіма елементами виробництва, то керувати можна лише людьми, персоналом.

Менеджмент - це поняття багатомірне і характеризується організаційним, функціональним та особовим складниками.

Організаційний складник менеджменту - це ієрархія управління підприємством, в якій виділяють вищу, середню та низову ланки.

Функціональний складник - це поточний процес виконання функцій менеджменту: планування, організації, мотивації та контролю за реалізацією цих функцій.

Особовий складник - це мистецтво керівника управляти виробничими процесами через конкретних людей, його власні морально-психологічні якості та рівень знань.

Отже, узагальнивши різноманітні визначення та складники менеджменту, можна дійти такого висновку: менеджмент - це частина процесу управління, яка забезпечує координацію дій персоналу підприємства (організації) на всіх його рівнях з раціонального використання ресурсів із застосуванням наукового підходу, психологічних та етичних норм керівництва.

Щоб змінити економічну ситуацію в Україні, потрібно виховати керівників нового типу, які б діяли за ринковими законами. І тут не завадить звернутися до закордонного досвіду підготовки менеджерів, використання їхніх технологій управління ринковим механізмом господарювання.

На західних підприємствах розрізняють:

• топ-менеджмент, тобто вищу ланку керівництва (генеральний директор та інші члени керівництва);

• мідл-менеджмент - середню ланку керівництва (керівники самостійних відділів);

• ловер-менеджмент - нижню ланку керівництва (керівники підвідділів та інших підрозділів).

Отже, менеджмент - це радше практична діяльність, ніж наука чи професія, хоч він охоплює як одне, так й інше.

Водночас варто зауважити, що значення менеджменту полягає в тому, що він задовольняє потреби споживачів товарів та послуг через ринок. Будь-які рішення приймаються з використанням менеджменту та мають у собі економічний зміст.

Тому ефективність менеджменту й діяльності менеджерів вимірюється економічними успіхами та результатами.

Найважливіше в менеджменті - ставити перед собою цілі, які б відповідали інтересам підприємства.

У чому ж конкретно полягають завдання менеджменту?

1. Основне завдання менеджменту - існування підприємства (фірми) на ринку. Відповідно до цього завдання, менеджмент має забезпечувати рентабельність фірми на основі людських та матеріальних ресурсів.

2. Менеджмент виходить із того, що робітники та службовці - це найцінніший капітал фірми. Тому одне із завдань – це розв'язання проблем співробітників.

3. Одне із завдань менеджменту - створення нових ринків для фірми та забезпечення швидкого реагування на всі зміни в соціальній сфері ринку. Це завдання реалізується через функцію маркетингу й функцію інновації (розробку нових товарів та послуг).

4. Завдання менеджменту і в глибокому аналізі діяльності фірми. Аналізувати діяльність підприємства слід передовсім з позицій споживача та ринку.

5. Доведення до співробітників фірми конкретних завдань, надання їм можливості контролювати власну роботу, а також бачити, який внесок у загальні результати діяльності мала їхня праця. Співробітник, незалежно від того, чи є він звичайний робітник чи директор, має розуміти, що від його роботи залежить подальша доля підприємства.

Наведені вище завдання менеджменту не є вичерпними (можна було б назвати ще чимало підзавдань), але вони доводять його важливість у діяльності будь-якого підприємства, організації.

Після того, як встановлені цілі управління, потрібно знайти найефективніші шляхи та методи їх досягнення. Це досягається використанням методів менеджменту

Методи менеджменту - це сукупність способів і прийомів впливу на колектив працівників та окремих виконавців з метою досягнути місії організації та її цілей.

Ефективність застосування методів менеджменту залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу їхньої систематичної та цілеспрямованої підготовки й повсякденного використання цих методів.

Усі методи менеджменту класифікують на:

• економічні;

• організаційно-розпорядні (адміністративні);

• соціально-психологічні.

Група економічних методів об'єднує ті методи, за допомогою яких здійснюється вплив на економічні інтереси колективів і окремих його членів. До них належать: довго, середньо - та короткотермінові техніко-економічні плани, ціни, фінанси, податки, кредити, економічні стимули, бюджет.

Економічні методи ґрунтуються на використанні матеріальних стимулів (тарифних ставок, посадових окладів, доплат, надбавок, премій), дивідендів, цінних подарунків, дотацій, компенсацій, пільг тощо.

Організаційно-розпорядні методи спрямовані на використання мотивів трудової діяльності як почуття обов'язку, відповідальності, також і адміністративної. Ці методи визначаються прямим характером впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт належить до обов'язкового використання.

Розпорядні дії є способом короткотермінового впливу через усунення недоліків, відхилень тощо у ході виробничо-господарської діяльності.

Соціально-психологічні методи управління ґрунтуються на використанні соціального механізму, що діє в колективі, до складу якого входять неформальні групи, роль і статус особистості, система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби, інші соціальні аспекти.

Розглядаючи менеджмент загалом, потрібно акцентувати на увагу на функції менеджменту. Під функціями менеджменту слід розуміти відносно відокремлені напрями керівної діяльності, тобто трудові процеси у сфері керування. Вони відображають суть та зміст керівної діяльності на всіх рівнях керування.

Виокремлюють такі функції менеджменту: планування, організація, мотивація, контроль.

Розгляньмо зміст цих функцій.

 

5.1.Функція менеджменту „планування"

Під плануванням розуміють відносно відокремлений вид керівної діяльності, який визначає перспективу й майбутній стан організації.

Менеджмент виокремлює два види планування:

- стратегічне;

- тактичне.

Стратегічне планування містить встановлення цілей організації, аналіз середовища та стану організації, оцінку стратегічних альтернатив та вибір стратегії. Тактичне планування є логічним продовженням стратегічного планування та спрямоване на розроблення способів її реалізації.

 

5.2.Функція менеджменту „організація"

Термін „організація" у менеджменті вживається у двох значеннях. У першому з них під організацією розуміють підприємство, відомство, а в другому - функцію організації людської діяльності.

Організація - соціальне утворення, яке об'єднує багато людей, діяльність яких має певну суспільнокорисну мету й певним чином координується.

Організації поділяють на формальні та неформальні. Формальні - в яких діяльність людей організована свідомо й регламентована певними законами, наказами, обов'язками і т.д. Неформальні організації виникають і функціонують спонтанно.

Організація - це система, до якої входить керівна й керована підсистеми, між якими існує прямий та зворотний зв'язок.

Будь-яка організація має внутрішнє і зовнішнє довкілля. Внутрішнє довкілля складають цілі, завдання, технологія та структура організації.

Зовнішнє довкілля організації складають законодавчі акти, постачальники, споживачі, конкуренти, система економічних відносин у державі, міжнародні події, науково-технічний прогрес тощо.

Функція організації полягає в забезпеченні діяльності підприємства (організації) шляхом координації дій працівників трудового колективу, враховуючи формальні та неформальні її складники, формуючи корпоративний дух підприємства. У центр уваги менеджмент ставить людину, працівника.

 

Рис. 5.1. Складники організаційної структури підприємства.

 

Здійснюючи організаційну діяльність, менеджер діє в умовах складної структури підприємства, головними компонентами якої є: а) формальна організація; б) неформальна організація; в) працівник; г) трудовий колектив.

В ієрархічній побудові ті рівні управління, які відображають виробничо-господарську структуру організації, утворюють лінійну структуру керування. Потреба перероблювання інформації, встановлення зв'язків зумовили появу функціональних служб, тобто штабів у системі управління, які створили функціональну структуру управління. Саме сукупність лінійних та функціональних органів складає формальну організаційну структуру управління підприємством.

Крім двох основних організаційних структур управління лінійної та функціональної - існує ще низка їхніх видів, які є комбінацією двох перших.

Спроба уникнути недоліків лінійної та функціональної структур призвела до виникнення комбінованих структур управління, серед яких найбільшого поширення набули лінійно-штабні, лінійно-функціональні, матричні та дивізійні.

 

5.3. Функція менеджменту „мотивація"

Після того, як здійснено планування та організацію управлінської діяльності, потрібно забезпечити успішне виконання роботи. З цією метою використовують мотивацію — вид управлінської діяльності, який спонукає працівників до неї. Мотивація передбачає:

а) стимулювання за допомогою зовнішніх чинників (матеріальне й моральне стимулювання);

б) мотивування внутрішніх (психологічних) спонукань до праці.

В обох випадках основними є зацікавленість у праці, задоволення від трудової діяльності, потреба в трудовій активності.

Мотивація ґрунтується на двох категоріях: потреби (відчуття фізіологічної або психологічної нестачі чого-небудь) і винагороди (того, що людина вважає цінним для себе).

Сучасні теорії мотивації засновані на результатах психологічних досліджень і зумовлені складом і структурою потреб людини.

Протягом усієї історії науки керування розвивалися мотиваційні теорії. Наведімо деякі з них.

Психоаналітична теорія. Творцем цієї теорії є високу людини, підтримана будь-яким стимулом (матеріальним чи моральним), досить міцно закріплюється в її психіці. У результаті такого підкріплення людина починає діяти за певними шаблонами. Якщо відбуваються якісь зміни у стимулах, то у психіці особистості починають діяти драйви (захоплення, потяги), які намагаються нейтралізувати ці зміни та повертають її до попереднього стану. У іншому випадку, яких-небудь змін індивід намагається не сприймати. Тому, для того, щоб побудити людину до праці й нейтралізувати її реакцію (наприклад, небажання працювати) необхідно ввести стимул (наприклад, грошову винагороду). За такої умови в психіці людини створюється настрій на очікування винагороди, до якої вона з часом звикає й без якої себе не мислить.

 

Рис. 5.2. Схема мотивації

Гедоністична теорія. Згідно з цією теорією людина прагне до того, щоб максимізувати задоволення й мінімізувати дискомфорт, біль. Одним з ініціаторів цієї теорії є американський психолог П.Юнг, який доводить, що задоволення виступає тим головним чинником, який визначає активність і організацію поведінки людей. За концепцією Юнга, детермінантою поведінки виступає емоція, що слідує одразу після самої поведінки, дії. Якщо ця емоція буде приємною, то дія повториться, якщо ні — не відбудеться.

Теорія умовних рефлексів. Створення теорії належить І.Павлову. Головним концептуальним поняттям у ній виступає рефлекс (відповідь організму на зовнішні подразники).

Рефлекси є безумовні (миттєве забирання руки при її уколі), які належать до вроджених, й умовні, яких набувають з досвідом. Саме умовні рефлекси, на базі яких формується певний стереотип мислення та поведінки, є центральним компонентом мотиваційної системи людини.

Знання тверджень цих концептуальних теорій дає змогу менеджерові усвідомити загальний підхід до функції „мотивація". Однак ці теорії, не будучи безпосередньо прив'язаними до процесу виробництва, не можна визнати стратегічними.

У тактичному плані питання мотивації конкретних працівників, як найпоширеніші в системі ринкової економіки, є теорії ієрархії потреб А.Маслоу, теорія потреб Мак-Клеланда, теорія потреб Туган-Барановського, теорія „X" і „У" Мак Грегора, теорія „мотиваційної гігієни" Ф.Герцберга, теорія очікувань Врума й теорія справедливості С. Адамса.

За мотиваційною теорією спонукання працівників до продуктивної та якісної праці пов'язане з потребами людини. За гіпотезою А.Маслоу, потреби можуть бути зведені до чіткої ієрархії: а) фізіологічні потреби (їжа, вода, одяг, секс тощо); б) потреби в безпеці й захищеності (забезпеченість на „завтрашній день"); в) соціальні потреби (сім'я, колеги по роботі); г) потреби в повазі з боку інших (начальників, підлеглих); ґ) потреби в самовираженні (реалізація власних здібностей і можливостей). Перші дві групи потреб є первинними, бо вимагають першочергового задоволення, а останні три — вторинними.

Теорія потреб Мак-Клеланда. За цією теорією потрібно враховувати три головні потреби: прагнення до успіху, соціальні прагнення й прагнення до влади.

Теорія потреб Туган-Барановського. Видатний український вчений Туган-Барановський виділив 5 груп потреб:

а) фізіологічні;

б) статеві;

в) симптоматичні інстинкти та потреби;

г) альтруїстичні;

д) потреби практичного характеру.

Особливого значення він надавав раціональним почуттям, належності до народностей, моральним і релігійним поглядам, наголошуючи значущість духовності в розвитку економіки.

Ці потреби виявляються в людини за порядком черговості й утворюють своєрідну піраміду, як це зображено на рис. 5.3.

 

Рис. 5.3. Піраміда потреб Маслоу

 

Теорія „X" і “У" Мак Грегора. Аналізуючи діяльність менеджерів, Мак Грегор зауважив, що одні з них завжди досягають успіху, а інші — ні, і вирішив, що все полягає в прийомах мотивації. У зв'язку з цим він висунув теорію „X" і теорію „У". Зміст її полягає в оцінюванні людини з двох протилежних поглядів. Теорія „X" виражає підхід до оцінювання працівника з позиції традиціоналізму. Портрет „людини X" характеризується такими рисами:

- вона не любить працювати, бо від природи має вроджену огиду до неї, і намагається будь-яким способом уникнути її;

- її потрібно примушувати працювати наказами й погрозами;

- вона безініціативна, уникає відповідальності й воліє, щоб нею керували.

Портрет людини „У" характеризується такими рисами:

- праця для неї є джерелом задоволення;

- людина не лише бере на себе відповідальність, але й прагне до неї;

- зовнішній контроль і погрози не є визначальними в її трудовій діяльності.

Мак Грегор дає зрозуміти, що в умовах сучасного виробництва працівник прагне до незалежності, відповідальності, зростання. Якщо адміністрація хоче досягти успіху у виробництві, наголошує він, потрібно опиратися на мотиваційні „пружини" людини.

Теорія „мотиваційної гігієни" Ф.Герцберга. На його думку праця, яка приносить задоволення, сприяє психічному здоров'ю людини. Теорія Герцберга відома як теорія двох чинників. До перших він відносить „гігієнічні": стиль керівництва, заробітну плату, умови праці, умови особистого життя, міжособові відносини, гарантії в збереженні роботи. Однак Герцберг вважає, що ці чинники не є збудниками трудової активності людей. Такими в нього виступають чинники другої групи (мотиватори): трудові успіхи, визнання заслуг, професійне та службове зростання, відповідальність за доручену справу.

„Гігієнічні" чинники пов'язані із довкіллям, яке оточує працівника, а мотиваційні — зі змістом самої роботи.

Теорія очікувань Врума. Ця теорія ґрунтується на припущенні, що людина спрямовує свої зусилля на досягнення якої-небудь мети у тій мірі, в якій оцінює ймовірність винагороди за них. Виконавча мотивація залежить від:

- реальності, досяжності винагороди;

- цінності винагороди.

Теорія справедливості. Згідно з цією теорією працівники суб'єктивно порівнюють свої винагороди із затраченими зусиллями та з винагородами інших працівників, які виконують аналогічну роботу. Доки працівники не будуть вважати винагороди справедливими, їхня віддача в роботі буде низькою.

Розглянуті теорії мотивації можна використовувати у побудові будь-яких мотиваційних систем, але з урахуванням внутрішнього та зовнішнього довкілля організацій, особливостей груп працівників тощо.

 

5.4. Функція менеджменту „контроль"

Контроль — важлива функція менеджменту, застосування якої дає змогу керівникові стежити за виконанням управлінських рішень і вносити корективи. За своїм рангом функція контролю стоїть на другому місці після функції планування (постановки цілей). І це зрозуміло, адже, якщо не доведена до підлеглих мета їхньої діяльності, то і нічого буде контролювати. Незважаючи на те, що контроль не надто подобається працівникам, він все-таки є об'єднувальним чинником діяльності контролюючих та контрольованих осіб.

Основне завдання контролю - забезпечити досягнення цілей і місії організації. Потреба контролю є об'єктивною і визначається дією таких чинників:

• зміною довкілля (зміна законів, політики, структури організації тощо);

• небезпекою виникнення кризових ситуацій;

• потребою підтримувати успіх організації;

• боротьбою за ринки збуту товарів;

• інші.

Контроль за усіма стадіями діяльності підприємства повинен давати його керівництву інформацію щодо ухвалення відповідних рішень.

Для будь-якого контролю характерними є такі компоненти:

• об'єкт та суб'єкт контролю (що контролюється і хто контролює),

• процес контролю (здійснення в часі) і результати контролю.

З урахуванням того, якими будуть ці компоненти за своїм змістом, і визначають види контролю. Об'єктом контролю повинні бути результати діяльності і в жодному випадку – співробітники.

Відправним пунктом концепції адміністративного (службового) контролю дій підлеглих є такий - досить охопити контролем певні стратегічні пункти, вузлові функції.

Другим важливим завданням є орієнтація контролю не на минуле, а на майбутнє, оскільки краще з 75%-вою упевненістю передбачити помилку, яка може трапитися в майбутньому, якщо не здійснити певних кроків, ніж мати 100% знання про походження помилки, яка вже допущена.

Третьою проблемою службового контролю є відбір оцінок підлеглих, щоб встановити, як вони виконують свої посадові функції.

Донедавна функція контролю в нашій державі зводилася до перевірки дотримання інструкцій, законів і виявлення порушників.

Усі функції менеджменту взаємопов'язані і діють, якщо в організації є певна система комунікацій.

Спільна (колективна) діяльність людей передбачає контакти між ними у вигляді обміну інформацією. Тільки на цій основі люди, об'єднані в організацію, можуть досягти своєї мети. Будь-яка організація, навіть дуже мала, обов'язково має відповідну систему комунікацій.

У вузькому розумінні слова, комунікація — це обмін інформацією між двома й більшою кількістю людей. Тобто основним матеріалом комунікації є інформація.

Мескон, Альберт і Гедоурі наголошують, що комунікації виникають між:

• організацією та зовнішнім довкіллям (споживачами, державою і т.д.);

• підрозділами та працівниками організації (між різними рівнями управління організацією, між керівниками й підлеглими, між неформальними організаціями тощо).

З уваги на спрямованість потоків інформації розрізняють такі комунікації:

• зверху вниз (від вищої інстанції до нижчої, від керівника до підлеглого);

• знизу вверх (від підлеглих до керівників);

• горизонтальні (між членами трудового колективу, які займають рівноправні посади).

Основними елементами комунікації є: джерело інформації, передавач, приймальник, отримувач. Весь шлях від джерела інформації (відправника) до отримувача називається каналом комунікації. Канали можуть бути формальні (офіційні) й неформальні (неофіційні). Формальні канали встановлені адміністративно й зв'язують працівників як вертикальними, так і горизонтальними щаблями керування. До неформальних каналів комунікацій належать ті, які не збігаються з офіційно встановленими. Для ефективного функціонування виробничих колективів потрібно, щоб в організації діяли як формальні, так і неформальні комунікації, які повинні бути збалансованими. Якщо організація володітиме лише системою формальних комунікацій, то процес проходження інформації буде бюрократизуватися. Якщо домінуватиме система неформальних комунікацій, то це призведе до поширення чуток, які заважатимуть нормальній діяльності.

Центральною фігурою в менеджменті будь-якої організації є менеджер-керівник, який керує нею або окремим її підрозділом. Процес керівництва є неодмінною умовою функціонування організації.

Керівництво — це цілеспрямований вплив осіб, наділених функціями й компетенцією керівників, на колективи, тобто взаємодія керівників і виконавців. Керівництво — не лише неодмінний, а й основний елемент процесу керування. Зміст процесу керівництва розкривається через його функції:

планування, організацію, контроль, мотивацію й виховання.

Перші чотири розкривають зміст процесу керівництва в системі „керівник - виробництво", а остання — одну з найважливіших аспектів керівництва — формування особистості у сфері трудової діяльності.

Процес керівництва колективом можна поділити на три стадії:

- визначення цілей, які повинні бути досягнуті за певний час;

- інформування колективу про завдання, методи їхнього виконання, ресурси тощо;

- проведення аналітичної роботи, щоб вивчити.

Для того, щоб керівника вважали лідером колективу, він повинен володіти певними якостями:

- діловими (компетентність, економічне мислення, знання основ науки керування);

- організаторськими (контактність, психологічний такт, емоційно-вольова стриманість);

- особовими (енергійність, ініціативність, вимогливість, рішучість, оптимізм);

- морально-політичними (відданість інтересам держави, трудового колективу, інтелігентність, широке коло захоплень).

Важливими характеристиками керівника-лідера є його висока інтелектуальна та емоційно-вольова стресостійкість. Інтелектуальна означає бажання керівника набувати нових знань, прагнути до них. Емоційно-вольова стресостійкість характеризує здатність особи ухвалювати компетентні рішення в умовах нестачі інформації, дефіциту часу, ділових суперечностей і власних конфліктів.

 

РОЗДІЛ 6