Зобов’язання держав-учасниць

Права людини жінок і дівчаток є невід’ємною, складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівноправна участь жінок у політичному, громадянському, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а, також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства.

Віденська декларація і Програма дій
[Прийняті на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 25 червня 1993 року) (А/СОNF.157/24, Частина I, глава III)]

(частина I, пункт 18).

ВСТУП

Рівноправність є найважливішою основою будь-якого демократичного суспільства, що прагне до соціальної справедливості і поваги прав людини. Практично у всіх суспільствах і сферах діяльності жінки піддаються дискримінації як з юридичної, так і практичної точок зору. Така ситуація зумовлена і погіршується наявністю дискримінації в родині, у суспільстві та на робочому місці. Хоча причини і наслідки цього можуть бути різними в різних країнах, дискримінація щодо жінок є широко розповсюдженим явищем. Збереженню цього явища сприяє наявність устояних стереотипів, а також традиційних культурних і релігійних звичаїв і уявлень, які принижують роль жінок.

Завдяки зусиллям з висвітлення реального становища жінок у світі були отримані статистичні дані про економічну і соціальну нерівність чоловіків і жінок, які викликають тривогу. Серед незаможних переважну більшість складають жінки, і частка жінок, які відносяться до числа сільської бідноти, з 1975 року збільшилася на 50%. Жінки складають найбільше число неписьменних; у період 1970-1985 р.р. їхня кількість зросла з 543 до 597 мільйонів. В Азії й Африці жінки працюють на 13 годин на тиждень більше, ніж чоловіки, і в більшості випадків їхня праця не оплачується. У світовому масштабі заробітна плата жінок, за виконання тієї ж роботи, на 30-40% менша, ніж у чоловіків. Жінки займають 10-20% управлінських і адміністративних посад в усьому світі і менше 20% робочих місць на виробництві. Серед глав держав жінки складають менше 5%. Якби в системі національних рахунків неоплачувана робота жінок у домі та у сім’ї розглядалася в якості одного з видів виробничої діяльності, то загальний обсяг виробництва збільшився б на 25-30%[The World’s Women 1970-1990: Trends and Statistics (United nation publication, Sales No. E.90.XVII.3)].

Концепція рівності означає щось значно більше, ніж однакова поведінка з усіма людьми. Однакове поводження стосовно людей, що знаходяться в нерівному становищі, буде сприяти скоріше збереженню, ніж викорінюванню несправедливості. Справжньої рівності можна домогтися лише за допомогою зусиль, спрямованих на вивчення і виправлення такого становища. Саме ця більш широка концепція рівності стала основним принципом і кінцевою метою в боротьбі за визнання і забезпечення прав людини жінок.

У 1979 році Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (див. додаток I). У цій Конвенції викладаються в юридично імперативній формі, погоджені на міжнародному рівні, принципи про права жінок, що застосовні до всіх жінок у всіх галузях. Основоположною правовою нормою Конвенції є заборона усіх форм дискримінації щодо жінок. Здійснення цієї норми не може бути забезпечено лише за допомогою прийняття нейтральних, з точки зору статусу чоловіків і жінок, законів. Крім вимоги про те, щоб жінкам надавалися рівні, в порівнянні з чоловіками, права, у Конвенції пропонується також уживання визначених заходів для забезпечення того, щоб усюди жінки могли користуватися визнаними за ними правами.

У відповідності до статті 17 Конвенції був заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок. Цьому Комітету було доручено стежити за здійсненням положень Конвенції державами-учасницями.

Цей “Виклад фактів” містить дві основні частини. У частині I викладаються і пояснюються основні положення Конвенції. У частині II міститься огляд структури і методів роботи Комітету. Нижче подаються деякі вихідні відомості про Конвенцію.

Організація Об’єднаних Націй і права людини жінок

Рівність прав жінок є одним з основних принципів Організації Об’єднаних Націй. У преамбулі до Статуту Організації Об’єднаних Націй говориться, що одна з головних цілей полягає у тому, щоб “знову ствердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок”. Далі в статті 1 Статуту проголошується, що одне із завдань Організації Об’єднаних Націй полягає в тому, щоб здійснювати міжнародне співробітництво в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, “без розрізнення раси, статі, мови і релігії”.

Це положення про рівноправність жінок закріплюється і розвивається в Міжнародному біллі про права людини. Міжнародним біллем про права людини називають сукупність трьох міжнародних договорів: Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, а також два Факультативних протоколи до нього. Ці міжнародні договори утворюють разом етичну і правову основу для всіх напрямків діяльності Організації Об’єднаних Націй в галузі прав людини і служать фундаментом, на якому розробляється міжнародна система захисту і заохочення прав людини.

Одним з перших і найбільш значних досягнень Організації в галузі прав людини була розробка Загальної декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1948 році. З урахуванням принципу рівності достоїнства і прав кожної людини в цій Декларації проголошується, що всі люди мають користатися правами людини і основними свободами “ без будь-якого розрізнення, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи станового походження, майнового або іншого стану” (стаття 2).

Відразу ж після прийняття Загальної декларації почалася робота з забезпечення проголошених у ній прав і свобод та кодификації їх у юридично імперативній формі. У результаті цих зусиль були розроблені два згаданих вище Пакти, які були одноголосно прийняті Генеральною Асамблеєю в 1966 році і набрали чинності через 10 років. Ці Пакти є міжнародними правовими договорами. Коли та чи інша держава стає учасником кожного з двох Пактів, вона зобов’язується гарантувати всім особам, що проживають на її території чи знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації усі права, передбачені в даному Пакті, і забезпечувати ефективні засоби правового захисту у випадку порушень цих прав.

У Пактах чітко встановлюється, що закріплені в них права можуть застосовуватися до всіх осіб без будь-якої дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи станового походження, майнового або іншого стану, народження чи іншої обставини. Крім того, держави-учасниці зобов’язуються забезпечувати однакове для чоловіків і жінок право користування всіма правами, закріпленими в кожному з Пактів. Відповідно Комітет з економічних, соціальних і культурних прав і Комітет з прав людини, засновані для спостереження за здійсненням кожного з цих двох Пактів, компетентні розглядати ті питання про дискримінацію за ознакою статі, які виникають у зв’язку з положеннями відповідних договорів. Особливу активність в галузі дискримінації щодо жінок виявляє Комітет з прав людини.

Незважаючи на наявність двох пактів, кожен з яких гарантує властиву йому сукупність прав людини, взаємозалежність і неподільність усіх прав давно є загальноприйнятим і постійно підтверджуваним принципом. На практиці це означає, що громадянські і політичні права не можна розглядати у відриві від економічних, соціальних і культурних прав і, з іншого боку, що даний економічний і соціальний розвиток припускає забезпечення в рамках цього процесу політичних і громадянських свобод.

Іншим важливим принципом, що визначає концепцію прав людини й основних свобод, проголошених Організацією Об’єднаних Націй, є їхня універсальність. Незважаючи на наявність історичних, культурних і релігійних розходжень, кожна держава, незалежно від її політичної, економічної і культурної системи, зобов’язана заохочувати і захищати усі права людини, включаючи права людини жінок.

Дієвість цих принципів – взаємозалежності, неподільності й універсальності – була недавно підтверджена у Віденській декларації і Програмі дій, прийнятих на Всесвітній конференції з прав людини в 1993 році.

Навіщо потрібна окрема Конвенція про захист прав жінок?

У Міжнародному біллі про права людини закріплена сукупність прав, котрими можуть користуватися всі люди, в тому числі жінки. Чому ж тоді необхідний окремий правовий документ про захист прав жінок?

Додаткові засоби захисту прав людини жінок вважаються необхідними, оскільки той факт, що вони є частиною “людства”, виявився недостатнім для забезпечення жінкам захисту їхніх прав. У преамбулі до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок пояснюється, що, незважаючи на прийняття цілого ряду договорів, жінки як і раніше не мають рівних з чоловіками прав. В усіх країнах, як і раніше, зберігається дискримінація щодо жінок.

Згадана Конвенція була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1979 році з метою посилення існуючих положень міжнародних договорів, спрямованих на припинення практики дискримінації щодо жінок. У ній визначаються конкретні галузі дискримінації щодо жінок, наприклад, у сфері політичних прав, шлюбу і родини, а також у сфері зайнятості. У цих та інших галузях Конвенція встановлює конкретні цілі і заходи, які слід вживати для сприяння створенню гармонійного суспільства, у якому жінки користуються такими ж правами, що і чоловіки, і, таким чином, повною мірою здійснюють гарантовані їм права людини.

З метою боротьби проти дискримінації за ознакою статі Конвенція зобов’язує держави-учасниці визнати важливість економічного і соціального внеску жінок у добробут родини й у розвиток суспільства в цілому. У ній підкреслюється, що дискримінація заважає економічному росту і підвищенню добробуту. У ній також ясно визнається необхідність зміни сформованих уявлень за допомогою проведення просвітницької роботи серед чоловіків і жінок з метою визнання рівності прав і обов’язків і подолання забобонів і звичаїв, заснованих на стереотипах. Ще одна важлива особливість Конвенції полягає в безпосередньо сформульованому визнанні необхідності досягнення не тільки юридичної, але і фактичної рівності, а також важливості прийняття тимчасових спеціальних заходів для досягнення цієї мети.

Коротка історична довідка про розробку Конвенції

У листопаді 1967 року Генеральна Асамблея прийняла Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок. У 1972 році Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй просив Комісію щодо становища жінок [Комісія щодо становища жінок була заснована Економічною і Соціальною Радою в 1946 році. Вона займається підготовкою доповідей і рекомендацій Раді, які стосуються заохочення прав жінок у політичній, економічній, громадянській, соціальній і навчальній сферах, а також розробкою рекомендацій і пропозицій про вживання заходів щодо невідкладних проблем в галузі прав жінок з метою здійснення принципу рівноправності чоловіків і жінок. Комісії було доручено контролювати, аналізувати й оцінювати здійснення Найробійських перспективних стратегій в галузі поліпшення становища жінок, що були прийняті на Всесвітній конференції щодо становища жінок у 1985 році. Комісія може одержувати від окремих осіб і груп повідомлення про випадки дискримінації щодо жінок (див. розділ “Процедура розгляду індивідуальних скарг”, стор.???, нижче)] зробити запити щодо думок держав-членів щодо форми і змісту можливого міжнародного договору про права людини жінок. У наступному році Економічна і Соціальна Рада створила робочу групу для розгляду питання про розробку такої конвенції. У 1974 році Комісія щодо становища жінок розпочала розробку конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок. Роботі цієї Комісії сприяли підсумки Всесвітньої конференції в рамках Міжнародного року жінок, яка відбулася в 1975 році. На цій Конференції був прийнятий план дій в якому відзначалося, що першочергову увагу варто приділити “розробці і прийняттю конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок, а також ефективним методам її виконання”.

Протягом наступних декількох років процес розробки конвенції продовжувався в рамках Комісії. У 1977 році після подання Генеральній Асамблеї проекту цього документа вона створила спеціальну робочу групу для завершення розробки проекту.

Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1979 році. У 1981 році, після того, як були отримані перші 20 ратифікаційних грамот, Конвенція набрала чинності і був офіційно заснований Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок. Задача цього Комітету полягає в спостереженні за здійсненням положень Конвенції державами-учасницями. Інформація про діяльність Комітету викладається в частині II нижче.

I. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
ПРО ЛІКВІДАЦІЮ УСІХ ФОРМ ДИСКРИМІНАЦІЇ
ЩОДО ЖІНОК

Визначення дискримінації

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції поняття “дискримінація щодо жінок” означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування чи здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.

У статті 1 дається вичерпне визначення дискримінації, яке може бути застосоване до всіх положень Конвенції. На відміну від Міжнародного білля про права людини, у якому говориться лише про “розрізнення” чи “дискримінацію” за ознакою статі, у статті 1 докладно роз’яснюється поняття дискримінації саме щодо жінок. До такої дискримінації призводить будь-яке розрізнення в поводженні за ознакою статі, яке:

– навмисно чи ненавмисно завдає шкоди жінкам,

– заважає суспільству в цілому визнати права жінок як у приватній, так і громадській сфері,

чи яке:

– заважає жінкам користуватися своїми визнаними правами людини й основними свободами.

У цілому ряді країн світу жінки позбавлені основних юридичних прав, включаючи право голосу і право на володіння майном. Такі випадки юридично закріпленої диференціації повинні, безсумнівно, кваліфікуватися як прояв дискримінації. У той же час не кожна диференціація є дискримінаційною. Як стає зрозумілим з наведеного вище визначення, крім установлення критерію розрізнення (за ознакою статі), необхідно також враховувати його наслідки. Якщо в результаті такої диференціації зводяться нанівець чи применшуються рівні права в кожній із зазначених вище форм, то таке розходження носить дискримінаційний характер і, отже, відповідно до положень Конвенції неприпустимо.

У 1992 році Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок поширив загальну заборону дискримінації щодо жінок на прояви насильства за ознакою статі. Більш докладно це питання буде розглянуто наприкінці частини I.

Стаття 2

Держави-учасниці засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов’язуються:

a) включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;

b) вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;

c) встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;

d) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання;

e) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;

f) вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок;

g) скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що являють собою дискримінацію щодо жінок.

У статті 2 визначаються в цілому зобов’язання держав, що випливають з Конвенції, і політика, яку слід проводити для ліквідації дискримінації щодо жінок. Стаючи учасниками Конвенції, держави беруть на себе відповідальність здійснювати активні кроки для виконання принципу рівності чоловіків і жінок у рамках їхніх національних конституцій та іншого відповідного законодавства. Крім того, держави повинні ліквідувати юридичні основи для дискримінації, переглянувши існуючі закони, а також цивільне, кримінальне і трудове законодавство.

Недостатньо лише включити в законодавство положення про заборону дискримінації. Конвенція також вимагає від держав-учасниць ефективно захищати права жінок і надати жінкам можливості для одержання правової допомоги і захисту від дискримінації. Вони повинні включити в законодавство положення про прийняття відповідних санкцій за здійснення дискримінації щодо жінок і ввести систему подачі і розгляду скарг у національних трибуналах і судах.

Держави-учасниці Конвенції повинні вживати заходів щодо ліквідації дискримінації як у громадській, так і приватній сферах. Недостатньо прагнути до “вертикальної” рівності окремих жінок стосовно державних органів; держави повинні також уживати заходів для забезпечення ліквідації дискримінації на “горизонтальному” рівні, навіть у рамках родини.

У статті 2 визнається, що законодавчі зміни тоді найбільш ефективні, коли їхнє здійснення підкріплюється іншими діями, тобто, коли вони супроводжуються одночасними перетвореннями в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах. З цією метою в підпункті f) державам пропонується не тільки вносити зміни в закони, але і вживати заходів до викорінювання дискримінаційних звичаїв і практики.

Належні заходи

Стаття 3

Держави-учасниці вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній, соціальній, економічній і культурній, всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з тим щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини та основними свободами на основі рівності з чоловіками.

У статті 3 визначаються належні заходи, які необхідно вживати в усіх галузях для здійснення положень статті 2. Стаття 3 покликана також підтвердити неподільність і взаємозалежність прав, закріплених у Конвенції, а також основних прав людини, які гарантуються усім людям. У статті 3 визнається, що, якщо держави не будуть робити активних кроків для забезпечення всебічного розвитку і прогресу жінок, то жінки не зможуть повною мірою користуватися основними правами людини, проголошеними в інших міжнародних договорах.

Тимчасові спеціальні заходи для боротьби
проти дискримінації

Стаття 4

1. Вжиття державами-учасницями тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, не вважається, як це визначається цією Конвенцією, дискримінаційним, проте воно ні в якому разі не повинно тягнути за собою збереження нерівноправних чи диференційованих стандартів; ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівності можливостей і рівноправного відношення.

2. Вжиття державами-учасницями спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, включаючи заходи, що містяться в цій Конвенції, не вважається дискримінаційним.

У статті 4 визнається, що, навіть якщо жінкам забезпечується юридична (de jure) рівноправність, це не гарантує автоматично, що на практиці (de facto) з ними будуть поводитися на рівноправній основі. Для прискорення фактичної рівності між чоловіками і жінками в суспільстві і на виробництві державам дозволяється приймати спеціальні заходи корегування доти, доки зберігається нерівність. У такий спосіб, Конвенція виходить за рамки вузької концепції формальної рівності і ставить собі за мету рівність можливостей і рівність результатів. Позитивні заходи є законними і необхідними для досягнення цих цілей.

На своїй сьомій сесії в 1988 році Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок відзначив значний прогрес, досягнутий у забезпеченні юридичної рівності жінок, зробивши висновок, однак, що необхідно прийняти подальші заходи для сприяння їхній фактичній рівності. У своїй Загальній рекомендації № 5, прийнятій на цій сесії, Комітет рекомендував “державам-учасницям ширше використовувати тимчасові спеціальні заходи, такі, як боротьба за рівність, переважне ставлення чи система квот, з метою розширення участі жінок в галузі освіти, економіки, політики і зайнятості”.

Ці спеціальні заходи повинні вживатися винятково з метою більш швидкого встановлення фактичної рівності жінок і не повинні спричиняти прийняття різних стандартів для чоловіків і жінок. Іншими словами, доцільність прийняття будь-яких спеціальних заходів повинно оцінюватися з урахуванням фактичної наявності дискримінаційної практики. Відповідно, як тільки цілі рівності можливостей і поводження будуть досягнуті, ці спеціальні заходи перестануть бути необхідними і їхнє здійснення повинно бути припинене.

Разом з тим завжди будуть виняткові випадки, коли особливе поводження є єдиним засобом забезпечення справжньої рівності. Так, наприклад, індивідуальні і суспільні інтереси дітей вимагають приділення постійної уваги здоров’ю, доходам і заробітній платі матерів. Отже, здійснення спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, необхідне постійно і ніколи не повинно припинятися.

Стаття 5

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів з метою:

a) змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінювання забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї з статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок;

b) забезпечити, щоб сімейне виховання містило в собі правильне розуміння материнства як соціальної функції і визнання загальної відповідальності чоловіків і жінок за виховання і розвиток своїх дітей за умови, що у всіх випадках інтереси дітей мають перевагу.

Важливе значення Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок полягає в тому, що на додаток до інших міжнародних договорів, що також стосуються питань рівності і заборони дискримінації, вона містить нові істотні положення. У статті 5 визнається, що навіть у випадку забезпечення юридичної рівності жінок і вживання спеціальних заходів з метою сприяння їхній фактичній рівності, для досягнення справжньої рівності необхідно здійснити зміни на іншому рівні. Державам варто докладати зусиль для викорінювання соціальних, культурних і традиційних моделей поведінки, що закріплюють стереотипність ролі чоловіків і жінок, а також для створення в суспільстві таких умов, що сприяють здійсненню повною мірою прав жінок.

Перевага стереотипів у поведінці чоловіків і жінок особливо наочно виявляється в традиційній ролі жінок у веденні домашнього господарства. Багато жінок позбавлені можливості одержати освіту, оскільки вважається, що їхня роль зводиться в першу чергу до обслуговування членів родини. Більш того, існує думка, що ця функція не настільки важлива і для її виконання вчитися не треба. У підпункті b) статті 5 державам-учасницям пропонується забезпечити, щоб сімейне виховання містило в собі правильне розуміння важливої ролі материнства як соціальної функції. У ньому також передбачається, що держави повинні визнати загальну відповідальність чоловіків і жінок за виховання дітей, і що цю задачу повинні виконувати не тільки жінки. З цього випливає необхідність розвитку соціальної інфраструктури (наприклад, системи надання відпусток по догляду за дітьми), що створює умови для поділу батьківських обов’язків.

Стаття 6

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення усіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок.

Стаття 6 закликає держави вжити усіх відповідних заходів для боротьби проти торгівлі жінками й експлуатації проституції. При розв’язанні цих проблем важливо, щоб у своїх діях держави враховували ті фактори, що є першопричиною жіночої проституції: недостатній розвиток, убогість, вживання наркотиків, неграмотність, а також неможливість отримати професійну підготовку, освіту та одержати роботу. Держави-учасниці повинні також надавати жінкам інші альтернативи шляхом створення можливостей за допомогою програм реабілітації, професійної підготовки і перекваліфікації.

Держави, що миряться з існуванням проституції, дитячої проституції і порнографії (які завжди являють собою ту чи іншу форму експлуатації), а також з іншою, схожою з рабством практикою, грубо порушують свої зобов’язання, які випливають з даної статті. Недостатньо прийняти закони про заборону такої практики; для адекватного виконання своїх обов’язків держави-учасниці повинні забезпечувати вживання заходів для безумовного й ефективного застосування кримінальних санкцій.

Рівність у політичному і громадському житті
на національному рівні

Стаття 7

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право:

a) голосувати на всіх виборах і публічних референдумах і бути обраними до всіх публічно виборних органів;

b) брати участь у формулюванні і здійсненні політики уряду та займати державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління;

c) брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами громадського і політичного життя країни.

Стаття 7 наказує державам-учасницям вживати заходи на двох рівнях для забезпечення рівності жінок у політичному і громадському житті. По-перше, держави повинні розширити права, проголошені в статті 25 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, і забезпечити жінкам право голосувати на всіх виборах і публічних референдумах. Особливе значення для жінок має право голосувати анонімно. Жінки, яким не дозволяється голосувати анонімно, найчастіше змушені голосувати так, як голосують їхні чоловіки, у результаті чого вони позбавляються права висловлювати свою власну думку.

По-друге, у статті 7 визнається, що, хоча право голосувати має найважливіше значення, саме по собі воно є недостатнім для гарантування реальної й ефективної участі жінок у політичному процесі. Тому дана стаття ставить за обов’язок державам забезпечити жінкам право обиратися в державні органи, займати інші урядові посади і посади в неурядових організаціях. Ці зобов’язання можуть бути виконані за допомогою включення жінок у списки урядових кандидатів, вживання позитивних заходів і введення квот, скасування обмежень за ознакою статі для деяких посад, розширення практики просування жінок службовими сходами і розробки урядових програм із залучення більшого числа жінок для заняття важливих (а не просто номінальних) політичних керівних посад.

Рівність в політичному і громадському житті
на міжнародному рівні

Стаття 8

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.

Хоча багато рішень, які безпосередньо стосуються життя жінок, приймаються в їхніх власних країнах, важливі політичні, юридичні і соціальні тенденції виникають і закріплюються на міжнародному рівні. Тому вкрай важливо, щоб жінки були адекватним чином представлені на міжнародних форумах як члени урядових делегацій і службовців міжнародних організацій.

Ще має бути багато чого зроблено для розв’язання завдань із забезпечення рівного представництва жінок на міжнародному рівні. У своїй Загальній рекомендації № 8, прийнятій на його сьомій сесії в 1988 році, Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок рекомендував державам-учасницям використовувати в рамках здійснення статті 8 Конвенції такі тимчасові спеціальні заходи, як дії з підтримки і позитивної дискримінації, передбачені в статті 4. Держави повинні також використовувати свій вплив у міжнародних організаціях для забезпечення адекватного і рівного представництва жінок.

Стаття 9

1. Держави-учасниці надають жінкам рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни або збереження громадянства. Вони, зокрема, забезпечують, що ні одруження з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час шлюбу не тягнуть автоматичної зміни громадянства дружини, не перетворюють її на особу без громадянства і не можуть змусити її прийняти громадянство чоловіка.

2. Держави-учасниці надають жінкам рівні з чоловіками права щодо громадянства їхніх дітей.

У контексті статті 9 громадянство означає приналежність до громадян тієї чи іншої держави. З факту громадянства прямо випливають багато прав людини, особливо політичні права.

У статті 9 закріплюються два основних зобов’язання. По-перше, ця стаття наказує державам-учасницям гарантувати жінкам рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни чи збереження їхнього громадянства. У багатьох країнах існує, наприклад, дискримінація щодо жінок, які, будучи громадянками цих країн, виходять заміж за іноземців. Дружині-іноземці, яка вийшла заміж за громадянина тієї чи іншої країни, може бути дозволено отримати громадянство її чоловіка, однак чоловік-іноземець такого права не має. У результаті в подібних випадках чоловікам, що одружилися на іноземках, дозволяється зберегти громадянство країни свого походження, а жінок, що вийшли заміж за іноземців, можуть змусити виїхати в країну походження їхнього чоловіка. Такий закон повинен кваліфікуватися як дискримінаційний і вимагає відповідних змін.

По-друге, стаття 9 наказує державам-учасницям надати жінкам рівні з чоловіками права щодо громадянства їхніх дітей. У багатьох країнах діти автоматично одержують громадянство батька. У рамках здійснення цієї статті держави повинні встановити офіційну юридичну рівність між чоловіками і жінками щодо набуття, зміни чи збереження громадянства і передачі громадянства їхньому чоловіку чи дітям.

Рівність в галузі освіти

Стаття 10

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для того, щоб ліквідувати дискримінацію щодо жінок, з тим щоб забезпечити їм рівні права з чоловіками в галузі освіти і, зокрема, забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок:

a) однакові умови для орієнтації у виборі професії або спеціальності, для доступу до освіти й одержання дипломів у навчальних закладах усіх категорій як у сільських, так і в міських районах; ця рівність забезпечується в дошкільній, загальній, спеціальній і вищій технічній освіті, а також у всіх видах професійної підготовки;

b) доступ до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу однакової кваліфікації, шкільних приміщень і обладнання рівної якості;

c) усунення будь-якої стереотипної концепції ролі чоловіків і жінок на всіх рівнях і у всіх формах навчання шляхом заохочення спільного навчання та інших видів навчання, що сприятимуть досягненню цієї мети, і, зокрема, шляхом перегляду учбових посібників та шкільних програм і адаптації методів навчання;

d) однакові можливості одержання стипендій та іншої допомоги на освіту;

e) однакові можливості доступу до програм продовження освіти, включаючи програми поширення грамотності серед дорослих і програми функціональної грамотності, спрямовані, зокрема, на скорочення якомога скоріше будь-якого розриву в знаннях чоловіків і жінок;

f) скорочення числа дівчат, які не закінчують школи, та розроблення програм для дівчат і жінок, які передчасно залишили школу;

g) однакові можливості активно брати участь у заняттях спортом і фізичною підготовкою;

h) доступ до спеціальної інформації освітнього характеру з метою сприяння забезпеченню здоров’я і добробуту сімей, включаючи інформацію і консультації про планування розміру сім’ї.

У статті 10 визнається, що рівність в галузі освіти є основою для здійснення жінками їхніх прав у всіх сферах: на робочому місці, у колі родини й у суспільстві в цілому. Саме за допомогою освіти можна викорінити ті традиції і уявлення, що підсилюють нерівноправність між чоловіками і жінками, і сприяти тим самим ліквідації легітимності дискримінації, що переходить від одного покоління до іншого.

Зобов’язання держав-учасниць, що випливають зі статті 10, можна умовно розділити на три категорії.

Перше зобов’язання полягає в забезпеченні рівного доступу. Майже ніде у світі жінкам не відмовлено офіційно в праві на одержання освіти. Однак справжня рівність у сфері освіти вимагає розробки конкретних і ефективних гарантій того, щоб жінкам, які вчаться, надавався доступ до тих самих навчальних програм і можливості навчання й одержання стипендій, що й чоловікам, які вчаться. У багатьох країнах батьки не розраховують на те, що їхні дочки будуть працювати за межами дому. Відповідно дівчатам пропонують припинити навчання відразу ж після закінчення середньої чи початкової школи. Навіть на рівні початкової школи учням-хлопчикам може пропонуватися більш насичена і складна навчальна програма, ніж їхнім однокласницям. Держави-учасниці повинні провести реформу системи освіти, для того щоб вона більше не передбачала чи не допускала наявності роздільних стандартів і можливостей для юнаків і дівчат. Крім того, держави повинні, якщо це необхідно, розробити спеціальні програми, що заохочують дівчаток, які вчаться, продовжувати навчання, а їхніх батьків – давати на це свою згоду. Такі заходи могли б здійснюватися у вигляді створення фондів для надання стипендій дівчатам, які навчаються у вищих навчальних закладах, технікумах і ремісничих училищах.

По-друге, держави-учасниці зобов’язані усунути стереотипні уявлення про роль чоловіків і жінок усередині системи освіти за допомогою внесення до неї відповідних змін. Підручники, що використовуються в школах, найчастіше закріплюють традиційні стереотипи нерівності, особливо в тому, що стосується зайнятості, виконання домашніх і батьківських обов’язків. Нерідко самі викладачі заохочують такі стереотипи, відговорюючи дівчаток, які навчаються, від занять математикою, природничими науками, спортом та іншими, так званими, “чоловічими” предметами. Держави повинні, якщо це необхідно, переглянути навчальні посібники й організувати спеціальні навчальні курси для викладачів з метою боротьби проти дискримінації за ознакою статі.

Третє зобов’язання держав-учасниць полягає в зменшенні існуючих відмінностей у рівнях навчання чоловіків і жінок. Держави повинні розробити програми, які дають жінкам можливість поновити навчання в школі чи відвідувати спеціал