Показники фінансового стану позичальника

Показник	Методика розрахунку
Коефіцієнт миттєвої ліквідності
Коефіцієнт поточної ліквідності
Коефіцієнт загальної ліквідності
Коефіцієнт маневреності
Коефіцієнт незалежності
Рентабельність активів
Рентабельність продажу
Коефіцієнт покриття кредиту грошовими по­токами позичальника

 

Групування показників за їх економічним змістом доз­воляє сформувати такі напрями аналізу фінансового стану позичальника:

· аналіз грошових потоків- співвідношення чистих надход­жень за рахунками і суми основного боргу за кредитом, склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, оборотність грошових коштів;

· платоспроможність - коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності;

· фінансова стійкість - коефіцієнти маневреності та незалеж­ності;

· рентабельність - коефіцієнти рентабельності активів, рентабельності реалізації.

Крім перелічених, до уваги можуть братися й суб’єктивні чинники, котрі не завжди мають кількісні характеристики, але важливі для оцінки реальної величини ризику. Серед них такі:

· ефективність менеджменту;

· ринкова позиція позичальника;

· залежність від циклічних та структурних змін в економіці та в галузі;

· ділова репутація;

· наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника;

· професіоналізм керівництва.

Оцінка фінансового стану банків-позичальників визначається за такими напрямами:

· стан дотримання обов’язкових економічних нормативів, передбачених нормативними актами Національного банку України;

· аналіз якості активів і пасивів;

· аналіз прибутків і збитків;

· інформація про обсяги наданих та отриманих міжбанківських кредитів;

· висновки щорічної аудиторської перевірки;

· інформація про виконання банком аналогічних зобов’язань у минулому.

До якісних характеристик позичальника належать:

· загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна: нерухомості, цінних паперів, банківських вкладів, транспортних засобів тощо);

· соціальна стабільність (постійна робота, сімейний стан, ділова репутація);

· вік і стан здоров’я клієнта;

· кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами у минулому та своєчасність їх погашення, користування іншими банківськими послугами).

Кожен банк має формалізувати процедуру оцінювання фінансового стану позичальників і розробити власні критерії та методику аналізу. Одним з підходів до аналізу кредитоспроможності позичальника - фізичної особи є система кредитного скорингу, яка базується на бальній оцінці факторів кредитного ризику. Кредитний скоринг є різновидом загальнішого методу - рейтингових систем оцінювання кредитоспроможності позичальника.

За результатами проведеного аналізу фінансовий стан позичаль­ника визначається точкою у багатовимірному просторі, параметрами якого є перелічені вище показники. Оскільки працювати з такою кількістю оцінок досить складно, то на наступному етапі проводиться агрегування і за певними критеріями визначається належність кожного позичальника до одного з п’яти класів, позначених літерами: А, Б, В, Г, Д.

В процесі ідентифікації класу позичальника банк бере до уваги не лише його фактичний фінансовий стан, але й оцінює перспективи (покращання, погіршення чи підтримка фінансового стану на тому ж рівні). Крім фінансового стану позичальника (контрагента банку), в процесі визначення ризикованості кредитних операцій банку оцінюється ще два параметри - стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентами (комісії чи інші платежі); рівень та якість забезпечення кредитної операції.

Для аналізу банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп:

· інформація, отримана безпосередньо від клієнта;

· внутрішньобанківська інформація;

· зовнішні (ринкові) джерела інформації.

До першої групи належать:

· фінансова звітність;

· документація, що підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу і т. ін.;

· документація, пов’язана з кредитним заходом - техніко-еко­номічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо- і довгострокових кредитів - бізнес-план, копії контрактів, договорів та інших документів щодо реалізації заходу, зобов’язання із забезпечення своєчасного повернення кре­диту (договір застави, гарантійний лист, страхове свідоцтво і т. ін.);

· інформація, одержана у процесі попередньої бесіди з майбутнім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (директора, його заступників, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку та росту, виявити специфічні особливості та деталі даного кредиту, сформувати думку про клієн­та;

· додаткова інформація, яка подається на вимогу банку, довідки про наявність рахунків в інших банках, виписки з рахунків в інших банках, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація з деяких видів застави тощо.

В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, на чому наполягають й банківські працівники. Але складність цієї проблеми, як організаційна, так і технічна, не дає можливості розраховувати на швидке її розв’язання.

До третьої групи джерел інформації належать відомості, здобуті за межами банку, що надійшли від:

1) департаменту банківського нагляду;

2) інших банків, які обслуговували даного клієнта;

3) ділових партнерів, які мали контакти з позичальником;

4) засобів масової інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, оголошення тощо);

5) статистичних агенцій та статистичних інформаційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку;

6) відвідування підприємства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівників, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служби, адміністративний апарат, скласти уявлення про стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність продукції та послуг підприємства, мож­ливості експорту, залежність від джерел сировини і т. ін.

Всебічний та ґрунтовний аналіз всієї інформації дозволяє оцінити кредитний ризик клієнта, який фокусується на п’яти основних аспектах:

· фінансовий - визначає здатність позичальника генерувати грошовий потік, достатній для погашення кредиту;

· галузевий - відображає процеси розвитку галузі та конкурентні позиції клієнта і є складовою загального кредитного ризику позичальника;

· управлінський - оцінює якість менеджменту й ефективність керівництва;

· якості забезпечення кредиту - визначає рівень банківського контролю за заставою та можливості й умови її реалізації;

· морально-етичний - відображає готовність позичальника до повернення кредиту.

У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використовуються такі методи аналізу:

· метод коефіцієнтів,

· метод групувань,

· метод порівнянь,

· рейтингові системи оцінки.

Вибір методу залежить від низки чинників:

· типу економічної системи,

· ступеня розвиненості ринкових відносин,

· особливостей побудови балансу й інших форм звітності клієнта,

· галузевих особливостей,

· виду діяль­ності,

· характеру позичальника (підприємство, банк, фізична особа), форми власності.

Досить широкого застосування, як у вітчизняній, так і в зарубіжній практиці, набув метод коефіцієнтів, який дозволяє отримати важливі показники діяльності клієнта. Метод коефіцієнтів зводиться до розрахунку співвідношень між окремими показниками чи групами показників (статей балансу), які характеризують фінансовий стан підприємства, і порівняння результатів з нормативними чи середніми значеннями. Середні значення показників обчислюються без урахування розмірів, галузі та специфіки діяльності підприємст­ва, що знижує ефективність застосування методу коефіцієнтів. Для здобуття достовірнішої картини необхідно використовувати галузеві значення коефіцієнтів, які б ураховували особливості технологічних процесів та тривалість ділового циклу підприємств.

У міжнародній банківській практиці одним з найпоширеніших підходів до визначення кредитоспроможності позичальника є рейтингові системи, орієнтовані на врахування як кількісних, так і якісних характеристик клієнта. Такі системи дозволяють визначити кредитоспроможність за допомогою синтезованого показника -рейтингу, вираженого у балах, встановити межі інтервалу його коливань і, залежно від кількості балів, визначити належність позичальника до того чи іншого класу клієнтів за рівнем ризику.

Рейтингові системи оцінки передбачають насамперед вибір і обґрунтування системи показників та їх класифікацію за групами. Ці групи ранжуються залежно від їх значущості в оцінці кредитоспроможності клієнта з позицій банку. Тобто одні й ті самі показники можуть мати різну вагомість в оцінці кредитного ризику з погляду різних банків, а також залежно від виду кредиту.

Рейтингова система оцінювання кредитоспроможності позичальника має розроблятися кожним банком індивідуально залежно від кредитної політики банку, стратегічних планів, маркетингових досліджень та загальних вимог до якості кредитів, про­понованих центральним банком. Тому, рейтингові системи відображають підхід конкретного банку до оцінювання якості кредитів і можуть суттєво відрізнятися від банку до банку.

У світовій практиці кредитний рейтинг надають спеціалізовані компанії - рейтингові агенції, такі як Standard & Poor, Moody’s, Fitch, Duff and Phelps.

Кредитний менеджер повинен завжди пам’ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та процентів за кредитом, а не аналіз фінансового стану клієнта як такий.