Українська культура Давньоруського періоду.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни,

козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна.

У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту.

Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному

мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі,

став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX

с Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти,

вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо,

Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців,

аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки;

гомілетика — урочисті "слова" на церковні свята.

Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася

на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця

X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. У розвитку культури Русі проявлялися

як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен.

Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури.

На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи

були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська

Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його.

Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю.

Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

 

Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом.

Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни

не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились

до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив

православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського

складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель.

В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна.

На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція

до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель

у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші. Сприятливі умови для розвитку українських

земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. Руська правда стоала правовою основою

Великого князівства литовського,а руська мода – державною.Литовська аристократична верхівка прийняла

православну віру.Отже,ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою,

у якій литовцям належала провідна політична роль,а українцям і білорцсам -культурка і економічна

Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.

Зовсім інший характер мало втягування Галичини в орбіту польського впливу. Цей регіон став своєрідним полігоном,

на якому випробовувались форми і методи тотального наступу Польщі на українські землі.

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях,

на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий простір для свободи дій, то

поляки в основу свого курсу одразу доклали католизащ'ю. полонізацію і колонізацію краю, Ідо

програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин. 1413р.

між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Литовсько-Руську державу поширились

обмеження. які діяли у Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у

великокняжій раді. В Луцьку та Кам'янці-Подільському засновано католицькі єпископські кафедри.

Політика зближення з Польщею і обмеження прав місцевої верхівки наштовхнулась на опір частини

литовських князів. Великі князі литовські Вітовт (1392-1430) і Свидригайло (1430-1432), спираючись

на православну шляхту, протистояли польським впливам. Однак, після смерті Свидригайла у 1452р.

була ліквідована автономія Волинського князівства, а у 1471р.- Київського. Поразки у лівонській війні

з Росією підштовхували уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сейм

і представниками обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами

Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада

короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники)

та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів

самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.

Важливими внутрішніми факторами підтримки польсько-литовської унії були: прагнення української,

білоруської, литовської шляхти мати рівні привілеї з польською та обмежити сваволю магнатів,

а також бажання полегшити свою ВІЙСЬКОВУ ПОВИННІСТЬ, яку вона відбувала у формі "посполитого рішення",

тоді як у Польщі переважно було наймане військо, на утримання якого сплачувався спеціальний податок -"кварта"

тому воно й здобувало назву "кварцяне" Унії супротивились литовсько-руські магнати, які не бажали обмеження

своїх прав, привілеїв та земельних володінь. Проте їх опозиція виявилась недостатньо сильною, щоб не допустити здійснення унії.

Крім внутрішньополітичних, були ще й зовнішньополітичні фактори, які спонукали литовсько-польські

правлячі кола до державного об'єднання. У першій половині XVI ст. Війни між Литвою та Московською

державою тривали одна за одною. У 1513 р. Литва втратила Смоленськ, а у 1563 р. - Полоцьк. На боці Москви воювали

Швеція та Данія. Становище Литви стало критичним. Велике князівство Литовське потребувало значної

фінансової та військової допомоги. Перша спроба підписати унію у 1563 р. Не мала успіху. Литовська делегація,

що прибула на польський сейм, дізнавшись про поразку московітів на р. Улі, полишила переговори.

Але вже у 1568 р. Нова делегація Великого князівства Литовського прибула на Люблінський сейм.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги. Для долі України вона мала досить суперечливі наслідки.

З одного боку вона, сприяла посиленню польської експансії на українські землі, руйнівного наступу католицизму,

наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. Безумовно, позитивним наслідком

унії був вихід українських земель на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно-освітнього руху,

який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.