Фінансовий механізм реалізації природоохоронних програм і заходів

Мета вивчення: з’ясувати сутність механізму економічного регулювання природокористування; зрозуміти роль методів економічного примусу та економічного заохочення в забезпеченні раціонального природокористування та здійсненні природоохоронної діяльності; визначити недоліки діючого механізму економічного регулювання природокористування та природоохоронної діяльності в Україні; ознайомитись із методами економічної оцінки природних ресурсів; набути навиків обчислення зборів за забруднення природного середовища і нанесення еколого-економічної шкоди.

Починаючи вивчення цієї теми, необхідно, перш за все, з’ясувати місце економічних методів серед інших засобів регулюючого впливу на процеси природокористування (адміністративно-правових, техніко-тех­нологічних, освітньо-виховних, пропагандистських). Серед них еконо­мічне регулювання займає особливе місце. Це зумовлено, по-перше, тим, що негативний антропогенний вплив на природне середовище зумовлює негативні економічні наслідки для господарської діяльності, а саме суттєві матеріальні втрати, а по-друге – економічні методи є важливими стимуляторами раціонального природокористування та природоохоронної діяльності. Таке стимулювання забезпечується методами економічного примусу та методами економічного заохочення.

В основі методів економічного примусу лежить принцип платного природокористування, який передбачає здійснення двох видів виплат:

- - за безпосереднє використання природного ресурсу як техноло­гічної сировини чи засобу праці;

- - за нанесення еколого-економічної шкоди шляхом забруднення або руйнування природного середовища.

Екологічні платежі – це ті кошти, які економічний суб’єкт виплачує за використання природних ресурсів і за можливість здійснення госпо­дарської діяльності. Плата в сфері природокористу­вання – це інструмент встановлення зв’язку економічних показників господарсь­кої діяльності з розмірами її впливу на навколишнє середовище.

За використання природних ресурсів встановлюється плата, розміри якої визначені тарифами. Встановлюються також збори (штрафи) за забруднення та руйнування природного середовища, що мають податковий характер і повинні бути такими, щоб спонукати суб’єкт господарювання витрачати кошти на природоохоронні заходи, замість того, щоб платити штрафи. Однак, нині існуючі в Україні штрафні санкції не відповідають таким вимогам. Підприємствам на сьогодні вигідніше платити штрафи, ніж встановлювати очисні споруди чи запроваджувати новітні технології, оскільки суми штрафів нижчі, ніж затрати на природоохоронні заходи. Варто зазначити, що існуючий в Україні механізм економічного регулювання природоко­ристування в цілому має ряд суттєвих недоліків, які зумовлюють його неефективність. Зокрема, це:

- - недостатньо високий рівень сплати за забруднення, що пояснюється як економічними чинниками у країні (складне економічне становище суб’єктів господарювання), так і порушенням у багатьох випадках платіжної дисципліни;

- - низька ефективність обліку природоохоронних платежів через відсутність єдиної автоматизованої системи контролю за їх надходженням та використанням;

- - низькі суми штрафів за природоохоронні порушення порівняно з вартістю діяльності, яка спрямована на ліквідацію наслідків цих порушень.

Методами економічного заохочення є:

- - пільгове оподаткування суб’єктів господарської діяльності в разі реалізації ними природоохоронних заходів (впровадження ресурсо- та енергозбе­рігаючих, мало- і безвідходних технологій);

- - пільгове кредитування (безпроцентні та низькопроцентні кредити) для реалізації заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища;

- - державні інвестиції, гранти для розробки та впровадження екологічно безпечних технологій та господарських проектів;

- - звільнення від оподаткування спеціальних екологічних фондів;

- - матеріальне заохочення (премії) за досягнення в природоохорон­ній діяльності тим працівникам, які виявили порушення природоохорон­ного законодавства, вжили необхідних заходів для зміцнення мате­ріально-технічної бази для здійснення природоохоронної діяльності тощо.

Міжнародна практика сучасного природокористування свідчить про те, що бажаних результатів можна досягти лише на основі оптима­льного поєднання усіх методів регулювання як безпосередніх (адмі­ністративно-правове регулювання, техніко-технологічні методи), так і опосередкованих, серед яких важливе місце займає економічне регулю­вання процесів природокористування та природоохоронної діяльності.

Для визначення вартості природного ресурсу здійснюється економічна оцінка природних ресурсів (ЕОПР).

Економічна оцінка природних ресурсів (ЕОПР) – це грошове вираження їхньої природної та народногосподарської цінності. На величину вартості ресурсу впливають наступні фактори: кількість ресурсу, якість ресурсу, суспільні потреби в ресурсі, затрати на освоєння, охорону та відтворення ресурсу, величина еколого-еконо­мічної шкоди, ефективність природоохоронної діяльності.

У сучасній економічній науці та практиці природокористування застосовуються різні підходи до економічної оцінки природних ресурсів, зокрема це:

- - Затратний підхід – вартість природного ресурсу визначається величиною затрат на їх виявлення, видобуток та використання. Як відомо, кращі за якістю та розташовані в сприятливіших умовах ресурси потребують менших затрат праці на їх освоєння, а за даною методикою вони виявляться дешевшими, ніж ресурси гіршої якості. Тому даний підхід не відповідає вимогам універсальності та повинен обмежуватись цілим рядом умовностей.

- - Результатний підхід – вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції або різниці між одержаним прибутком та поточними витратами. Таким чином, у відповідності з цим підходом вартість мають лише ті природні ресурси, які приносять прибуток. Основними недоліками такої методики є те, що, по-перше, не для кожного природного ресурсу можна визначити вартість первинної продукції; по-друге, прибуток від використання природного ресурсу може бути як прямим, так і опосередкованим; по-третє, ресурс, що при нинішніх технологіях не використовується і не має, у відповідності з таким підходом, вартості, може бути включеним до господарського обігу і навіть стати дефіцитним у майбутньому, що необхідно враховувати при плануванні природокористування та розробці природоохоронних програм на перспективу.

- - Рентний підхід – основою для визначення вартості ресурсу є диференціальна рента – додатковий прибуток, що одержується за рахунок кращої якості ресурсу. При такому підході «кращий» ресурс, тобто той, що за однакових затрат приносить більший прибуток завдяки своїм вищим споживчим властивостям, одержує більшу вартість. Диференціальна рента сприяє вирівнюванню економічних умов господарювання і не дозволяє природокористувачу одержувати невиправдано великий прибуток за рахунок використання природних ресурсів, кращих за якістю та споживчими властивостями.

- - Відтворювальний підхід – вартість природного ресурсу визнача­ється з урахуванням затрат, необхідних для його відтворення. Незважаючи на можливе завищення оцінки майбутньої дефіцитності ресурсів, даний підхід найбільше відповідає вимогам раціонального природокористування, оскільки в основних сировинних регіонах резерви екстенсивної експлуатації природних ресурсів практично вичерпані.

Здійснюючи економічну оцінку природних ресурсів, важливо забезпечити комплексний підхід – враховувати не лише суспільну значимість ресурсів, їхню якість та вартість видобутку, а й можливості відтворення, значення в природно-територіальному комплексі, вартість природоохоронних заходів. Такий підхід сприятиме раціональному природокористуванню та подальшому сталому соціально-економічно­му розвитку.

У процесі експлуатації природних ресурсів природному середо­вищу завдається шкода, яка має не лише екологічні, а й соціально-еко­номічні наслідки. Еколого-економічна шкода – це виражені у вартісній формі фактичні та ймовірні збитки, які завдаються суспільству внаслідок забруднення або руйнування компонентів природного середовища. Ці збитки одночасно можуть проявлятися в трьох аспектах:

- - природному – порушення природних процесів, деградація природних об’єктів, біологічне збіднення екологічних систем (такі порушення можуть стати причиною значних економічних збитків у майбутньому);

- - соціальному – погіршення здоров’я людей, втрата працездатності, виникнення небезпечних хвороб, необхідність зміни місця прожи­вання, моральні збитки тощо;

- - економічному – втрати готової продукції, недовироблення продукції, затрати на переселення людей із забруднених територій, відшкодування втраченого майна, затрати на оплату лікарняних бюлетенів, лікування та оздоровлення постраждалих, затрати на очистку території та проведення відновлюваних робіт тощо.

Розрізняють фактичну та потенційну шкоду.

Фактична еколого-економічна шкода – це фактично завдані збитки (втрата готової продукції або її недовироблення) та додаткові витрати на ліквідацію їх наслідків.

Потенційна еколого-економічна шкода – це ймовірні збитки, яких може зазнати суспільство в майбутньому в результаті нинішнього забруднення або руйнування природного середовища.

Розрахунок величини еколого-економічної шкоди (ЕЕШ) здійсню­ється за наступною формулою:

ЕЕШ = Ш_п + Ш_н + Ш_к;                                                     (2.2)

де Ш_п – втрати готової продукції в результаті прямого руйнування або забруднення природного середовища;

Ш_н – втрати віднедовироблення частини продукції в результаті забруднення території;

Ш_к – додаткові витрати на компенсацію наслідків від забруднення (руйнування).

До економічних регуляторів примусово-обмежувального характеру відносяться платежі за забруднення навколишнього середовища.

В Україні принцип «забруднювач платить» було запроваджено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», прийнятим в 1991 р. Плата за забруднення визначається та стягується відповідно до «Порядку встановлення нормативів збору і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища», затвердженого та запровадженого відповідними Постановами Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. та від 1 березня 1999 р., за:

- - викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами;

- - скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, у тому числі скиди, що здійснюються підприємствами через систему комунальної каналізації;

- - розміщення відходів у навколишньому середовищі.

Розміри платежів за забруднення навколишнього середовища визначаються на підставі лімітів та фактичних обсягів викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів, базових нормативів плати за них та відповідних коригувальних коефіцієнтів.

Складовими платежів за забруднення компонентів навколишнього природного середовища є:

- - плата за викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів у межах установлених лімітів (дозволів);

- - плата за перевищення лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів.

Платежі за викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів у межах встановлених лімітів включаються у виробничі витрати підприємства, а за понадлімітні обсяги – здійснюються за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства. У разі відсутності на підприємстві затверджених у встановленому порядку лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин та розмі­щення відходів нормативи плати за викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів установлюються як за понадлімітні.