Сучасні проблеми природокористування в Україні

Мета вивчення: з’ясувати екологічні наслідки техногенного перевантаження території України; здійснити територіальну диференціа­цію екологічної ситуації в Україні; вивчити проблеми забруднення Донецького та Придніпровського регіонів, екологічні проблеми Дніпра, Чорного та Азовського морів, проблеми раціонального використання природних ресурсів та збереження унікальних екосистем Карпат, раціонального використання рекреаційних ресурсів Криму; ознайо­митись з основними положеннями Державної програми охорони навколишнього середовища.

Починаючи вивчення теми, варто зважити на те, що в цілому в нашій країні екологічна ситуація оцінюється як кризова. Це зумовлено, перш за все надмірним техногенним навантаженням на природно-територіальні комплекси та наслідками Чорнобильської аварії.

Основними джерелами негативного впливу на природне середовище в Україні є хімічна, металургійна, гірничодобувна промисловість, а також теплові електростанції, автотранспорт, сільськогосподарське виробництво, водомеліоративні роботи тощо.

Просторова диференціація екологічного стану території України є своєрідним наслідком виробничої спеціалізації її регіонів, яка, в свою чергу, є головним чинником формування регіональних відмінностей за видами і концентраціями забруднюючих речовин, ступенем антропогенної перетвореності і забрудненості ландшафтів, напруже­ності екологічної ситуації.

Екологічні проблеми проявляються на трьох рівнях: загальнодержавно­ му, регіональному та локальному.

На загальнодержавному рівні – це забруднення окремих компонентів природи, розбалансування соціально-економічних функцій ландшафтів; неузгодженість розвитку різних видів меліорацій; нераціональне використання природних ресурсів, зокрема, мінеральних та земельних.

На регіональному рівні – це негативні наслідки водогосподарських меліорацій на Поліссі та півдні України; нераціональне використання ресурсів Криму та Карпат; радіаційне забруднення територій, прилеглих до Чорнобильської АЕС тощо.

На локальному рівні – техногенні перевантаження природного середовища в населених пунктах, надмірна концентрація виробництва в промислових центрах тощо.

До основних екологічних проблем України варто віднести:

- - зменшення запасів корисних копалин (вичерпання ресурсів, зменшення їх якості і розмаїття);

- - зниження родючості ґрунтів внаслідок вимивання гумусу, засо­лення, підтоплення, забруднення важкими металами, пестицидами та іншими речовинами;

- - зменшення запасів та високий рівень забруднення поверхневих і підземних вод внаслідок посиленого водозабору, скидання забрудню­ючих речовин у водні об’єкти в процесі виробництва і ведення комунального господарства;

- - забруднення атмосферного повітря і зміна його складу внаслідок промислових та інших викидів у атмосферу;

- - скорочення розмаїття рослинного і тваринного світу та зміни в його генофонді;

- - зменшення біологічної продуктивності ландшафтів;

- - погіршення гігієнічних і санітарно-епідеміологічних умов жит­тєдіяльності людини та існування живих організмів.

Варто також відзначити, що простежується пряма залежність між масштабами та структурою регіонального виробництва, з одного боку, та забрудненням навколишнього середовища – з іншого. Найбільш забрудненими є регіональні еколого-економічні системи з потужним промисловим комплексом загальнонаціонального значення. Це, перш за все, старопромислові регіони – Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області, загальна частка яких у промисловому виробництві України становить майже 56 %, а у забрудненні природних поверхневих водних об’єктів – 71 %, у тому числі водами, що скидаються без очищення, – 75 %. Питома вага цих регіонів у загальному обсязі викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами в Україні сягає 80 %.

До найбільших забруднювачів атмосферного повітря пересувними джерелами відносяться транспортні системи Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Львівської, Одеської, Харківської областей та м. Києва. Їх внесок складає майже 60 % загального обсягу викидів шкідливих речовин пересувними джерелами в країні.

Таким чином, найбільш забруднені території розташовані в районах Придніпров’я, Донбасу, Причорномор’я, Полісся, а також у великих містах. Разом вони охоплюють територію в майже 61 тис км² (10,1 % загальної площі країни). Умовно чисті та помірно забруднені регіони займають відповідно 8,1 % та 24 % території держави. Майже 50 % території України відносяться до категорії дуже забрудненої та забрудненої.

Особливий статус мають та потребують відповідної особливої уваги регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС. Вони займають понад 7 % території, у них зосереджено 15 % площі лісів і 5 % площі сільськогосподарських угідь країни.

Державна екологічна політика України має ґрунтуватись на наступних принципах:

- - дотримання загальнонаціональних пріоритетів у галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів;

- - науковості (усі найважливіші управлінські рішення у галузі природокористування та природоохоронної діяльності мають бути науково обґрунтованими);

- - урахування екологічних інтересів інших регіонів, у тому числі за межами України, відповідно до міждержавних угод; формування ефективного фінансового забезпечення природоохоронної діяльності регіонів.

Лише за умови об’єднання національних, регіональних і міждержав­них зусиль можливо подолати екологічні загрози, уникнути локальних і глобальних екологічних ризиків і забезпечити сталий розвиток суспільства.

Термінологічний словник

Екологічна ситуація – сукупність станів екологічних систем у межах певної території за певний проміжок часу.

Екологічний ризик – імовірність виникнення несприятливих екологічних ситуацій.

Імператив екологічний – система заборон на форми господарської діяльності людини, що ведуть до погіршення якості природного середовища і втрати біорізноманіття.

Планування екологічне – прийняття екологічних програм, комплексних планів екологічного розвитку та інших документів, які враховують вплив на навколишнє середовище антропогенних та природних чинників.

Рівновага природна – первинна екологічна рівновага, що формується в незмінених або слабо змінених людською діяльністю природно-територіальних комплексах.

Якість природного середовища – ступінь відповідності природного середовища потребам людини та фізіологічним потребам інших живих організмів.

 

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ 8