Та раціонального використання природних ресурсів

Складність управління міжнародним природоохоронним співро­бітництвом полягає в тому, що рішення (резолюції) міжнародних організацій носять не директивний, а рекомендаційний характер і реалізуються лише після прийняття їх певною країною.

Міжнародними об’єктами охорони навколишнього природного середо­ вища є Світовий океан, повітряний басейн, навколоземний космічний простір, Антарктида, «інтернаціональні» річки та природні ресурси, запаси яких мають міждержавне значення. Використання міжнародних природних ресурсів повинно супроводжуватися рівноправним співро­бітництвом, яке базується на дотриманні міждержавних домовле­ностей.

У розвинених країнах світу розроблені спеціальні програми охорони природи, реалізація яких спирається на дієвий економічний механізм стимулювання природоохоронної діяльності. У США цільові заходи охорони довкілля встановлює федеральне Агентство з охорони природи, а кожний штат пропонує свої конкретні заходи щодо їх реалізації, враховуючи особливості та плани розвитку галузей господарства.

У країнах Європейського Союзу реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту та екологічного підприємництва як одного з важливих напрямів екологічної модернізації виробництва. А підпри­ємства Німеччини в обов’язковому порядку проходять екологічний аудит – перевірку відповідності їх діяльності європейським еколо­гічним стандартам.

У США, Німеччині та інших розвинених країнах світу змінюються пріоритети у боротьбі із забрудненням довкілля. Основні екологічні програми спрямовуються не на очищення відходів, а на запроваджен­ня екологічно чистих (маловідходних та безвідходних) технологій.

В Японії головним природоохоронним органом є Управління з питань довкілля. При ньому функціонують Національний інститут екологічних досліджень та Інститут підготовки фахівців для контролю за забрудненням довкілля.

У Швейцарії національна екологічна політика ефективно реалізу­ється через закони, природоохоронні інвестиції, співпрацю державних та приватних структур, освіту та пропаганду. Її виконання забезпе­чується як державними структурами (міністерство та поліція), так і приватними (Ліга охорони природи, Об’єднання з охорони природи тощо).

Усвідомлення світовою громадськістю небезпеки глобальної еколо­гічної катастрофи сприяло розвитку міжнародного природоохорон­ного співробітництва. Основними формами співпраці країн у вирі­шенні природоохоронних проблем є: організація міжнародних форумів, на яких обговорюються нагальні питання щодо використання та охорони природних ресурсів, зменшення негативного впливу на довкілля, об’єднання зусиль для ліквідації наслідків екологічних катастроф регіонального масштабу; створення міжнародних організацій, що координують спільні зусилля з охорони природи; укладення офіційних дво- та багатосторонніх природоохоронних угод.

Розвитку міждержавної природоохоронної співпраці сприяють міжна­родні форуми з питань довкілля, зокрема, такі як: Стокгольмська конференція ООН з навколишнього середовища (Стокгольм, 1972 р.), Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.), Міжнародний конгрес у справі біосферних заповідників (Мінськ, 1983 р.), Віденська конференція захисту озонового шару (1985 р.), Глобальний форум з проблем виживання (Москва, 1990 р.), Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). День відкриття Стокгольмської конференції – 5 червня – був оголо­шений Всесвітнім днем навколишнього середовища.

Особливе значення має програмний документ «Порядок денний на ХХІ століття», прийнятий Конференцією ООН з навколишнього середо­вища та розвитку в 1992 р. Вперше політичними діячами країн світу була визнана необхідність зміни світоглядної стратегії розвитку людства. Конференція констатувала неможливість застосування країнами, що розвиваються, тих методів, якими забезпечили своє благополуччя розвинені країни, оскільки природа не витримає такого бурхливого зростання споживання природних ресурсів. У зв’язку з цим конференцією була проголошена для всіх країн світу головна мета на майбутнє – сталий розвиток суспільства, за якого задовольняються потреби сучасності без загрози для наступних поколінь.

Важливу роль у вирішенні природоохоронних проблем покликані відіграти міжнародні угоди щодо потепління клімату та зменшення забруднення навколишнього середовища. У 1992 р. була розроблена Рамкова конвенція ООН «Про зміну клімату», яку підписали 154 країни, а нині дотримуються 186 країн світу.

У 1997 р. Кіотський протокол про зміни клімату ввів серію кількісних параметрів щодо зменшення викидів забруднюючих речовин, зокрема парникових газів, в атмосферу. У відповідності з прийнятими зобов’язаннями країни Євросоюзу повинні знизити викиди парникових газів до 2008–2012 рр. на 8 % порівняно з рівнем 1990 р., США – на 7 %, Канада – на 6%. Україна та Росія не повинні перевищувати розмір викидів, визначених на 1990 р.

У 2000 р. представники 130 країн світу підписали Картахенський протокол з біобезпеки, основна мета якого – захистити суспільство від добровільного створення трансгенних сортів рослин і порід тварин, у геном яких штучно вбудовані фрагменти ДНК інших видів. Цей Протокол передбачає широке залучення громадськості до вирішення питань та прийняття рішень щодо застосування в країні трансгенних живих організмів.

Міжнародне природоохоронне співробітництво займає чільне місце в зовнішньополітичному курсі суверенної України. Наша держава, відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 71), здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища з іншими державами світу.

Нині Україна, будучи членом ООН, є суверенною стороною 18 міжнародних угод з екологічних питань, 26 багатосторонніх міжна­родних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля, а також бере участь в реалізації 20 міжнародних конвенцій. Наша держава підписала більш як 40 двосторонніх природоохоронних угод, насамперед із Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Молдовою, Грузією та Росією. Динамічно розвивається співробітництво України з Данією, Австрією, Фінляндією, Нідерландами, США в галузі раціонального вико­ристання природних ресурсів, створення національних парків, управління токсич­ними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Україна є членом провідних міжнародних природоохоронних організа­цій, співпрацює з Комітетом з екологічної політики Європейської економічної Комісії. Наша країна брала активну участь у розробці Картахенського протоколу про біобезпеку, Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Протоколу про важкі метали та Протоколу про скорочення викидів азоту і легких органічних сполук до Конвенції про транскордонне забруднення на великі відстані.

Україна була активним учасником Всесвітніх форумів у Ріо-де-Жа­нейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи і реалізує їх на національному рівні.

Як учасниця Конференції 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, Україна внесла пропозицію про екологічну конверсію виробництва і взяла на себе зобов’язання забезпечувати екологізацію економіки та вирішення нагальних екологічних проблем як першочергове завдання державної політики.

15 березня 1999 р. Україна підписала Кіотський протокол, чим підтвердила послідовність своїх дій у вирішенні глобальних еколо­гічних проблем та приверженість ідеям сталого розвитку.

У 2003 р. у Києві відбулася міжнародна конференція «Довкілля для Європи», яка стала ще одним підтвердженням високого міжнародного авторитету України в галузі охорони довкілля.

Пріоритетними напрямами участі України в міжнародному природо­охоронному співробітництві є:

- - входження України в світовий правовий екологічний простір;

- - застосування взаємоузгоджених заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу глобальних змін природного середовища на людину та суспільний розвиток;

- - втілення сучасної, гармонізованої з міжнародними вимогами, природоохоронної політики та системи екологічних стандартів і нормативів;

- - отримання технічної допомоги в галузі охорони навколишнього середовища, ядерної та радіаційної безпеки, раціонального вико­ристання природних ресурсів;

- - взаємне оперативне інформування про загрозу транскордонного забруднення;

- - вирішення проблем, пов’язаних із ліквідацією наслідків Чорно­бильської аварії;

- - навчання персоналу, отримання інформації, програмних продуктів, обмін досвідом у галузі охорони навколишнього природного середовища;

- - організація екологічної освіти та екологічного виховання населення.

На сучасному етапі людська цивілізація продовжує знаходитись у фазі нестійкого розвитку, коли внутрішні конфлікти перешкоджають вирішенню глобальних екологічних проблем. У той же час біосфера вже не може саморегулюватися за рахунок власних природних механізмів, а ноосфери, яка за передбаченням В.І. Вернадського повинна управлятися людським розумом, ще не існує. Тому подальша доля людства буде залежати не від його технічної могутності, а від глибини екологічних знань та вміння їх застосовувати і діяти у відповідності з екологічними законами.

Термінологічний словник

Міждержавна програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) – програма, що започаткована за ініціативою Стокгольмської конференції ООН по навколишньому середовищу (1972 р.) і затверджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН (1973 р.), яка присвячена вивченню найбільш гострих екологічних проблем та пошуку шляхів їх подолання.

Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП) – створена у 1948 р. міжнародна недержавна організація з консультативним статусом ЮНЕСКО з питань охорони та раціона­льного використання природних ресурсів (включає 500 різних установ із 130 країн світу та 24 міжнародні організації).

Охорона природи – система заходів (технологічних, економічних, адміністративно-правових, освітніх тощо), які забезпечують збереження та відновлення природних ресурсів, запобігають прямому і опосередко­ваному впливу результатів діяльності на природу й здоров’я людини.

Стратегія екологічна – загальний план дій, розрахований на реальні можливості і терміни їх досягнення в області охорони навко­лишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Якість об’єктів навколишнього природного середовища – сукуп­ність властивостей природних об’єктів, які забезпечують нормальне функціонування природних екосистем, кругообіг речовини і які сприятливо впливають на життя та розвиток живих організмів.

Питання теми для самостійного опрацювання

1. 1. Міжнародні вимоги до охорони лісових ресурсів.

2. 2. Міжнародне співробітництво у галузі охорони атмосферного повітря.

3. 3. Зміст концепції сталого розвитку та її роль у вирішенні еколо­гічної проблеми.