Добросовісне; 2. Недобросовісне.

    -         Добросовісним вважається таке незаконне володіння, при якому володілець не знав і не міг знати, що набуває чуже майно незаконно.

    -         Недобросовісним є володіння, при якому володілець знав або міг знати, що набув чуже майно незаконно.

    Стаття 400 ЦК України покладає на недобросовісного володільця обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є законним володільцем.

    -         Цивільний кодекс України (ч.3 ст. 397) встановлює презумпцію «законності володіння». Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

 

    -         В науці цивільного права існує дві концепції щодо правової природи володіння чужим майном:

1. Володіння чужим майном розглядається як фактичний стан (фактичне володіння), яке не є правом, оскільки існує незалежно від правових підстав.

2. Володіння чужим майном розглядається як одне із речових прав, оскільки в його основу покладено презумпцію «закнності будь-якого володіння».

    -         В Цивільному кодексі України втілено другу концепцію. Будь-яке володіння є правом незалежно від підстав виникнення, оскільки вважається правомірним якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

    -         У ст. 398 ЦК України міститься перелік підстав виникнення права володіння, який не є вичерпним. До них належать:

1) цивільно-правовий правочин, зокрема, договір (майнового найму, зберігання перевезення тощо);

2) акт управління (постанова державного виконавця про передання арештованого майна на зберігання іншій особі);

3) юридичний вчинок (знахідка, виявлення скарбу тощо).

        

-   Підстави припинення права володіння містяться у ст. 399 ЦК України. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння Майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення.

Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

3. -         Термін сервітут походить від латинського „s e r v i t u s”, що означає „рабство речі”.

    -         Право користування чужим майном (сервітут) – це речове право особи, яка поряд із власником може використовувати корисні властивості речі, які визначаються її цільовим призначенням.

    -         Суть сервітуту полягає у задоволенні особою своїх власних потреб за рахунок обмеженого використання корисних властивостей речей, що належать іншим особам. Власник речі, на яку встановлено сервітут, несе пасивний обов’язок по відношенню до суб’єкта сервітуту, - він зобов’язаний не чинити перешкод особі, яка має сервітутне право, у користуванні належним власнику майном. Таким чином, сервітут є обтяженням права власності, оскільки власник повинен миритися із використанням його майна іншою особою.

-   Ознаки сервітутних прав закріплені у ст. 403 ЦК України:

1) сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном;

2) сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку;

3) особа, яка користується сервітутом зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду;

4) сервітут не підлягає відчуженню;

5) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном;

6) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

7) збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

- В залежності від предмету встановлення, сервітути поділяється на:

1) земельні (встановлюються щодо земельної ділянки);

2) сервітути, встановлені щодо іншого нерухомого майна.

- В залежності від кола осіб, на чию користь вони встановлені сервітути поділяються на:

1) загальні (встановлюються на користь невизначеного кола осіб;

2) особисті (встановлюються на користь одніє або кількох чітко визначених осіб).

Сервітут може одночасно бути земельним та загальним (право проходу по чужій земельній ділянці) або встановленим щодо іншого нерухомого майна та особистим (право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом).

- Зміст земельного сервітуту полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

- Зміст особистого житлового сервітуту полягає у праві членів сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

- Підставами встановлення сервітуту можуть бути:

1) договір;

2) закон;

3) заповіт;

4) рішення суду (зокрема, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту).

-   Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

-   Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

-   Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

-   Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

 

80. Обмеження права власності. Поняття номінального власника.

Основні роботи:

1. Розгон О.В.  Межі та обмеження права власності.- дис.. к.ю.н     2. Цюра В.В.:«Речові права на чуже майно».

Основний матеріал:

Обмеження встановлюються щодо суб’єктивного права власності. Обмеження права власності існують на подвійному рівні правовідносин: вони виникають з певних підстав і втілюються в окремі правовідносини, які, в свою чергу, й впливають на зміст правовідносин власності.

Власник може обмежуватися як у кожному з трьох своїх правомочностей, так і у всіх разом або в їх комбінаціях. Відтак, обмеженням вільного розпоряджання власником своїм майном буде примусове припинення його права власності. Обмеження як звуження суб’єктивного права власності мають такі напрямки: а) заборона відчуження майна, арешт, які впливають на право власника щодо розпоряджання майном; б) примусове обмежене користування майном власника іншими особами; в) примусове припинення права власності як обмеження у вільному розпоряджанні своїм майном. Способами встановлення обмежень права власності є заборони, приписи та зобов’язування.

Обов’язки мають не лише всі інші особи відносно власника, як це припускає конструкція абсолютного права, а й сам власник внаслідок встановлення його обов’язків шляхом загальних приписів («власність зобов’язує») і в конкретних правовідносинах (при сервітутах та інших речових правах). Слід відрізняти три ступеня стиснення власника: найбільш вагомий (при накладенні на його майно арешту, запровадженні притримання; примусовому припиненні права власності); середнього ступеня (при емфітевзисі, суперфіції, укладенні договорів, при заставі (іпотеці) та у випадках накладення на майно заборони відчуження); мінімального ступеня (зі встановленням сервітутів, при діяльності власника у спеціальних економічних зонах, правовому режимі спільної власності, перебування його у корпоративних відносинах та ін.).

Обмеження права власності відносяться до суб'єктивних прав власника і не впливають на сутність самого правового інституту. Обмеження існували ще із стародавніх часів і торкались здебільш земельної власності. Окремі правомочності власника могли бути обмежені або по закону, або ж по волі самого власника. Обмеження, встановлені законом хоча і стискують необмежену владу окремого власника до його майна, але кінцевою ціллю цього є вдосконалення відносин власності в цілому і встановлювались вони в інтересах усіх власників. Так, зокрема, звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право звузили вільне здійснення права власності з міркувань «загального блага», тобто держави, а також в інтересах окремих приватних осіб, переважно сусідів.

За змістом обмеження містять в собі зобов'язання по утриманню від певних дій (in non faciendo) – негативні обмеження, або зобов'язання терпіти дії других осіб (in patiendo) – позитивні обмеження. Позитивні зобов'язання (in patiendo) особи, що є власником (propter rem) римському праву не відомі. Публічна влада може примусити власника до позитивних дій тільки за рамками цивільного права.

На безпосередню залежність власника від інших членів суспільства вказують права по сусідству (iura vicinitatis). До сфери інтересів власника входять не тільки місце розташування об'єктів його власності, близькість їх до економічних і культурних центрів, але і властивості природного середовища, наявність джерел води, зелених масивів, чистоти повітря, тощо. Якщо небажані для власника зміни в його проживанні та господарюванні відбуваються по природним причинам, то власнику ні на кого скаржитись. Але, коли шкода виникала в результаті діяльності сусідів, тоді потрібно було вирішувати питання про врегулювання відносин, які торкались матеріальних інтересів власників – сусідів. Так, наприклад, якщо дощова вода збігає з верхньої ділянки землі на нижню, тоді власник нижньої ділянки стає беззахисним. Якщо власник ділянки навмисно відводить таку воду на ділянку сусіда, тоді він буде притягнутий до відповідальності за позовом позов про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) за спричинення шкоди (D. 39.3.1.1).

Дуже схожим правилом був підпорядкований захист від любої іншої небажаної діяльності сусіда: проникнення запахів, диму, звуків, світла, камнепадів, тощо, - шляхом подачі негаторного позову (actio negatoria). Так, якщо господарська діяльність чинила матеріальний вплив на сусідній маєток, власник міг настоювати на її припиненні. Але, в свою чергу, власник був зобов'язаний терпіти небажаний ефект діяльності сусіда який був необхідним для самого його існування (наприклад, коли джерелом диму була опалювальна система, що діяла взимку).

Коли власник виконував на своїй ділянці роботи, які могли призвести до пошкоджень на ділянці сусіда, то в такому разі можна було протестувати за допомогою позову про заперечення нових робіт (operis novi nuntiatio). В цьому разі, щоб продовжувати роботи, сусід зобов'язаний був надати гарантії про те, що при необхідності він відшкодує можливу шкоду. Якщо ж роботи супроводжувались вторгненням на чужу земельну ділянку (facere in alieno), власник також міг протестувати проти цього за допомогою відповідного інтердикту, який зобов'язував порушника ліквідувати все збудоване на земельній ділянці (interdictum resitutorium). Таким чином, тільки така діяльність могла бути заперечена або обмежена без шкоди для волі власника, яка сама обмежувала волю інших власників, безпосередньо торкаючись об'єктів їх виключної влади, тобто об'єктів права власності.

- Цюра В.В. визначав, щодо здійснення права власності: існують обмеження права власності і з’явилося поняття «номінального власника» (річ обтяжена іншими речовими правами) на відміну від власника абсолютного (необмежений правами інших осіб).

Номінальна власність – право власності носій якого тимчасово втрачає можливість самостійно здійснювати повноваження, що реалізуються іншою особою – носієм обмеженого речового права. Цюра В.В. пропонує викласти ч. 3 ст. 316 ЦКУ в такі редакції: особливим видом права власності є номінальна власність…..

Тільки власнику можуть належати в повному обсязі три компоненти: володіння, користування та розпоряджання майном, і це положення має бути підкресленим в новому ЦК України. Ні в теорії, ні на практиці не існує терміну, яким визначатиметься власник, який втратив один з елементів права власності, а його продовжують називати власником. Автор вважає, що виходячи з того, що власник, який втратив хоча б один з елементів права власності у правовстановлюючих документах формально залишатиметься власником, а тому доцільно називати такого власника номінальним.

81. Загальна характеристика вчення про зобов'язання.

Основні роботи:

1. Агарков М.М. Обязательства по советскому гражданскому праву.

2. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. – М., 1950.

3. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М., 1975.

4. Гавзе Ф.И. Обязательственное право: Общие положения.–Минск, 1968.

5. Толстой В.С. Исполнение обязательств. – М.: Юрид. лит., 1973.

6. Зобов’язальне право: теорія і практика / За ред. Дзери О.В. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.

7. Боднар Т.В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві. – К.: Юрінком Інтер, 2005.

8. Боднар Т.В. Договірні зобов’язання в цивільному праві (загальні положення). – К.: Юстиніан. – 2007.

9. Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Дис... докт. юрид. наук. — К. 2006.

10. Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права: Дис... д-р. юрид. наук. — К., 2006.

11. Отраднова О.О. Недоговірні зобов’язання в цивільному праві України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер. – 2009.

Основний матеріал

За словами відомого французького вченого Рене Давида, зобов'язальне право вважається центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки, який завдяки своєму великому практичному значенню є об'єктом постійної уваги юристів.

Як зазначає Н.С. Кузнєцова, зобов'язальне право і за своїм значенням у системі цивільно-правових норм, і за обсягом правового матеріалу виходить далеко за межі звичних уявлень про правовий інститут і фактично є структурованою підсистемою, підгалуззю цивільного права. Як підгалузь цивільного права (поряд із такими підгалузями, як речове право, право інтелектуальної власності, спадкове право, міжнародне приватне право) зобов'язальне право розглядається і вченими інших пострадянських держав (Суханов Е.А., Сулєйменов М.К., Басін Ю.Г. та ін.).

Системно-структурна побудова норм зобов'язального права дає підстави поділяти його на три частини: загальні положення про зобов'язання, загальні положення про договір та окремі види зобов'язань, що в cвою чергу охоплюють низку тісно пов'язаних між собою субінститутів.

Зобов'язання (obligatio) з часів римських юристів (попри те, що з'явилося воно значно пізніше від речових правовідносин) і до наших днів завдяки своєму значенню в регулюванні цивільних майнових відносин завжди було предметом пильної уваги не лише законодавця, але і представників науки цивільного права.

Поняття зобов'язання пройшло в своєму історичному розвитку тривалу і складну еволюцію, і нині воно не лише далеко не те, чим було на початку свого існування в римському праві, але і відрізняється за окремими своїми характеристиками від того зобов'язання, яке понад 80 років існувало в радянському і пострадянському цивільному законодавстві (до прийняття ЦК України).

 

82. Поняття та правова природа зобов'язання в цивільному праві України.

Основні роботи

1. Синайский В.И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2002

2. Майданик Р. Поняття зобов'язання в цивільному праві України // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 3. — С. 68-71

3. О.С.Іоффе у роботі «Обязательственное право» (1975

Основний матеріал

Ще В.І. Синайський вказував на те, що термін «зобов'язання» має кілька значень, а саме: ним позначається право кредитора, обов'язок боржника, акт укладення зобов'язання і власне правовідношення

Сібільов пропонує визначати договірне зобовязання як відносне правовідношення, що триває між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, котрі не є учасниками зазначеного правовідношення.

У різних значеннях цей термін вживається і в сучасному законодавстві та в спеціальній літературі. Зокрема, в Законі України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. вживається термін «казначейське зобов'язання» для позначення державного цінного папера. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. розуміє зобов'язання як заборгованість підприємства.

Іноді термін «зобов'язання» вживають у значенні боргу, обов'язку. Так, у Законі України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. іпотечний борг розуміється як основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою.

Легальне визначення поняття цивільно-правового зобов'язання встановлене в ЦК України, який визначає зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 509).

Як бачимо, вперше в законі цивільно-правове зобов'язання визначається як правовідношення. До цього воно харакризувалося як правовідношення лише в науковій та навчальній літературі.

Як правовідношення, що має всі ознаки цивільного правовідношення, зобов'язання наділене, крім того, низкою притаманних лише йому особливих ознак, на які звертали увагу в своїх працях багато вчених, зокрема, Г.Ф.Шершеневич, В.І. Синайський, М.М. Агарков, О.С. Іоффе та інші. Зокрема, О.С.Іоффе у роботі «Обязательственное право» (1975) надав наступне визначення: «зобов’язанням є закріплене цивільним законом суспільне відношення з переміщення майна і інших результатів праці, в силу якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) здійснення визначених дій і пов’язаного з цим утримання від здійснення визначених інших дій».

До головних особливостей зобов'язання як правовідношення, що дозволяють відрізнити його від інших цивільних правовідносин (передусім речового правовідношення), загалом належать:

а) майновий характер правовідношення, на відміну від немайнових цивільних правовідносин. Питання про майновий характер зобов’язальних правовідносин залишається дискусійним в науці цивільного права. Проти недопущення зобов'язань із немайновим інтересом виступав ще Г.Ф. Шершеневич. Серед вчених, які вважають, що зобов'язальні правовідносини мають винятково майновий характер слід назвати також Г. Дернбурга, О.С. Іоффе, М.І. Брагінського та інших.

На думку Т.В.Боднар ця ознака наявна і тоді, коли йдеться про види об'єктів, що мають товарну, але не обов'язково речову (матеріальну) форму, — результати послуг, майнові права, деякі нематеріальні блага. В сучасній літературі окремі автори не лише підтримують, але і розвивають думку щодо існування цивільних зобов'язальних правовідносин немайнового характеру. На думку Р. Майданика, зміст зобов'язального правовідношення можуть складати винятково умови немайнового характеру;

б) протиставлення управненій особі (кредитору) конкретної зобов'язаної особи (осіб), що обумовлює відносний характер зобов'язального правовідношення, на відміну від речових прав, передусім, права власності, в якому управненій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (абсолютний характер правовідношення). Саме тому в зобов'язальному відношенні, писав В.І. Синайський, не може бути того безпосереднього панування управненої особи над речами, що його дає речове відношення. Саме тому зобов'язальне відношення відрізняється від речового за об'єктом: у першому випадку об'єктом буде дія боржника, в другому — річ;

в) зобов'язання закріплює (опосередковує) переміщення матеріальних благ (майна, майнових благ), тоді як речові правовідносини закріплюють присвоєння матеріальних благ. Якщо керуватися з того, що нормами зобов'язального права оформлюється економічний обіг майна і майнових благ, що мають характер товару (товарообмін), тобто оформлюється динаміка цивільних відносин. В юридичній літературі цивільні відносини економічного обігу іменують ще динамічними цивільними відносинами;

г) зобов'язанню притаманний активний характер поведінки зобов'язаних осіб (обов'язок боржника вчинити певні дії на користь кредитора), тоді як для речових правовідносин характерною є пасивна поведінка (обов'язок утриматися від порушення речових прав).

 

83. Систематизація цивільно-правових зобов'язань у науці цивільного права.

Основні роботи

1. Основні роботи вказані у питання №81.

Основний матеріал

Питання класифікації і систематизації цивільно-правових зобов'язань є не лише об'єктом уваги дослідників, але і предметом їх наукових дискусій.

В основу класифікації зобов'язань науковцями покладаються різні критерії, найпоширенішими з яких є: а) підстави виникнення, б) зміст і співвідношення прав і обов'язків сторін, в) характер предмета виконання, г) суб'єктний склад зобов'язання.

1) за змістом і співвідношенням прав і обов'язків сторін виокремлюють такі види зобов'язань:

а) односторонні і взаємні (двосторонні), серед яких вирізняють зустрічні зобов'язання;

б) прості (сторони зв'язані лише одним обов'язком і одним правом) і складні (кожна із сторін має кілька обов'язків і кілька прав);

в) змішані (комплексні), що складаються з кількох різноманітних договірних зобов'язань.

2) За характером (визначеністю) предмета виконання зобов'язання поділяються на альтернативні і факультативні, основні і додаткові (акцесорні). Окремо виділяються грошові зобов'язання, предметом яких є дії щодо сплати грошей.

3) За суб'єктним складом розрізняють зобов'язання з множинністю осіб (боржників або кредиторів), зобов'язання з участю третіх осіб та зобов'язання з переміною осіб.

4) Особливе значення і загальне визнання в цивілістиці отримала класифікація зобов’язань, запропонована Іоффе О.С. у роботі «Обязательственное право» (1975) за так званим комбінованим класифікаційним критерієм, що поєднує економічні та юридичні ознаки:

1) зобов’язання по оплатній реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна, довічне утримання);

2) зобов’язання по оплатній передачі майна в користування (майновий найм, найм жилого приміщення);

3) зобов’язання по безоплатній передачі майна у власність або в користування (дарування, позичка);

4) зобов’язання по виконанню робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5) зобов’язання по наданню послуг (доручення, комісія, зберігання, експедиція);

6) зобов’язання із перевезень (залізничних, морських, повітряних тощо);

7) зобов’язання по кредиту та розрахунках (позика, банківське кредитування, банківський рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов’язання по страхуванню (майнове та особисте страхування);

9) зобов’язання із сумісної діяльності (громадян, організацій);

10) зобов’язання, що виникають із односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

5) За підставами виникнення зобов'язання поділяються на три групи:

а) зобов'язання з договорів та інших правочинів (за критерієм правомірності ця група зобов'язань деякими авторами іменується регулятивними зобов'язаннями);

б) зобов'язання із неправомірних дій (за критерієм правомірності — охоронювальні);

в) зобов'язання з інших юридичних фактів.

Більш простий і звичний поділ цивільних зобов'язань за вказаним критерієм, який уже став традиційним як в юридичній літературі, так і в ЦК України, на договірні і недоговірні, серед яких окремо виділяють деліктні зобов'язання.

Саме в такому ключі побудований ЦК України.

 

84. Договірні та недоговірні зобов'язання.

Основні роботи:

1. Боднар Т.В., Барвено, Луць, Біляневич, Красавчиков – договірні

2. Отраднова О.О. - недоговірні

Основний матеріал

Сібільов пропонує визначати договірне зобовязання як відносне правовідношення, що триває між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, котрі не є учасниками зазначеного правовідношення.

Господарський кодекс поряд з ЦК теж вживає термін “зобовязання”, щоправда, іменуючи його господарським зобовязанням. Проте, не є доцільним їх розмежовувати в різних кодексах.

Договірні зобовязання у цивільному праві – це зобовязання, що виникають на підставі договору і опосередковують майнові цивільні відносини, зокрема договірні цивільно-правові відносини у сфері підприємницьокї діяльності.

Договірні зобовязання у цивільному праві регулюються нормами ЦК та інших актів цивільного законодавства. Окремі ж особливості щодо підстав винкнення, змісту, виконання, припинення, розірвання, недійсності господарсько-договірних зобовязань як різновиду цивільних договірних зобовязань урегульовані також нормами ГК України.

Зобов’язання можуть виникати не лише з договорів, але і з інших правових підстав, наприклад односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. Вони відомі в юридичній літературі як недоговірні зобов’язання.

 Правове регулювання недоговірних зобов’язань здійснюється окремим підрозділом 2 Розділу 3 ЦК України.

Недоговірні зобов’язання слід відмежовувати від договірних:

договірні зобов’язання виникають у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні в тому випадку, коли суб’єкти не знаходилися в цивільних правовідношеннях (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.1209-1211 ЦК України);

договірні зобов’язання - це завжди існуючі між сторонами зобов`язання, а недоговірні - це завжди новий юридичний обов`язок, а в деліктних зобов’язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

договірні зобов`язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

договірні зобов’язання регулюється як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні - виключно імперативними;

у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов’язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірні зобов’язання виступають тільки у формі відшкодування шкоди;

у договірних зобов’язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов’язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди – фізичної особи.

Законодавець розрізняє наступні види недоговірних зобов’язань:

зобов’язання із публічної обіцянки винагороди;

зобов’язання із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

зобов’язання із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

зобов’язання із створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

 

 

8 5. Множинність осіб у зобов'язанні. Види множинності.

Основні роботи:

1. Агарков – Избранные труды по гражданскому праву;

2. Иоффе – Обязательственное право;

3. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності та інші.

Основний матеріал:

До кола учасників цивільних відносин і цивільно-правових зобовязань входять фізичні і юридичні особи як субєкти цивільних прав і обовязків.

Сторонами зобовязання як правовідношення відповідно відповідно до ч.1 ст.509 ЦК є боржник і кредитор. (у ГК – управнена і зобовязана сторона).

У зобовязанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно декілька осіб.

Залежно від того має місце множинність осіб на одній із сторін чи на кожній із сторін, розрізняють активну, пасивну і змішану множинність осіб.

Активна множинність – на стороні кредитора є кілька осіб, кожна з яких має право вимагати від одного боржника виконання зобовязання у певній частці.

Пасивна – кілька осіб на стороні боржника за наявності одного кредитора.

Змішана – один чи кілька кредиторів і кілька боржників.

ЦК України передбачає можливість існування двох видів зобовязань із множинністю осіб: часткові і солідарні.

Часткові – кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обовязок у рівній частці.

Солідарні – зобовязання, які характеризуються солідарним обовязком або солідарною вимогою.

 Виділяють також субсидіарні зобовязання, в яких має місце множинність осіб на стороні боржника. Субсидіарний боржник виконує зобовязання у разі неможливості виконати зобовязання основним боржником.

Агарков – Избранные труды по гражданскому праву; Иоффе – Обязательственное право;

Характеризується в літературі як певне ускладнення у зобов’язальних правовідносинах, пов’язане з появою:

А) кількох кредиторів та/або боржників з однаковими правами/обов’язками (солідарна множинність);

Б) основного і додаткового боржника – субсидіарна множинність;

В) кількох кредиторів або боржників з частковими правами/обов’язками (часткова множинність).

Допускається також множинність одночасно і на стороні кредитора, і на стороні боржника. Законодавчим підґрунтям є ст. ст. 540-544 ЦК України.

Особливої актуальності питання множинності осіб набуло у зв’язку із застосуванням в практичній сфері такого способу забезпечення зобов’язань як порука у контексті порядку заявлення вимоги до основного та додаткового боржника. Так, при солідарній множинності кредитор наділяється правом самостійно вирішувати питання про те, до кого з боржників – чи до обох разом, в якій частині і в якій послідовності пред’являти свої вимоги, що знаходить підтвердження у судовій практиці.

При субсидіарній множинності перед тим, як заявити вимоги до поручителя, кредитор повинен звернутися до основного боржника. Відмова останнього від задоволення цієї вимоги або неотримання на неї відповіді в розумний строк дають кредитору право звернутися з позовом до поручителя.

Порука може бути також частковою, що виникає тоді, коли поручитель поручився не за все зобов’язання боржника, а лише в певній частині, обмеженій наперед визначеним обсягом (сумою, кількістю, обсягом робіт, послуг тощо). Наприклад, поручитель зобов'язується відшкодувати кредитору збитки в розмірі, що не перевищує 10 000 грн. або сплатити відсотки за користування кредитом, але не більше як 110 % річних тощо.

86. Додаткові (акцесорні) зобов'язання.

Основні роботи:

1. Михальнюк О.В. Акцесорний характер забезпечувальних зобов’язань // Вісник господарського судочинства. – 2009. - № 5. – С. 87 -95.

2. Отраднова Олеся Олександрівна. Неустойка в цивільному праві.

3. Гелевей Олег Іванович. Неустойка як вид забезпечення виконання зобов'язання.

4. Макаренко Г.В. («Завдаток як спосіб забезппечення зобов'язань» - дис.. к.ю.н., 2008р.).

Основний матеріал

Відомі ще з римського права, коли йдеться про додатковий характер зобов’язань, певну залежність додатково зобов’язання від основного. Така особлива характеристика як акцесорність притаманна усімспособам забезпечення виконання зобов’язань, крім гарантії. Варто зазначити, що вказане положення є основоположним для інституту забезпечення зобов’язань. Так, ч. 2 ст. 548 ЦКУ закріплює загальний принцип акцесорності для всіх видів забезпечення виконання зобов’язань, які є додатковими до основного договору, що забезпечується, і в повній мірі залежать від нього. У відповідності до ч. 2 ст. 548 ЦКУ недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню.

Незважаючи на значну поширеність забезпечувальних механізмів в сучасних умовах, особливо в сфері кредитування, питання акцесорності залишається малодослідженим.

Вдало додаткове (акцесорне) зобов’язання визначено російським вченим В.В. Вітрянським як залежне від існування і дійсності основного договору, юридичну долю якого поділяє додатковий договір.

Показовою є також характеристика акцесорності у забезпечувальних зобов’язаннях, наведена І.Б.Новицьким. Говорячи про такий спосіб забезпечення як порука, видатний цивіліст зазначав, що правовідносини поруки «складаються з двох шарів зобов’язальних відносин: перший шар – основне зобов’язання між кредитором і головним боржником і як додаток до цього основного зобов’язання другий шар – зобов’язання з договору поруки (між кредитором і поручителем)».

Отже, суть принципу акцесорності зводиться до того, що правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Іншими словами, забезпечення не може існувати, коли відсутній предмет забезпечення.

Принцип акцесорності способів забезпечення виконання зобов’язань може бути сформульований у вигляді загального правила, згідно з яким між основним зобов’язанням та зобов’язаннями, що виникли на його забезпечення, встановлюється певна правова залежність, а саме: правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання

Юридичні наслідки порушення принципу акцесорності знайшли своє закріплення в ч. 2 ст. 548 ЦК України, відповідно до якої недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. А, отже, якщо основне зобов’язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину, встановленої законом і т.д., не має юридичної сили і забезпечення (причому вважається, що забезпечувальне зобов’язання і не виникало з самого початку). Якщо ж основне зобов’язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману, помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Тільки-но основне зобов’язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення. Причому, виходячи із змісту ч. 2 ст. 548 ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вважається недійсним, а отже, у разі потреби можна застосовувати загальні наслідки недійсності правочинів,