Зі вступом нового цку у дію повинні застосовуватися встановлені тим вимоги щодо дійсності правочину.

Кузнєцова Н.С. Законодавцем встановлена презумпція правомірності і дійсності правочину.

Відмова від правочину – (проблема) новела, що породжує проблеми, нерозуміння на практиці.

Отже, від правочину відмовитись можна. Умови такої відмови встановлюються законом: реалізація відмови від одностороннього правочину може бути пов’язані з необхідністю врахування інтересів третіх осіб.

Для дво- і багатосторонніх обов’язкова взаємна згода всіх сторін щодо відмови.

Може бути одностороння відмова від дво- або багатостороннього правочину, якщо:

1) це передбачено законом; 2) ці випадки, прописані в договорі (коли це допускається).

«Відмова» і «розірвання» – це різні правові явища (дехто ототожнює).

«Розірвання» – форма відмови від дво- або багатостороннього правочину, у випадках, коли порушено договір.

ст.726, 834, 1026, 1141 ЦК. ЦК допускає безпричинну відмову від правочину (ст.739, 849, 939, 1044, 1126 ЦК).

45. Недійсність правочинів та судова практика.

Основні роботи

1. Дзера О.В. Недійсність правочину (угоди) за новим цивільним кодексом України // Юридична Україна. – 03. - № 10.

2. Сидоренко М. Загальні і спеціальні наслідки недійсності угод // Право України. – 2002. - № 11.

3. Шахматов В.П. Виды несоответствия сделок требованиям закона // Антология уральской цивилистики. 1925-1989. М., 2001.

4. Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Л., 1960.

5. Матвеев И.В. Правовая природа недействительных сделок. М., 2002.

Основний матеріал

Недiйснiсть правочuну - дiя суб'єкта цивiльного права, яка направлена на певний правовий результат, але яка цей правовий результат не породжує через невiдповiднiсть вимогам закону.

Недiйсний правочин як дiя юридичних властивостей не набуває i юридичних наслiдкiв не породжує (мова йде про непородження наслiдкiв, на якi сторони спрямовували свої дії, результат може бути iншим).

Пiдставами вuзнання правочuну недiйснuм є невiдповiднiсть вимогам закону.

Зокрема, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судомдійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недiйсним може бути лише укладений правочин.

Факт виконання або невиконання правочину не грає нiякої ролi для визнання його недiйсностi.

СТ.27 3У «Про приватизацiю державного майна»: визнання недiйсностi у випадку невиконання.

Правочин може бути визнаний недiйсним не повнiстю, а лише в частинi.

Господарський кодекс: «недiйснiсть зобов'язання».

Iнформацiйний лист BГС 07.04.2008 року «Про деякi питання застосування норм ЦК i ГК»: СТ.207ГК застосовуватись не може, бо суперечить ЦК.

Поняття недійсності правочину визначено в ст. 215 ЦК Також в ЦК зазначається правові наслідки недійсності правочинів та їх окремих типів.

Що стосується судової практики з питань недійсності правочинів, то перш за все треба зазначити:

  ППВсУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

В ній Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам роз'яснення з метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними. Серед них, зокрема, можна виокремити такі:

1. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

2. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

3. Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

4. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

5. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо).

6. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

В даній ППВсУ також наводяться рекомендації судам при вирішенні справ про визнання недійсними різних типів правочинів.

Потрібно згадати також про інші акти судової практики, що стосуються даного питання:

ППВсУ вiд 26.04.2006 № 37/137-05 Про визнання недійсним договору застави

ППВсУ вiд 21.03.2006 № 37/192-05 Про визнання недійсним договору застави товарів

ППВсУ вiд 14.03.2006 № 45/111-05 Про визнання недійсним договору закладу тощо

46. Недійсність правочину, підстави та правові наслідки.

Основні роботи

1. Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Л., 1960.

2. Шестакова Н.Д. Недействительность сделок. Санкт-Петербург., 2001

Основний матеріал

Недiйснiсть провочuну - дiя суб'єкта цивiльного права, яка направлена на певний

правовий результат, але яка цей правовий результат не породжуе через невiдповiднiсть вчинено вимогам закону.

Недiйсний правочин як дiя юридичних властивостей не набува? i юридичних наслiдкiне породжуе (мова йде про непородження наслiдкiв, на якi сторони спрямовували CBO'j дi"j, результат може бути iншим).

Пiдстовu вuзноння провочuну недiйснuм - невiдповiднiсть вимогам закону.

Момент недiйсностi правочину: нiкчемний або визнаний судом недiйсним - 3 мо·менту вчинення правочину.

Недiйсним може бути лише укладений правочин.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом, який визначає наслідки, що виникають у результаті вчинення недійсних правочинів. Закон вбачає юри­дичні й майнові наслідки недійсності правочинів. Юридичні наслідки призводять до визнання правочину недійс­ним за умов нікчемності або оспорюваності. Як правило, правочи­ни визнаються недійсними (як нікчемний, так і оспорюваний) з мо­менту їх вчинення, а в окремих випадках передбачена можливість припинення їх дії у майбутньому (наприклад, майновий найм).Недійсність окремої частини правочину не має наслідком не­дійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).Що ж стосується майнових наслідків, то на них впливають підстави недійсності та наявність або відсутність умислу у сторін (сторони) і застосовуються залежно від того, чи мало місце повне або часткове виконання, чи невиконання правочину. Якщо від­повідно до вчиненого правочину не були виконані умови, то не­залежно від його характеру, майнові наслідки будуть відсутні.

Визнання правочинів недійсними пов´язано з усуненням тих майнових наслідків, які виникли в результаті виконання право­чину. Загальним правилом є повернення сторін у початкове ста­новище, тобто в той майновий стан, що мав місце до вчинення недійсного правочину.

Законодавством передбачений основний вид загальних май­нових наслідків недійсності правочинів - двостороння рести­туція.

Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосову­ються також і спеціальні - у вигляді накладання обов´язку від­шкодувати збитки та моральну шкоду, що понесла одна зі сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину, та до­даткові наслідки, що використовуються по відношенню до сто­рони, з вини якої виник обман, помилка, насильство, зловмисна домовленість та збіг тяжких обставин.

Основні майнові наслідки недійсності правочинів пов´язані з визначенням правової долі того, що отримано сторонами право­чину. Це регламентується загальними правилами, які регулю­ють правову частку, отриману сторонами правочину.

До загальних правил майнових наслідків недійсності право­чинів належить двостороння реституція — у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов´язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона отримала від виконання цього правочи­ну. У разі неможливості повернути отримане в натурі внаслідок вживання, використання майна, виконання роботи або з інших причин повинна відшкодовуватись його вартість у грошових коштах за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо інші особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів не встановлені законом. Тобто при двос­торонній реституції сторонами повертається все виконане ними відповідно до правочину.

Двостороння реституція застосовується у таких випадках, коли:

1) правочин визнаний недійсним внаслідок порушення пись­мової форми правочину (ст. 218 ЦК України);

2) правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219 ЦК України);

3) правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення договору (ст. 220 ЦК України);

4) правочин вчинений недієздатною особою або ж особою з об­меженою дієздатністю внаслідок зловживання спиртними напо­ями або наркотичними засобами, а також, якщо особа не могла в момент його вчинення усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, тобто за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 226, 223, 225 ЦК України);

5) правочин вчинений малолітнім, який не досяг 14 років та неповнолітнім віком від 14 до 18 років, за межами їх цивільної дієздатності (ст. 221, 222 ЦК України);

6) правочин вчинений юридичною особою, яка не мала права його вчиняти (ст. 227 ЦК України);

7) правочин визнаний недійсним внаслідок помилки, обману, насильства та тяжкої обставини (ст. 229, 230, 231, 233 ЦК Ук­раїни);

8) правочин вчинений з порушенням публічного порядку та без дозволу органу опіки та піклування (ст. 228, 224 ЦК Ук­раїни);

9) правочин визнаний недійсним, як такий, що вчинений у ре­зультаті зловмисної домовленості однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);

10) правочин визнаний судом фіктивним (ст. 234 ЦК України).

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки, обману, насильства чи пог­роз, зловмисної домовленості та збігу тяжких обставин: позивач, відповідач або третя особа. Чинне законодавство ґрунтується на тому, що сторона, за позовом якої правочин визнано недійсним, має право вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, осо­ба, за позовом якої правочин визнано недійсним, зобов´язана відшкодувати іншій стороні понесені нею витрати за втрату або пошкодження її майна. Отже, відшкодування збитків (в окремих випадках в подвійному розмірі) тій чи іншій стороні залежить від того, хто винен у виникненні помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості тощо.

До наслідків недійсності правочину щодо повернення викона­ного за ним (при застосуванні двосторонньої реституції) в повно­му обсязі застосовується правило про відшкодування набувачем потерпілому неотриманих доходів. У випадку двосторонньої рес­титуції щодо відшкодування неотриманих доходів кожна сторона недійсного правочину буде одночасно і набувачем, і потерпілим.

Відшкодовуючи неотримані доходи, набувач зобов´язаний повернути або відшкодувати потерпілому всі доходи, які він от­римав або повинен був отримати з цього майна з моменту, коли дізнався, або повинен був дізнатись про необґрунтованість збага­чення; у випадку необґрунтованого грошового збагачення дохо­ди визначаються у відсотках за використання чужих коштів.

У цьому разі відсотки за використання чужих грошових кош­тів підлягають нарахуванню на суму необґрунтованого грошово­го збагачення з моменту вступу в силу вироку суду про визнання правочину недійсним. Якщо судом не буде встановлено, що на­бувач дізнався або повинен був дізнатися про необґрунтованість отримання або зберігання грошових коштів раніше визнання су­дом правочину недійсним, то відсотки за використання чужих грошових коштів не будуть нараховані.

Однак, в окремих випадках, за законом можливі спеціальні наслідки майнового характеру у вигляді відшкодування поне­сених при виконанні правочину витрат, вартості пошкодженого і втраченого майна. Відшкодуванню підлягають тільки реальні збитки, а понесені однією зі сторін додаткові витрати, наприклад сплата податків та зборів, а також транспортування або дрібний ремонт, в результаті двосторонньої реституції не повертаються; виявляється, що правочином спричинені збитки. Такі наслідки недійсності правочину передбачаються при вчиненні правочину з недієздатним, який не досяг 14 років, якщо інша сторона зна­ла або повинна була знати про недієздатність першої сторони. Ця ж норма застосовується і щодо осіб, які вчинили правочини з громадянами, визнаними недієздатними, чи з неповнолітніми віком від 14 до 18 років, а також з громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, або з громадянином, не здатним усві­домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Цивільним кодексом України встановлюється новий додатко­вий правовий наслідок як відшкодування збитків у подвійному розмірі й застосовується він до недобросовісної сторони у випад­ках визнання правочину недійсним внаслідок обману та насильс­тва (ст. 230, 231 ЦК України), а також відшкодування моральної шкоди (ст. 225, 226, 227, 230, 231, 232, 233 ЦК України). При визнанні правочину недійсним у результаті зловмисної домовле­ності представника однієї сторони з іншою стороною, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони солі­дарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв´язку з вчиненням цього правочину.

Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з недієз­датністю учасників можуть бути заявлені як батьками (усинови­телями, опікуном) неповнолітнього, який не досяг 14 років, так і опікуном особи, визнаної недієздатним учасником правочину. Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з обмежен­ням дієздатності його учасника або вчинення його неповнолітнім віком від 14 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), опікунами таких неповнолітніх або опікунами осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртни­ми напоями або наркотичними засобами´.

Регламентуючи умови і порядок повернення збитків та до­тримуючись підстав визнання угод недійсними, немає загальних умов спеціальної відповідальності винної сторони, хоча вона об­межується у всіх випадках реальними збитками (витрати, втра­та чи пошкодження майна тощо).

Особливість застосування реституції до таких правочинів, як позика, кредит, комерційний кредит, позичка полягає в тому, що сторона, яка використовувала кошти, зобов´язана їх повер­нути кредитору, а також сплатити відсотки за користування гро­шовими коштами за весь період користування ними.

Одностороння реституція, за якої одній стороні (потерпілому) повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість у грошах. Одностороння реституція застосовується щодо тих недійсних правочинів, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисного зговору представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Одностороння реституція застосовується також при наявності умислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

 

47. Види недійсних правочинів.

Основні роботи:

1. Блинова М. А. Недействительность сделки, совершенной с целью, противной интересам правопорядка и нравственности: дис.. канд. юрид. наук: 12.00.03 / М. А. Блинова. — М., 2003.

2. Генкин Д. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону

3. Жеков В. І. Порушення моральних засад суспільства як підстава визнання правочину недійсним

4. Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права

5. Агарков М. М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву

6. Сидоренко М. В. Проблеми класифікації недійсних угод

7. Ткаченко І. М. Нікчемний та оспорюваний правочин: правова різниця між поняттями

8. Киселев А. А. Проблемы классификации недействительных сделок

Основний матеріал

Для повного та всебічного дослідження класифікації недійсних правочинів почнемо з дослідження з римського права. Так, у римському праві, виходячи зі ступеня недійсності, виділялися такі види недійсних договорів:

а) неіснуючі договори (negotium nullum) — тобто ті, які не володіли ніякою юридичною дією із самого початку і могли створювати хіба що моральні зобов'язання;

б) абсолютно недійсні договори (negotia irrita) — тобто ті, недійсність яких суддя зобов'язаний брати до уваги “за своєю посадою” (ex officio). Такі договори вважалися недійсними з моменту їх укладення і не володіли правовою дією;

в) відносно недійсні договори (negotia rescindibilia) — тобто ті, які мали недоліки, за які суддя не зобов'язаний їх анулювати, навіть якщо цього вимагала зацікавлена особа [14, 235].

Д. Д. Гримм давав таку класифікацію недійсних правочинів:

а) недійсні нікчемні правочини, які, у свою чергу, поділяються на абсолютно недійсні і відносно недійсні. В даному випадку відмінність між абсолютно і відносно недійсними правочинами проводиться за колом осіб, які мають право ставити питання про нікчемність правочинів: при абсолютно недійсних право-чинах про нікчемність може заявити будь-яка особа, у тому числі і суд, а при відносно недійсних правочинах про нікчемність можуть заявити лише певні особи, прямо вказані в законі;

б) недійсні оспорювані правочини, які Д. Д. Гримм вважав дійсними з моменту їх здійснення, проте за наявності визначених законом умов вони можуть бути оспорені певними особами.

Так, Д. М. Генкін вказував на такі види недійсних правочинів:

а) нікчемні правочини, тобто недійсні із самого початку через відсутність елементів, необхідних для виникнення самого правочину. Зазначені правочини, у свою чергу, поділялися на:

- нікчемні через заперечування (оспорювані правочини),

- первинно нікчемні незалежно від їх заперечування;

б) недійсні операції у вузькому значенні слова, тобто ті, що не можуть проявити свою дію через настання (або ненастання) після їх здійснення фактичної обставини. Це правочини, що втрачають силу із закінченням терміну їх дії, з настанням анулювальної умови або ненастанням відкладальної умови, правочини з незавершеним фактичним складом (без згоди опікуна тощо).

в) відносно недійсні правочини, позбавлені правового результату тільки відносно певних осіб (правочини, досконалі з порушенням заборони розпорядження певним предметом, встановленого на користь певних осіб) [17, 215-224].

О. В. Гутніков всі недійсні правочини розділяє на види відповідно до таких характеристик:

1) залежно від класифікації підстав недійсності:

- з вадами складу правочину як юридичного факту або правочину як правовідносин (з різними вадами волі, форми, змісту, суб'єктного складу);

- такі, що не відповідають закону і не відповідають волі окремих осіб;

- з обов'язковими (абсолютними) і з необов'язковими (відносними) підставами недійсності;

- з формальним і з матеріальним складом недійсності;

2) за процесуальним порядком встановлення недійсності:

- правочини, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку (оспорювані правочини);

- правочини, які можуть бути визнані недійсними як в судовому, так і в позасудовому порядку (нікчемні правочини);

3) за ступенем їх недійсності:

- у більшості випадків недійсність правочину тягне за собою обов'язок сторін правочину повернутися в первинне положення, повернувши один одному виконане за правочином (двостороння реституція);

- обов'язок повернути виконане за правочином лежить лише на одній із сторін, як правило, несумлінно діючої при здійсненні недійсного правочину (одностороння реституція);

- відносно несумлінної сторони або обох сторін реституція не застосовується, а відповідне майно стягається в дохід держави (незастосування реституції, зокрема — одностороннє);

Стаття 215 ЦК України відтворює традиційне розмежування недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Разом з тим, на думку М. М. Агаркова, не можна говорити про нікчемні правочини, оскільки нікчемними є не самі правочини, а волевиявлення. Інші автори, навпаки, вважають, що в цьому виразі нікчемний, чи недійсний правочин не має нічого нелогічного, бо і нікчемний правочин є юридичним фактом, який викликає визначені правові наслідки, хоч і не ті, на які він був спрямований [20]. Треті зовсім виступають проти прийнятого поділу правочинів.

Разом з тим закон розрізняє випадки, коли правочин оголошується недійсним, і випадки, коли допускається його оспорювання, іншим чином, розрізняється в залежності від засобу визначення їх недійсності.

Підставою розмежування правочинів на нікчемні та оспорюванні є ступінь їх недійсності. Однак за законом основою розмежування цих правочинів є передусім підстави недійсності: в силу закону чи за рішенням суду.

Кузнєцова Н.С.

Ø нікчемні (абсолютно недійсні) – правочин, недійсність якого встановлена законом;

Ø оспорювані (не можна щодо них подавати позов про визнання правочину дійсним). Оспорювані або відносно недійсні правочини – законодавець допускає їх дійсність, але ставить в залежність їх дійсність від ініціативи визнання правочину недійсним стороною правочину. Це може бути вимога про визнання правочину недійсним з боку сторони або заінтересованої особи!!!

На думку І. Б. Новицького якщо правочин з самого початку не породжує притаманних йому юридичних наслідків, його називають нікчемним. В такому випадку юридична справа є такою, що правочин зовсім не був укладений. Нікчемність (абсолютна недійсність) правочину означає, що дія, яка вчинена у вигляді правочину, не породжує і не може породжувати бажані для його учасників правові наслідки в силу невідповідності закону.

Загальне правило про нікчемність правочину формулюється таким чином. Правочин визнається нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладання, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (“мертвонароджені”). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

В літературі обговорюється питання, чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Деякі цивілісти, зокрема Д. М. Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду. Що ж до ЦК України, то аналіз його положень дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним.

Якщо виходити з тези, що нікчемні правочини є недійсними незалежно від рішення суду, то предметом спору, може бути вимога про визнання договору недійсним, оскільки суд не встановлює недійсності такого правочину.

Предметом позову за нікчемним правочином може бути встановлення існування факту, з яким закон пов'язує настання нікчемності правочину.

Іншим видом правочинів, які виділяються чинним законодавством та необхідно розглянути більш детально, є оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними лише за умови порушення проти них спору. Оспорювані правочини за суттю також є протизаконними в тому розумінні, що умови їх укладання і саме їх існування не відповідають закону. Якщо закон виділяє їх в особливу групу, це ще не означає, що він визнає сумнівним чи спірним невідповідальність їх правопорядку чи, що він керується ознаками більшого чи меншого значення, які порушуються таким правочином інтереси держави та суспільства.

На думку Н. С. Хатнюк, оспорюванні правочини — це правочини з вадами волі. Так правочини визнаються недійсними внаслідок того, що волевиявлення відтворює не волю учасника правочину, а волю будь — якої іншої особи, яка впливає на учасника правочину. Тому законодавство передбачає підстави, для їх оскарження з причини або неповноцінності самої волі особи, яка вчинила правочин, або, зважаючи на вплив різних тяжких обставин, що склалися при формуванні волі.

Слід зазначити, що відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних полягає в тому, що вони припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки.

Деякі науковці розглядають оспорювані правочини як дійсні. Вони викликають ті правові наслідки, які учасники правочину мали на увазі, коли їх укладали, з іншого боку, їм притаманні такі риси, які погрожують їхній дійсності, тобто певна невідповідність вимогам закону, які дають підставу для позову про визнання цих правочинів недійсними. Якщо такий позов буде поданий і задоволений судовим органом, так званий оспорюваний правочин визнається недійсним і з цього моменту він по суті нічим не відрізняється від так званого нікчемного.

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним визнано способом захисту цивільних прав, що є новелою цивільного законодавства. Недійсним правочином визнається такий, який хоча й спрямований на настання певних наслідків, але в силу невідповідності його вимогам чинного законодавства їх не спричиняє.

У залежності від підстав визнання правочину недійсним розрізняють:

До правочинів з дефектами суб’єктного складу належать правочини, вчинені малолітньою (ст. 221 ЦК), неповнолітньою особою (ст. 222 ЦК), фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 223 ЦК), за межами їх цивільної дієздатності та ін..

Правочини, які вчинені вищеназваними особами за межами їх цивільної дієздатності (наприклад, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника або правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності), може бути згодом схвалений відповідно їх батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, піклувальником чи опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочин, вчинений малолітньою особою є нікчемним. Однак на вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. У разі відсутності схвалення правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, він за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

До правочинів з дефектами суб’єктного складу відноситься також правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії). Такий правочин може бути визнаний судом недійсним. При цьому, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочинами з дефектами волі є правочини, укладені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК), насильства (ст. 231 ЦК), тяжкої обставини (ст. 233 ЦК).

Правочин, який вчинено під впливом помилки. Помилка – це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Тобто для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Вчинення правочину під впливом обману. Обман має місце тоді, коли одна сторона умисно вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочин, який вчинено під впливом насильства. Насильство – це психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому не обов’язкового, щоб насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочин, який вчинено під впливом тяжкої обставини. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються двостороння реституція. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочини з дефектами форми.

Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Основні негативні наслідки для сторін такого правочину полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Визнання існування правочину може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Однак для деяких правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений з недодержанням простої письмової форми є нікчемним.

Із цього правила є виняток. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. За певних обставин відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (ст. 232 ЦК).

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Недійсним визнається судом фіктивний правочин (ст. 234 ЦК). Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК). Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

 

48. Вчення про цивільні правовідносини (див. питання №40)

Основні роботи:

1. Іоффе О.С. Правоотношения по советскому гражданскому праву.

2.Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. М., Юрид.лит. 1974;

3. Толстой Ю.К. К теории гражданского правоотношения,

4. Чеговадзе Л.А. Структура и состояние гражданского правоотношения. –М., Статут, 2004, -542с.

5. Харитонов, Харитонова. Цивільні правовідносини., - навчальний посібник.

Основний матеріал

Цивільні правовідносини – суспільні відносини, що врегульовані нормою цивільного права, учасники яких є носіями суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків. Правовідносини є формою, в якій абстрактна модель норми права внаслідок п