Стаття 346. Підстави припинення права власності

Коментована стаття встановлює перелік підстав припинення права власності, який не є вичерпним, оскільки законом можуть встановлюватися й інші підстави припинення права власності. Водночас ст. 41 Конституції України закріплює принцип непорушності права приватної власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Підставами припинення права власності є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує припинення права власності. За загальним правилом припинення права власності на певне майно у однієї особи водночас означає виникнення права власності на це ж майно у іншої особи (виняток — якщо майно повністю використовується власником або знищується). Підстави припинення права власності можуть бути як за волею власника, так і незалежно від його волі. При цьому підстави припинення права власності, які наступають незалежно від волі власника, можуть бути двох різновидів: 1) припинення права власності з об'єктивних причин (наприклад, загибель речі); 2) які наступають незалежно від волі власника та відбуваються внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що всі підстави припинення права власності в залежності від характеру їх припинення можна поділити на:

добровільне припинення права власності, що відбувається за волею власника шляхом передачі майна іншим суб'єктам на підставі цивільних правочинів (договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, ренти тощо), а також шляхом приватизації — передачі державного чи комунального майна у власність недержавним юри­дичним та фізичним особам. Відчуження власником свого майна полягає в тому, що власник шляхом волевиявлення реалізує своє право щодо розпорядження належною йому річчю, визначаючи її подальшу юридичну та фактичну долю. Волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ, є узгодженим з волевиявленням особи, якій зазначена річ передається у власність. Юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір, у зв'язку з цим відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що пред'являються до вчинення правочинів. Слід зазначити, що вирішувати питання щодо фактичної та юридичної долі речі є однією з правомОчностей власника, що означає необмежену і виключну владу особи над річ­чю, яка водночас обмежується законом (див. коментар до ст. 319 ЦК). Таким чином, повне-та права власності може розглядатися лише як відносна, найбільша у порівнянні з іншими речовими правами, яка полягає в тому, що власник здійснює щодо свого майна будь-які де за своїм розсудом;

втрату права власності з незалежних від власника причин (див. коментар до статей 348, 349, 344 ЦК);

примусове позбавлення права власності поза волею власника, але на підставах і порядку, встановленому законом (див. коментар до статей 350, 352, 353, 354) тощо.

Новелою порівняно з ЦК УРСР 1963 р. є така підстава припинення права власності я: звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Це має місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. Право власності припиняється в такому разі за рішенням суду в порядку, визначеному ЦПК України та ГПК України, а порядок примусового звернення стягнення на майно — Законом України «Про виконавче провадження».

Ч. 2 коментованої статті визначає, що право власності може бути припинено і в інших випадках, встановлених законом. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що перелік підстав припинення прав власності не є вичерпним. Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що існують і інші підстави припинення права власності (зокрема, реприватизація, націоналізація та ін.). Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери» та інші. Крім того, відповідно до ст. З ЦК особа не може бути свавільно позбавлена права власності за підставами, не передбаченими Конституцією України або законом.

 

 

75. Право власності юридичних осіб.

Основні роботи:

1. Калаур Іван Романович ЦИВІЛЬНО–ПРАВОВИЙ ДОГОВІР ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Основний матеріал

Юридична особа в ринкових відносинах є суб’єктом права приватної власності. Вона є єдиним власником майна, переданого їй учасниками (засновниками), так само як і набутого за іншими підставами, що не заборонені законом. Реалізація цим учасником цивільних правовідносин правомочностей власника має певні особливості. Зокрема, правомочність володіння реалізується закріпленням майна юридичної особи на самостійному балансі, який виражає і певною мірою забезпечує майнову самостійність організації. Право користування для юридичної особи означає закріплену в законі можливість використовувати майно та вилучати з нього корисні властивості у процесі здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Можливість відкривати філії і представництва є одним із способів здійснення права користування, який притаманний лише юридичній особі та зумовлений особливостями її правосуб’єктності. Правомочність розпорядження для юридичної особи виражається в прийнятті її органами управління рішень, що є визначальними для долі майна організації. Компетенція органів управління щодо розпорядження майна закріплена в установчих документах юридичних осіб.

Водночас вигоду від ефективного здійснення вказаним суб’єктом права власності правомочностей володіння, користування та розпорядження отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори).