Вірність короля Сигізмунда III унії до кінця

 

Однак, і з цим сеймовим додатком 1623 р. сталося так, як не раз уже ставалося в історії відносин до Православної Церкви і православних в Польщі, - це розходження між законодавством і практикою життя. „Уніaти і чути не хотіли про припинення всякого роду процесів, декретів, банницій, секвестрів, відречень, що виникли з тої й другої сторони з-за розходження в релігії; вони, як і раніше, тиснули й переслідували православних, відбираючи в них церкви, присилюючи до унії, переслідуючи за твердість в православії духовних і світських осіб” [19].

На цей час якраз припадає фанатична діяльність уніатського Полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича. Цю діяльність проводив Кунцевич у Полоцьку, Орші, Могилеві, Мстиславові, Вітебську. Його безоглядна фанатичність, проявлялась в утисках православних, обурювала навіть „друзів унії”, яким був, наприклад, литовський канцлер Лев Сапіга, що називав себе одним з творців унії 1596 року. В листі до Кунцевича від 12 березня 1622 р. канцлер Сапіга попереджав ревного ширителя унії. „У вас, - писав він, - земські суди повні, магістрати повні, трибунали повні, власницькі канцелярії повні - позвів, сутяг, доносів”. Сам католик, канцлер Сапіга, як державна особа, боявся вибуху, через жорстокість Кунцевича, народного гніву, небезпечного для спокою в державі, бо ж „за православ’я стоїть вся Україна, взагалі уся Русь, особливо ж козацтво”. Сапіга, боячись розрухи в державі через релігійні переслідування, писав уніатському митрополиту Рутському: „Треба оглядатись і на запорізьких козаків, щоб вони не зробили нам чого недоброго”. Архієпископ Йосафат Кунцевич переслідував православних на Білорусі до сейму 1623 р., продовжував те саме й після того сейму, всупереч принятій на ньому конституції. Особливо сильну ненависть викликав Кунцевич серед православних у Вітебську, де відібрав усі православні святині, так що православні білоруси поставили для богослужіння два намети за містом, куди й ходили для молитви. Врешті терпіння переслідуваних було вичерпане, і тоді стався сумний факт в історії міжхристиянських відносин: 12 листопада року 1623 уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича було у Вітебську замордовано. Страшну кару за це понесло вітебське православне міщанство: 93 вироків смерті, конфіскації майна, ціле місто було позбавлене Магдебурзького права [16, 45-46].

На сеймах в 1624, 1625, 1626 (два сейми), 1627, 1628, 1629 (два сейми) роках православні не залишали складати своєї петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими, як і попередньо, наслідками. На сеймах тих або зовсім не було постанов у відповідь на ці петиції, або постановляли відкласти розгляд і налагодження їх до сейму наступного, переважно „з браку часу”. 1630 р. в Україні вибухло козацьке повстання під проводом Тараса Трясила. Польський уряд справився з повстанням, але був занепокоєний настроями, що залишились у народі після повстання. Тому на сеймі 1631 р. була принята конституція: „Хоч ми завжди бажаємо, аби роз’єднані в грецькій вірі люди коли-будь могли бути заспокоєні, одначе, з огляду на важливі справи Речі Посполитої, на цьому сеймі не можна було дійти до цього; тому справу цю відрочуємо до наступного, Бог дасть, сейму, а нині, підтверджуючи попередні конституції, забезпечуємо цією конституцією спокій для обох сторін, як для духовних, так і для світських людей всякого звання і положення” [33].

Сейм 1631 р. був останнім при Сигизмунді III, на якому була постанова про „грецьку релігію”. Впродовж десяти років від смерті гетьмана Сагайдачного, до смерті 1632 р. короля Сигізмунда III, король не виконав обіцянок, даного українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була налагоджена, хоч порушувалася православними на всіх 12-ти сеймах, які відбулись у 1623-1631 роках. В опіці над унією Сигiзмунд III до кінця життя був послідовний і твердий і проводив нищівну політику для Православної Церкви в Польсько-Литовській державі [39].

Смерть фанатика, єзуїтського вихованця Сигізмунда III, повернула події в житті й положенні Православної Церкви в Польсько-Литовській державі в інше русло. Зі смертю Сигiзмунда III для православних „повіяло весною”, бо його наступник і син Володислав IV був відомий, як прихильник ідей релігійної толеранції ще до вибору його на польського короля. Cаме він підписав “Статті для заспокоєння русського народу”, що узаконювало існування Православної Церкви в Україні [58]. Але, під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту.

ВИСНОВКИ

 

Отже, після Берестейської унії Православна Церква і її вірні опинилися у глухому куті. Польська держава розпочала активну політику, спрямовану на спольщення і перехід на унію як українську шляхту так і звичайне православне населення. У православних забирали їхні церкви, перетворюючи їх на уніатські, забороняли служити літургії. Хоча юридично визнавалася одна Церква, але фактично існувало дві. Тому православні не могли стояти осторонь цих подій, а тому почали боротьбу з утисками їхніх прав.

Ця боротьба здійснювалася у кількох напрямках. На політичному полі православні відстоювали свої права на сеймах і сеймиках. Вони навіть ішли на співпрацю з протестантами, шукаючи справедливості у релігійному питанні у польсько-литовській державі. Про це яскраво свідчить спільний Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р.

Велику роль в підтримці православного церковного життя відіграли організації мирян - братства. Вони виникли в останній третині XVI ст. як вияв давньоруської родової організації. Братства намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та виборних представницьких органах влади - сеймиках та сеймах. На літературному полі православні розпочали гостру полеміку проти унії. У своїх полемічних творах вони відстоювали права Православної Церкви і її мирян на існування і безперешкодне сповідування своїх поглядів у Речі Посполитій.

На захист православ’я стало козацтво. Національно-релігійні й культурні інтереси українського народу, стали під охороною українського козацтва, головного борця за українську ідею в XVII в., коли в обличчі українськіої шляхти, з процесом спольщення її, народ майже зовсім втрачає своїх захисників. Завдяки ним здійснюється відновлення патріархом Феофаном ієрархії в Українській Православній Церкві. Це мало величезне значення в житті українського народу. Відновлення православної ієрархії вдарило по справі асиміляції українського православного народу з польським, католицьким. Як би не був простий народ відданий вірі своїх батьків, а врешті-решт під тиском життєвих обставин і силою всеминаючого часу забув би віру своїх предків, поступово латинизуючись, спольщився б. Але відновлення ієрархії надихнуло народ для дальшої боротьби з польськими намірами. Це також вирішило питання і з православними ієрархами.

Отже, відновивши церковну ієрархію, православні піднімали питання узаконення православної ієрархії на сеймах. Проте, враховуючи фанатичність Сигізмунда ІІІ у релігійному питанні і вірності його унії, поступки, отримані православними на сеймах не впроваджувалися у житті. Незначні зміни наступили лише після його смерті і підписанням його сином Владиславом IV “Статтей для заспокоєння русського народу”.