Висвячення українських православних єпископів

Грамота патріарха Феофана, видана в Києві і датована 1620 р., двічі називає архієреїв, які брали участь у хіротонії єпископів, і двічі ж самих висвячених єпископів. Хіротонія була звершена - патріaрхом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом і єпископом Страгонським Авраамієм. А висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря в Києві Іов Борецький на кафедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій Смотрицький на архієпископію Полоцьку й єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря св. Спаса Ісайя (Копинський) на кафедру єпископії Перемишльської й Самбірської; архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекиїл-Йосиф Курцевич на кафедру єпископії Володимирської й Берестейської; ігумен Черчицького (під Луцьком) монастиря Ісаак (Борискович) на кафедру єпископії Луцької й Острозької; чесний і преподобний муж Паїсій (Іполитович) на кафедру єпископії Холмської й Більської. Таким чином висвячено було шість єпископів. Належить додати, що на кафедру Володимирську й Берестейську обрано було архімандрита Віленського Св. Духового монастиря Леонтія Карповича, але він помер в половині вересня 1620 р., і тоді прийшла кандидатура архімандрита Єзекиїла-Йосифа Курцевича [49, 18].

Де і за яких обставин довершені були хіротонії єпископів патріархом Феофаном, на це питання відповіді істориків різняться. Одні кажуть про урочисті хіротонії, при множестві народу, в Київо-Печерському монастирі; інші - про висвячення єпископів у церкві Київського Богоявленського братства на Подолі, при закритих вікнах і дверях, в співслужінні тільки названих вище митрополита Неофіта Софійського та єпископа Авраамія Страгонського, а співав один тільки патріарший співець Гавриїл. Це оповідання про таємне висвячення у митрополита Макарія [40], цілком відповідає тодішнім обставинам в положенні православ’я у Польщі і підтверджується свідченням сучасника Касіяна Саковича (відступника від православ’я), який в одній зі своїх праць каже:,,Коли патріарх Єрусалимський Феофан висвячував вночі в Братській церкві козацьких єпископів і псевдомитрополита Борецького, то скорше шептану, ніж читану літургію правив, бо ж вони були б раді, щоб не тільки чоловік, але й муха не чула цієї літургії, для чого вікна не тільки фіранками, але й килимами позакривали” („Еpanorthosis albo Perspektywa...”). Православний автор чи автори „Літоса” („Камінь”) теж підтверджує це, коли в полемиці з Саковичем не відкидає тих обставин, а тільки по-своєму пояснює їх. „Вікна були закриті для того, щоб люди, побачивши світло, не товпилися до церкви, а тихо співав один патріярший співець чернець Гавриїл тому, що такий звичай у греків” [16, 36].

Після висвячення єпископів патріарх Феофан відбув у Києві собор, в складі якого були всі присутні тоді в Києві православні ієрархи (крім самого патріарха, митрополит Неофіт, єпископ Авраамій і всі новопоставлені українські ієрархи), архімандрити, ігумени, ієромонахи і священики. Після собору була видана патріархом Феофаном вище згадана грамота до православних Польсько-Литовської держави про відновлення для них церковної ієрархії. З огляду на тяжкі часи, які переживала Православна Церква в тій державі, патріарх Феофан, посилаючись на уповноваження, дані йому „братом і сопастирем святійшим архієпископом Константинопольським Кир Тимофеєм” [5], надав нововисвяченій ієрархії Української Церкви особливі права в цій грамоті: „Коли б відійшов від цього світу рукоположений нами для вас митрополит, а новообраному на митрополію вашу, які вибори звичайно в Києві бувають, трудно було б дістатися чи посольство прислати до Константинопольського Вселенського патріарха, тоді на достоїнство митрополита владою Духа Святого, нехай буде від всіх вас, єпископів, поставлений. А коли перестануть вже бути ті перешкоди до подорожі, тоді вибраний і вже поставлений митрополит, на підтвердження свого митрополичого достоїнства, повинен сам прибути, або посольство прислати до Константинопольського патріярха” [5].

Впорядкувавши таким чином справи Православної Церкви в Україні й Білорусі, патріарх Єрусалимський Феофан відбув у жовтні 1620 р. до Палестини. Але по дорозі одержав звістку (в Білій Церкві) про погром у Молдавії польського війська (Цецорська катастрофа), що робило небезпечною подальшу подорож на південь. Тому козаки перепровадили патріарха до козацького Терехтемирова, де він міг бути в небезпеці і від поляків.

На Різдвяних святах 1621 р. патріарх Феофан був в Києві, а 7 січня 1621 р. знову прибув до Терехтимирова, звідки від’їхав через Білу Церкву й Бушу до Молдавії. Ця подорож мала надзвичайно урочистий характер. Більше 3-х тисяч запорозьких козаків, на чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним (він був тоді полковником, а гетьманом Яків Бородавка), висвячені патріархом ієрархи і велика кількість народу супроводжували патріарха до Буші. В Буші відбулось зворушливе прощання українського народу з патріархом-добродієм Української Православної Церкви. Як оповідає Густинський літопис, патріарх своїм прощанням „дуже тяжкого ляменту й плачу серця всіх наповнив, як колись Христос учеників Своїх при Свому вознесінні на небо, так і тут великої було жалості” [6]. Ставши на піднесенні посеред міської площі, патріярх Феофан усіх благословив та через перекладача повчав народ „триматися правдивої віри, покори й любові, з терпінням переносити скорботи й переслідування”.

Отже, в той час, коли окатоличилося багато православних українських шляхетських родів на захист православ’я стає українське козацтво. Особлива роль у цьому процесі належить Петру Конашевичу-Сагайдачному. Скориставшись перебуванням на українських землях патріарха Феофана козаки посприяли відновленню в Україні православної ієрархії. Висвячення православних ієрархів дало можливість продовжити в Україні православні традиції, ліквідовуючи проблему чисельності православних пастирів.